Річ Посполита

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Річ Посполита
пол. Rzeczpospolita

Виборна монархія
конституційна монархія (3 травня 17911795)
Alex K Kingdom of Poland-flag.svg
 
Alex K Grundwald flags 1410-03.svg
15691795


Flag of Russia.svg
 
Flag of the Kingdom of Prussia (1750-1801).svg
 
Flag of the Habsburg Monarchy.svg
Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow.svg
Герб Речі Посполитої
Polish-Lithuanian Commonwealth (orthographic projection).svg
Розташування Речі Посполитої
Столиця Краків(1569-1596)
Варшава (від 1596)
Мова(и) Польська мова, Латинська мова
Релігія католицтво
Грошова одиниця Злотий
Грош
Площа 867 000 (1582)[1]
990 000 (1618)[2]
215 000 (1794) км²[3]
Населення 11 000 000 чол. (1650)
12—14 000 000 чол. (1771)[4]
Форма правління Шляхетська демократія
Король Польщі і Великий князь Литовський
 - 1569-1572 Сиґізмунд ІІ (перший)
 - 1764-1795 Станіслав Август Понятовський (останній)
Історичні польські держави

Річ Посполи́та (лат. Res Publica, пол. Rzeczpospolita, рус. Рѣч Посполита) — східноєвропейська федеративна держава, що існувала протягом 15691795 років на теренах сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, південної Естонії та західної Росії. Одна з найбільших держав континенту в ранньому новому часі. Утворилася 1569 року внаслідок Люблінської унії, що об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське. Очолювалася виборним монархом, який мав складений титул короля польського і великого князя литовського. Столиця розташовувалася в Кракові (до 1596) і Варшаві (після 1596). Керувалася шляхтою різних національностей, що становила 10% від усієї населення держави. Шляхта вважалася джерелом влади і втілювала її демократичним шляхом через вибори до парламентських, представницьких та місцевих органів: сейму, сенату, сеймиків тощо. Мала високий рівень децентралізації управління. В першій половині 17 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 990 тисяч км²[5], на якій мешкало до 11 млн осіб різних національностей та конфесій[6]. Декларувала свободу віросповідання актом Варшавської конфедерації 1573 року, проте протягом усього існування держави домінанту позицію в ній займала Католицька церква. В елітарній культурі панували латинська і польська мови, а також ідеологія сарматизму. Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Швецією на півночі, Османською імперією та Кримських ханством на півдні. Після великого козацького повстання 1648 року, що згодом спровокувало вторгнення шведів та московитів, втратила чверть усіх територій. У 18 столітті, через свавілля магнатів та шляхти, стала об'єктом політики сусідніх держав й опинилася під сильним впливом молодої Російської імперії. 1772 року втратила третину земель внаслідок поділів між Росією, Пруссією та Австрією. Після ухвалення Конституції 3 травня 1791 року проголошена унітарною державою, конституційною монархією. Припинила існування в результаті поділів Речі Посполитої між Росією, Пруссією та Австрією в 1793 і 1795 роках.

Назва[ред.ред. код]

  • Річ Посполи́та Обо́х Наро́дів (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów, Rzeczpospolita Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego, лит. Abiejų Tautų Respublika
  • Республіка Обох Народів: від лат. res publica, громадська справа).
  • Польська Республіка (за конституцією 1791 року).

Історія[ред.ред. код]

Люблінська унія (Ян Матейко, 1869).
Конституція 3 травня (Ян Матейко, 1891).

Державний устрій[ред.ред. код]

Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (15731574), який займав польський престол перед тим як стати королем Франції. Таким чином оформився державний устрій — республіка з виборним королем. Після короля був сейм (Сенат та Посольська Ізба). Після Сейму сеймики (зібрання шляхти).

Королі[ред.ред. код]

Докладніше: Королі Польщі

Правителі Речі Посполитої носили офіційний титул «король польський, великий князь литовський, господар і дідич руський, прусський, мазовецький, жемайтійський».

Анна (15 грудня 1575 — 12 грудня 1586) — із литовської династії Ягеллонів. Донька Сигізмунда I Старого й міланської герцогині Бони Сфорци. Співправителька Стефана Баторія.


Парламентська влада[ред.ред. код]

Найвищим законодавчим органом держави був з'їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. В період між сеймами король керував державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.

Під час ухвалення рішень сеймом існувало право «ліберум вето» — кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова «Не позвалям» (Не дозволяю). 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, що складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекції шляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб.

Суб'єкти держави[ред.ред. код]

Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої (мало свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, судочинство велося на засадах Литовських статутів).

Під час загострення боротьби магнатських угруповань за владу, феодали Речі Посполитої створювали конфедерації. Відкриті виступи конфедератів проти короля називалися рокошами.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Адміністративна карта Речі Посполитої з повітами (1619).

Річ Посполита була федеративною державою, що складалася із двох суб'єктів: Корони Польського королівства (Корони або Польщі) та Великого князівства Литовського (Литви). Адміністративно перша поділялася на дві провінції — Великопольську та Малопольську; остання ж становила одну Литовську провінцію. До Великопольської провінції належали історичні регіони Великопольща, Мазовія та Королівська Пруссія, до Малопольської провінції — Малопольща й Русь, до Литовської провінції — Литва й Жмудь. До складу Корони також входили лівонські землі, що називалися Інфлянтами. Адміністративно-територіальними одиницями Речі Посполитої вищого рівня були воєводства. Вони керувалися воєводами. Воєводства поділялися на нижчі одиниці — повіти, що управлялися генеральними старостами або городовими. Декілька повітів могли складати окрему область — землю. Королівські маєтності (королівщини) керувалися старостами, а міста — каштелянами. Крім цього Корона Польська мала ленні землі та залежні території — Курляндське й Прусське герцогства, Севежське й Вармійське князівство, Спиське староство.

Населення[ред.ред. код]

Річ Посполита в часи своєї могутності в 1619–1622 роках, на тлі сучасних держав:
   Пруссія – ленні землі Польщі
   Лівонія – залежні землі Польщі й Литви
   Курляндія — ленні землі Польщі й Литви

У суспільстві Речі Посполитої тих часів людей визначали за багатьма факторами. Серед інших це походження і належність до певної суспільної верстви, достаток, віра, народ і мова та інші. За походженням людей ділили на благородних (шляхту) і неблагородних. Серед віровчень виділяли — християн, юдеїв, магометан (мусульман) і язичників. Також важливе значення в суспільстві Речі Посполитої мав поділ на народи — поляки, німці, руські (русини), жмудь, євреї (жиди), греки, вірмени, татари, волохи та ін. Шляхта розглядала себе як нащадка стародавнього племені сарматів. Іноземців — людей з інших (чужих) земель і країн визначали за тим, з якої землі вони походять і піддані якого правителя вони є.

У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Увібравши в себе Україну й уклавши конфедерацію з Литвою етнічні поляки перестали бути більшістю. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків, білорусів та українців. Мешканців Великого Князівства Литовського часом називали «литвинами», а білорусів одночасно з тим «русинами», як і українців.

На час укладання Люблінської Унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн чоловік з яких близько 4,5 млн було етнічних поляків, 2 млн русинів (українців і білорусів), 0,75 млн литовців і 0,7 млн євреїв. У 1618 році під час укладання Деулінського перемир'я 1618 кількість населення литовців, 0,75 млн прусів, 0,5 млн євреїв і 0,5 млн лівонців. Втрачаючи території і населення під час кризи співдружності в 1717 році населення становило вже 9 млн. (4,5 млн поляків, 1,5 млн українців, 1,2 млн білорусів, 0,8 млн литовців, 0,5 млн євреїв, 0,5 млн інших національностей).

До Реформації до шляхти належали як католики так і православні. Однак після завершення Реформації у 1540-х роках і проголошення унії — всі люди грецької віри вважалися уніатами і мусіли коритись Римській курії. Таким чином православні і їхні громади, що відмовилися визнати унію і передати релігійні споруди у власність Риму, виявилися поза законом. Це, з одного боку, спричинило масовий перехід руської шляхти в католицьку віру, а з другого боку, викликало масовий протест людей, переважно неблагородних верств населення, що фактично відмовилися визнати унію.

Шляхетська демократія[ред.ред. код]

Докладніше у статті Шляхетська демократія
Докладніше у статті Анархія
Докладніше у статті Шляхта

У Польсько-Литовській Речі Посполитій політичний анархізм був одним з провідних ідеалів шляхетської демократії. Її девіз — пол. «Nierządem Polska stoi» («Польща тримається непорядком») — містить парадокс, яким захоплювався б сам Прудон. Закони і практики Речі Посполитої були натхнені глибоко вкоріненою вірою в свободу індивіда і в громадянську свободу, і для тієї доби то був виняток[7].

Досить доречно, що основні конституційні права, які начебто керували політичним життям Польсько-Литовської держави, були цілком суперечливі. І справді, про точний характер унії сперечалися протягом усього її існування. Згідно з Люблінською унією, пункти якої польські правники вважали за священні, окремі суверенітети Королівства Польського і Великого князівства Литовського були добровільно ліквідовані 1569 року і назавжди поєдналися в нову суверенну сутність — об'єднану Rzeczpospolita. Всі закони, які суперечили унії, були скасовані. Але згідно з Третім Литовським статутом 1588 року окреме існування Великого князівства Литовського зберігалося непорушним, а всі закони, які суперечили цьому статутові, зокрема кілька пунктів Люблінської унії, були проголошені нечинними[8][9]. Хоч як подивитись на це питання, а ситуація була абсурдна. Проте ніхто не зробив ніякої спроби прояснити ситуацію. І Люблінська унія, і Третій Литовський статут зберігали юридичну чинність аж до кінця XVIII століття. Важко сказати, що знав або думав про цю проблему пересічний громадянин, проте ясно що тим часом, як більшість польських шляхтичів з королівства вважали унію за обов'язкову, меншість їх литовських колеґ і далі наполягали на окремому статусі Великого князівства. В такому світлі можна було б стверджувати, що конституційна унія Польщі і Литви була, власне, реалізована тільки 1791 року, коли згідно з Конституцією 3 травня була врочисто проголошена Rzeczpospolita Obojga Narodów[10].

Збори сеймику в костелі. 1785, Жан П'єр Норблен де ля Гурден

Основною одиницею політичного життя в Польсько-Литовській державі був сеймик. Сеймик викристалізувався в XV столітті з попередніх форм зборів, що їх організовувала шляхта, здебільшого для військових цілей, і став постійною консультативною інституцією в усіх провінціях королівства, а згодом і Речі Посполитої. Вирішальною миттю в історії сейму був 1454 рік, коли на початку другої Тевтонської війни король у Нешаві визнав принцип, що він ані скликатиме військо, ані підвищуватиме податки без попередньої консультації зі шляхтою. Відтоді шляхта кожної провінції збиралися досить часто для вирішування своїх політичних і законодавчих справ та оцінки політики короля. Коли згодом були створені загальний сейм і коронний суд, кожен сеймик призначав своїх представників для обстоювання власних інтересів у процесі діяльності центральних законодавчого й судового органів. У XVI столітті відбувалися чотири різні форми засідань, інколи одночасно, інколи окремо. Sejmic poselski скликали для вибору двох послів, які мали передати «інструкції» шляхти даної провінції сеймові; sejmic deputatski обирав двох депутатів, які мали служити в коронному суді; sejmic relacyjny збирався для розгляду рапортів та рекомендацій сейму і вжиття доречних заходів; sejmic gospodarski збирався для вирішення торгівельних і фінансових справ провінції та виконання постанов сейму, які стосувалися податків, військової служби й володіння землею. Наприкінці нарад сейм ухвалював свої лат. lauda, постанови, що мали повний правовий авторитет на території, на яку поширювалася компетенція сеймику. Ці постанови не вимагали згоди короля[11].

На основі цих інституцій, шляхта вважала себе за найвищу владу в державі і вважала, що сеймики становлять головну гілку законодавчого процесу. Інтереси центрального уряду становили тільки один аспектів нарад шляхти, і не конче найважливіший. Пропозиції короля, сейму й державних урядовців шляхта приймала з великими засторогами про сферу власної компетенції й не почувалася зобов'язаною коритися їм або дотримуватися їх. Від послів сподівалися, що вони твердо дотримуватимуться даної їм інструкції, й вимагали присягнути «Всемогутньому Богові, в Трійці єдиному», що вони «боронитимуть свободу» й не допустять «законів, які суперечать інструкціям».

Приміщення Сенату в Королівському палаці у Варшаві

Сейм як інституція сформувався пізніше, ніж сеймики, і в багатьох аспектах був підпорядкований їм. Він безперечно залежав від них у виконанні своїх постанов. За приклад для сейму правив досвід станових зборів Королівської Пруссії, що й далі збиралися після приєднання 1466 року цієї провінції до Польщі[12][13]. Вперше сейм зібрався 1493 року в Кракові на вимогу короля як «парламент» королівства, приїхало тільки сорок обраних послів. Після 1569 року сейм був траснформований у спільні збори об'єднаної Речі Посполитої. Вони складалися з двох палат: сенату, що мав 140 членів, і палати послів, що складалася зі 170 послів: 112 від Королівства і 48 від Великого князівства[14][15].

Палата послів в Королівському палаці у Варшаві

За три століття свого існування сейм провів 230 сесій. 147 з них відбулося в Королівському замку у Варшаві, 38 — в Пйотркуві, 29 — у Кракові, 11 — в Гродні, 4 — в Любліні, 3 — в Торні, 2 — в Сандомирі, 2 — в Радомі і по одній сесії в кількох інших випадкових місцях[16].

Вибори короля в Польщі були подією незвичайною. Теоретично в них мав право брати участь кожен шляхтич Речі Посполитої, а на практиці короля звичайно обирало десять—п'ятнадцять тисяч чоловік. Вони збиралися верхи на поле Воля поблизу Варшави, стаючи згуртованими лавами навколо павільйонів своїх провінцій. Будь-який шляхтич-католик — поляк чи іноземець — мав право подати свою кандидатуру. Кожна провінція спершу обговорювала питання виборів на своїх сеймиках і здебільшого приїздила до Варшави з певними уявленнями про свої симпатії. Але процес, завдяки якому та орда озброєних вершників досягала одностайної постанови, вибравши з-поміж десятків кандидатів і позицій, можна було б охарактеризувати тільки як акт колективної інтуїції. На початку дня прихильники кожного провідного кандидата організовували його рекламну кампанію. Делеґації рухались від павільйону до павільйону, аналізуючи зміну загальних настроїв, вербуючи прихильників, посилаючи повідомлення до своїх провінційних павільйонів, щоб вирішити, до яких заходів удаватися далі. Великий коронний маршалок без упину їздив по полю, спонукаючи тих, хто програвав, не чинити непотрібного опору, лестощами спонукаючи їх усіх дійти згоди і обрати спільного кандидата. Якщо йому щастило, ввечері голосно вигукували ім'я сподіваного переможця; провінції одна за одною підхоплювали той крик, аж поки він переходив у несамовитий рев, а потім, оголивши шаблі, шляхта Речі Посполитої вітала свого короля. Але досить часто навіть інтуїції не вистачало, щоб прихилити всіх до одностайності. Великі заворушення, запеклі бійки і приватні сутички були звичайною річчю. 1764 року, коли вбили лише тринадцять виборців, казали, що вибори були на диво спокійні. Кілка разів — 1575, 1587, 1697, 1733 років — розв'язати всі суперечки на полі не щастило. В таких випадках обирали дві кандидатури, а потім обидва «з успіхом» обрані королі підтримували свої претензії подальшою громадянською війною. Цей крайній приклад застосування принципу виборності до Польсько-Литовської монархії нагадує відому думку Джеймса Брюса про державний устрій Священної Римської імперії в середньовічній Німеччині. Говорячи про формалізацію системи виборів імператора, яку 1356 року здійснив імператор Карл IV, Брайс дав такий коментар: «Він леґалізував анархію й назвав її конституцією»[17]. Ця паралель цілком доречна. Чимало вчених, зокрема й сам Брайс, вважали, що державний устрій Польщі є похідним від німецької системи, а то й просто наслідує їй. Безперечно, вирішальне верховенство виборців над монархом було однією з головних причин занепаду монархії — і в Польсько-Литовській державі, і в Німеччині[18].

Ставши обраним, новий король їхав до сейму, де слухав пропозиції шляхти про умови, на яких вона погодиться з його коронацією. 1573 року, після перших виборів короля, Генріха Валуа запропонували дев'ять таких умов. Протягом правління подальших королів ці Генріхові статті становили фіксований, ніколи не змінюваний договір про державний устрій. Шляхта наполягала серед іншого на своєму праві безперешкодно обирати короля в майбутньому незалежно від планів короля щодо своєї родини; на своєму праві схвалювати всі оголошення війни, всяке стягування податків, всі заклики до посполитого рушення; про реґулярні засідання сейму і про принцип толерантності, сформульований актом Варшавської конфедерації; про призначення шістнадцяти сенаторів-резидентів, які мають перебувати коло короля. Остання стаття проголошувала право шляхти на опір, ба навіть обов'язково непокори в разі, якщо король порушить свою присягу. 1576 року, під час других виборів, зі Стефаном Баторієм обговорили низку додаткових статей, що дістали назву pacta conventa, узгоджених пунктів. Протягом подальшої історії речі Посполитої терміни pacta conventa і Генріхові статті вживали, не розрізняючи. Внаслідок, таких заходів короля Речі Посполитої призначали як довічного управителя, що працював на основі договору відповідно до правил фірми. Від коронації до могили він не міг мати жодних ілюзій, бо був слугою, а шляхта — його господарем[19][20].

Проте контроль сейму над виконавчою владою короля був аж ніяк не повний. У подробицях урядування король зберігав важливі повноваження й досить простору для політичних маневрів. Адже щороку, 98 тижнів зі 104 він був безперечним володарем Речі Посполитої. Як володар коронних маєтків він безпосередньо керував однієї шостою частиною території й населення, порядкуючи більшими економічними й військовими ресурсами, ніж наймогутніші магнатии. Як політичний патрон маг запропонувати своїм вірним прихильникам не просто винагороди у вигляді виконавчих посад, а й довічне володіння багатими коронними маєтками й монополіями. Йому належав вирішальний голос в усіх політичних призначеннях. Король призначав шістнадцять державних урядовців (хоча не мав права в односторонньому порядку відправити їх у відставку: маршалка, гетьмана, канцлера, підскарбіїв корони та Великого князівства Литовського та їхніх заступників); призначав реґіональних урядовців: воєвод, каштелянів і старост, а також вибирав судовиків зі списку, поданого сеймом або сеймиками; затверджував усі апостольські призначення в абатствах і єпархіях католицької, уніатської і православної церков. Завдяки цьому король мав у сенаті набагато більший вплив, ніж той, який відкрито виявлявся під час його формальних засідань. У царині законодавства король і далі видавав укази в усіх сферах, не підпорядкованих сеймові на підставі якогось окремого привілею. У військових справах він діяв як офіційний головнокомандувач, якому всі вояки присягали на вірність. У судових справах він зберігав виконувати разом з сеймом роль найвищого апеляційного суду, а в політичних справах був природним захисником дрібної шляхти від маґнатів, а слабких станів — міщан, євреїв, селян і духівництва — від шляхти загалом. У зовнішніх справах він претендував на провідну роль у формуванні політики. Майже всі постанови він мав ухвалювати разом з сенаторами-резидентами, проте не був зобов'язаний погоджуватися з усіма поданими пропозиціями. Навіть у відносинах із сеймом не можна сказати, що король не мав ніякої влади. Саме король скликав сейм, саме він подовжував термін його повноважень і розпускав. Саме король керував програмою дебатів. Лише королівський підпис перетворював постанови сейму в статутне право. Король цілком міг бути слугою шляхетської Речі Посполитої, та аж ніяк не був маріонеткою[21].

Liberum veto сформувалося з дуже давнього коріння. То був механізм, завдяки якому кожен поодинокий шляхтич міг урвати засідання сейму, просто висловивши свою незгоду. Сила переконань, мовляв, потрібна одностайність, була така велика, що вважали за недоречне далі обговорювати питання, якщо якийсь єдиний голос вигукував «Veto» або «Nie pozwalam». Здебільшого, звичайно, такі вигуки призводили тільки до тимчасової затримки. Проте, досить часто, це ознаменувало кінець засідань сейму.

За тієї доби головні функції сейму у сфері адміністрації та фінансів перебрали на себе — на дуже поверховому рівні — провінційні сеймики. Вороги Речі Посполитої раділи. Кожна сусідня держава утримувала маґнатів, що за дукат могли зірвати сесію сейму. Кожен прагнув, щоб його суперники ані на крок не випередили його.

Принципи, що лежали в основі державного устрою Речі Посполитої, були відображені у сфері публічного права. На думку поляків, право, як і державний устрій, було надто неоціненнім добром, щоб віддавати його в руки виконавчої влади. Вважали, що у світі досконалої свободи бездумне функціонування організованих інституцій становитиме в тривалій перспективі більшу загрозу у формі несправедливості, ніж непоміркованість окремих індивідів. Отже, держава не повинна була накидати право. Справедливість мали утверджувати ті, чиї кривди були визнані в судах, інколи вся шляхта, діючи в унісон, але ніколи судовики чи королівські урядовці. Якщо це призводило до того, що в конкретних випадках доводилося чинити всупереч праву, таке зло вважали за невелике й незначуще. З позиції такого способу мислення, ті країни, яки призначили урядовців, що утверджують право й відповідальні перед державою, отримали невелику користь безперешкодного врядування в рамках права коштом постійної загрози для свободи своїх громадян. З цих причин у Польсько-Литовській державі ніколи не існувало чогось на кшталт Суду Зоряної Палати й ніколи не було опричнини на московський кшталт, і ніхто не міг би запровадити їх[22].

Як і в усіх середньовічних судах, компетентність різних судів була ретельно розмежована. Юрисдикція церковних судів поширювалась у цивільних і кримінальних справах на землі, кріпаків і духівництво церкви, а в духовних справах — на все населення. Тут діяло канонічне право. Юрисдикція маноріальних судів обмежувалася внутрішніми справами шляхетських маєтків, ці суди дотримувалися місцевого звичаєвого права. Юрисдикція міських судів обмежувалася територіями міст і вільними городянами. Тут діяли міські юридичні кодекси, що спиралися на німецьке Маґдебурзьке право. Юрисдикції єврейських судів поширювалася підлягали тільки суперечки між членами єврейського стану, її запроваджував кагал згідно з нормами єврейського права. Юрисдикція королівських судів поширювалася на землі, кріпаків і слуг корони, на суперчки між шляхтичами, на судові справи між представниками різних станів. На місцевому рівні sad ziemski і sąd grodzki були окружними судами, якими керували відповідно королівський староста і королівський каштелян. Крім того, відповідно до принципу правової автономії, кожен з великих державних урядовців мав свій суд для розгляду справ, які стосувалися його конкретної сфери. Отже, існували канцлерські суди, маршалківські суди, гетьманські суди, скарбові суди, а для королівського двору — sąd dworski. На найвищому рівні в XVI столітті створено пол. Refendarię koronną, апеляційний суд у справах, пов'язаних з державними урядовцями та орендарями коронних земель. Принаймні теоретично він давав королівським кріпакам певний доступ до правосуддя, в якому відмовляли церковним і панським кріпакам. Sąd wojewódzki розглядав нерозв'язані міжюрисдикційні суперечки. На найвищому рівні сейм зберігав право виконувати роль найвищого апеляційного суду. За такої фрагментованої системи юридичний фах, як і слід було сподіватися, досяг великого процвітання. Попри всю складність такої структури, обминути закони можна було дуже легко, надто шляхті. Шляхта була корпоративним працедавцем короля, а отже, і всіх державних урядовців. Шляхта могла легко знехтувати заклики церкви й мала особливий захист від переслідування з боку церковних судів у релігійних справах. Однією з причин своєрідного союзу шляхти з євреями була беззахисність єврейського стану перед примусом з боку шляхти. В містах шляхта не підлягала міським судам, а в своїх юридиках мала цілі ділянки, де вона та її люди перебували в безпеці від усякого втручання. В результаті в тих нечисленних містах, що зберегли незалежне існування, шляхта могла жити, будувати будинки, розважатися й загалом жити коштом міської громади, не платячи міських податків і не маючи великого страху перед утручанням[23].

Процедури правозастосування були вкрай випадкові та безладні. Королівські суди використовували тільки одного постійного урядовця для цієї мети — судового возного, чиї обов'язки полягали в доставі наказів і повідомленні про вироки. Проте він не мав ніяких засобів примусити неохочих відповідачів піти до суду або виконати судові вироки у випадку втечі засудженого. В багатьох місцевостях засуджені шляхтичі-злочинці не ховаючись жили у своїх маєтках, цілковито нехтуючи суди.

Приватні війни точилися аж до кінця існування Речі Посполитої. В більшості випадків то були просто приватні вендети, спричинені, лат. amor et demon. Татарські наїзди, неоплачені вояки, розбишацтво й лихі сусіди були не менш звичайною річчю, ніж пори року, і кожен намагався вберегтися від них по своєму[24].

У середні віки шляхта сформувала ритуалізовану процедуру для проведення своїх вендет. Шляхтич, що почувався покривдженим, писав виклик, у якому докладно перелічував заподіяні йому шкоди і умови завдоволення своїх нарікань. Той виклик, пол. odpowiedż, нім. Absage, лат. litterae diffifationis, був еквівалентний оголошенню приватної війни. Звичайно в ньому було сформульоване прагнення автора негайно домогтися справедливості, покаравши кривдника: спалити його дім та врожай і не заспокоїтися, аж поки загине кривдник чи він сам. Виклик подавали до земського суду, і возний мав доставити його кривдникові. Відтоді, якщо сформульовані у виклику причини видавалися обґрунтованими, всі дії вважали за цілком законні[25].

З погляду політолога Польсько-Литовська Річ Посполита мала низку рис, які відрізняли її від більшості західноєвропейських держав тодішнього періоду. Мовою теорії цю державу можна краще охарактеризувати як монархічну республіку, ніж як республіканську монархію. Вона була більш республіканська за структурою й духом, ніж конституційні монархії Англії і Швеції, і діаметрально протилежна абсолютистським системам Франції, Іспанії та Росії. В деяких аспектах вона нагадувала подрібнені та виборчі структури Священної Римської імперії, позбавлені династичних наростів, і водночас мала багато спільного за складним державним устроєм Сполучених Провінцій. Але за джерело натхнення для творців Речі Посполитої правила передусім антична Римська республіка, від якої запозичено й назву, а також Венеціанська республіка, бо більшість тих творців були випускниками її Падуанського університету[26].

Досить дивно, що ідеалам польської шляхти властивий разючий присмак сучасності. За доби, коли більшість європейців вихваляли переваги монархізму, абсолютизму й державної влади, шляхетні громадяни Польсько-Литовської держави вихваляли свою "золоту свободу", право на опір, суспільний договір, свободу індивіда, принцип урядування за згодою, цінність покладання на власні сили. Ці концепції посідають провідне місце в ідеологіях сучасних ліберальних демократій. Годі, звичайно, уявляти собі, ніби шляхта плекала їх завдяки ранньому зацікавленню проґресивною політичною теорією, а не внаслідок стихійного прагнення зберегти свої давні привілеї. Але тут існує очевидний зв'язок. За європейськими стандартами, Річ Посполита є прикладом украй запізнілого розвитку. Спостерігачам доби Просвітництва погляди, які існували в Польщі, нагадували погляди диких середньовічних баронів. Але збіг поглядів польського шляхтича XVII-XVIII століть і ліберального демократа XIX-XX століть не просто випадковий. Він спричинений їхнім спільним прагненням боротися проти державної влади. З цієї причини, якщо не з якої іншої, можна сподіватися, що сучасний учений, досліджуючи історію Польсько-Литовської Речі Посполитої, може уникнути суто негативних суджень, походження яких можна безперечно простежити від ідеологів Просвітництва та "освічених" апологетів держав, які поділили Польщу[27].

Пертурбації міського життя[ред.ред. код]

Міста ніколи не відігравали надто великої ролі в польській культурі. Виникаючи в середні віки, вони мали міцні німецькі зв'язки, тож історики протягом довгого часу просто вважали їх за колоніальні вирости на переважно сільській польській сцені. Миті процвітання в XVI й на початку XVII століть проминули так швидко, що полишили дуже мало тривких традицій. Подальший занепад міст був таким цілковитим, що не лишилося майже нічого, що могло б зацікавити сучасників. Проте міста — це важлива складова польської економіки та суспільства[28][29].

Зовнішній вигляд Кракова наприкінці XVI ст. Справа, на пагорбі, Вавель

Потрібно брати до уваги, що, згідно з середньовічною традицією, місто — лат. civitas, пол. miasto — було радше правовим уявленням, ніж географічним явищем. Місто ні в якому розумінні не було еквівалентне тому, що нині можна було б назвати «міською територією». І справді, більшість земель у межах міст були присвячені сільському господарству, і зовні їх годі було відрізнити від навколишніх сіл. Тільки група будинків, церков, вулиць і муніципальних споруд у центрі міста мали виразно міський характер, і навіть там неодмінні садки, поля й дрібні володіння вражали б сучасне око своїм радше сільським характером, аж ніяк не пасуючи до міста. Місто, де-факто, було визначене на основі правових привілеїв, сформульованих у грамоті про надання міських прав, і аж ніяк не залежало від використання міських земель. Межі міста були визначені правом і становили виразно окреслену сферу юрисдикції, в межах якої король або патрон назавжди відступав свої колишні права міським судам. Ба більше, поступове збільшення імунітетів і поширення приватних юрисдикцій спричинилося до ситуації, коли кілька окремих міст співіснували в межах однієї міської конґломерації разом з численними туманно визначеними поселеннями й передмістями. Скажімо, до середньовічного міста Кракова не входили окремі міста Казимеж і Клепаж, зате входило багато квадратних кілометрів землі за межами міських мурів, і ті землі аж до нині зберегли свій переважно сільськогосподарський характер. Варшава складалася з двох міст: Старого Міста, заснованого 1300 року, і Нового Міста, заснованого 1412 року. Навколо цих обох міських осередків сформувалася сукупність різних королівських, церковних і приватних юрисдикцій, кожна з яких мала свої окремі закони та уряд. Випадковий спостерігач або географ бачив з церковного шпилю тільки безладно розкидані розпорошені групи будівель. А в очах правника ота безладність була б цілком зрозумілою завдяки невидимим демаркаційним лініям між численними юрисдикціями. Крім того, слід зазначити, що значна кількість ринкових міст і заможних сіл, що зовні могли дуже скидатися на містечка, не мали статусу міста. Не мавши патрона і грамоти про надання міських прав, вони не могли запропонувати своїм жителям соціальних, політичних і економічних переваг самоврядування й були підпорядковані власникові земель, на яких вони містилися[30].

Надання міських прав, вперше ставшись у Польщі в XIII столітті, тривало з нереґулярними перервами аж до кінця XVIII століття. За ті шістсот років зареєстровано майже дві тисячі грамот про надання міських прав. В давніх сторіччях ініціативу брав на себе здебільшого король або князь, а в деяких випадках церква. Скажімо, Ниса (Нейсе) в Силезії дістала свою грамоту про надання міських прав від єпископа з Бреслау 1220 року, за двадцять два роки до того, як сам Бреслау отримав статус міста. З часом надання міських прав указом могутнього шляхетського патрона стало дедалі поширенішим явищем, аж поки зрештою приватні міста стали найзвичайнішою річчю. Більшість міст, згідно з сучасниками стандартами, були просто мініатюрні. Значна частина міст не мала й двох тисяч жителів. З-поміж 700 міст, що наприкінці XVI століття мали в Королівстві Польському грамоти про надання міських прав, менше ніж двадцять — Краків, Данциґ, Ельбінґ, Торн, Бидґощ, Варшава, Познань, Люблін, Сандомир, Львів, Кам'янець, Корсунь, Київ і Переяслав — мали кількість населення понад 10 000 чоловік. В Литві тільки Вільно, Полоцьк, Ковно, Брест, Пінськ, Вітебськ і Могилів, а в Лівонії Риґа могли дорівнятися до великих польських міст[31].

Міське суспільство складалося з кількох окремих груп і верств. За тридицією, належність до міщан, тобто стану бюрґерів, обмежувалася християнами-платниками податків, що мали повні громадянські права, міщани становили від однієї до двох третин населення міста. Міщани виразно поділялися на пол. patrycjat, або «олігархію», і простолюд, що формував пол. pospólstwo, або лат. communitas. У XVI столітті тогочасні коментатори часто говорили про три стани: сенат, що складався з міських радників, другий стан, що складався з міських урядовців, і третій стан, що складався з простолюду. Великі патриціанські родини, належні до першого й другого станів, здійснювали контроль над публічними посадами й торговельними підприємствами в містах, а їхні позики й послуги королівському дворові надавали їм політичного впливу, незалежного від шляхти. Натомість pospólstwo складалося з членів ремісничих цехів і купецьких братств. Вони вважали себе за охоронців міської демократії, якій, на їхню думку, нереґульована діяльність неліцензованих ремісників і майстрів загрожувала не менше, ніж зарозумілість патриціїв. Окрім міщанського стану був так званий плебс і євреї. В деяких містах плебс становив абсолютну більшість населення. До плебсу належала біднота, що не мала виборчих прав унаслідок своєї нездатності платити податки, а також усі ті міґранти, втікачі й випадкові робітники, що, не мавши постійного житла, не могли стати міщанами. Євреї становили окремий стан, поділ якого на патриціїв, платників податків і плебеїв майже віддзеркалював поділ, характерний для їхніх сусідів-християн[32].

Ремісничі цехи впливали на кожен аспект міського життя. Спершу сформовані для захисту економічних інтересів конкретних спеціалізованих професій, скажімо, золотарів і зброярів, вони поступово утвердили монопольний контроль над кожним фахом і ремеслом, а їхня діяльність поширювалась і на релігійну, відпочинкову, освітню, військову, а зрештою й на політичну сфери. У Кракові кількість цехів у XV столітті зросла від 24 до 60; в Торні 1650 року було 70 цехів; у Львові, за даними Lustracji 1661 року їх було 38[33]. Кожен цех мав свій власний статут, свої власні закони і практики і здійснював контроль над усіма своїми членами. Суперечок про демаркаційні лінії було безліч. Війна між кравцями і кушнірами з приводу того, хто має шити хутряний одяг, тривала сторіччями. Поява художнього різьблення за доби Ренесансу призвела до тривалої суперечки між мулярами і художниками. Заворушення й бійки між зграями учнів раз по раз порушували спокій міських вулиць. Але, поставши перед зовнішнім тиском, цехи звичайно згуртовували лави. Надто обурювало їх зазіхання на принцип "закритого товариства" в межах міст, вони всякчас нарікали на євреїв, партачів і незаконних торговців, що, на їхню думку, підточували їхні засоби до існування. Створення конкурентних єврейських цехів у кожному з головних ремесел становило основну причину вимог позбавити євреїв права жити в містах[34].

Належність до цеху зумовлювала довічні зобов'язання. Цеховик молився в каплиці свого цеху, грав у оркестрі свого цеху й відвідував з усією родиною пол. Dom Bracki, цеховий дім. Як учень майбутній цеховик жив і працював сім років у будинку свого майстра-ремісника, що безпосередньо відповідав за його навчання та поведінку. Замолоду його посилали на рік і шість тижнів у широкий світ, щоб він набув вправності у своєму ремеслі в якомусь далекому місті чи навіть у чужій країні. Зрештою, виготовивши свій пол. majstersztyk, майстерний виріб, як доказ своєї компетентності, він мав скласти іспит перед цеховим комітетом, і його приймали до цеху з усією належною помпою та церемоніями. Коли він отримував титул пол. towarzysza (лат. Socius, нім. Geselle), від нього вимагали купити собі будинок у місті, оженитися, скласти присягу на вірність цехові й зареєструватись як повноправний громадянин. Дуже часто новому членові давали якесь характерне прізвисько, і тут цехові списки подають чимало прикладів грубого гумору: пол. Moczygęba (Мочиморда), пол. Kłopoczybaba (Клопочибаба), пол. Mokrowstał (Мокровстав), пол. Pierdzikrzyczywoł (Пердикричивіл). Відтоді він мав право промовляти на загальних зборах цеху, так званої пол. rozmowy porannej й подавати свій голос на виборах цехової старшини[35]. В певному розумінні життя цехів було вкрай демократичним. Усі постанови ухвалювали спільно, спільно виконували всю роботу. Але в широкому розумінні можна вважати, що цехи діяли в дусі сектанства, сприяючи інтересам своїх членів, а не інтересам суспільства загалом. Саме тому на початку XVI століття Ян Остроруґ, каштелян, потім познанський воєвода і правник, намагався стримати розвиток цехів і радив скасувати їх[34].

Купецькі братства, або ґільдії, були дуже схожі на ремісничі цехи. У Кракові їх вважали за окрему верству міщанського стану, і вони мали трохи інші привілеї. В інших містах їх просто вважали за торговельну галузку цехової системи. Зародилися вони внаслідок неоціненного права на складування, що збагатило багато середньовічних міст, а монополія, яку вони так захищали, втратила свою вартість тільки тоді, коли вийшли з ужитку давні норми торгівлі.

Політичне життя в містах зосереджувалося навколо намагань стримати свавільні постанови міської ради. За давніх часів саме міська рада діяла як демократичний засіб обмеження повноважень wójta, тобто представника суверена, війта, і польські міста пережили ту саму класичну стадію, що виявилась уперше в середньовічній Італії, де popolo боровся з podestа. Але у Польщі верховенство війта було короткочасним, тож рада змогла утвердити свій контроль не тільки над законодавчими, а й над судовими та виконавчими органами самоврядування. Тому провідне становище тепер посідав не війт, а нім. Burgermeister, або пол. burmistrz (бурмистер), голова міської ради. Ба більше, патриціанські родини, що доробилися багатства за доби Ягелонів, були схильні перетворювати свої місця в міській раді у спадкові посади й керувати всіма виборами та призначеннями в місті завдяки різноманітним каналам патронату і непотизму. В XVI столітті ради втратили всі претензії на своє демократичне походження і сформували ядро елітарного, олігархічного істеблішменту. В такій ситуації цехи в кожному місті почали виступати проти війта. Наслідки тієї боротьби за характер влади були інші в кожному конкретному випадку, а в більшості приватних міст повноваження патрона зберігали свій верховний статус, незважаючи на ухвалені форми врядування. Проте у великих королівських містах у XVI столітті сформувалася розвинена система міської автономії, що існувала майже до кінця Речі Посполитої[36].

У багатьох польських містах головні інституції міського самоврядування були відображені в інституціях єврейського кагалу (громади), які звичайно функціонували паралельно з ними. Як і радники-християни в міській раді, єврейська старшина керувала замкненою виборчою системою, яка була ретельно витворена так, щоб увічнити владу її творців. У єврейських громадах кількість наділених виборчим правом платників податків і виборців відносно позбавленого виборчого права плебсу була ще менша, ніж у міщан-християн[37].

У питаннях права і устрою давні міста часто становили приклад для недавніх міських утворень. Бреслау запозичив «німецьке право» з Маґдебурґа, Краків — з Бреслау, а Львів — з Кракова. Грамоти про надання міських прав Хелмна (Кульма) в Королівській Пруссії і Ноймаркта (Шроди-Шльонської) в Силезії правили за місцеві приклади, на основі яких складали дальші грамоти. Постанови давніших судів, що діяли у великих містах, відомі як нім. urtheils або лат. ortele, правили за прецеденти для судів у малих містах.[38]

Багатонаціональний характер польських міст у минулому — факт, яким часто нехтують. Твердження, мовляв, головні міста Польсько-Литовської держави завжди були переважно польськими, — не менш абсурдні, ніж давніше упередження, згідно з яким їх вважали за суто німецькі. Насправді етнічний склад міського суспільства в Польсько-Литовській державі був украй складним і зазнавав постійних змін. Годі, звичайно, заперечити, що міста Силезії й Балтійського узбережжя, надто Бреслау, Штетин і Данциґ, мали, починаючи від XIII століття, переважно німецький характер. Проте цікаво з'ясувати, що міста середньовічної Малопольщі теж були здебільшого німецькі своїм характером, натомість міста Великопольщі, що були ближче до Німеччини, були переважно польські. В XIV столітті не тільки нім. "Krakau", а й Бохню, Тарнув, Величку, Сандез, Сандомир, Люблін, Перемишль і навіть Львів заселили німці, натомість Познань і Бидґощ були здебільшого в руках поляків. Зате в XVI столітті, коли Краків швидко повернувся до польської культури, Познань перебувала під великим впливом лютеранської Реформації і ступила перші кроки на шляху онімечення. В 1530-х роках недільні служби в церкві Святої Марії в Кракові правили вранці польською мовою, а пополудні німецькою. Німецька мова була офіційною мовою краківських судів до 1600 року. А тим часом у Вільні представники чотирьох народів — литовці, поляки, русини і німці — по черзі очолювали цехи. У Львові надання міщанських прав лише римо-католикам заохочувало асиміляцію до польської культури. В цьому місті вірменська громада мала десь таку саму автономію, що й євреї. В XVIIXVIII століттях відбулися важливі зміни, бо польська шляхта навмисне прагнула привабити міських поселенців-німців у нові міста, де зароджувалася текстильна промисловість. Задля цієї мети були створені такі міста, як Равич (1638 року), Шліхтинґова і Шамоцин (Пфафендорф). Коли вдатись до найбільшого узагальнення, можна, напевне, сказати, що німецький елемент переважав у містах західних реґіонів Речі Посполитої, натомість польський елемент переважав у містах тих східних і південних реґіонів, де сільське населення було переважно литовським або руським. Єврейські громади міцно утвердились у містах на всій території Польщі[39].

Коли судити за суто зовнішніми ознаками, розвиткові міського життя в Польсько-Литовській державі за часів Люблінської унії були властиві ті самі тенденції, що й у містах Західної Європи. Майбутнє, здається, обіцяло перспективи необмеженого зростання і процвітання. потік появи нових міст не припинявся. І великі міста, скажімо, Познань і Краків, і такі малі міста, як Тарнув і Казімеж-Дольни, були прикрашені архітектурними дивовижами, сумірними їхнім новим громадянським гордощам. Міське населення досягло безпрецедентного рівня 25% від загального населення Речі Посполитої, а в межах міських центрів міщан-християн і далі було більше від щораз численнішої громади євреїв. Але вже були помітні й зародки занепаду. 1565 року, всього за чотири роки до Люблінської унії, польський сейм ухвалив закон, який забороняв польським міщанам здійснювати зовнішню торгівлю. В результаті тисячі міщан зреклися громадянства рідних міст, відчайдушно намагаючись зберегти свій бізнес. Відтоді найприбутковіші галузі торгівлі дедалі більшою мірою переходили до рук аґентів шляхти, або іноземців. Ще серйознішим було те, що велике число людей знайшли спосіб обминати норми міського життя, а отже, дискредитували їх. Шляхті нехтувала заборону на проживання в королівських містах і безкарно порушувала міські закони. Її приватні міста уникали мит, ринкових податків і права складування, з яких жили давні міста, а шляхетські iurydyki пропонували захист усім порушникам законів і випадковим імміґрантам, яких намагалися переслідувати міські суди та цехи. Їхній патронат над євреями правив за чисельний стимул, тож міщани-християни у своїх рідних містах утратили чисельну перевагу над євреями. А тим часом матеріальне процвітання маскувало глибокі й задавнені ґанджі[40].

Руїну міст Польсько-Литовської держави, як і економіки Речі Посполитої взагалі, набагато легше охарактеризувати, ніж пояснити. Почавши від 1648 року, армії напасників ненастанно плюндрували країну, надто під час Шведської війни в 1655–1660 роках і Великої Північної війни 1700–1721 років. Ті кілька міст, які уникли руйнування під час першого нападу, неодмінно ставали жертвами другого. Надто вразливі були містечка, яким бракувало засобів для належної оборони. Lustracje (огляди королівських маєтків), здійснювані після кожної війни, дають нам уявлення про погіршення умов 1661 року Спустошення середини XVII століття лишили неминущий слід. Із плином часу міста занепадали ще більше. Скоротилася торгівля. Зникло художнє меценатство. Абсолютна кількість міських жителів постійно зменшувалася, а кількість зареєстрованих громадян і вмілих ремісників зменшувалося відносно частки плебсу, бідноти і євреїв. Частка міського населення скоротилася до 15%. Великі міста стали скидатися на містечка, а містечка поверталися до стану великих сіл, а то й міст-примар. Феномен занепаду міст Центральної і Східної Європи, проте його вияви в Польсько-Литовській державі були незвичайно тяжкі[41].

Причини занепаду, що їх пропонували історики, численні і різноманітні. Воєнні спустошення вочевидь були важливим чинником, який прискорив занепад, але самі по собі не можуть пояснити нездатності міст відродитися за мирних часів. Зменшення торгівлі теж мало справляти неґативний вплив на процвітання міст, але не пояснює, чому так багато міст не спромоглися зберегти свою частку в тій торгівлі, яка ще існувала. Зміцнення меркантилістських держав на кордонах Речі Посполитої, мабуть, створювало, додаткову конкуренцію. Історики фінансів наголошували на знеціненні грошей Речі Посполитої й на пов'язаному з ним стрибку інфляції. Історики суспільства вказували як на причини занепаду міщанського стану то на замкненість стану євреїв, то на самовдоволеність шляхти. Але жодна з запропонованих причин не доходить до суті проблеми. Існували конфлікти між патриціатом і простолюдом, між городянами і плебсом; конфлікти релігійного і національного характеру, між католиками, протестантами, уніатами і православними, між поляками, німцями, русинами і литовцями; існував глибокий поділ між мащанами-християнами і євреями. Ґільдії та цехи були дуже фраґментовані на офіційні, неофіційні й національні сектори. У сфері політики міста були безборонні, — за доби свого процвітання вони не спромоглися здобути належного представництва в сеймі. Вони поступово стали жертвою різних форм експлуатації та утисків[42].

Спроби реформ мусили чекати аж до другої половини XVIII століття. Тієї пори величезна більшість з 1400 міст Речі Посполитої були невеличкими приватними адміністративними центрами з пересічною кількістю населення 750 чоловік, що жили переважно з сільського господарства. 1764 року з ініціативи сейму була створена низка комісій лат. boni irdinis (доброго порядку), які вивчали тяжке становище окремих міст і рекомендували вдосконалення. Водночас були скасовані центральні органи єврейської автономії, щоб зменшити рівень єврейського сепаратизму й створити єдиний міщанський стан. У наступні десятиріччя сформовано не менше двадцяти двох комісій, що інколи мали важливі наслідки. Якусь коротку мить здавалося, ніби міста Польсько-Литовської держави можна було б відродити до економічного процвітання й політичної незалежності. Відроджувалось інтелектуальне й мистецьке життя; знову почали споруджувати громадські будівлі; сини міщан цілими юрбами пішли до шкіл Комісії народної освіти й почали по-розумному цікавитися своїми правами і своїм майбутнім. Але то був ілюзорний тріумф. Після третього поділу 1795 року міста Польсько-Литовської держави були віддані на ласку держав, що ділили країну й мали власні традиції, які стосувалися належного місця міст у рамках політичного устрою, і ті традиції дуже відрізнялися від традицій Речі Посполитої[43].

Військо[ред.ред. код]

Військо Речі Посполитої складалося з посполитого рушення і кварцяного війська. Згідно з принципами тих часів носити зброю (меч) могли люди лише благородного походження або ті, що знаходяться на службі у таких. Тому існували власні, так звані надвірні війська окремих магнатів. Були рекрути («вибранці») з селян.

Важливо звернути увагу, що саме в середині XVI ст. у військах по всьому світу, особливо у Європі починає запроваджуватись ручна вогнепальна зброя. Одними з перших, хто став масово озброювати вогнепальною зброєю свої війська були руські магнати на кордонах Речі Посполитої — Глинські, Вишневецькі і Острозькі. Саме ці війська стали тією основою, на якій зародилося Військо Запорізьке Низове (Запорізька Січ).

Війни та походи[ред.ред. код]

За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни проти Московської держави, Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.

З кінця 16 століття у походах польського війська проти турків брали активну участь українські козаки, що іноді мало вирішальне значення для ходу війни (Хотинська війна 1621 року, «Віденська відсіч» 1683 року).

Влітку 1635 року полковник війська Запорозького Костянтин Вовк організував, на запрошення короля Владислава IV, похід 30 чайок на Балтійське море. Балтійська козацька флотилія досі успішно діяла проти шведського флоту і прискорила підписання польсько-шведського перемир'я.

Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита, було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. В Україні та Білорусі широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне та національне визволення (селянсько-козацькі повстання під проводом К.Косинського (15911593), Т.Федоровича (1630), І.Сулими (1635), К.Скидана (1637), Я.Острянина (1638) та ін.).

Внаслідок Хмельниччини (16481654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.

В кінці XVII ст. і особливо в першій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ'я населення. Спроба молодої польської буржуазії та передових кіл шляхти реформувати державний устрій Речі Посполитої у 2-й половині XVIII ст. зазнала протидії реакційної частини магнатів, яких ззовні підтримували Росія, Пруссія та Габсбурги. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Річ Посполита припинила існування. Правобережну Україну та Білорусь приєднано до Росії, Галичину — до володінь Габсбургів.

Мапи Речі Посполитої

Культура[ред.ред. код]

У художній культурі[ред.ред. код]

Опис тих часів можна знайти у творах багатьох письменників. Серед найвідоміших — українські Зінаїда Тулуб («Людолови»), Михайло Старицький («Богдан Хмельницький»), польські Генрик Сенкевич («Вогнем і мечем», «Пан Володиєвський» та ін.).


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Augustyniak Urszula, Historia Polski 1572 - 1795, Warszawa 2008.
  2. Andrzej Jezierski, Cecylia Leszczyńska: Historia Gospodarcza Polski. Warszawa: Key Text, 2003, s. 558. ISBN 83-87251-71-2.
  3. Jarosław Czubaty: Historia dla maturzysty Nowożytność, podręcznik do liceum ogólnokształcącego w zakresie rozszerzonym. Warszawa: Wydawnictwo Szkolne PWN, 2006, s. 218, 228. ISBN 83-7446-035-0.
  4. Augustyniak Urszula, Historia Polski 1572–1795, Warszawa 2008.
  5. Augustyniak, Urszula. Historia Polski 1572–1795. — Warszawa 2008. — s. 36-37.
  6. Augustyniak, Urszula. Historia Polski 1572–1795. — Warszawa 2008. — s. 252–253.
  7. C. Backvis. Les thémes majeures de pensée politique polonaise au XVI siécle // Annuaire de Philologie et d'Histoire Orientales et Slaves. — Брюсель, 1954–1957; том XIV, С. 309
  8. Juliusz Bardach. Les status lituaniens: codifications de l'epoque de la Renaissance // Poland at the 14th International Congress of Historical Sciences in San Francisco. — Вроцлав, 1975
  9. L. Okirshevich. The Law of the Grand Duchy of Lithuania. — Нью-Йорк, 1953
  10. Дейвіс, 2001, С. 286
  11. Дейвіс, 2001, С. 287
  12. Karol Górski. The Origins of the Polish Sejm // Slavonic and East European Review. — 1966; Том XLIV, C. 122–138
  13. The Royal Prussian Estates and their relation to the Crown of Poland // Acta Poloniae Historica. — 1964; T. X, C. 49-64
  14. La ligue des états et les origines du régime représentatif en Prusse // Album Helen Maud Cam: Études Présentées… — Париж—Льовен, 1960; Т. I, C. 173–186.
  15. A. Procharska. Geneza i rozwój parlamentaryzmu za pierwszych Jagiellonów. — Краків, 1899
  16. W. Czapliński. The Polish Sejm // Acta Poloniae Historica. — 1970; T. XXII, C. 180–192
  17. James Bryce. The Holy Roman Empire. — Лондон, 1875; С. 238
  18. Дейвіс, 2001, С. 293-294
  19. Paul Skwarczyński. The origin of the name Pacta Conventa in 1573 // Slavonic and East European Review. — 1958–1959; T. XXXVII, C. 469–475
  20. Les tractations, autor de l'élection de Henri de Valois comme Roi de Pologne 1573 // Revue Internationale d'Histoire Politique et Constitutionelle — Париж, 1955; Т. Vб С. 173–317
  21. Дейвіс, 2001, С. 295
  22. W. J. Wagner. Polish Law Throughout the Ages. - Стенфорд, 1970.
  23. Дейвіс, 2001, С. 305
  24. Władysław Łoziński. Prawem i lewem. — Львів, 1913
  25. Дейвіс, 2001, С. 307
  26. Дейвіс, 2001, С. 320
  27. Дейвіс, 2001, С. 321
  28. Ptaśnik, 1934, Wstęp
  29. Acta Poloniae Historica.—T. VIII.; 1963; c. 79-90
  30. Дейвіс, 2001, С. 265-266
  31. Дейвіс, 2001, С. 266
  32. Дейвіс, 2001, С. 268
  33. Lustracja województwa ruskiego, 1661—1665.—Ч. II: "Ziemia lwowska". — Варшава, 1974; ст. 8
  34. а б Дейвіс, 2001, С. 269
  35. Ptaśnik, 1934, Розділ. VI. «Cechy»
  36. Дейвіс, 2001, С. 270
  37. Mayer Bałaban. Historia Żydów w Krakowie i na Kazimierzu: в 2-х томах.—Краків, 1931-1936
  38. Дейвіс, 2001, С. 272
  39. Дейвіс, 2001, С. 273
  40. Дейвіс, 2001, С. 274
  41. Дейвіс, 2001, С. 283
  42. Дейвіс, 2001, С. 284
  43. Ptaśnik, 1934, XIII "Upadek"

Література[ред.ред. код]

  • Норман Дейвіс Боже ігрище. Історія Польщі. — «Основи», 2001.
  • J. Ptaśnik Miasta i mieszczaństwo w dawnej Polsce. — Краків, 1934.

Джерела[ред.ред. код]