Еме-Жюль Далу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Еме-Жуль Далу
Aimé-Jules Dalou
Portrait de Dalou par Alphonse Legros (gravure).jpg
Худ. Альфонс Легро. «Портрет Жуля Далу», гравюра
Ім'я при народженні Aimé-Jules Dalou
Дата народження 31 грудня 1838(1838-12-31)
Місце народження Париж, Франція
Дата смерті 15 квітня 1902(1902-04-15) (63 роки)
Місце смерті Париж
Національність француз
Жанр побутовий жанр, міфологічний жанр, портрет, монумент, фонтан
Навчання Школа красний мистецтв в Парижі
Напрямок реалізм, салонне мистецтво
Працював у містах Париж, Лондон
Основні роботи Фонтан «Пісні і танці на честь Вакха», монумент Ежену Делакруа. Монумент Жану Леклеру. Монумент Емілю Левассору. Посмертна маска Віктора Гюго. Монумент генералу Лазарю Гошу, діячу революції 1789–1893 рр. Надгробок убитому журналісту Віктору Ноару (Victor Noir). Монумент «Тріумф Республіки», Париж.

Еме-Жуль Далу́ (фр. Aimé-Jules Dalou; *31 грудня 1838, Париж — 15 квітня 1902, Париж) — французький скульптор, представник натуралістичної школи.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки і навчання[ред.ред. код]

Еме-Жуль Далу народився 31 грудня 1838 у Парижі. Походить з протестантської родини, тоді як Франція офіційно перебувала в лоні католицизму. Окрім того, родина дотримувалась республіканських політичних уподобань, що вплинуло на політичні погляди майбутнього скульптора.

Жуль рано виявив художні здібності, чим привернув увагу Жана-Баптиста Карпо. У 11-річному віці Далу вступив до школи малювання, де вчився у класі скульптора Жана-Батиста Карпо, що викладав йому рисунок і пластику на основі класичних атничних взірців. Як кращому учні, Далу мав дозвіл працювати в майстерні Карпо.

1856 року Далу перейшов в художнє ательє Франциска Жозефа Дюре, але лишався там недовго. Пізніше молодий скульптор деякий час працював як дизайнер моделей для ювелірів і майстрів з кабінетної бронзи. Вже замолоду був знайомим з Огюстом Роденом, погруддя якого пізніше створить.

Чотири спроби здобути Римську премію та право поїхати в Італію для удосконалення майстерності закінчилися нічим. Консервативно налаштоване журі знало про республіканські погляди мтця і чотири рази відхиляло його кандидатуру, керуючись не художніми, а політичними уподобаннями.

Шлюб[ред.ред. код]

Жуль Далу узяв шлюб з пані Ірмою (Irma Vuillier), подружжя матиме дочку, що була розумово відсталою і потребувала постійного нагляду.

Зрілі роки[ред.ред. код]

У 1862 році він дебютував на виставці в Паризькій Школі красних мистецтв, представив там свою гіпсову статую. 1870 року він створив статую «Вишивальниця», за яку здобув премію на Паризькому салоні.

Паризька Комуна[ред.ред. код]

Під час Франко-пруської війни скульптор служив у Національній гвардії. Владу в Парижі вибороли комунари — республіканці і Далу не емігрував в розбурханого Парижу. Бажаючи зберігти національне культурне надбання в музеї Лувр від руйнації, погодився бути одним з керівників музейної настанови та її оборони. Коротке керівництво скульптора Далу і архітектора Удіно́ привело в колекцію музею полотно Пітера Брейгеля Старшого «Каліки», «Автопортрет» Дюрера, триптих Рогіра ван дер Вейдена, а решта мистецьких скарбів була збережена від вандалізму.

Поразка Комуни і вимушена еміграція[ред.ред. код]

«Тріумф Республіки», (1889)

В нерівних боях з розлюченою буржуазною владою — Паризька Комуна зазнала ніщивної поразки. З Парижу вкотре почалася еміграція політичних противників. Ще раніше в Англію емігрували аполітичні художники Клод Моне та Франсуа Мілле. Серед знайомих Далу в Англії — Альфонс Легро, англійський митець французького походження.

Рятуючи своє життя та життя своєї родини, Жуль Далу був змушений емігрувати до Англії. Він не дотримувався радикальних політчних поглядів, не був активним політчним діячем, тому не займався «експортом революції» в британську монархію. В Англії він позіціонував себе як скульптора і трохи перегодом добре пристосувався до британських умови. Заробляв на життя створенням скульптурних портретів англійських аристократів. Далу отримав визнання і мав замови навіть від англійської королеви (скульптури онуків королеви в каплиці Фрогмор в Віндзорському замку).

Тим часом з Парижу йшли невтішні звістки. Бажаючи помститися прихильникам Паризької Комуни, буржуазний уряд засудив Густава Курбе до виплати астрономічного штрафу за руйнації пам'ятки, до подій з якою той не мав відношення. Скульптор Жуль Далу мав заочний вирок — каторжні роботи. Скульптор не подавав апеляцію і залишився в еміграції. Лише приход до влади президента Жуля Греві і амністія, підписана ним, надала можливість Далу і його родині повернутися на батьківщину. Після амністії 1879 року повернувся до Франції.

Пізній період творчості[ред.ред. код]

посмертна маска Віктора Гюго. Травень 1885 р.

Далу виставив свої твори у Салоні 1883 року й здобув за два виставлених барельєфа дві почесні медалі (один з барельєфів Далу робив на замовлення Національних Зборів Франції). Талант скульптора не збряк з роками. Не змінив він і республіканським уподобанням. Саме Далу стане автором пафосного монументу «Тріумф Республіки», де колісницею Республіки керує геній Свободи зі смолоскипом.

Далу брався за різні види скульптур — фонтани, портрети, садово-паркова скульптура, надгробки, монументи відомим діячам минулого Франції. В творчому доробку майстра — посмертна маска відомого письменника — Віктора Гюго. Серед надгобків майстра — популярність отримав надгробок убитому у віці 22 роки журналісту Віктору Ноару (Victor Noir). Скульптор взагалі відмовився від постаменту і показав фігуру злодійські убитого в сучасному одязі, наче кинутого на землю, але з виразом смерті на обличчі.

Монумент генералу Лазарю Гошу[ред.ред. код]

Монумент Лазарю Гошу. 1902 рік

Свідоцтвом республіканських уподобань скульптора став і монумент генералу часів французької революції 1789–1793 рр. — Лазарю Гошу. Молодий генерал неодноразово рятував революційний Париж зі зброєю у руках. Монумент поставили в провінційному Кібероні на згадку про бої генерала с з прихильниками короля — шуанами. Генерал, що був вимушений воювати з власним народом, після поразки прихильників короля давав можливість переможеним емігрувати з країни, не караючи їх, що було гуманно і нетипово в ті часи.


Смерть[ред.ред. код]

Скульптор помер 15 квітня 1902 року в Парижі. Похований на цвинтарі Монпарнас.

З творчості. Перелік деяких творів[ред.ред. код]

  • Дафніс і Хлоя.
  • Вишивальниця.
  • Пані з книгою.
  • Фонтан «Пісні і танці на честь Вакха»
  • Монумент Ежену Делакруа.
  • Монумент Жану Леклеру
  • Монумент Емілю Левассору.
  • Посмертна маска Віктора Гюго
  • Монумент генералу Лазарю Гошу, діячу революції 1789–1893 рр.
  • Надгробок убитому журналісту Віктору Нуару (Victor Noir).
  • Еме-Жуль Далу створив монументальну композицію «Тріумф Республіки» на Плас-де-ла-Насьйон у Парижі (1879-99), пам'ятник Е. Делакруа (1890, Люксембурзький сад, Париж), надгробки А.-Л. Лавуазьє, О. Бланкі, (1885, кладовище Пер-Лашез, Париж).
  • Далу працював над створенням о́бразів робітників і селян для проекта «Пам'ятника праці» (бл. 188998).

Галерея[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 3. — Київ, 1979., стор. 234
  • ГМИИ. Каталог картинной галереи. Живопись. Скульптура. Миниатюра. М. 1986
  • Maurice Dreyfous, Dalou, sa vie et son œuvre, Paris, Laurens, 1903
  • Adolphe Giraudon, Catalogue de l'œuvre de Jules Dalou, catalogue n° 18, Bibliothèque Photographique A.Giraudon, Chartres, 1904.
  • Stanislas Lami, Dictionnaire des sculpteurs de l'École française au s-XIXe, Paris, 1914–1921, 4 vol.
  • Henriette Caillaux, Aimé-Jules Dalou, L'homme — L'œuvre, Paris, Delagrave, 1935
  • Jacques Ginepro, Dalou ou le naturalisme en sculpture, in L'Estampille , numéro146, juin 1982
  • Thérèse Burolet, Deux grands fonds de sculptures du Musée du Petit Palais : Dalou et Carriès, in La sculpture du s-|XIX|e, Paris, 1986. Rencontres de l’École du Louvre.
  • Pierre Cadet, L’édition des œuvres de Dalou par la Maison Susse, in Gazette des Beaux-Arts, février 1994, tome 126
  • Catalogue, Sculptures de Carpeaux à Rodin, Musée de Mont-de-Marsan, 23 juin 2000, Mont-de-Marsan
  • Bertrand Tillier, La Commune de Paris, révolution sans images?, ed.Champ Vallon, 2004.
  • Revue Europe (revue), mars 2006, numéro 923, «Dalou, des gisants et des morts», pages 327—338
  • Amélie Simier, Daniel Imbert, Guénola Groud, Dalou à Paris, ed. Paris Musées, 2010.

Див. також[ред.ред. код]