Дезертирство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Дезертир». Картина румунського живописця-реаліста Октава Бенчіле. 1906
«Дезертир». Картина румунського живописця-реаліста Рєпіна І. Ю. 1917

Дезерти́рство (лат. desertio) — самовільне залишення місця військової служби, самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем з метою ухилитися від військової служби, а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

Дезертирство є одним із злочинів, пов'язаних з несенням військової служби. У випадку, якщо дезертирство сталося у воєнний час, законами деяких країн може кваліфікуватися, як зрада Батьківщині.

Історія[ред.ред. код]

Із заснуванням перших армій автоматично виникла проблема самовільного залишення солдатами поля битви або місця служби. З стародавніх часів політичні та військове керівництво намагалося боротися з цим явищем й вживало суворі мірі покарання, аж до смертної кари. Так, стародавні єгиптяни, тим хто втік під час битви з поля бою, відрізали язик. Греки позбавляли дезертирів права займати почесні посади у суспільстві, одягали в ганебне плаття, голили їм половину голови і в такому вигляді виставляли протягом трьох днів на торговій площі. За збіглого спартанця, як людину безчесного, не могла вийти заміж ні одна дівчина. У Римі за дезертирство покладалася конфіскація майна і смертна кара або продаж в рабство (за однією з версій так став рабом-гладіатором Спартак). Стародавні германці вішали дезертирів на дереві, як зрадників; інші полководці, втім, обмежувалися обрізанням носа, вух, язику або виколюванням очей.

У період найманих військ за Середньовіччя поряд із втечею зі служби до злочину стало відноситься й самовільний перехід на службу з однієї роти в іншу або з одного роду військ в інший, за що німецькі кодекси призначали, як і за дезертирство з поля бою, смертну кару.

Густав-Адольф встановив особливе покарання за дезертирство цілої частини, якщо вона біжить, не надавши належного опору, з бойовища. З особливою енергією, але безуспішно, у XVIII столітті боролася з дезертирством Пруссія.

З початку вторгнення в Росію Великої армії, військ Наполеона зазнавали значних втрати від дезертирства із союзницьких частин. У російській же армії масового дезертирства не було. Стан справ, однак, змінився після вступу російських військ до Франції. Артилерійський офіцер А. М. Баранович, який залишив записки «Російські солдати у Франції в 1813–1814 роках», свідчить, що нижчі чини російської армії нерідко залишали свої полки, щоб найнятися до французів на роботу в виноградарських та інших господарствах. Всього, за відомостями того ж Барановича, у Франції залишилося близько 40 000 російських солдатів[1].

Напередодні Першої світової війни дезертирство в царській армії існувало і навіть мало тенденції до збільшення. Так, у 1911 за самовільні залишення частини і неявку були засуджені 8 027 чоловік, а в 1912 — 13 358 осіб. Після вступу Росії у світову війну проблема дезертирства стала ще більш гострою. У вересні 1914 командувач Південно-Західним фронтом М. І. Іванов зазначав у своїх записах про велику кількість солдатів і цілих груп, що уходять з лінії фронту, їх розбещеність, випадки мародерства; солдати розбігалися по селах цілими взводами. Солдати масами бігли з поїздів, які йшли на фронт. За оцінкою начальника штабу Південно-Західного фронту М. В. Алексєєва, з поїздів дезертували 20% нижніх чинів[2]. По Південно-Західному фронту в період з 29 вересня по 15 грудня 1914 року на станціях затримано 3 394 солдати, що дезертували. І це без урахування тих, хто добровільно здалися в полон[3].

Взимку 1914 керівництво армією було стурбоване валом дезертирства з фронту[2].

Усього, згідно з офіційними даними Ставки, до весни 1917 в царській армії з початку Першої світової війни налічувалося 195 тис. дезертирів. Деякі історіографи оцінюють цю цифру в 1,5-2 млн солдатів.

У Радянському Союзі явище дезертирства мало масовий, іноді глобальний характер, особливо за часів війни з нацистською Німеччиною. Дослідники Д. Дьогтєв і М. Зефиров у своїй книзі «Все для фронту?» наводять статистику: число дезертирів за період цієї війни становило 1 700 000 чоловік, тих, хто всіляко ухилявся — 2,5 мільйона. Тільки в період з початку війни до кінця 1941 органи НКВС затримали понад 710 тисяч дезертирів і більше 71 тисячі ухильників. Ці цифри в цілому підтверджуються й іншими джерелами.

Всього ж за роки війни за дезертирство було засуджено майже мільйон чоловік, розстріляно більше 150 тисяч. Перший випадок дезертирства був зафіксований вже 1 липня 1941 року на Оренбурзької залізниці, коли новобранець зістрибнув з військового ешелону, що рушив на повній швидкості.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Асташов А. Б. Дезертирство и борьба с ним в царской армии в годы Первой мировой войны // Российская история. 2011. № 4. С. 44-52.
  • Charles Glass; Deserter: The Last Untold Story of the Second World War, Harperpress, 2013.
  • Е. А. Назарян ДЕЗЕРТИРСТВО В РУССКОЙ АРМИИ: МОТИВЫ И ОБСТОЯТЕЛЬСТВА