Жорж Жак Дантон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жорж Жак Дантон
Жорж Жак Дантон
Жорж Жак Дантон
міністр юстиції в Першій республіці
 — 31 березня 1794 року
Перший голова Комітету громадського порятунку
Народився 26 жовтня 1759(1759-10-26)
Арсі-сюр-Об, Королівство Франція
Помер 5 квітня 1794(1794-04-05) (34 роки)
Париж, Французька республіка
Похований Errancis Cemeteryd
Відомий як адвокат, революціонер, політик
Громадянство Франція Франція
Політична партія Кордельєри
У шлюбі з Antoinette Gabrielle Dantond і Louise Sébastienne Dantond
Професія Політик
Релігія Католицизм
Підпис

Жорж Жак Дантон (фр. Georges Jacques Danton; 26 жовтня 1759 — 5 квітня 1794) — один з батьків-засновників Першої французької республіки, співголова клубу кордельєрів, міністр юстиції за часів Великої Французької революції, перший голова Комітету громадського порятунку.

Біографія й політична діяльність[ред. | ред. код]

Молодість. Адвокат[ред. | ред. код]

Народився в родині прокурора бальяжа Арсі Жака Дантона (1722—1762), дитинство провів у селі, навчався в семінарії і в світському пансіоні в Труа, захоплювався культурою античності. Готуючись до адвокатського фаху в Парижі, Дантон ознайомився з літературою XVII і XVIII ст. і брав активну участь в масонському русі. В 1787 році він заплатив за місце адвоката при раді короля, вважаючи тоді ще можливим переворот зверху, та в 1791 році, при ліквідації старих судових посад, Дантон не прийняв в обмін жодної нової, бо хотів цілковито присвятити себе революційній діяльності.

Початковий етап революції[ред. | ред. код]

Уже з 1789 року Дантон активно поширював крайні революційні й республіканські ідеї на різних зборах і клубах, відігравав примітну роль у подіях 14 липня і 5-6 жовтня в заснуванні клубу кордельєрів. Дантон завжди виступав проти двору, міністерств, національних зборів; 17 липня 1791 року він закликав народ на Марсовому полі підписувати петицію про позбавлення влади короля. Після придушення цього руху Дантон тижнів на шість сховався в Англії й повернувся лише перед виборами до законодавчих зборів. У депутати він не потрапив, але став у Парижі проводити підготовку до позбавлення влади короля, то як адміністратор департаменту, то як товариш прокурора Паризької комуни, то проводив роботу в клубах, то серед загонів народного війська — федератів Марселя та Бретані або Entants-Rouges із Сент-Антуанського передмістя.

Конвент[ред. | ред. код]

У ніч з 9 на 10 серпня 1792 року Дантон дав поштовх до утворення нової, більш республіканської генеральної ради комуни, заарештував Манда, наступника Лафаєта в командуванні національною гвардією, й замінив його Сантерром. Після 10 серпня Дантон був призначений міністром юстиції; спираючись на Паризьку комуну, він став вождем у боротьбі проти роялістів всередині й оборони кордонів проти Австрійської монархії та Королівства Пруссія. Вороги Дантона звинувачували його в підкупності, розтратах, організації вересневих вбивств. Перші звинувачення не підтверджуються жодними документами;[джерело?] попередити або зупинити вересневі вбивства Дантон, за власним зізнанням, не відчував себе в силі й поставився до кровопролиття з такою самою байдужістю, як згодом до своєї власної загибелі. Дантон був обраний депутатом у конвент від Парижа і зазнавав різкої критики тут з боку Жиронда за свою попередню діяльність в міністерстві. Він виступав у конвенті за свободу друку, за закони проти емігрантів, за засудження короля, був у свій час головою клубу якобінців та членом першого комітету громадського порятунку.

Зовнішня політика Дантона[ред. | ред. код]

Після перемоги під Жемапе Дантон був посланий національним конвентом до Бельгії для організації завойованої області. Пізніше, намагаючись применшити роздратування, спричинене політикою втручання в сусідні держави, Дантон наполіг в конвенті на рішенні не втручатися у внутрішні справи інших націй (13 квітня 1793 року), не робити ні наступальних воєн, ні завоювань (15 червня 1793 року). Метою подальших дипломатичних зносин і військових озброєнь він ставив мир і визнання республіки іншими державами. Дантон сприяв заміні парламентського правління Жиронди тимчасовою революційною диктатурою комітету громадського порятунку і став вести боротьбу з противниками революції всередині й поза Францією за допомогою революційних трибуналів і колосальних наборів. Період з квітня 1793 по вересень 1793 року — епоха найбільшого впливу Дантона. У зовнішніх зносинах він накреслив цілу систему політики для своїх наступників: у Королівстві Велика Британія підтримувати всі опозиційні елементи проти Пітта, домогтися нейтралітету дрібних держав — Данії-Норвегії, Швеції тощо, спробувати відокремити Королівство Пруссія та Королівство Баварія від коаліції, силою приборкати Сардинське королівство й Іспанську імперію, продовжувати боротьбу проти Австрійської монархії, створюючи їй труднощі на Сході агітацією в Речі Посполитій та Османській імперії.

Засудження і страта[ред. | ред. код]

З часу заснування другого Комітету Громадського порятунку починається перехід влади, з одного боку, до ебертистів, з іншого — до Робесп'єра. Дантон недостатньо протидіяв цьому переходові, часто був відсутній в Парижі й занадто розраховував на свою популярність. Він не схвалював продовження страт, тож його почали звинувачувати в надмірній поблажливості.

Після падіння ебертистів, коли вплив Робесп'єра досяг апогею, 31 березня 1794, Дантона і його друзів було заарештовано за постановою об'єднаних комітетів громадського порятунку та загальної безпеки; це рішення було схвалене конвентом за доповіддю Луї Антуана Сен-Жюста, складеною за начерками Робесп'єра. Процес з самого початку проводився з порушенням всіх формальностей; новою постановою конвенту за пропозицією Луї Антуана Сен-Жюста обвинувачені були прямо поставлені поза звичайними законами. Дантоністи (Каміль Демулен, Еро де Сешель, Фабр д'Еглантін та ін.) звинувачувалася у змові з метою повалення національного представництва й республіки; їх було засуджено й страчено на гільйотині. По дорозі до місця страти Дантон підбадьорював себе словами: «Вперед, Дантон, ти не повинен знати слабкості!» А проїжджаючи повз будинок, де жив Робесп'єр, Дантон крикнув: «Максиміліан, я чекаю на тебе!»

Кат Дантона Шарль Анрі Сансон засвідчував: «Спочатку на ешафот зійшов Геро де Сешель, а з ним і Дантон, не чекаючи, щоб його покликали. Помічники вже схопили Геро й одягли йому на голову мішок, коли Дантон підійшов, щоб обійняти його, так як Геро вже не зміг попрощатися з ним. Тоді Дантон вигукнув: „Дурні! Хіба ви завадите головам поцілуватися в мішку?..“ Ще ніж гільйотини не був очищений, як Дантон вже наблизився; я тримав його і запропонував відвернутися, поки приберуть труп, але Дантон лише презирливо знизав плечима: „Трохи більше або менше крові на твоїй машині, що це важить; не забудь тільки показати мою голову народові; такі голови не кожний день вдається побачити“. Це були його останні слова».

Вшанування[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Дантон виступає з промовою, гравюра, 1849
  • Jean François Eugène Robinet:
    • Danton, Mémoire sur sa vie privée, Paris, 1865.
    • Danton émigré. Recherche sur la diplomatie de la première république (1793), Paris, 1887.
    • Danton homme d'État, Paris, 1889.
  • Alphonse Aulard:
    • La société des Jacobins, Paris, 1889—1897, 6 volumes.
    • Danton, Paris, Picard-Bernheim, 1887.
    • La diplomatie au premier Comité de salut public, Etudes et leçons, III.
  • Albert Mathiez:
    • L'affaire de la Compagnie des Indes, Paris, 1926.
    • Étude critique sur les journées des 5 et 6 octobre 1789, Paris, 1899, 104 p.
    • Danton et la paix, Paris, La Renaissance du livre, 1919, 262 p.
    • La Révolution française, Paris, A. Colin, 1922—1927, 3 vol.
    • Autour de Danton, Paris, Payot, 1926.
    • Etudes robespierristes. La corruptions parlementaire sous la Terreur, Paris, 1926.
    • Le Dix août, Paris, Hachette, 1931, 127 p.
    • Girondins et Montagnards, Paris, Firmin-Didot, 1930, 305 p.
  • Louis Madelin, Danton, Paris, Hachette, 1924.
  • Louis Barthou, Danton, Paris, 1932.
  • Olivier Blanc, La corruption sous la terreur, (les Hommes et l'Histoire, coll. dirigée par Claude Quétel), Paris, Laffont, 1992.
    • Les espions de la Révolution et de l'Empire, Paris, Perrin, 1995.
  • Frédéric Bluche, Danton, Paris, Perrin, 1984, 493 p.
  • Jean Tulard, Alfred Fierro et Jean-François Fayard, Histoire et dictionnaire de la Révolution française, Laffont, 1987.
  • Arnaud de Lestapis, La «conspiration de Batz» (1793—1794), avant-propos par Albert Soboul, Paris, Société des Etudes robespierristes, Paris, 1969.
  • Georges Lefebvre, Sur Danton, dans Études sur la Révolution française, PUF, 1963
  • Mona Ozouf, article Danton, dans Dictionnaire critique de la Révolution française, Flammarion, 1988
  • Дантон Ж.-Ж. Избранные речи. Харьков. 1924.
  • Левандовский А. Дантон. М., Молодая гвардия, 1964. (ЖЗЛ)
  • Фридлянд Г. С. Дантон. М. 1965.
  • Молчанов Н. Монтаньяры. М., Молодая гвардия, 1989. (ЖЗЛ)
  • Дерзновение / Д. Валовой, М. Валовая, Г. Лапшина. — М.: Мол. гвардия, 1989. — 314[6] c., ил. C.96-112.

Посилання[ред. | ред. код]

Hugh Chisholm, ред. (1911). Danton, George Jacques. // Encyclopædia Britannica (11th ed.). Т. V. (Cambridge University Press).  (англ.)