Єжи Яніцький

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Єжи Яніцький

Jerzy Janicki

Jerzy janicki.jpg
Народився 10 червня 1928(1928-06-10)
Чортків[1]
Помер 15 квітня 2007(2007-04-15) (78 років)
Варшава
Поховання Військові Повонзки
Громадянство (підданство) Flag of Poland.svg Польща
Національність поляк
Псевдонім Andrzej Jurek
Прізвисько Jurko[2]
Діяльність прозаїк, драматург, журналіст, радіо- і кіносценарист
Відомий радіо- і кіносценарист
Конфесія римо-католик
Батько Здзіслав Яніцький
Мати Густава з Лукасевичів
Нагороди

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Єжи Яніцький (пол. Jerzy Janicki), псевдонім Andrzej Jurek[3]; 10 серпня 1928, Чортків — 15 квітня 2007, Варшава, Польща) — польський прозаїк, драматург, журналіст, радіо- і кіносценарист. Почесний доктор Опольського університету (2006). Відзначений нагородами Міністерства культури і мистецтва Польщі 1-го ступеня (1977, 1983).

Життєпис[ред.ред. код]

Гробівець Левицьких, цвинтар на горі Федір, Бучач

Народився 10 серпня 1928 року в м. Чорткові[4] (Чортківського повіту ЗОУНР, анексованого Другою Польською Республікою, за польським адмінподілом — місто Тернопільського воєводства; нині Тернопільської області, Україна)[5]. Батько — нотаріус Здзіслав Яніцький, який працював, зокрема, в м. Чортків, Бучач[6]). Матір — Густава з Лукасевичів (пол. Gustawa Łukasiewicz),[7] померла в перший день війни у віці 48 років,[8] була тимчасово похована у гробівці родини аптекаря Левицького на міському цвинтарі на горі Федір у Бучачі,[7] однак через війну та радянський режим її прах досі там.

Змалку проживав у Львові, де закінчив[4] VI чоловічу гімназію імені Станіслава Сташиця[9] (тепер Львівська середня загальноосвітня школа № 63).[10]. За одними даними, у 1939—1946 роках перебував на Заході, потім повернувся до Польщі.[4] За інформацією його родичів, період окупації він прожив у Бучачі, де якісь з них мешкали.[7] за його спогадами, 13 квітня 1940 його родину енкаведисти викинули з помешкання.[11] Навчався на факультеті польської філології Вроцлавського університету (від 1947 року).[4] У 1946—1948 роках працював журналістом газети «Trybuna Robotnicza» в м. Катовіце.[3]

Від 1949 — у Варшаві. Співпрацював з редакцією часопису «Нова культура» в 1950—1955 роках, а з 1955-го був працівником Польського радіо.[4]

Був членом «Товариства прихильників Львова» (пол. Towarzystwo Miłośników Lwowa), від 1988 року — президентом його столичного відділеня.[12]

Помер 15 квітня 2007 року в м. Варшава, Польща.[4] У варшавському костелі святого Яцека, в якому він часто молився до ікони матері Божої Чортківської, відправили святу месу за душу покійного. Похований[13] у понеділок[14] на Алеї заслужених цвинтаря «Військові Повонзки» у Варшаві.[13]

Доробок[ред.ред. код]

З кінця 1980-х років після зняття цензури реалізував багато фільмів з галицької (зокрема, львівської та бучацької) тематики, зокрема:

  • Tońko, czyli legenda o ostatnim baciarze (1988)
  • Wszystko dla Orląt (1991; за участі учасника боїв за Львів, особистого лікаря генерала Владислава Андерса доктора Еміля Недзьвірського (пол. Emil Niedźwirski)
  • A do Lwowa daleko aż strach (1996, за участі Влади Маєвської (пол. Włada Majewska, музи Мар'яна Гемара (пол. Marian Hemar)
  • Lwów Adama Bujaka (1997)
  • Lwów tam i u mnie (1998)
  • Podróż do Lwowa w lata 30. (2000)
  • Legenda Orląt Lwowskich (2002)
  • Bardzo wielki mały teatr (2003)
  • Polskie Termopile (2003)
  • Opowieści Łyczakowskiego Cmentarza (2003)
  • Opowieść o czterech flagach, czyli burza dziejowa we Lwowie (2004),
  • Przestrzenie Banacha (2005, про львівського математика Стефана Банаха
  • Bramy przez które wędrowała historia (2006)
  • Kwadrans z Hemarem
  • Proboszcz znad rzeki Strypy.

Нагороди, відзнаки[ред.ред. код]

  • Нагороджений Кавалерським (1976 року) та Офіцерським (1985) Хрестами Ордену Відродження Польщі
  • Złota Odznaka m. st. Warszawy (1966), «Złoty Mikrofon» za zasługi dla rozwoju Polskiego Radia (1969)
  • «Specjalny Złoty Ekran» za wieloletnią działalność scenariopisarską dla TVP (1989, за рік 1988)
  • "SuperWiktor «2000» (2001)[3]
  • Медаль «Gloria Artis» (посмертно)[14]
  • Пам'ятний знак біля школи в селі Літовищі (пол. Lutowiska).[12]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Гжегож Ронковський вказує Бучач як місце народження
  2. Woskowski K. Cały Lwów na jego głów
  3. а б в Sylwetka Jerzego Janickiego // Twoje Bieszczady.net. (пол.)
  4. а б в г д е Гуцал П., Ткачов С., Ханас В. Яніцький Єжи… — С. 755.
  5. Гжегож Ронковський вказує Бучач як місце народження → Rąkowski G. Przewodnik krajoznawczo-historyczny po Ukrainie Zachodniej: Podole. Częć II. — Pruszków : Oficyna Wydawnicza «Rewasz», 2006. — S. 62. — ISBN 83-89188-46-5. (пол.)
  6. у 1939 році згаданий як абонент телефонної мережі з № 49 → Spis abonentówsieci sieci telefonicznych… na 1939. — S. 587. (пол.)
  7. а б в Czyż A. S., Gutowski B. Cmentarz miejski w Buczaczu… — S. 23 (прим.).
  8. Zamki kresowe Rzeczypospolitej — Buczacz (ok. 16:20).
  9. Jerzy Janicki — jak mało kto zasługuje na miano «człowieka radia» // Polskie Radio. (пол.)
  10. Lwów: przewodnik (пол.)
  11. Wspomnienia Jerzego Janickiego // Powstanie czortkowskie — polski zryw przeciw Sowietom. (пол.)
  12. а б Jerzy Janicki kochał Bieszczady. Jego też tutaj kochają i pamiętają // nowiny24.pl
  13. а б Pogrzeb Jerzego Janickiego. (пол.)
  14. а б Ostatnie pożegnanie Jerzego Janickiego.(пол.)

Джерела[ред.ред. код]