Платон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Платон
Західна філософія
Антична філософія
Plato Silanion Musei Capitolini MC1377.jpg
Платон: копія бюсту роботи Сіланіона, створеного для Академії Платона, нині в Капітолійські музеї
Народився пр. 428–427 ДРХ[1]
Афіни
Помер пр. 348–347 ДРХ
Афіни
Основні інтереси риторика, мистецтво, література, епістемологія, право, чесноти, політика, освіта, сім'я, мілітаризм
Значні ідеї Реалізм
Вплинули на нього Сократ, Гомер, Гесіод, Арістофан, Езоп, Протагор, Парменід, Піфагор, Геракліт, орфізм
Вплинув на майже вся західна філософія, Арістотель, Святий Августин, неоплатонізм, Цицерон, Плутарх, стоїцизм, Ансельм, Макіавеллі, Декарт, Томас Гоббс, Лейбніц, Мілль, Шопенгауер, Ніцше, Гайдеґґер, Арендт, Гадамер, Хомеїні, Рассел і багато інших філософів та теологів

Плато́н (грец. Πλάτων;  427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом основоположник європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Академія Платона.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Платон походив з аристократичної сім'ї, що брала активну участь у політичному житті Афін (рід його батька Аристона походив від міфічного царя Кодра[2]; серед пращурів матері, Периктіони, законодавець Солон, один з «семи мудреців»)[3]; після перемоги спартанців у Пелопонеській війні дядько Платона, Хармід, став одиним із десятьох ставлеників Лісандра в Піреї у 404—403 роках[4], Критій — один із «тридцятьох» тиранів у Афінах) в розпал Пелопоннеської війни, коли Стародавні Афіни вели суперництво з аристократами Спарти за гегемонію над еллінськими державами. При народженні названий Аристоклом на честь діда. Своє прізвисько отримав вже у зрілому віці, що перекладається з давньогрецької мови як «широкий». За однією з версій, Платону дали таке ім'я як синонім широких поглядів на світ, що вирізняли великого афінянина[5].

Хлопчиком Платон навчався у найкращих афінських вчителів: риторику він осягав з Діонісієм, музику — з Драконтом, гімнастикою займався з Аристоклом із Аргоса[6]. Деякий час слухав софіста гераклітівської орієнтації Кратила. Крім того навчався у живописців і трагіків, оскільки останні вважались наставниками всієї Еллади. В юні роки і сам Платон складав дифірамби богові Діонісу, захоплювався комедіями Аристофана і Софрона, навіть складав на них епіграми. В 408 до н. е. 20-річний Платон в Афінах, де збирався брати участь у змаганнях авторів трагедій, випадково перед театром Діоніса на схилі Акрополя почув Сократа, який вів бесіду з афінянами. Ця зустріч перевернула його світогляд: витончені мистецтва відійшли на другий план, поступившись місцем філософії (він навіть спалив усі свої ранні поетичні твори), відмовився від політичної кар'єри. Платон став одним з найвідданіших учнів Сократа і до самої його страти залишався в числі постійних співбесідників. Хоча сучасники відзначають, що Платон усе життя відрізнявся крайньою сором'язливістю і замкнутістю.

Платон і Сократ[ред.ред. код]

Після смерті Сократа в 399 до н. е. Платон їде в Мегари до Евкліда, в якого тепер збирались афінські сократові учні (Socratici viri). Пізніше відправився у довгу подорож[7]. Спочатку 387 до н. е. відвідує Південну Італію, Локри Епізефірські — батьківщину найдавніших записаних законів Залевка (з Локр походить піфагорієць Тімей, ім'ям якого названий знаменитий діалог Платона, подорож взагалі замислювалася насамперед заради знайомства з піфагорійцями). На Сицилії в Сіракузах він знайомиться з Діоном, наближеним тирана Сіракуз Діонісія I. Після повернення із Сицилії 387 до н. е. побував у Північній Африці, в Кірені, звідки походив математик Феодор, який свого часу навчав математиці Сократа; відвідав також Єгипет, де вів бесіди із жрецями, навчився магії у фінікян, в Іудеї познайомився із давніми вченнями, у Вавілоні вивчав астрономію. Мандруючи, Платон не раз наражався на небезпеку. Одного разу навіть майже був проданий в рабство — його викупив і звільнив один з мешканців Егіни.

Академія Платона[ред.ред. код]

Повернувшись до Афін, Платон придбав на північно-західній околиці міста будинок із садом, де заснував свою відому філософську школу. Вся ця місцевість, де колись розташовувалось святилище богині Афіни, перебувала під покровительством героя Академа. Як свідчить легенда, останньому цю землю заповідав напівміфічний цар Аттики Тесей. Так 385 до н. е. виникла Платонівська академія, в якій, за задумом самого Платона, мали б виховуватись істинні мудреці, призначення яких — керувати державою[8]. Учні Академії навчались невідомим раніше наукам: діалектиці, аналітиці, методології, філософії, індуктивним і дедуктивним методам пізнання.

Із виникненням Платонівської школи відбувся переворот в глибинах грецької цивілізації. З одного боку, Платону дорогий світ чуттєвий, споглядальний, з іншого — він байдужий до ідеального, тієї єдиної реальності, яку душа може пізнати тільки умоглядно. До Академії Платона, зокрема, належали: племінник Платона Спевсіпп, що став на чолі Академії після його смерті;Ксенократ — третій схоларх Академії; знаменитий математик і астроном — Евдокс Кнідський, що залишався на чолі школи під час другої поїздки Платона в Сицилію. У 366 до н. е. в Академії з'являється Аристотель і залишається до смерті Платона[9].

Долучившись до мудрості великих народів, Платон виріс в очах сучасників і як наставник молоді, і як особистість. Він відмовився від сократівської іронії та звички ходити вулицями, починаючи розмови із першим перехожим. Водночас він не перейняв зверхності піфагорійців з їхніми суворими правилами не допускати до себе сторонніх. Доброзичливість Платона була настільки притягуючою, що учнями Академії ставали й жінки, переодягнені у чоловічий одяг. Заняття в Академії двічі переривались у зв'язку із поїздками до Сицилії на прохання Діона Сіракузького в 367—366 і 361 роках до н. е. Прагнучи привнести мудрий початок в політику, перевірити свою теорію на практиці, 60-річний філософ намагався реформувати державну владу за допомогою філософії. Саме так було в Сіракузах: спочатку за правління Діонісія Старшого, а потім — Діонісія Молодшого. Проте спроби Платона залишились марними, і він переконався, що тиранія назавжди залишиться глухою до філософії.

Залишок життя Платон присвятив філософським та науковим заняттям в Академії та роботі над своїми «Діалогами». Помер Платон в 347 до н. е. у віці вісімдесяти років, в день свого народження. Його поховали в саду Академії. Значення Платона та його вплив на світову філософію підкреслив англійський філософ і математик 20 століття Альфред Вайтхед: «Найнадійніша характеристика європейської філософії полягає в тому, що вона являє собою лише низку приміток до Платона.»[10].

Основні філософські погляди[ред.ред. код]

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів[11].

Твори[ред.ред. код]

Платон
Платон в Академії

До нас дійшло 36 творів Платона, виданих та розбитих Трасилом Олександрійським, придворним астрологом імператора Тиберія, на 9 тетралогій. Росповсюдженою на сьогоднішній день є наступна їх класифікація:

  • Процес та смерть Сократа
    • «Апологія»: Захисна промова Сократа перед присяжними
    • «Критон»: Невдала спроба вмовляння Сократа до втечі
    • «Федон»: Про філософію та смерть, а також безсмертність душі
  • Діалоги, пов'язані із конкретними особами, темами та поняттями
    • «Лахет»: Яким чином сини можуть стати чоловіками, які дотримуються чеснот
    • «Хармід»: Ціломудрість та пізнання блага (добра)
    • «Євтифрон»: Про суть благочестя та об'єктивної істини
    • «Лисид»: Про дружбу та (Платонівську) любов
    • «Алкивіад I»: Яким чином Алкивіад може стати добрим державним мужом
    • «Горгій»: Про риторику
    • «Кратил»: Про значення мови
    • «Менексен»: Промова Сократа на честь полеглих у бою

Починаючи з кінця 17 ст., корпус текстів Платона, піддавався ретельному критичному розгляду з погляду їхньої істинності і хронології. Із переданих Трасилом Олександрійським творів наступні розцінюються сучасною філософською наукою як такі, що не написані Платоном: «Клітофонт», «Післязаконня», «Мінос», «Алкивіад II», «Феаг», «Суперники» та «Гіпарх». Сумнівними щодо оригіналості є також діалоги «Алкивіад I», «Гипій Менший» та «Іон». Серед листів Платона 7-ий можна вважати більше менш достовірним. Одним із можливих пояснень існування творів-фальшивок може послужити те, що в давні часи імена відомих людей використовувалися для розповсюдження власних ідей. Інше пояснення, яке надається нижче — зазначені діалоги написані учнями Академія за співпраці Платона.

Літературна діяльність Платона[ред.ред. код]

Свої міркування про державу Платон у невідомій нам формі оприлюднив ще до 392 (коли були поставлені «Жінки в народних зборах» Арістофана, що містять пародію на проект платонівської держави). Писати він почав у поширеному на початку 390-х рр. жанрі судової промови. У центрі «Апології Сократа» (392) — першому закінченому тексті Платона що дійшов до нас — проблема несумісності індивідуальної чесноти й існуючого державного устрою. Він пише також промови, що ввійшли потім у діалоги «Менексен», «Федр», «Бенкет». Поступове оформлення «школи Платона» у 2-й половині 380-х років дозволило йому знайти адекватну літературну форму — діалоги. Свої діалоги, як зазначає Ніцше, Платон писав не з метою навчання чи виховання, а тільки для того, що людина, яка вивчала їх, змогла їх пригадати (можливе пояснення можна знайти в діалозі Федр). У своїх діалогах він, в більшості випадків, змушував Сократа дискутувати із різними опонентами на певні теми.

Перший такий діалог, що продовжив тему справедливості й держави,— «Протаґор»; тема політики об'єднана тут із темою виховання. Після цього Платон, завершивши «Бенкет», пише «Федона», починає роботу над «Державою», (вже як над переказаним діалогом), створює «Євтидема», «Харміда» і «Лисида». Всі ці діалоги розраховані на широке коло слухачів.

Проте, паралельно з цим (починаючи приблизно з «Федона») в Платонівській Академії обговорюються окремі теми, що мають інтерес переважно для членів гуртка (у «Федоні» — чотирьох доказів безсмертя душі). У річищі цієї тенденції з'являються діалоги «Менон» (де підкреслюється значення математики), «Кратил» (з його навчанням про природу імені) і «Теетет», де вперше декларується перехід до прямої драматичної форми діалогу.

З початку 380-х років у Академії розвивається (за участю або під впливом самого Платона) літературна творчість інших членів платонівського гуртка, що також пишуть або діалоги, в основі яких лежить переказ («Суперники», «Еріксій»), або пряма драматична форма («Клитофонт», «Лахет», «Алкивіад I», «Феаг», «Гипій Менший», «Іон», «Євтифрон»). Такі тексти, створені Платоном і його школою до початку 360-х років.

Платон та Сократ. Середньовічна фреска

Між другою і третьою сицилійськими подорожами Платон завершує «Державу», починає «Закони» і пише діалог «Парменід». Після третьої сицилійської подорожі в Платона виникає задум монументальних трилогій, однак здійснити вдається їх тільки частково: «Тімей», «Критій» (не завершений), «Гермократ» (не написаний), «Софіст», «Філософ» (не написаний). Сократ перестає бути головним учасником бесіди («Тімей» — монолог піфагорійця Тімея про створення світу і людини, «Критій» — монолог Критія про Атлантиди), а в «Законах» Сократа взагалі немає. Єдиний традиційний сократичний діалог цього періоду — «Філеб» (під іменами Філеба і Протарха Платон ввів Євдокса й Аристотеля). З загибеллю Діона (у 354) пов'язане написання VII Листа — першої у європейській літературній традиції автобіографії.

Одночасно невідомі нам учні Академії пишуть «Гипія Більшого», «Гіпарха», «Сизифа», «Міноса», «Демодока» і ряд листів, а також «Про чесноту» і «Про справедливість». Платон розвинув основні тенденції попередньої філософії: протиставлення божественної і людської мудрості, навчання про безсмертя душі та про належне виховання філософа (оскільки душа не бере з собою на той світ нічого, крім «виховання і способу життя»), Парменідівське протиставлення світу справжнього буття й закону світу становлення і думки; переконання в необхідності «виховувати людей» (що беруть початок від софістів та Сократа), а також увага до походження держави і права.

Вчення про душу і державу[ред.ред. код]

Платон порівнює людську душу з колісницею, у якій запряжені білий і чорний коні (шляхетний і низинний початок у людині), керовані візничим (розумом). Коли візничему вдасться вгамувати низинний початок, душа може піднятися і разом з богами споглядати справжнє буття. Платон нараховує крім душ богів дев'ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета і художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).

Трьом початкам душі — прагненню, запалу і розважливості відповідають чесноти: розсудливість, мужність і мудрість. Їхнє узгодження дає справедливість як в окремій людської душі, так і в державі, що улаштована за аналогічним уявленням: у ній працюють ремісники, їх захищають мужні воїни, а керують усім мудрі правителі-філософи («Держава»). Тому душа і держава належно працюватиме при правильно побудованому педагогічному процесі: його громадяни одержують завдяки мистецтву грамоти, співу і гри на кифарі — елементарне музичне, а завдяки вчителю гімнастики і лікарю гарне фізичне виховання, а кращі за своїми природними здібностями повинні вивчати військове і полководницьке мистецтво, а також арифметику, геометрію, астрономію і музику. Вінчає цей набір мистецтв діалектика, що підводить філософів-правителів до розуміння першооснов, або справжнього блага, (воно є благом кожної окремої істоти, держави і світу в цілому), і дозволяє їм впоратися з мистецтвом законодавця і судді. На відміну від них позірні мистецтва, або негідні уміння (розглянуті в «Горгії») шкодять тілу (кулінарне і косметичне мистецтва) і душі (софістика і риторика).

У залежності від основного принципу, закладеного в державі, вона може бути правильною (монархія й аристократія) або неправильною (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). Ідеалом держави служить життя старих поколінь за Кроноса, коли родом людей управляло божество за допомогою демонів, що пасли окремі групи людей, і не було ні війн, ні конфліктів, але всі мали можливість філософувати («Політик»). Але Платону, що жив «у царстві Зевса», припадає в «Законах», по-перше, розглянути типи державного устрою, що існували історично, (Спарти, Криту, Іліону, дорійців, Лакедемона, Персії, Атики) і, по-друге, продумати докладне законодавство. При цьому три основні початки душі розглядаються тепер як нитки, за які божество смикає людей-маріонеток заради незрозумілої останнім мети. Платон скрупульозно регламентує виховання, починаючи з дитячого віку, підкреслює наявність не тільки добрих, але і лихих спонукувань в індивідуальній людської душі, постулюючи існування лихої душі для світу в цілому. У результаті він дає детально продуману систему покарань і цілком заперечує індивідуальну ініціативу, не санкціоновану законом.

Вчення Платона про право і закони[ред.ред. код]

На думку Платона, право має дві іпостасі - метафізичну й емпіричну. Метафізична іпостась - це ідеальне «метаправо» (природне право) як можливість існування досконалого законодавства та оптимального правопорядку, емпірична - це живе право, яке існує в соціальній реальності, або позитивне право. Між ними встановлюється причинний зв'язок, який не повинен перериватися, аби не завдати шкоди державам і народам. Ідеального права в реальному житті немає.У свою чергу позитивне право являє собою лише бліду тінь ідеального права. Але це не означає, що ідеального права немає взагалі. Воно існує як сукупність вихідних імперативів, які відповідають вищому призначенню людського існування і тих інституцій, у форми яких одягнене їхнє буття.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги». Мова при цьому йде про справедливі закони –“визначення Розуму”, які встановлюються заради загальної користі всієї держави в цілому, а не якоїсь відокремленої групи, що захопила владу.[1]

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, героїв і батьків. Законодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров'я, краса) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом».[1]

Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усі блага.Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

Погляди Платона на право та закон у діалозі “Політик”[ред.ред. код]

У діалозі “Політик” Платон виділив форми держави,засновані на законі. За його словами, монархія, аристократія і демократія спираються на закон, тоді як тиранія, олігархія і збочена демократія управляються всупереч існуючим в них законам і звичаям.Однак всі перераховані форми правління, як підкреслювалося в діалозі, є відступами від ідеальної, ”справжньої” держави, де політик одноосібно здійснює владу, ”керуючись знаннями”.

Погляди Платона на право та закон у діалозі «Закони»[ред.ред. код]

«Закони» — останній діалог Платона. У «Законах» Платон зображує «другий по достоїнству» державний лад, наближаючи його до грецьких полісів. Вважається, що філософ переглянув свої вчення щодо держави, викладених раніше в діалозі «Держава».

Платон докладно описує в діалозі організацію державної влади і закони найкращого ладу. На відміну від першого проекту тут проводяться ідеї змішаної форми держави та поєднання моральних методів здійснення влади з правовими.

Всі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти в точній відповідності з законом. Що ж стосується мудреців з нічних «зборів», то вони причетні до божественної істини і в цьому сенсі стоять над законом.

Погодившись з тим, що суспільне життя необхідно врегулювати нормами писаного права, Платон не міг зі своїми ідейними міркуваннями допустити верховенство закону над релігійною мораллю. «Адже якби з волі божественної долі з'явилася коли-небудь людина, досить здібна за своєю природою до засвоєння цих поглядів, — писав Платон, — то вона зовсім не потребувала б законів, які б нею керували. Ні закон, ні якийсь розпорядок не стоять вище знання.»[2]

У діалозі «Закони» Платон писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги.»[2]

Ієрархія буття[ред.ред. код]

«Республіка» Платона, видання 1713 року

Парменідівське протиставлення широго буття і світу становлення розроблене Платоном у виді ряду ієрархічних структур. У «Бенкеті» розглянута ієрархія краси, що веде нас від плотської краси до краси душі, вдач і звичаїв, наук і гарного самого по собі, вище котрого тільки благо і до якого причетні всі інші види прекрасного. У «Федоні» тутешній землі (подобі) протипоставлена щира (зразок-парадигма). У «Державі» буття, розум-зразок, ідея в якості прекрасного підпорядковані благу, якому у почуттєвому світі відповідає Сонце. У «Тимеї» благий Деміурґ, тотожний із сферою розуму-парадигми, що подає область нетварного вічного буття, творить (родить) світову душу і доручає богам створення окремих душ, здійснюючи тим самим перехід до сфери становлення і часу.

Критерій і метод пізнання[ред.ред. код]

Критерій, що дозволяє правильно орієнтуватися у світі почуттєвих даностей, Платон задовго до Канта формулює так «…не у враженнях полягає знання, а в умовиводах про неї, тому що, певне, саме тут можна схопити сутність і істину, там же — немає» («Теетет»). Ні відчуття, ні правильні думки, ні пояснення їх не дають ще знання як такого, хоча і необхідні для підступу до нього. Над ними стоїть розумова (дискусійна) спроможність, а її перевершує розум, що споглядає справжнє буття. Цієї ієрархії пізнавальних спроможностей відповідають: ім'я, словесне визначення, уявний образ речі (тобто виникаюче в нас уявлення про неї), або її ідея, незалежне від нас буття якої ми споконвічно припускаємо.

У «Парменіді» Платон обговорює проблеми, що виникли в ході шкільних дискусій щодо онтологічного статусу ідей і їхньої пізнавальної функції. Неясно, наприклад, у яких речей-подоб є ідеї-зразки, у яких немає (наприклад, коли мова йде про бруд, смітті і т. п.). Далі, речі не можуть прилучитися ні до ідеї в цілому, тому що тоді вони роздрібнять її, ні до її частини. Багато речей повинні бути причетні відразу декільком протилежними ідеям. Нарешті, ідеї співвідносяться з ідеями і як такі подібні одна інший, а не речам; точно так само і річ може бути подібна іншої речі, але ніяк не ідеї. Тому володіючи досвідом речей, ми нічого не зможемо сказати про ідеї, а від ідей ніяк не перейдемо до речей.

У «Парменіді» Платон говорить про необхідність зберегти ідеї і діалектику як основний метод вправи у філософії. У «Кратилі» діалектиком називається той, хто вміє задавати питання і давати відповіді, у «Державі» — хто «осягає поняття кожної сутності»; але в чому складається цей метод і як постигаются ці «сутності», залишається неясним. У «Софісті» і «Політиці» Платон розробляє метод поділи роду до неподільних далі видів, у «Филебі» — метод змішання, при якому усе, що припускає «більше» або «менше», розглядається як те або інше сполучення безмежного і межі. Відсутність суворої системи раціонального знання усе більш гостро відчувалося й в Академії і самим Платоном, і він не міг перемогти в суперечці з Аристотелем, що піддав усі ці методи нищівній критиці, що проаналізували всю сферу мовних виразних засобів і створившим відповідних наук (топіку, аналітику, риторику, навчання про мовне вираження і категорії). При цьому перемога Аристотеля була усього лише одним із явищ шкільного життя Академії при житті її першого схоларха.

Історичне значення[ред.ред. код]

Платон чітко продумав і письмово зафіксував два свої грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Створена ним філософська школа, яку він протиставив софістичним і риторичним школам,— єдина, що проіснувала до кінця античності (закрита едиктом Юстиніана в 529). Платоніки продовжували безупинно вчити аж до 10 сторіччя в КарахМесопотамії, недалеко від Едесси). Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії не тільки для західного середньовіччя і Візантії, але і для арабо-мусульманської традиції, забезпечивши єдність усієї європейської думки.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Plato biography, St. Andrews University
  2. Diogenes Laertius, Life of Plato, III
    * D. Nails, "Ariston", 53
    * U. von Wilamowitz-Moellendorff, Plato, 46
  3. Diogenes Laertius, Life of Plato, I
  4. W. K. C. Guthrie, A History of Greek Philosophy', IV, 10
    * A.E. Taylor, Plato, xiv
    * U. von Wilamowitz-Moellendorff, Plato, 47
  5. Diogenes Laertius, Life of Plato, IV
  6. Diogenes Laertius, Life of Plato, IV
    * W. Smith, Plato, 393
  7. McEvoy James Plato and The Wisdom of Egypt // Irish Philosophical Journal. — 1 (1984) (2). Процитовано 2007-12-03.
  8. Huntington Cairns, Introduction to Plato: The Collected Dialogues, p. xiii.
  9. «Biography of Aristotle». ClassicNote. GradeSaver LLC. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2007-12-03. 
  10. Process and Reality p. 39
  11. Г.І. Волинка, В.І. Гусєв, Н.Г. Мозгова, І.В. Огородник, Ю.О. Федів Історія філософії в її зв'язку з освітою. — Київ: Каравела, 2006. — ISBN 966-8019-46-6
  12. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3

Джерела[ред.ред. код]

  • Платон. Законы / Общ. ред. А.Ф. Лосева и др.; пер. з древнегреч. А. Н. Егунова и др. – М.: Мысль, 1999. – 830 с.
  • Платон.Государство.Законы.Политик / Предисл.Е.И.Темнова. – М.:Мысль,1998. –798 c.
  • Узбек Костянтин Минович.. Антична математика і становлення системних підвалин філософського раціоналізму: дис... д-ра філос. наук: 09.00.09 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. — К., 2005. — 39с.
  • К.М.Узбек. "Фрагменти побудови античної науки, філософії і культури. Донецьк: Східний видавничий дім, 2010. - 234 с.

Посилання[ред.ред. код]

Праці Платона