Портрет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Портре́т (фр. portrait) — мальоване, скульптурне або фотографічне зображення людини або групи людей, а також відповідний жанр образотворчого мистецтва.[1] Багато портретів створено і в гравюрі.

Портрет головного інквізитора дон Фернандо Нуньєс де Гевара

Зміст

Історичні дані[ред.ред. код]

Портрет Давнього Єгипту[ред.ред. код]

Фараон Рамзес II. Деталь храму в Абу-Симбелі

В сучасному термінологічному розумінні портрет виник в Стародавньому Єгипті. Перші портрети зображають фараонів і пов'язані з культом мертвих, що існував в державі. Портрет виникає на фігурках двійника померлого. Чим більш схожим був двійник, тим більше він вважався втіленням небіжчика. Але обожнення фараона запровадило появу портретних скульптур великого розміру ще за життя особи.

Фараона подавали на троні, а його фігура зберігала силует прямокутного каменю, з якого виробляли скульптуру. Рухи в скульптурі ще не вміли відтворювати (див. фараон Хафра на троні ). Спостереження за релігійними церемоніями запровадило новий тип портрету. Фараон постає на повний зріст, а з боків його підтримують жіночі богині. Жінки мов близнюки, подібні одна до одної, тут годі й шукати індивідуальне. Лише за коронами на головах можна розпізнати, хто є хто. А обличчя фараона вже намагаються зробити індивідуальним ( див.фараон Менкаура та богині Нома і Хатор ). Відтворюють і деяких важливих вельмож ( статуя вельможі Ранофера ). Поряд з каменем використовують і дерево для створення невеличких фігур ( царевич Каапер ) або портретів будівничіх пірамід ( дерев'яний рельєф з портретом будівничого Хесира ). Інженерні й математичні знання, писемність взагалі обожнювались, а їх носії швидко стали кастою жерців. В Єгипті виникає дивний різновид портрету - портрет писаря ( писар Каї, писар Хапі ). Поступово портрет переносять на дерев'яну труну, що слугувала для збереження мумій ( портрет жінки Тую на дерев'яному саркофазі). Натрунні портрети розфарбовували і додавали написи з ім'ям особи і титулами. Втрата імені дорівнювала неможливості небіжчика потрапити в єгипетський рай. Цим користалися вороги небіжчиків і вдирались у поховальні комори заради псування мумій і винищення імен померлого. З'явився і портрет-рельєф. Виготовляти його було легше і швидше. Рельєфні портрети ( і рельєфи взагалі )широко використовувалися в мистецтві Стародавнього Єгипту.

Скульптори Єгипту робили і гігантські зображення фараонів, бо його особа обожнювалася. Зразками гігантських портретів фараона слугують величезні статуї Рамзеса Другого в храмі Абу-Сімбел(13 століття до н.е.).

Фаюмський портрет[ред.ред. код]

Докладніше: Енкавстика

Для виготовлення фаюмських портретів використовували тонкі дощечки з деревини своєї місцевості (платан, смоква, тис) або закордонних (сосна, ялина, ліванський кедр,кипарис, дуб). Використовували фарби різної густоти (від загуслих до рідких). Мазки на обличчях шліфували, але залишали світлові бліки (пробіли). Волосся виписували рідкими фарбами і не затирали мазків. Це справляло враження достовірних зачісок. Вінки були звичайним атрибутом грецьких поховань. Тому на головах фаюмських портретів вінки, в тому числі золоті. Для них використовували сусальне золото (дуже тонкі пластівці золота). Іноді золотом викладали і тло портретів, що робило їх розкішними і схожими на тло ікон. Пізніше використовували так звану воскову темперу (фарби з воском і домішками яєчного жовтка). Поверхня цих портретів не така блискуча, як на портретах суто енкавстичних.

Написи на трунах грецькі, як і імена померлих ( Titus, Artemidoris, Demetrius та ін). Місцевих мешканців греки витісняли у стан ремісників,торгівців, слуг і рабів. Їх поховання не були розкішними і не мали портретів. Серед фаюмських портретів - люди різного віку (від дітей до старих). Але майстерність виконання портретів, розкриття характерів зробили їх уславленим надбанням світового мистецтва. До нашого часу дійшло обмаль античних фресок та стінописів. Частково цей дефіцит заповнюють енкавстичні портрети Фаюма та інших оаз Єгипту.

Портрет Давнього Риму[ред.ред. код]

Нерон, мюнхенська колекція
Імператор Август з Ватиканського музею

Особливу роль в мистецтві Римської імперії відігравав портрет. Мармурові портрети Давнього Риму йдуть від традиції шанування предків і померлих. Робили маски померлого з воску. Самі маски зберігали в особливих шафах в атріумі. До воску додавали фарби, і вони зображали не стільки відбиток обличчя покійного, скільки його живий образ. Майстерність виготовлювачів масок з часом зростала.

Маски відігравали певну роль у ритуалі похорону. Їх одягали живі актори відповідного зросту і статури, як у покійного. Актори сідали навколо покійника у крісла, а син або родич говорили поховальну промову, уславлюючи переваги та діяльність небіжчика. Після похорону маски складали у шафу родини.

Державні злочинці та особи, позбавлені громадянського достоїнства, втрачали право на посмертну маску. А родина не замовляла їх і примусово виключала лиходія з родоводу. Так було, наприклад, з убивцею імператора - Брутом.

Подамо фрагмент твору Плінія (1 століття н.е.): «Інакше було у наших предків. В їхніх атріях були виставлені не твори іноземців, не бронза і мармур, а маски з воску, щоби слугувати у похороні людини, що належала до роду.» Отже, з часом відбулись зміни. Віск замінили на мідь, бронзу, мармур. А до виготовлення портретів долучили й іноземних майстрів. Почали вшановувати й жінок, особливо з магнатських родин. Особливу роль відіграв і культ імператорів, що прийшов на зміну Риму доби республіки. Погруддя та статуї імператорів Риму робили за життя правителя і розвозили по провінціях. Тому їх знаходять не тільки в Італії,а й у колишніх римських провінціях на Балканах, у Франції, північній Африці тощо. Ці погруддя стали предметом колекціонування вже в добу Відродження. Їх можна побачити в багатьох музеях світу.

Давньоримський портрет орієнтувався на реальну особу. Тому зберігав натуралістичний характер і не робив ідеалізації. На обличчях римлян вражають глибокі зморшки, подвійні підборіддя, стара шкіра, зайва маса тіла (погруддя імператора Вітеллія та ін.)

Почали карбувати і монети з портретами римських імператорів.

Портрет Середньовіччя в Європі[ред.ред. код]

Мозаїка, імператор Олексій I Комнин, Софійський собор, Костянтинополь, 11 ст.
Король Сербії Стефан Душан с дружиною — Оленою Болгарською

Портрет доби Середньовіччя пройшов декілька етапів становлення. Головним була відмова від багатьох рис, притаманних портретам античності, Давнього Риму тощо. Портрет, як різновид мистецтва, пережив кризу і набув нових рис: площинності, схематизму, відповідності християнським чеснотам. Замовниками портретів виключно стають можновладці. У ранньому Середньовіччі змінилися й матеріали, що слугували для портретів. Виготовлення фресок було значно дешевше, ніж вироби з бронзи, мозаїки чи мармуру. Поширення фресок в християнських храмах почало слугувати і для увічнення королів чи володарів земель. Тому в деяких місцинах зберіглися лише портрети на фресках ( Софія Київська, церкви Болгарії, Сербії та ін.) В цих портретах підкреслені християнські чесноти володаря, попри розкішні шати портретованого, а в руку вкладено хрест. З'явився і портрет володаря з макетом храму в образі донатора.

В столиці Візантії з'явилися портрети імператорів та їх дружин у мозаїках. Але надзвичайна ціна матеріалу не сприяла поширенню портретів в мозаїці.

Продовжували карбувати портрети володарів і на монетах. Порівняння ранньосередньовічних монет з монетами античності вказує на великі втрати. Обличчя постає як спрощена графічна схема. Такий портрет без відповідного напису дуже важко пов'язати з конкретною особою. Лише дорогий матеріал - вказівка на порфірородну особу з столиці.

Золотий солід з портретами візантийских императорів Лева IV та його сина Костянтина. 8 століття н.е.

Портрети пізнього Середньовіччя[ред.ред. код]

Велике поширення в Середньовіччі мали зображення святих. Але числені образи святих не можуть вважатися суто портретами, незважаючи на притаманну їм деяку портретність. Святих малювали за канонами і розпізнавали за написами та відповідними атрибутами. У випадках, коли написи не збереглися, важко, а іноді зовсім неможливо встановити, хто саме на фресці чи мініатюрі. Так, не збереглося портретів перших римських пап. Їх образи відтворювали за канонами. Римського папу Климента, якого вшановують і православні, подавали в стилістиці православних канонів і вважали одним з покровителів слов'ян. Але це зовсім не портрет Климента.

Готичний скульптор. Ута фон Баллєнштед. Наумбургський собор, бл. 1250—60

Пізнє Середньовіччя повернулося до портрету в скульптурі. Доба готики у Франції та Німеччині подарувала мистецтву справжні шедеври в портретах. У Франції собори будувалися століттями, і майстри мали змогу працювати на одному місці довгі роки.

Робленням портретів в готичних соборах Німеччини займалися особливі мандрівні бригади скульпторів. Дослідники виявили твори одної такої бригади в соборах Майнца, Наумбурга, Мейсена. Особливо вдалими стали портретні скульптури фундаторів Наумбурзького собору - маркграфів Екехарда і Германа з родини Веттінів та їх дружин - Ути фон Баллєнштед та Реглінди.

Доколумбовий портрет Америки[ред.ред. код]

Розвиток археології в 20 столітті дозволив зробити відкриття в Латинській Америці: в доколумбову добу тут існував портрет, самостійний, не пов'язаний з європейською традицією. Звичайно, це не портрети олійними фарбами, а портрети в кераміці. Різноманітні горщики індіанців мочіка ( сучасне Перу ), наче панафінейські амфори, всмоктали риси місцевої культури, яка поки що мало відома науковцям. Дивно, що горщики зберегли зовнішні риси людей того часу. Характерні подробиці дають змогу розпізнати представників еліти, вояків, навіть ремісників. Вибір кераміки як матеріалу для портретів цілком виправданий її розповсюдженням та широким використанням і для посуду, і для створення анімалістичних фігірок, і навіть домовин для померлих.

Середньовічний портрет в Китаї[ред.ред. код]

Фахівці вважають, що портрети в Китаї робили ще в 1-му тисячолітті до н.е. Але найдавніші зі збережених портретів відносяться до 1.000 року н.е. ( тобто 11 століття ). Портретний живопис Китаю пов'язують з культом предків. В період Хань ( початок нашої ери у європейців ) виник звичай вивішувати портрети військових та світських високопосадовців в залах імператорського палацу. Значне підживлення мав китайський портрет і від поширення ворожіння за рисами обличчя (фізіогноміка). Тим не менше портрет Китаю оминув канонічність, застиглість.

Цинь Ши Хуан, засновник династії Цинь и 1-й імператор об'єднаного Китаю

Портретисти в Китаї теж обслуговували імператорський двір, тому портретів імператорів збереглося найбільше. Матеріалами для портретів слугували шовк і папір, фарби - водорозчинні. Поступово замовниками портретів стають інші верстви населення ( бюрократія, буддійські ченці).

Російський археолог П.К.Козлов вивчав руїни покинутого середньовічного міста Китаю І-Цзинь (відомішого за монгольською назвою Хара-Хото). Найважливіші для науки знахідки були зроблені в надгробковій башті-субургані. Там знайшли замуровані і збережені сотні сувоїв - серед них китайські та тібетські ікони і портрети на папері. Один паперовий сувій з портретом невідомого посадовця датують 12 століттям. На сірому порожньому тлі - чоловіча постать в чорному одязі в повний зріст. Похмуру гаму фарб різноманітять червоний пояс та білі черевики. Літня людина дивиться втомленим, підсліпуватим поглядом. Жодних компліментів, ідеалізації - нічого, крім суворої правди. Але художні якості портрета - надзвичайні і не ідуть ні в яке порівняння з портретами Західної Європи тої ж доби ( зберігається в Ермітажі, Петербург).

Дожі Венеції[ред.ред. код]

В Венеції склалася особлива форма влади, що не успадковувалась, а була виборчою - дож. На посаду обирали освічених представників заможних родин. Претенденти на посаду мали за плечима університет або великий військовий досвід. Склалася традиція портретування дожів, завдяки якій збереглося багато портретів дожів різних століть. До портретування дожів залучали найкращих художників Венеції.

Портрет доби Високого Відродження в Італії[ред.ред. код]

Тінторетто. Дож Себастьяно Веньєр - герой бою при Лепанто.

Цих портретів небагато, бо були створені за дуже короткий термін, а майстрів можна перелічити на пальцях двох рук. Портретів принципово не писав лише Мікеланджело. Великими портретистами доби були Леонардо да Вінчі, Рафаель, в Венеції - Джорджоне ,Лоренцо Лотто, Тіціан, Тінторетто.

Незначну кількість цих портретів з лишком компенсують їх надзвичайні мистецькі якості і постійний вплив на митців різних країн. У Леонардо налічують всього вісім портретів ( з новознайденою жінкою на пергаменті у профіль ), але серед них є всесвітньо відома Мона Ліза Джоконда.

Кількість саме портретів Рафаеля більша, і це справжні перли ( Біндо Альтовіті, Форнаріна або Донна Велата, папа римський Юлій ІІ, Бальтазар Кастільйоне тощо ). Але безліч портретів Рафаеля залишилась на фресках у Ватикані, в релігійних та історичних композиціях, де знайшли своє місце військові, прелати, гвардійці-швейцарці, кардинали.

Джорджоне наче змагався з Леонардо в надвисокому рівні портретів і їх незначній кількості ( поет Броккардо, Лаура, Венеціанець в Берлінській збірці, лицар із зброєносцем, невідомий панич зі слугою, автопортрет).

Особливу групу складають портрети майстрів менш обдарованих, які працювали поряд з геніями - Лоренцо Лотто ( два портрети літньої людини), Манчіні (портрет невідомого в Ермітажі), ранній автопортрет Тінторетто в США та ін. Говорити про портрети Тіціана може лише геніальний письменник ( Рануччо Фарнезе, дочка Лавінія, Іпполіто Римінальді, портрети дожів, автопортрети самого майстра). Продовжують карбувати портрети королів на монетах і медалях, але вони поступаються в якості портретам олійними фарбами.

Лоренцо Лотто. Портрет колекціонера Андреа Одоні[ред.ред. код]

Андреа Одоні, 1527, Хемптон Корт,королівська збірка,Британія.

Колекціонери не сьогодні з'явились і не сьогодні щезнуть. Кажуть, що колекціонування робить цікавим навіть нецікаве життя. На колекціонерів впливають і моди, і політичні події, і власні пристрасті. Предметами колекціонування стають як дуже коштовні речі ( палаци, діаманти, малюнки Пікассо ), так і речі дешеві й звичайні ( зразки цегли, обгортки цукерок, цвяхи, пляшки тощо.)

Доба Відродження в Італії породила колекціонерів античних речей. Збирали твори античних філософів і письменників, розшукували, купували і крали їх. Папа римський Григорій XV наказав силою захопити гейдельберзьку бібліотеку курфюрстів Пфальцських, бо там були рукописи, яких не мав і Ватикан. А коли скінчилися дерев'яні ящики, посланець папи зламав церковні лави, і з того дерева зробили потрібну упаковку. При неможливості придбати, рукописи копіювали.

З часом коло колекціонерів розширилося, і почали збирати античні монети й медалі. Дійшла черга і до уламків античних скульптур. Цілих зразків було мало. Вони увійшли у збірки вельмож, кардиналів і папи римського. Колекціонерам меншого рангу дістались уламки. Серед них був і Андреа Одоні, чий портрет намалював Лоренцо Лотто. Це людина могутніх пристрастей. Здається, що в своїх бурхливих діях він не знав меж, як і згаданий папа римський Григорій XV.

Розширилося і коло замовників портретів. У добу Відродження з'явились портрети, пов'язані з фахом особи - «Портрет скульптора » у Андреа дель Сарто, «Портрет кравця» у Мороні. Свій фах мали і замовники портретів Лоренцо Лотто - « Портрет архітектора ».

Портрети Рафаеля Санті[ред.ред. код]

Рафаель намалював небагато портретів. Здається, він брався за їх створення не дуже охоче. Майже всі вони поясні. Як правило, модель зручно розмістилася в кріслі ( Анджело Доні, дружина донна Маддалена, Донна Велата, кардинали ). Рано позбавлений батьківської любові й опіки, Рафаель штучно уникав драматичних сцен, людських трагедій, невдоволення страшною дійсністю зламу 15-16 століть. Про його ранній автопортрет годі щось розповісти ( молодий і цнотливий ), настільки все приховане. Все. Але в цю бездоганність не віриш, бо вона маска.

Ніхто на його портретах не здатен на активні рухи. Певна скутість, малорухомість взагалі характерна для всіх його портретів. Винятком став автопортрет з вчителем фехтування ( Лувр, Париж ), але і тут прихованість - перш за все.

Інколи сама модель давала підстави розкрити душу більше, на грані недозволенного. Так виник портрет Біндо Альтовіті ( Вашінгтон, США ). Модно одягнений, довговолосий молодик дивиться тривожно і допитливо. Навіть заможна родина і великі гроші не позбавили його тривог, невдоволення дійсністю, розчарування у багатому, але небезпечному оточенні Риму, де нікому не можна довіряти.

Маску люб'язності, штучної гармонії з оточенням помічають і на обличчі Бальтазара Кастільйоне, який багато знає, але про все мовчить. Донна Велата ( сеньора під покривалом) намальована в момент короткотривалого успіху. Звідси модна сукня, дорогі прикраси на простій дочці кухаря. Її рання самотність та постриг в черниці ще попереду і ще не відбилися на вродливому обличчі. Черницю Донну Велату не намалював ніхто, до неї швидко втратили інтерес після смерті художника.

Портрет доби Північного Відродження олійними фарбами[ред.ред. код]

Художник Ф.Клуе. Олівцевий портрет королеви Катерини Медичі (Catherine de' Medici, by François Clouet).

Портрети на Півночі Європи довго тримались невеликого розміру. Також вони довго носили приватний, інтимний характер. Їх зберігали в приватних кімнатах, і вони слугували як нинішні фотокартки. В Нідерландах портрет відокремився від зображень донаторів біля мадонн чи Голгоф з розп'ятим Христом.

Серед них були справжні шедеври в творах Бельгамба, Мемлінга, Рогіра ван дер Вейдена ( портрет дружини, Берлін ), Мабюза, Яна ван Скореля. Взагалі майстри Нідерландів 16 століття суперничали з портретистами найрозвиненішої країни світу в мистецтві - Італії, а в правдивості відображення моделей перевищували й італійців.

У Франції 16 століття потреба в портретах була такою великою, що виникає особлива його форма - портрет олівцем на папері. Такі портрети робили як видатні майстри ( Жан Фуке, Франсуа Клуе), так і безліч аматорів. З'явилися великі приватні збірки олівцевих портретів, що слугували документами доби (збірка графа Кобенцля та ін.)

В Англії поряд з невеликим портретом був лише один виняток - великий за розмірами портрет королівської особи та його дружини (Генріх VIII, королева Єлизавета I ), іноді портрети перших осіб після короля чи дипломатів ( Гольбейн, дипломати Жан де Дентевіль та Жорж де Сельв, Лондон ). Розквіт великого репрезентативного портрета прийде в добу бароко і його створять митці з Фландрії ( Рубенс, Ван Дейк, Неллер Годфрі , Пітер Лєлі).

Портрет доби Відродження в гравюрі[ред.ред. код]

Гравюра доби Відродження надала можливість швидко відтворити зовнішність людини і швидко розповсюдити портрет. В Німеччині початку 16 століття набули сили антикатолицькі настрої. Саме тут гравюра-портрет здобула велику популярність.

Місто Віттенберг ненадовго стало ідеологічним центром Німеччини. Саме тут діяв реформатор Мартін Лютер, що зумів потрясти свідомість німців і започаткував лютеранство ( німецький варіант протестантизму ). 1523 року художник Лукас Кранах Старший став володарем друкарні в Віттенберзі, де почав друкувати листівки та книги проповідника Лютера. Зробив Кранах і декілька портретів Лютера як олійними фарбами, так і в гравюрі. Завдяки гравюрам-портретам Кранаха обличчя Лютера знала більшість німців. Особливо виділяють портрет 1521 року, де подано профіль Лютера.

Портрети-гравюри було зроблено і з головних прибічників Лютера (наприклад, Філіпа Меланхтона, поета Ганса Сакса, гравюра Г.Брозамера 1545 р.).

Робили портретні гравюри і в інших країнах ( Італія, Швейцарія, Нідерланди ), хоча вони мали менше розповсюдження, ніж у Німеччині ( портрет Андреа Доріа, адмірала; портрет Крістіана II Данського Яна Мабюзе 1523 р. ).

Портрет доби маньєризму[ред.ред. код]

Маньєризм виник в Італії наприкінці 1520 - на початку 1530-х рр. Центрами стилю були папський Рим, Флоренція і Мантуя. Його виникнення пов'язують зі складнощами в політиці й економіці Італії, недовірою до настанов та ідеалів Відродження при збереженому поклонінні недавнім авторитетам та їх манері в творах. В картинах з'являється натовп, алегоричні фігури, складна побудова композиції, ядучі фарби. Нагнітається спіритуалізація образів, деформуються тіла персонажів. Майстри захоплюються ефектами складних побудов, штучного освітлення, надмірним використанням ефектів.

А. Мор, портрет Філіпа II

Розчарованість в людині взагалі вплинула і на портрет. Майстри звертають перебільшену увагу на зовнішнє в портретованому, на його посаду чи місце в суспільстві, впадають в крайнощі. Одні малюють умовний одяг, інші виписують кожну зморшку, перлинку, подаючи дрібниці наче найважливіше в людині.

Володаря подають надміру величним, гордовитим, незрозумілим і віддаленим від людей ( Бронзіно, портрети герцога Козімо 1-го Медічі) . Його дружина постає закутою в дорогі шати, з негнучкою спиною і бронею на застиглому, холодному обличчі ( портрет Елеонори Толедської з сином). Могутнім богом постає король Іспанії в Антоніса Мора (портрет Філіпа ІІ ). На портретах Себастьяно дель Пьомбо персона ніби продовжує спілкуватися з кимось за краєм полотна ( адмірал Андреа Доріа, дипломат Франческо Альбіцці ), але залишається самотньою, покинутою в своїй надмірній величі. Розчарованим і пригніченим постає і папа римський Климент VII, наче не здатний на активні дії ( Неаполь, Каподімонте ). Своєю невдалою політикою папа довів Рим до розорення і пограбування 1527 року. Тому видатні майстри Риму змушені були емігрувати в різні куточки Італії, а поруйноване місто Рим треба було відбудовувати наново. Навіть виникнення маньєризму як течії в мистецтві пов'язують саме з цією трагічною подією.

Деформації на полотні привели до появи зображень, де людське обличчя щезає, а його складають, мов у мозаїках, з квітів або тварин, овочів, фруктів, речей, птахів, навіть книг. Зразки подав великий Арчімбольдо - алегорії стихій, серія «Пори року»; портрет імператора Рудольфа ІІ. Манеру підхопили менш талановиті ( «Єва з яблуком », «Осінь» аноніма, пінакотека в Брешії), яких презирливо обізвали арчімбольдесками. Впливи чудернацьких образів Арчімбольдо відчутні і в творах фламандця Йооса де Момпера ( 1564-1635 ), серія «Пори року».

Деформації вразили і багатьох граверів. Ніколо Реллі надрукував гравюрні портрети людей, які нібито були прибульцями з неба. Їх обличчя складені з металевих речей або дерев'яних стружок ( Москва ).

Деформації і дивацькі манери сподобались настільки, що стали надбанням культури різних країн ( Йоос де Момпер, Фландрія, серія «Пори року» ). Особливо велику роль відіграв маньєризм у Франції 16 століття ( Школа Фонтенбло ). А чудернацькі портрети гравіювали ще у 1695 році, коли давно померли і Арчімбольдо, і Ніколо Реллі ( француз Ніколя де Лармессин, «Годинникар у шатах з годинників», гравер-анонім початку 18 ст. «L'habit d'horlogere» (дама в платті-годиннику).

Портрети і картини майстрів маньєризму в 20 столітті стануть одним з витоків сюрреалізму.

Зразок портрета з алегорією[ред.ред. код]

Худ Джіроламо Маццола Бедолі. Алегоричний портрет Алессандро Фарнезе, герцога Пармського.

Алегорія, як втілення чеснот і переваг володаря, набула широкого використання в Італії. Найчастіше алегорія подавалася в виді молодої дівчини з атрибутами і надписами, що пояснювали, яка саме чеснота перед глядачем. До створення алегорій зверталися різні майстри («Милосердя» П'єтро Поллайоло, «Міць» Сандро Боттічеллі та ін.) Деяких богів давньоримського пантеону почали вважати покровителями митців і володарів, хоча навкруги панував католицизм. І душею католика мав опікуватись його небесний патрон, святий, ім'я якого носила людина. Тим не менше архітектора Андреа ді П'єтро делла Гондола називали улюбленцем богині мудрості Паллади. Він і відомий у світі як Палладіо (улюбленець Паллади ), а не за своїм справжнім прізвищем.

В 16 столітті використання алегорій поширилося, і вони виникають на фресках, в картинах, стають дійовими особами в портреті. Художник Дж.Бедола малює портрет підлітка Алессандро Фарнезе як дорослого володаря Парми і водночас як улюбленця Паллади. Худенький підліток в обладунках лицаря сидить на земній кулі, а Паллада ще й тримає його герб в руці.

Алегорію успадкувала доба бароко. Рубенс подав алегорії в серії картин для королеви Марії Медічі ( Лувр, Париж). Вони з'явилися в мармурових статуях барокових садів ( алегорія Зими в Версалі) і як самостійні оздоби монументів королів ( «Великий Курфюрст», скульптор Андреас Шлютер, Берлін).

Портрет доби бароко[ред.ред. код]

Художниця Луїза Голландіна. Софія Пфальцська в маскарадному вбранні американської індиянки бл. 1644

Народився репрезентативний портрет як втілення моці й величі володаря міста, області, країни. Він успадкував все цікаве з портретів доби Відродження і додав свої знахідки. Кожний з портретів доби бароко демонструє переваги особи, її значущість, велич, шляхетність. Перемога короля Франції над бунтівними магнатами ( Фрондою ) спричинила появу безлічі репрезентативних портретів у Франції. Вони і в мармурових погруддях(«Король Луї 14-й» Берніні ), і в живопису, де працювали як закордонні ( Рубенс, Ван Дейк на початку 17 ст.), так і свої майстри ( Симон Вуе, Гіацинт Ріго, Ніколя де Ларжільєр та ін.) Реалістичну лінію в портретах витримував іспанець Веласкес, багато з яких - шедеври доби ( папа римський Іннокентій X, інфанта Маргарита, жінка з віялом ). Якщо портрет у Фландрії, Голландії, Англії набуває міці і розквіту, то в Італії і Німеччині занепадає ( жоден з портретів Караваджо не став врівень з його релігійними творами ).

Чимало репрезентативних портретів виникає і в художніх надгробках багатьох католицьких країн ( Австрії, Чехії, Польщі, Португалії, Іспанії).

До створення репрезентативних портретів на початку 18 століття залучилася і молода Російська імперія. За браком своїх майстрів використовували закордонних. Серед найвдаліших було залучення на службу скульптора Карло Бартоломео Растреллі (1675-1744), батька геніального архітектора Франческо Растреллі. В Петербург він приїхав немолодим, а додаткові замовлення ( декор інтер'єрів, планування саду в Стрельні ) відволікали від створення скульптур. Тим не менше, саме в погруддях Карло Растреллі виявив увесь свій геній. Навіть одна з перших його робіт - погруддя князя О.Д.Меншикова, стала визначним явищем і візитівкою репрезентативного портрета в країні. Успіх закріпили інші портрети ( Бухвостов, не зберігся; погруддя невідомого, Третьяковська галерея ).

Але твором світового рівня стало погруддя Петра І, викінчене чеканкою вже після смерті царя. Ні лицарські обладунки, ні рельєфи на них, ні мереживо коміра не заступили залізну волю цієї особи, непохитність його у діяннях, непідкореність випадкам. Парадне погруддя роботи Карло Растреллі перейшло вузьку межу репрезентативного портрета і набуло значення символу імперської влади, насильства, символу абсолютизму (Ермітаж, Петербург).

Парадний портрет[ред.ред. код]

Музичне мистецтво[ред.ред. код]

Лютнист і митець Давид Хойер, картина Яна Купецького, 1711 р.

Здається, це вічна тема. Адже першим музичним інструментом був камінь, по якому стукали палицею. Інструменти вдосконалювались, мінялись їх форма і матеріали виготовлення. З'явилися майстри з виготовлення музичних інструментів і професійні музики. З'явилися й зображення музикантів. В давнину вони не завжди були портретними( арфісти на стінописах Древнього Єгипту, флейтистки та ін.) Зображення янголів з музичними інструментами на вівтарях 15 століття в Італії не були ще портретами, але крок до них вже був зроблений.

Піднесення і поширення портретних зображень в Європі дало і зображення музикантів. Тема набула популярності ще в Венеції, де Веронезе вивів цілий оркестр на своєму полотні «Весілля в Кані Галілейській», де є й автопортрет митця з музичним інструментом. Новий поштовх для створення портретів музикантів дав Караваджо, що оздобив музичний салон в палаці кардинала Франческо дель Монте в Римі. А послідовники Караваджо зробили портрет музиканта звичайною темою творчості ( Манфреді, Джентілескі, Ораціо Фідані, Хонтхорст, Матіа Преті). Нáтхненим музикою постає і Давид Хойєр на портреті Яна Купецького. Ідеалом втілення музиканта став малюнок-портрет Нікколо Паганіні, створений Енгром на початку 19 ст.

Олівцеві портрети доби бароко[ред.ред. код]

Олівцевий портрет Галилео Галилея худ. Оттавіо Леоні

Портрет олівцем не щезає після поширення в 16 ст., як це було у Франції. Портрет олійними фарбами витіснив його на узбіччя мистецького шляху та залишив як навчальну штудію, замальовку перед створенням портрету олійними фарбами. Тим цікавіше подивитися на портрети олівцями (і іншими техніками - наприклад, пастелями), які так і не стали портретами олійними. Найцікавіші зразки залишили італійці ( Оттавіо Леоні, він же Падовано ). Падовано ( Оттавіо Леоні, 1578-1630 ) працював не в провінції, а в самому Римі, і уславився саме олівцевими портретами. Завдячуючи йому, збережені образи Бальоне, Гверчіно, Агостіно Каррачі, Чезаре д'Арпіно, у якого робив молодий Караваджо, і портрет самого Караваджо, який не став портретом олійним (Флоренція, Маручелліана ). До творчого доробку Оттавіо Леоні належить і олівцевий портрет видатного вченого Галілео Галілея.

Чудовий зразок автопортрета в пастелі залишив і художник Зандрарт (Юхим фон Зандрарт - Ермітаж, Петербург).

National Museum in Poznan - Coffin portraits 9.JPG

Натрунний портрет в Речі Посполитій[ред.ред. код]

Історію натрунного потрета в землях Польщі ведуть від доби Відродження - з її зацікавленістю в людині, в її справах і звершеннях за життя, в праві її на пам'ять нащадків. Натрунний портрет - реалістичне зображення обличчя померлого чи померлої, частина Castrum Doloris ( Замку скорботи) — урочистої споруди в костелі під час поховальних церемоній. Торець труни, де розміщали портрет, вплинув на складну форму портрета. На бічних сторонах розміщали герби, на дальному кінці - епітафії. Кріпили портрет з боку голови небіжчика. Лише інколи це не гранчаста форма, а овал, круг тощо. Матеріалом для портрета слугували стулки з міді чи олова.

Найбільш давній з натрунних портретів був створений для поховальної церемонії короля Стефана Баторія 1586 року. По закінченні похорону натрунний портрет кріпили на стіну костела.

Портрет науковця ( Лейбніц, Левенгук, Ломоносов )[ред.ред. код]

портрет Готфріда Лейбніця

17 століття в Західній Європі стало століттям наук. В Британії виникла перша академія наук під назвою Лондонського королівського товариства (з 1660 року). Кінець століття позначений плідною науковою діяльністю Лейбніца, Бойля, Левенгука, Ньютона, Гука та ін. З'явилися відповідні академії наук в Парижі, Берліні, з 1725 року Академія наук існує в Петербурзі.

Михайло Ломоносов

Талановитий науковець не схожий на пересічного громадянина і не міг не впасти в око художникам і граверам. Відомо, що тільки вчений Роберт Гук, що мав фізичні вади, уникав портретистів ( жодного портрета Гука не знайдено ). Зате ми маємо декілька портретів Ньютона в різних перуках. Особисте місце серед науковців посідав і Готфрід Лейбніц. Він працював у різних країнах, як науковець, був суперником самого Ньютона. Поряд з репрезентативними портретами доби з'явилися і портрети Лейбніца олійними фарбами і в гравюрі. Попри всі компліменти портретистів, в очах цих людей видно велич духу і гру розуму.

Портрет доби рококо[ред.ред. код]

Рококо співіснувало у 18 ст. разом з пізнім бароко і добою Просвітництва. Бароко, майже монополізоване королівськими родинами і реакційною церквою, занепадало, втрачаючи всі найкращі якості. Воно набридало важкими і парадними формами, відходом від реалій часу, ускладненням алегорій і пишнотою. З'являється рококо - з підкресленою відмовою від сумних сторін життя, солоденькими і ніжними фарбами, усміхнене й легковажне. В інтер'єрах рококо - ті ж ніжні барви, відсутність прямих ліній, мушлі і дрібні, рослинні орнаменти. Все це притаманно і портретам доби рококо. З'явились майстри, що працювали винятково в стилістиці рококо - Ватто, Розальба Кар'єра, Франсуа Буше, Карл Ванлоо, П'єтро Ротарі, Стефано Тореллі, Жан-Оноре Фрагонар.

Рококо в портретах мало потужну підтримку жінок-аристократок, що стояли при владі і бажали зберегти красу і привабливість попри свій вік ( імператриця Австрії Марія-Тереза, російська імператриця Єлизавета Петрівна, фаворитка короля Франції мадам Помпадур ). Портрети мадам Помпадур стали зразками стилю рококо Франції. Жіночі портрети рококо - часто зображення порцелянових ляльок ( портрети Розальби Кар'єри, ранні портрети Катерини ІІ, ескіз Кантен Латура до портрету маркізи Помпадур ) навіть тоді, коли жінки виділялись цілеспрямованістю, мужністю, твердістю в діяльності й політиці більше за багатьох чоловіків-сучасників. Портрет ставав оманою.

Портрет рококо не рятувало навіть зображення талановитих представників доби. Геніальний архітектор Вартоломей Растреллі швидше просто утомлений на портреті Ротарі й аж ніяк не втілення могутньої творчості чи натхнення, а філософ Дені Дідро наче не здатен бути серйозним і принциповим в твердженнях. Сам Дені Дідро визнав свої портрети невдалими. В добу рококо найбільші втрати поніс чоловічий портрет, бо панувала мода на обов'язкову усміхненість, шляхетність, витонченість, люб'язність, навіть коли вони не були притаманні портретованому ( всі портрети Петра І доби рококо ). Особливо це позначилося на портреті Ванлоо філософа Дені Дідро. Перед нами - усміхнена і всім задоволена людина, проблем нема, а ті, що є, розв'язуються без зусиль. Це була неправда, окозамилювання, яким так страждав портрет доби рококо. Проблеми були, потужні і болісні. І вони не розв'язувались.

Коли Дідро дізнався, якою кров'ю і знущанням над рабами Америки дістається цукор, він болісно зауважив : «Ви отруїли мені весь цукор, що я їстиму відтепер і до смерті», бо мав совість. По людині на портреті Ванлоо цього не скажеш. Портрет рококо вмер і відродився в фальшивих, базарно-ринкових формах доби дикого капіталізму 19 століття. Так виник кітч.

Доба Просвітництва.Портрет в гравюрі[ред.ред. код]

гравер Джан Джузеппе Орілья, портрет Раймондо де Сангро, 1754 р.

Доба Просвітництва прийшла в Європу в буремне 18 століття. Людина знову повірила в свої сили і силу Просвітництва, наукового знання, в можливість активно і благодійно впливати на свідомість людей і події. Наука і експеримент проникають навіть в дозвілля заможних. Вчені, філософи і письменники стають володарями дум. Виникають великі приватні бібліотеки, збірки картин, збірки наукових приладів тощо.

Нестача високоосвічених фахівців спонукала Петра І відсилати молодь за кордон на навчання. Імена і твори Монтеск'є і Вольтера знають в усіх усюдах. Смолянка Молчанова на портреті Дмитра Левицького позує з вакуумним насосом. Дами у Франції вивчають твори Ньютона. Велика приватна бібліотека з'явилася в імператриці Катерини ІІ раніше за збірку картин. Антуан Лавуазьє позує художнику Давиду в хімічній лабораторії разом з дружиною.

Шляхетний Сангро витрачає життя на винаходи особливої гармати з дальнім пострілом, гідравлічного насоса, водонепроникної тканини, світлоносної фарби, рушниці на стисненому повітрі. На гравюрі-портреті художника Орільї книжки подано поряд з гербом вельможі, а його упевнена постава виявляє не тільки пиху шляхетного походження. Таку людину, розум її важко полонити. Католика Сангро за єретичні думки було відлучено від церкви папою римським.

Портрет доби ампір[ред.ред. код]

Наполеон на перевалі Сен Бернар, 1800 р.

Назва ампір іде від французької фонетики, що так прочитує це слово з латини. Ампір був породженням класицизму Франції, що відсахнувся від революційних тем і почав слугувати виключно уславленню Наполеона, що став імператором. І ампір - це мистецтво доби безкінечної війни.

Портретам доби ампір притаманні поверхневість, ідеалізація і акцент на зовнішньому блиску моделей, що ( як правило ) займали високі посади або значне місце у суспільній ієрархії. Переважає холодна емалева поверхня картин з різким і дуже точним відтворенням строю військових, орденів, зброї або вбрання жінки-аристократки. Кінний портрет Наполеона на перевалі Сен Бернар став формулою ампіру, де Наполеон - вічно молодий, позбавлений усіх недоліків, урівняний з імператорами Стародавнього Риму.

Але жива людина погано вкладається в штучні принципи, штучні межі. Особливо це видно в жіночих портретах доби ампіру. Ідеалом стає худорлява й холодна жінка-скульптура ( «Портрет мадам Рекам'є» Давида). Жінка дозволяє собі позувати, лежачі на софі, зробленій на зразок давньогрецьких меблів. Цей портрет теж став зразком стилю.

Вдалими виходили портрети, якщо особистість була талановитою і значущою без огляду на панівні моди та ідеали. Такою була Жермена де Сталь (1766-1817). Розумна і смілива, вона ламала стереотипи і в літературі, і в особистому житті. Деякі з її творів стали дуже популярними. А деякі думки не втратили свіжості і донині. «Невже тепер можна правити ( країною ) так, як 300 років тому?...Їм ( новим керманичам ) необхідні свавілля, релігійний фанатизм, придворна аристократія, що не має жодних переваг окрім давнього роду, народ мовчазний і безправний, армія, яку зробили звичайним механізмом, утиски газет, відсутність громадянських свобод - а на заміну їм стукачі і продажні журналісти, що оспівують цей морок !» Це написала світська левиця де Сталь у 1816 році.

Худ. К. Сомов, портрет поета Кузміна[ред.ред. код]

К. Сомов. Портрет поета Михайла Кузміна.

У 1909 році художник Костянтин Сомов малює портрет поета Кузміна. Кінець 19 століття позначився піднесенням економіки і культури. Початок 20 століття, навпаки, приніс кризу настроїв після придушення буржуазної революції 1905-1907 років. Зовні нібито ніщо не змінилося, але декаданс оволодів багатьма. Його відчули тонкі струни душ художників і їх моделей. Застиглий погляд Кузміна сильно котрастує з одягом, який уже рве вітер нових, нечуваних ще катастроф 20 століття. Так і буде. Російська імперія вибухне в 1917 році, Сомов емігрує і помре на чижині, а Кузмін згорить від запалення легенів в Петербурзі. Їм ще пощастить померти своєю смертю на відміну від мільонів загиблих в імперіалістичній війні, війні громадянській, від білого чи червоного терору. Модерн, руйнівні течії в мистецтві і розпад форм ще не торкнулися російського портрета. Але поріг вже пройдено. У Франції народився кубізм, і розпад форм почався.

Джерела[ред.ред. код]

  • Соколов Г.И.«Римский скульптурный портрет 3 в.н.э. и художественная культура того времени», М., «Искусство», 1983 (рос)
  • Золотов Ю.К.«Французский портрет 18 века», М., «Искусство»,1968 (рос)
  • Всеобщая история искусств, т. 1, М., «Искусство», 1956 (рос)
  • Молева Н.М.«Левицкий Дмитрий Григорьевич», М.,«Искусство», 1980 (рос)
  • Герман М.Ю. «Давид Жак Луи», М., «Молодая гвардия», 1964 (рос)
  • «Французский рисунок 15-16 вв. в собрании Гос. Эрмитажа, альбом портретов». Л.,«Сов.художник», 1969 (рос)
  • Каптерева Т., Быков В. «Искусство Франции 17 в.», М., «Искусство»,1969 (рос)
  • Лазарев В.Н. «Портрет в европейском искусстве 17 века», М.-Л., 1937 (рос)

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Портрет // Словник української мови: у 11 т. — Київ: Наукова думка, 1970—1980.

Посилання[ред.ред. код]