Приборжавське

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Приборжавське
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область Закарпатська область
Район/міськрада Іршавський район
Рада Приборжавська сільська рада
Код КОАТУУ 2121986801
Основні дані
Засноване 1500
Населення 3585
Площа 3,700 км²
Густота населення 0,97 осіб/км²
Поштовий індекс 90155
Телефонний код +380 03144
Географічні дані
Географічні координати 48°20′39″ пн. ш. 23°13′38″ сх. д. / 48.34417° пн. ш. 23.22722° сх. д. / 48.34417; 23.22722Координати: 48°20′39″ пн. ш. 23°13′38″ сх. д. / 48.34417° пн. ш. 23.22722° сх. д. / 48.34417; 23.22722
Середня висота
над рівнем моря
170 м
Місцева влада
Адреса ради 90155, с.Приборжавське, вул. Центральна, 103 , тел. 33-288
Карта
Приборжавське (Україна)
Приборжавське
Приборжавське
Приборжавське (Закарпатська область)
Приборжавське
Приборжавське

Приборжа́вське (до 1960 року — З́аднє) — населений пункт Іршавського району, Закарпатської області.

Назва[ред.ред. код]

Колишня назва — Заднє. У 1408 році вживалась назва Zadnya, в 1454 році — Zadnija, Zarnya, Zarnija. Назва Zárnya зареєстрована у 1901 році в якості офіційної назви. Існує кілька версій та народних переказів про виникнення назви села:
1. Село знаходилося в Мараморській жупі останнім, тобто заднім, що і призвело до назви Заднє.
2. В мальовничій долині річки Боржави проживали три брати. Двоє з них — в лісовій галявині біля води, вище за течією, а третій - нижче за течією, під горою. Двоє братів йдучи до третього говорили між собою йдуть до заднього (останнього) брата. Хоча пізніше й посилилися нові люди на березі річки, але традиція називати одного з братів Заднім збереглася. Доказом цього є згадка в письмових документах про село не Заднє, а Задній.
3. Село заснувала людина на прізвище Задняй, і від цього походить назва населеного пункту.

Село називалось Заднє до 1960 року. В 1961 році уже радянською владою село було переіменовано в Приборжавське, оскільки воно розтягнуто по берегу річки Боржава (при Боржаві).

Історія[ред.ред. код]

Вперше в письмових джерелах село Приборжавське згадується в 1409 році, коли село було подароване Федором Корятовичем родині волоських магнатів Долгаї за військові услуги. У 1416 році феодали з села Довге захопили Заднє. Але тоді не було визначено єдиного власника і сини Яноша Долгаї пишуть прохання на ім'я короля Угорщини Жигмонта про призначення їх законними спадкоємцями села.[1] Один з братів побував у Будапешті і суперечка вирішилась на його користь. Грамота від 30 листопада 1417 р. свідчить, що король віддав наказ Лелеському конвенту офіційно оформити у власність села Довге, Заднє та полонину Кук за синами Яноша з Довгого. Виданий Лелеським Конвентом документ від 27 вересня 1418 року, що встановлював вартість та склад володінь Богдана, сина Яноша з Довгого (Ioannis de Dolha) (засудженого за насилля) та його родичів, свідчить про те, що в селі проживало 11 родин залежних селян, які тримали водяний млин на гірському потоці Бистрий і весь необхідний сільськогосподарський реманент[2]. У тому ж 1418 році Богдан Долгаї за зраду королю був покараний тимчасовою конфіскацією усіх маєтків і земель на користь короля.

У 1795 році в селі проживали 778 греко-католиків, 40 юдеїв, 3 римо-католики.

1908 році — через Приборжавське прокладають Боржавську вузькоколійну залізницю.

У 1910 році в Приборжавському було 1801 мешканців — 1503 русинів, 263 швабів, 34 угорців. 1519 жителів були греко-католиками, 260 — юдеями, 16 — римо-католиками.

Визначні пам'ятки[ред.ред. код]

Церква Василя Довговича[ред.ред. код]

Перша достовірна інформація про церкву у селі міститься в документах, які датуються 1747 та 1751 роками. Це була невелика занедбана дерев'яна церква, присвячена св. Іоану Предтечі, вкрита соломою. Церква мала два дзвони. Кількість вірників становила близько 200 чоловік. З плином часу кількість вірників зростала і постало питання про побудову просторішої церкви, яка б могла помістити всіх бажаючих. Офіційний документ підтверджує, що на 1801 рік стояла ще дерев'яна церква, але вже був підготовлений матеріал для будівництва нової. Спроектував церкву відомий закарпатський філософ, історик та літератор — священик Василь Довгович (1783-1849рр.), який в цей час служив в приході сусіднього села Довге (18111824 рр). Землю під церкву виділили безоплатно родини Сабадошів та Кришеник (Маринівський) біля старої дерев'яної церкви в урочищы Покрубо. Народні перекази стверджують, що храм будували майстри «тальяни» — італійці. За іншою версією, цю роботу виконали майстри з міста Кромпахи (Східна Словаччина) — брати Іван, Мартин та Степан Поленчіки , які за виконану роботу отримали від села землю, на якій осіли і від них пішов рід Полончаків. Будівництво тривало близько 10-ти років і закінчилося у 1824 році, про що свідчить дата, викарбувана над вхідними дверми (зараз її уже майже не видно). Після закінчення будівництва та відкриття храму розчулені люди цілий день молилися на колінах. Із старої дерев'яної церкви перенесли до нової 2 дзвони, іконостас, книги тощо. За час будівництва змінилися два духівники.

Церква Довговича — це традиційна базилічна однонавна церква з внутрішніми 14.10 х 7.90 м., з абсидами по обидва боки нави, перекритої арковими склепіннями. Фасади нави містять три вікна. Вівтарна частина має заокруглену східну стіну і по вікнові на кожному фасаді. Крім головних вхідних дверей на західній стороні, були ще одні двері на північній стіні. Дзвіниця триярусна, завершена бароковим ансамблем форм — шатро із зрізаними ребрами, восьмигранна баня (купол), глухий ліхтарик і над ним шатрик з маківкою. Стоїть на окремому фундаменті і примикає до західного фасаду храму. У нижньому ярусі над дверима було кругле вікно з датою спорудження церкви під ним. Другий ярус з одним прямокутним вікно на західному фасаді, а верхній — з арковим вікном на всіх чотирьох стінах. Профільований карниз завершував стіну нави і відділяв перший ярус вежі. Стіни були кам'яні, а склепіння — з цегли. Хори зроблені з дерева. Панування заокруглених ліній в архітектурі церкви свідчить про певний вплив барокового стилю.

14 серпня 1838 року церковний уряд призначає парохом у с. Заднє священика о. Іоанна Паппа, з іменем якого і пов'язується відкриття у 1841 році церковно–приходської школи, в якій першим учителем був Олександр Зейкан із села Імстичово. У 1867 році на запросини місцевого священика о. Іоанна Паппа у село із Словаччини прибули брати Когоденчаки — Томфіль, Корнель та Модест. Ці майстри-різьбярі і зробили новий іконостас та виконали ряд інших столярних робіт. За свідченням мешканця села, художника-іконописця Івана Андрішки, стиль, яким розмальовано іконостас, належить знаменитому художнику Фердинанду Видрі. Коли на поч. 50-х років забирали іконостас, то на задній стіні був надпис на угорській мові: «Розмальовано 1910» і підпис.

На початку XX століття громадою було закуплено ще два дзвони і тепер їх уже налічувалося 4. Під час Першої світової війни, у 1917 році, військовою владою було реквізовано два дзвони на переплавку. Залишився малий дзвін з 1790 року, та новий з 1911 року, відлитий у м. Тімішоара на фабриці Антона Новотні. У грудні 1921 року на кошти тодішнього церковного дяка Івана Сабадоша було зроблено дияконські двері, які є частиною іконостаса. На лівих дверях залишився надпис: «Іоанн Сабадошь вь славу Божію поставилъ сія двери декембра года 1921».

Із створенням у 50-х роках колгоспу, храм перетворили на склад, віддавши перед тим у монастир села Теребля іконостас. А коли був ліквідований і монастир, то його перенесли до сільської церкви, де він і зараз продовжує виконувати свої функції. 11 жовтня 1962 року храм зняли із реєстрації, а невдовзі з нього скинули хрести та здерли покрівельний матеріал. Зараз церква поступово руйнується під дією природних факторів.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Угорський король у ці часи виступав як суддя, арбітр при вирішенні майнового спору за село між різними феодалами.
  2. Mihályi János: Máramarosi diplomák a XIV. és XV. századból. Máramaros-Sziget, 1900. 223 lap

Посилання[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]