Наполеон I Бонапарт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Наполеон Бонапарт I
Наполеон Бонапарт I
Портрет роботи Жака-Луї Давіда

Час на посаді:
18 травня 1804 — 11 квітня 1814
Попередник Французький консулат
Наступник Людовик XVIII

Час на посаді:
20 березня 1815 — 22 червня 1815
Попередник Людовик XVIII
Наступник Наполеон II

Час на посаді:
17 березня 1805 — 11 квітня 1814
Попередник Карл V
Наступник Фердинанд I

Народився 15 серпня 1769(1769-08-15)
Аяччо, Корсика
Помер 5 травня 1821(1821-05-05) (51 рік)
Лонгвуд, о. Св. Єлени, Британська імперія
Національність корсиканець
Дружина Жозефіна Богарне
Марія-Луїза Австрійська
Діти Наполеон II
Рідня батько: Карло (Шарль) Бонапарте
мати: Летиція Рамоліно
Релігія Католицизм
(176910 червня 1809)

Наполео́н Бонапа́рт І (Napoléon Bonaparte, 15 серпня 1769 — 5 травня 1821) — французький імператор у 18041814 і 1815.

Генерал революційної армії з 1796, 1799 року повалив владу Директорії, ставши консулом, а згодом — імператором. З 1803 завоював майже всю Європу, створивши на її території маріонеткові королівства для своїх братів. Зазнавши поразки у битві під Лейпцигом (1813), після вступу армії союзників до Парижа, був змушений зректися престолу, після чого його було заслано на острів Ельбу. В березні 1815 знову захопив владу, але зазнав поразки від англійських військ біля Ватерлоо, після чого його було заслано на Острів Святої Єлени. Встановлені ним закони понині діють у Франції.

Молодість Наполеона[ред.ред. код]

Наполеон у віці 16 років, малюнок невідомого художника
Наполеон на французький срібній монеті 5 франків

Наполеон Бонапарт походив з небагатої корсиканської дворянської родини Шарля та Летиції Буонапарте (всього в сім'ї було п'ять синів і три доньки).

Коли Людовік XVI надав дітям зі збіднілих дворянських сімей право безкоштовно здобувати освіту, цим скористалися і корсиканці, зокрема декілька синів і дочок Шарля, включно з Наполеоном. 1779 року після декількох місяців вдосконалення своєї французької мови в коледжі Отена, Наполеон вступив до військової академії в Брієнні. Висміюваний товаришами по навчанню за провінціалізм і незграбність, найбідніший навіть серед учнів, що не були аристократами, він активно сповідував ідеї корсиканського патріотизму. 1784 року Наполеона перевели в паризьку Військову школу. Бонапарт виявив себе посереднім учнем, закінчивши школу сорок другим із 58 учнів.

1785 року після здобуття звання молодшого лейтенанта артилерії Наполеона було направлено у Валанс на південь Франції.

У вересні 1793 року Бонапарта було призначено начальником артилерії в армію, що облягала зайнятий англійцями Тулон. Тулон було взято, а сам Наполеон отримав звання бригадного генерала за внесок у підсумковий успіх облоги. На той час Наполеону було 24 роки.

Публіцистичні твори Наполеона періоду революції («Діалог про любов», «Dialogue sur l'amour», 1791, «Вечеря в Бокері», «Le Souper de Beaucaire», 1793) вказують на те, що він поділяв тоді якобінські настрої. 1792 року він вступив у Якобінський клуб.

Після термідоріанського перевороту Бонапарта було заарештовано (10 серпня 1794, на два тижні) через зв'язки з братом Максиміліана Робесп'єра — Оґюстеном. Після звільнення він пішов у відставку через конфлікт із командуванням, а через рік, у серпні 1795, отримав посаду в топографічному відділі Комітету громадського порятунку.

У критичний для термідоріанців момент Баррас призначив Бонапарта своїм помічником, і він відзначився при придушенні роялістського заколоту в Парижі 3 жовтня (13 вандем'єра) 1795 року. Оскільки сили Директорії в Парижі станом на той день становили лише 6 тис. солдатів, керівник паризького гарнізону Мену вагався; водночас сили повсталих секцій міста, керовані роялістами, становили близько 23 тис. осіб; тоді Наполеон вирішив застосувати проти них артилерію. Із завданням щодо її доставки блискуче впорався Мюрат, з чого й розпочалась його кар'єра в «когорті Наполеон». Бонапарт отримав звання дивізійного генерала, його було призначено командувачем військ тилу. 23 лютого 1796 року він отримав посаду командувача Італійською армією.

9 березня 1796 року Наполеон одружився зі вдовою страченого під час якобінського терору генерала, Жозефіною Боґарне, колишньою коханкою одного з тодішніх правителів Франції — Поля Барраса.

Італійська кампанія[ред.ред. код]

У 1796–1797 роках Бонапарт командував французькою армією, що розгромила сардинські та австрійські війська в Італії.

В Італійській кампанії Наполеон зажив слави полководця. В численних битвах він нещадно знищував суперників. Особливо відзначився у битвах при Лоді, Кастильйоні, Арколі, Ріволі. Під час бою при Ріволі він перевів битву у штикову атаку, штурмуючи австрійські укріплення, що мали більше війська й артилерії. Під час штикової атаки австрійські війська зазнали розгрому. Біля Арколі Наполеон розбив 5 австрійських дивізій, з яких одна склала зброю без бою.

Захоплення влади і створення Консулату[ред.ред. код]

Наполеон 18 брюмера
Наполеон перший консул Франції

Після повернення з Єгипту до Франції (серпень 1799), Наполеон, за підтримки промислової буржуазії, здійснив 10-11 листопада 1799 (18 брюмера VIII року) державний переворот, який встановив режим консульства. Після перевороту 18 брюмера єдину владу у Франції представляв тимчасовий уряд, що складався з трьох консулів (Бонапарт, Сієс, Роже-Дюко). Але ще після перевороту вважалося, що влада дістанеться саме Жозефу Сієсу, одному з очільників перевороту; проте він із невідомих причин поступився Наполеону.

До 22 Фрімера VIII року (12 грудня 1799) комісії, що писали конституцію, закінчили свої роботи; проект Сієса було перероблено згідно з бажаннями Бонапарта, який був головним автором конституції. Це була цілком монархічна конституція, що зберігала лише примару народної влади. Конституція, за якою повноваження верховної виконавчої влади належали трьом консулам, призначила на 10-річний термін першим консулом — Бонапарта, другим — Камбасереса і третім (на 5-річний термін) — Лебрена . Перший консул отримав право призначати діячів на всі державні посади, не виключаючи членів законодавчого корпусу, трибуната, державної ради і сенату. Конституцію було передано народному голосуванню (плебісциту), що стало майже єдиним виявом народного суверенітету.

Завдання Наполеона було важким. Треба було створити майже зовсім наново все управління, відновити фінанси, що перебували у вкрай заплутаному стані, за повної відсутності кредитів, і як-небудь покінчити з другою коаліцією. Одним із перших наказів Бонапарта була заборона 27 Нівоза VIII року (17 січня 1800 року), «на час війни», 60 політичних періодичних видань у Парижі.

Таким чином, придушуючи всі прояви політичної волі, Бонапарт енергійно втілював у життя позитивну частину своєї програми. Вона полягала у створенні твердої, вкрай централізованої влади, в заступництві промисловості, особливо землеробства, в примиренні з новим порядком речей усіх тих елементів старого суспільства, що тільки можуть із ним змиритися (особливо церкви), у поліпшенні фінансів тощо. Законом 28 Плювіоза VIII року (17 лютого 1800 р.) «про поділ території і адміністрації» збережено і зміцнено поділ Франції на департаменти, а також уведено новий поділ — на округи. На чолі департаменту — префект.

Проголошення імперії[ред.ред. код]

Імператор Наполеон на троні

З 18 травня 1804 — імператор Франції. У внутрішній політиці проводив заходи спрямовані на зміцнення французької держави. Ліквідувавши самоуправління, запровадив систему префектів, мерів та їх підлеглих, які призначалися зверху. В економічній політиці сприяв розвиткові промисловості та торгівлі.

Правова політика[ред.ред. код]

За особистою участю Наполеона були розроблені цивільний (1804), торговельний (1807) і кримінальний (1810) кодекси.

Економічна політика[ред.ред. код]

Економічна політика Наполеона полягала в забезпеченні першості французької промислової і фінансової буржуазії на європейському ринку. В першу чергу, цьому заважав англійський капітал, перевага якого обумовлювалася тим, що в Англії відбулась індустріальна революція. Англія одну за іншою збирала коаліції проти Франції, намагаючись залучити на свою сторону найбільші європейські держави — у першу чергу Австрію і Росію. Вона фінансувала ведення воєнних дій на континенті. Намагаючись економічно задушити Англію, Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду (1806). Відтепер Франція і всі її союзники припиняли торговельні зносини з Англією. Європа була основним ринком збуту англійських товарів, а також колоніальних, ввезених в основному Англією, найбільшою морською державою. Континентальна блокада завдала шкоди англійській економіці. Через рік Англія переживала кризу у виробництві вовни, текстильної промисловості; відбулося падіння фунта стерлінгів. Однак блокада вдарила і по континенту. Французька промисловість не в змозі була замінити на європейському ринку англійську. Порушення торговельних зв'язків з англійськими колоніями привело в занепад і французькі портові міста: Ла-Рошель, Марсель і ін. Населення страждало від нестачі звичних колоніальних товарів: кави, цукру.

Війни з коаліціями[ред.ред. код]

Наполеон під Ваграмом, 1809 рік

В зовнішній політиці Наполеон прагнув забезпечити військово-політичну і економічну гегемонію Франції в Європі, здобути перемогу в боротьбі з Великобританією за світове торговельне і колоніальне панування. В ході війн з антифранцузькими коаліціями держав (в різні періоди в коаліціях брали участь Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія, Швеція) французька армія під командуванням Наполеона здобула перемоги під Маренго (1800), Аустерліцем (1805), Єною (1806), Ваграмом (1809), внаслідок яких територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю Західну і Центральну Європу.

Наполеон планував безпосередню висадку на Британські острови, але на морі Англія була сильніша. При Трафальгарі французький флот був знищений англійським під командуванням адмірала Нельсона (1805). Однак місяць по тому під Аустерліцем (нині Славков, Чехія) Наполеон завдав нищівного удару об'єднаним австрійським і російським військам.

Злякавшись зростання впливу Франції, проти неї виступила Пруссія, але була швидко переможена (Єна, 1806), французькі війська ввійшли в Берлін. Російські війська завдали великих втрат французькій армії в битві під Ейлау (1807), але програли при Фрідланді (1807).

У результаті війни до складу Франції ввійшли території Бельгії, Голландії, північної Німеччини, частини Італії. На іншій частині Італії, у центрі Європи, в Іспанії (1809) були створені залежні від Наполеона королівства, де правили члени його родини. Пруссія і Австрія були змушені укласти з Францією союз. Це зробила також і Росія (Тільзитський мир, 1807).

Наполеон і єврейське питання[ред.ред. код]

Докладніше: Великий Синедріон

Молодий генерал не мав ніяких упереджених поглядів щодо євреїв, яких він зовсім не знав. Він умів користуватись ними для своїх цілей, як і всіма іншими елементами, що були йому корисні. Серед вчених і художників, яких він узяв до Єгипту, було два євреї: Вентюр, орієнталіст, що служив у Наполеона перекладачем і загинув під стінами Акко, і Деном, кресляр і гравер[1]. Як відомо, він у Єгипті й Сирії видавав себе за послідовника Корану. Перша зустріч Наполеона з євреями відбулась на їхній давній батьківщині під час казкового і «славетного» походу генерала до Єгипту та Сирії. Є версія, що Наполеон сам був семітом, оскільки він походив з Корсики, а Болеарські острови і Корсика слугували місцем переховування євреїв під час переслідувань у Іспанії й Італії, пізніше ці втікачі навернулися до християнства і прийняли імена вельмож, які їх прихистили.

Плани щодо світового панування[ред.ред. код]

Наполеон планував, прийшовши до Росії розгромити 1-шу і 2-гу Західні армії. Також поодинці він планував продиктувати умови миру для імператорського двору в Санкт-Петербурзі. Потім йшло розтрощення великої Британії, — після цього Наполеон отримував справжнє світове панування.

Російська кампанія[ред.ред. код]

Імперія Наполеона, 1811: Франція — темно-синій, сателіти — блакитний
Відступ Наполеона з Москви, грудень 1812 року

У червні 1812 року Наполеон розпочав похід у Росію. Він розраховував розгромити російське військо в генеральній битві поблизу західного кордону, але не зміг розгромити армію Барклая-де-Толі і примусити імператора Олександра І укласти мир. Наполеону довго не вдавалось нав'язати росіянам генеральну битву, армія, ведучи бої, втяглася глибоко в Росію. У битві під селом Бородіно французи завдали поразки російським військам, але не змогли їх остаточно розгромити.

Після битви французи зайняли Москву, але, так і не дочекавшись мирних пропозицій росіян, Велика армія була вимушена розпочати відступ на захід, який завершився майже повною її загибеллю. Партизанська війна, російська армія і суворі морози призвели до повної катастрофи військ Наполеона. До Франції повернулось трохи більше як 100 тисяч людей.

Наполеон і Україна[ред.ред. код]

Докладніше у статті Україна у війнах Наполеона

У військово-політичних планах Наполеона певне місце займала Україна. Наполеон звернув увагу на українську проблему, продовжуючи традиційну французьку політику, в межах якої було встановлено таємні контакти з К. Розумовським та лунали виступи 1795 року в Конвенті на захист прав козацької нації. Політичні плани французького імператора щодо України в період підготовки російської кампанії 1811–1812 рр. передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини: Правобережна Україна відходила до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яка була обіцяна Австрії за воєнну допомогу у війні проти Росії), у Лівобережній і Південній Україні планувалося створити дві держави, т. зв. «наполеоніди» під протекторатом Франції (план був розроблений графами А.-М. Бланом де ля Нольтом д'Отерівом і Г. М. де Монгейяром).

Кінець імперії[ред.ред. код]

Труну з тілом Наполеона доставлено у Францію 15 жовтня 1840 року

Під час воєнної кампанії 1813–1814 армія Наполеона завдала кілька поразок військам Шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Пруссія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Лейпцизькій битві (яку також називають «битвою народів») 1813 наполеонівські війська були розбиті. Після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж, Наполеон 6 квітня зрікся престолу. Переможці зберегли йому титул імператора і передали в управління острів Ельба.

Сто днів. Острів Святої Єлени. Смерть[ред.ред. код]

В 1815 зробив спробу повернути владу (Сто днів), але, зазнавши поразки в битві під Ватерлоо (18.06.1815), Наполеон вдруге зрікся престолу (22.06.1815).

Був засланий на острів Святої Єлени, де і помер. Його планував викрасти з острова французький генерал Франсуа Лаллеман.

Існує думка[2], що Наполеон міг бути повільно отруєний миш'яком.

У групі охорони Наполеона на острові Святої Єлени Росію представляв генерал де Бальмен, дядько приятеля Тараса Шевченка — Якова де Бальмена.

У 1840 прах Наполеона перевезено до Парижа.

Імператора поховано в Домі Інвалідів у Парижі.

Особисте життя. Родина[ред.ред. код]

Батьки:

  • Карло (Шарль) Бонапарте (17461785)
  • Летиція Рамоліно (1749/1750-1836)

Брати та сестри:

Шлюби

Діти

Названі діти (діти Жозефіни де Богарне від 1-го шлюбу) Євген де Богарне (1781–1824), герцог Лейхтенбергский Гортензія де Богарне (1783–1837), герцогиня де Сен-Ле, королева Голландії (двоюрідна племінниця 1-го чоловіка Жозефіни де Богарне) Стефанія де Богарне [en] (1789–1860), велика герцогиня Баденськая

Позашлюбні зв'язки та діти від них

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • 1785 року Наполеон закінчив Паризьку військову школу в чині поручика, а 1788 року спробував вступити на службу в російську армію. Але за місяць до цього був виданий указ про прийняття іноземців на службу чином нижче, на що Наполеон не погодився. Керував набором волонтерів для участі у війні з Туреччиною генерал-поручик Заборовський, якому майбутній імператор сказав: «Мені король Пруссії дасть чин капітана!». Заборовський, що в 1812 році став одним з московських біженців, гірко каявся в цій відмові[3].
  • Наполеон поважав військове мистецтво прусського короля Фрідріха ІІ. Після перемоги над Четвертою Коаліцією в 1807, імператор Франції відвідав могилу Фрідріха у Потсдамі і сказав своїм офіцерам:
Панове, якби ця людина була ще живою, я б лежав у могилі замість нього.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Meuble héraldique Fleur de lys.svg Королі та імператори Франції 9871870 Meuble héraldique Fleur de lys.svg
987 996 1031 1060 1108 1137 1180 1223 1226
   Гуго Капет Роберт II Генріх I Філіп I Людовик VI Людовик VII Філіп II Людовик VIII   
1226 1270 1285 1314 1316 1316 1322 1328 1350
   Людовик IX Філіп III Філіп IV Людовик X Іоанн I Філіп V Карл IV Філіп VI   
1350 1364 1380 1422 1461 1483 1498 1515 1547 1559
   Іоанн II Карл V Карл VI Карл VII Людовик XI Карл VIII Людовик XII Франциск І Генріх II   
1559 1560 1574 1589 1610 1643 1715 1774 1792
   Франциск ІІ Карл IX Генріх III Генріх IV Людовик XIII Людовик XIV Людовик XV Людовик XVI   
1792 1804 1814 1824 1830 1848 1852 1870
     -   Наполеон I Людовик XVIII Карл X Луї-Філіп I - Наполеон III   

Королі ФранціїФранціяКапетингиВалуаБурбониБонапарти