Речення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Речення — граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, яка становить окрему, відносно незалежну думку; це значеннєве, граматичне і інтонаційне ціле, що виражає якусь думку в відношенні її до дійсності (предикативність, створена категоріями модальності, часу й особи) одним словом чи сполукою слів.

В українській мові основою типового речення є підмет у його зв'язку з присудком (Учень читає, так зване непоширене речення), навколо яких згуртовуються у поширеному реченні його другорядні члени: означення й прикладки в групі підмета, та додатки і обставини в групі присудка (Білявий учень-шестикласник уважно читає при столі книжку). На вираз синтаксичних і значеннєвих стосунків слова речення перебувають поміж собою у зовнішньо-формальних зв'язках підрядності (за традицією шкільної граматики, так звані погодження, — узгодження, керування, прилягання й тяжіння) або сурядності (поміж однорідними членами речення: Учні й студенти читають і вчаться).

Окремі слова й словосполучення можуть інтонаційно до певної міри виділятися зі складу речення як його супровідні та постпозитивні уточнювальні члени (звертання, відокремлені члени речення — прикметниковий, дієприкметниковий і дієприслівниковий звороти, вставні і вставлені та модальні слова). Внутрішні відношення поміж членами речення підрядного зв'язку поділяють на: апозитивні (між іменником і прикладкою), предикативні (між підметом і присудком), об'єктивні (між присудком і додатком), атрибутивні (між іменником і його означенням) та обставинні (між присудком тощо і обставинами). Де граматичний центр речення складений з одного головного члена речення, співвідносного з підметом чи присудком, там речення одночленне — безприсудкове чи безпідметове: номінативне або називне (Ніч), безособове (Світає. Його шкода. Бути бурі. Ліс вітром повалило), узагальненоособове (Всієї роботи не переробиш) чи неозначено-особове (Просять не курити). Як еквіваленти речення можуть виступати однослівні й кількаслівні вислови, модальні слова й частки, що функціонують як речення на тлі певного контексту або обстанови ( — Невже? — Егеж. — Ого!). Вони, як і неповні та недокінчені речення та приєднувальні конструкції, характеризують зокрема діалогічну й розмовну мову, як також побудовані на ній (або на оповіді персонажа) жанри красного письменства. Два й більше речень можуть поєднуватися зв'язком сурядності (паратакси) в складно-сурядні речення (Наступила хмара, і став дощ накрапати), а зв'язком підрядності (гіпотакси) в складно-підрядні речення. В разі значеннєво-інтонаційного протиставлення двох таких багаточленних частин постає період. З погляду модальності речення поділяють на розповідні (стверджувальні й заперечні: загально-заперечні й частково-заперечні: Учень не читає книжки. Учень читає не книжку), питальні, спонукальні, умовні й допустові, а з погляду інтонації на розповідні, питальні й вигукові.

[ред.] Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних членів речення

Логіко-граматичні категорії залежать від лексико-граматичних. Це пояснюється тим, що будь-яке лексичне значення повинне мати здатність функціонувати як член речення. Для того, щоб ці значення могли функціонувати в мові як «ті, що визначають» і предикандуми, мова функціонально прирівнює їх до предметних значень, підводячи їх під загальну категорію субстанції.

Суб'єкт речення — це складна функціональна категорія, зумовлена різними властивостями мовленнєвих явищ. У своїй основі суб'єкт — предикандум, єдиний предикандум одномісного предиката або один з предикандумів багатомісного предиката. Специфічною для суб'єкта є функція теми, яка зводить єдиний предикандум одномісного предиката й один з предикандумів багатомісного предиката в ранг головного члена речення разом з присудком (предикатом). Проблемним є також визначення обставин як членів речення. Це стосується обставин типу «весело», «холодно», «яскравіше». Визначаючи предикати, вони актуалізують їх значення, вказуючи на властиву їм ознаку. С. Д. Кацнельсон називає ці лексеми не обставинами, а атрибутами, констатуючи, що "такі атрибути не завжди співвіднесені з предметним іменем, але й тоді, коли предмет — не ім'я наявне, вони відносяться до них через предикат. Обставини відрізняються від інших членів речення тим, що до складу речення вони входять на правах «вкраплення». Прямого відношення до внутрішньої структури речення вони не мають і від валентності предикати не залежать. Виконуючи певну функцію, вони характеризують все речення, а не окремий його член.

[ред.] Література

• Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
• Основи мовленнєвої діяльності. Автори — А. П. Загнітко, І.Р.Домрачева. Навчальний посібник для студентів денної, безвідривної та очно-заочної прискореної форми навчання спеціальності 2001. — Донецьк, Український культурологічний центр, 2001. — 56 с. ISBN 966-7517-14-4.

Це незавершена стаття з мовознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.