Цифрове телебачення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Цифрове́ телеба́чення (англ. Digital Television, DTV) — галузь телевізійної техніки, в якій передача, обробка та зберігання телевізійного сигналу відбувається у цифровій формі.[1]

Окрім систем телевізійного мовлення, методи та засоби цифрового телебачення лягли в основу сучасних систем відеозв'язку, до яких відносяться відеоконференції та телеприсутність. Методи кодування сигналів в системах відеозв'язку описані в спеціальних стандартах, таких як H.261, H.262, H.263 та інші. В кінці 1998 року був затверджений стандарт MPEG-4, який забезпечував передачу відео та звуку по вузькосмугових каналах передачі даних.[1]

Порівняння з аналоговим[ред.ред. код]

Цифрове ТБ відрізняється від аналогового головним чином за характером переданих даних, які транслюються в цифровому вигляді. Схема процесів, що протікають виглядає приблизно так: відео і аудіо спочатку кодуються обраним кодеком, потім упаковуються в потік даних певного типу, який передається у вигляді електромагнітних хвиль або у вигляді електричного сигналу по кабелю. Після цього хвилі або сигнал приймаються за допомогою спеціального пристрою, дешифруються і передаються в точності такими, якими були відправлені, на екран. Таким чином, у той час як аналоговий сигнал може втратити якість під час передачі даних через різного роду перешкоди, цифровий проектує їх абсолютно без спотворень[2].

Переваги в порівнянні з аналоговим телебаченням:[ред.ред. код]

  • Підвищення завадостійкості трактів передачі і запису телевізійних сигналів.
  • Зменшення потужності передавачів.
  • Істотне збільшення числа ТВ-програм, що передаються в тому ж частотному діапазоні.
  • Підвищення якості зображення і звуку в ТВ-приймачах.
  • Створення ТВ-систем з новими стандартами розкладання зображення (телебачення високої чіткості).
  • Створення інтерактивних ТВ-систем, при користуванні якими глядач отримує можливість впливати на передану програму (наприклад, відео за запитом).
  • Функція «На початок передачі».
  • Архів ТВ-передач і запис ТВ-передач.
  • Передача в ТВ-сигналі різної додаткової інформації.
  • Вибір мови (більш звичайних двох) і субтитрів.
  • Розширення функціональних можливостей студійної апаратури.

Недоліки[ред.ред. код]

  • Завмирання і розсипання картинки на «квадратики» при недостатньому рівні сигналу, дані або приймаються якісно на 100% або відновлюються, або приймаються погано з неможливістю відновлення.

Цифрове телебачення в Україні[ред.ред. код]

У 2008 році було вирішено, що в Україні поступово буде впроваджено стандарт цифрового телебачення DVB-T.[3]

У травні 2009 почалися передачі на постійній основі програм цифрового телебачення в Києві, Київській, Житомирській і Одеській областях[4]. Згідно з програмою НКТР, з 2012 року до відкриття Євро-2012 українське телебачення має перейти на винятково цифрове мовлення.

З 4 лютого 2010 року у 12 областях (Київська, Одеська, Житомирська, Дніпропетровська, Львівська, Чернігівська, Вінницька, Запорізька, Миколаївська, Тернопільська, Закарпатська та Крим) почали передачу цифрового телебачення[5]. Однак на ці частоти концерн РРТ не мав ліцензій і був змушений невдовзі припинити мовлення.

Навесні 2011 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення вирішила змінити стандарт цифрового телебачення на DVB-T2. А восени нею було прийнято рішення про шифрування сигналу. Через шифрування сигнал зможуть приймати лише спеціальні декодери конкретних виробників, а не будь-які декодери DVB-T2. У державному бюджеті на 2012 рік було виділено 350 мільйонів гривень на закупівлю цих конкретних декодерів.[3] 21 березня 2012 Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для забезпечення населення засобами приймання сигналів цифрового телерадіомовлення».[6]

Способи трансляції цифрового телебачення[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  • [1]-Офіційний сайт цифрового телебачення України

Дивіться також[ред.ред. код]