Владислав Андерс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Владислав Андерс
пол. Władysław Anders
Wladyslaw Anders.jpg
Андерс Владислав
Народження 11 серпня 1892(1892-08-11)[1][2][…]
Блонє, Російська імперія
Смерть 12 травня 1970(1970-05-12)[1][2][…] (77 років)
Лондон, Велика Британія
Поховання Польський цвинтар у Монте-Кассіно
Країна Flag of Russia.svg Російська імперіяПольща Польща
Освіта Ризький технічний університет
Роки служби Росія1913—1917,
Польща1918—1946
Звання капітан і дивізійний генерал
Командування Армія Андерса
Війни / битви Польсько-радянська війна 1920, Битва при Монте-Кассіно, Перша світова війна, Великопольське повстання, Польська кампанія і Північно-Італійська операція
Діти Анна Марія Андерсd
Автограф Signature of Władysław Anders (1968).jpg
Нагороди
Орден Білого Орла (Польща)
Virtuti Militari (Командорський Хрест)
Virtuti Militari (Лицарський Хрест)
Virtuti Militari (Золотий Хрест)
Virtuti Militari (Срібний Хрест)
Орден Відродження Польщі (Командорський Хрест)
Орден Відродження Польщі (Офіцерський Хрест)
Хрест Незалежності
Хрест Хоробрих (Польща)
Золотий Хрест Заслуг з мечами
Золотий Хрест Заслуг з мечами
Золотий Хрест Заслуг з мечами
Золотий Хрест Заслуг з мечами
Медаль «10-річчя Народної Польщі» defaultМедаль «10-річчя Народної Польщі»
Пам'ятна медаль за війну 1918—1921
Командор ордена Почесного легіону
Кавалер ордена Почесного легіону
Order of Saint Sava Ribbon.PNG
Легіон Заслуг (Командор) (США)
ордена Лазні
Кавалер Великого Хреста ордена Святих Маврикія й Лазаря
Орден Святого Георгія
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 4 ступеня
CMNS: Владислав Андерс у Вікісховищі
Владислав Андерс та Густав Пашкевіч 1926 рік
Едвард Ридз-Сміглий на комерсі студентської корпорації Арконія в 1937 році. За мршалом стоїть Владислав Андерс
Владислав Андерс після арештування НКВД 1940
Владислав Андерс та Владислав Сікорський під час візиту до Йосипа Сталіна (грудень 1941 року)
Підписання польсько-радянської політичної декларації 4 грудня 1941 року. ПІдписує Сталін. З лівої сторони: Георгій Маленков, Владислав Андерс, Станіслав Кот, Владислав Сікорський, В'ячеслав Молотов
Генерали: Міхал Токаржевський-Карашевич, Владислав Андерс, Мечисла Борута-Спеховіч (перший ряд, з ліва), Зигмунт Богуш-Шишко, полковник Леопольд Окулицький (другий ряд). Польські Збройні Сили в СРСР 1942
Тадеуш Ромер, Владислав Сікорський, Владислав Андерс та Тадеуш Клімецький під час інспекційної подорожі Начального Вождя на близький схід 1943
Тадеуш Клімецький та Владислав Андерс 1943
Владислав Андерс та Казімеж Сосновський 1944
Владислав Андерс та Джорд Паттон 1944
Владислав Андерс під час інспекції польської гімназії в Казарано Італія
надгробна плита на його могилі під Монте-Кассіно

Владисла́в А́льберт А́ндерс (пол. Władysław Albert Anders; 11 серпня 1892 — 12 травня 1970) — польський генерал, політик; 19411942 командувач Польської армії в СРСР, 19421943 — Польської армії на Сході і 19431946 — 2-го Польського корпусу, зокрема в битві за Монте-Кассіно; 1946-1954 головнокомандувач і генеральний інспектор Польських збройних сил в еміграції.

Біографія[ред. | ред. код]

Роки до I світової війни та створення незалежної Польщі[ред. | ред. код]

Владислав Аyдерс народився 11 серпня 1892 року в селі Блоні, яке знаходилося тоді на теренах російської імперії. Походив з сполонізованої німецької сім'ї, в якій виховувався в сильних протестанцьких традиціях та вірі. Його охрестили в Євангелічній Аугсбурзькій церкві в Польщі в місті Ходечі (Влоцлавський Повіт). Перейшов у католицизм 27 черевня 1942 року в місцевості Янгіюль надалеко від Ташкенту в Узбекистані (тодішня часттина СРСР) під час урочистей, які організував священник та генерал Юзеф Гавліна[4]. Його батько, Альберт Андерс (1864–1942)[5][6], був агрономом та працював адміністатором зкмельних угідь. Його мати звали Єліжбета, яка походила з дому Тушерт (1868–1930)[7]. У родині крім нього було ще троє синів, які як і він вибрали кар'єру професійних солдатів Польського Війська: Карл (1893–1971), Єжи Едвард (1896–1977) та Тадеуш Константин (1902–1995). Обоє його батьків були євангельської віри, походили з балтійських німців з Лівонії[8][9].

Згодом він продовжив навчатися у варшавській реальній гімназії. 12 листопада 1910 року перейшов на військову службу як вільнооприділившися. Середня школа (в російській армії) не вимагала матури, цінилися добрий стан здоров'я. Вінта здав іспит який дозволив скоротити службу до одного року. Згодом юнак жив поза межами казарми за власні кошти та після здачі екзаменів зміг стати прапорщиком запасу. Опісля цього молодий чоловік був направлений до 3 новоросійського полку драгунів "ЇЇ Царської Величності княжни Єлени Володимірівни" , що базувався у Ковні. У 1912 році проходив тримісяне начання резервістів у 19 полку гусарів в Ризі. Шість місяців він проходив навчання у Ризькій політехниці. Під час подальшого навчання у 1911–1914 роках[10] став членом академічної корпорації Арконія[11]. В той час він був захоплений верховою їздою та кіньми, про що свідчить його участь у багатьох міжнародних змаганнях з кінного спорту.

Андерс був учасником першої світової війни. Спочатку його було оприділено до служб поставок 2 корпусу, але 25 листопада 1914 року на власне прохання він перейшов до 3 новоросійського драгунського полку. Він швидко просувався по службі, отримавши 5 листопада 1915 року звання підпоручника, 3 липня 1916 – поручника, а 22 листопада 1916 року – штабскапітана. Андерс був двічі у той час раненим: в голову і в п'яту, а також отримав контузію в голову, груди та праву нога через вибух артелерійського снаряду. В 1917 році закінчив пришвидшений курс Академії Центрального Штабу в Санкт-Петербурзі. Лютнева революція та повалення царського режиму в Ромунії, де проходив службу як шеф штабу 7 Стрілецької Дивізії[10].

6 вересня 1917 року, після відставки із служби в російській армії, вступив до I польського корпусу, яким керував ген. Довбор-Мусницький Йосип Романович. На початку підросмітр Андерс був оприділений до 1 уланського полку, в якому перейняв командування над 6-м ескадроном. Протягом кількох місяців допомагав в організації та поповнені бойової одиниці. 24 лютого 1918 року, після визнання рішення російського Генерального штабу, командуючий 1-м корпусом генерал Юзеф Довбор-Мусніцький призначив капітана Андерса начальником штабу 1-ї стрілецької дивізії. Після капітуляції корпусу від німців Андерс повернувся до країни та вступив до Польської Армії. Був щефом штабу Армії Великопольської під час великопольськго повстання. У польсько-більшовицькій війні був керіником 15 полку познанських уланів. В той час був раненим у битві під Беризином[12].

В листопаді 1921 року розпочав навчання у Вищій Воєній Школі (франц. École Superieure de Guerre) в Парижі, а згодом проходив стажування у Франції[12]. 1 лютого 1924 року був перевединий до 15 полку з одночасним рекомендуванням до Закритого офісу Військової ради у Варшаві. 15 липня цього ж року був призначений Генеральним Інспекторіатом Кавалерії на посаду I офіцеру штабу. Під керівництвом ген. Тадеуша Розвадовського поглибивював свої знання про кінноту. Особливу увагу з боку ген. Розвадовського отримав після великих кавалерійських маневрів, що проходили на теранах na Волині, яка тоді входила в склад Польщі.[13] З листопада 1925 року став комендантом Варшави.

Андерс був членом Товариства Розведення Арабського Скакуна в Польщі[14]. У 20-их роках був членом керівного складу Військового Автомобільного та Мотоцеклітного клубу в Польщі.[15][16]. У час коли відбувався травневого перевороту 1926 року він був начальником штабу командувача оборони Варшави, призначеного владою Тадеуша Розвадовського[17].

13 жовтня 1926 року президент Польщі Ігнацій Мосцицький призначив його керівником 2 Незалежної кавалерійської бригади. Згодом він став керівником Новогрудської бригади кавалерії та одночасно керівником Гарнізону міста Барановичі[12]. Андерс був на стороні опозиції Юзефа Пілсудського під час тавневого перевороту в 1926 році, проте на відмну від генрела Розвадовського, він уникнув переслідувань з боку режиму санації, яка перейняла на себе владу. Пілсудський надав йому звання коммандира кавалерійської бригади в 1931 році і через три роки йому було присвоєно звання генерала.[18]

В 1932 році він керував польською кінною групою, яка під час кінних змагань за Кубок Націй в Ніцці отримала 4 перші місця.

Роки II світової війни[ред. | ред. код]

Під час вересневої компанії в Польщі Андерс спочатку керував Новогрудською бригадою кавалерії в битві під Млавою. Після відступу з Млави не виконав наказу прикриття 20 Дивізії Піхоти, що вважають однією з причин її поразки. Згодом декілька разів Верховне командування змінювало дислокацію його бригади. У зв'язку з новими наказами були не зрозумілими причини, з яких бойова одиниця, попри отриманий нею розпорядження, не взяла участі в битві при Бзурі. На момент прориву польських Армії «Познань» та Армії «Помор'я» через Кампіноську Пущу до Варшави Андерс відмовив генралові Тадеушові Кутшебі у виконані його наказу оборони теренів Пущі, мотивуючи це передбаченнями занадто великих людських втрат своєї бригади.

З 12 вересня 1939 року Андес став керувати оперативною групою кавалерії названу на його честь. Він вів важкі бої з німцями в околицях Мазовецького Мінська та томашова любельського (в рамках другої томашевської битви). В цій останій битві, після досягнення вдалих результатів, чим стало здобуття 22 вересня Красноброду, разом з Новогрудською бригадою Кавалерії покинув відвойоване місто та пішов до Майдану Сопоцького, звідки піля недовгого відпочинку повернув у напрямку Львову, самовільно уникаючи битв та не повідомляючи про це керівництва Північного фронту. В результаті цього йому вдалося прорватися на південь. З уваги на те що німецько-радянське кільце затискалося генерал Андерс вирішив розформувати Кавалерійську групу на менші групи, які мали дістатися до Угорщини. Прориваючись в одній з цих груп, 29 вересня в околицях Самбору генерал був двічі поранений, після чого потрапивя до радянського полону.

Спочатку Андерса утримували у львіському шпиталі на вул. Курковій 33. В грудні 1939 року відмовився прийняти інструкцію генерала Казімежа Соснковського щодо створення СЗБ, яку передано із Парижу через емісара Томаша Яна Стровського[19]. Потім його перевели у тюрьму Бригідки у Львові. 29 лютого 1940 НКВД вивезло його до Москви та посадило його в центральній тюрьмі НКВД на Луб'янці, а потім в слідчу тюрьму Бутирка. Осінню 1940 року його було знову перевезано на Луб'янку, де його становище трохи покращилося (отримував посилений пайок). Під кінець листопаду 1940 року вирішив дати показання.[20]. Під час 22-місячного перебування у в'язниці прослуховувався та його пробували знову переконати (перша спроба на рахунок зміни свого становища пройшла в львіському шпиталі) вступити в Червону Армію.

4 серпня 1941 Андерса була звільнено із в'язниці після початку німецько-радянської війни та підписання угоди Сікорського-Майського. В той час Андерс був рішучим прихильником порозуміння уряду Польщі у вигнані з СРСР. 10 серпня 1941 року був призначеним на посаду керівника Польської Армії в СРСР. 11 серпня 1941 року його було підвищено до звання генерала дивізії. Через порозуміння з радянською владою розраховував повернутися до окупованої німцями польщі, де проживали його підлеглі офіцері (наприклад полковник Юзефа спихальського та Антонія Іглевського), що спричинило відверту заборону із сторони генер. Сікорського та здійснення Андерсом будь-яких дій, спрямованих на встановлення контактів з підпіллям в країні та спробу взяти управління ними[21]. З огляду на те що радянська влада, зменшувала кількість продовольчих пайків для Польської Армії приблизно на дві треті, Андерс вирішив, що належало швидко евакуювати польських солдат з СРСР та поставив Начального вождя генер Сікорського лицем перед цими фактми. Питання евакуації частини відділів він задав під час безпосередньої розмови із Сталіним в березні 1942 року без відома Сікорського[22].

Між 24 березня та 3 квітня 1942 року, під час першої евакуації, 33 тисячі військових та 11 тисяч цивільних осіб (врятованих з тюрем та таборів ГУЛАГУ) було перевезено потягами з республік середньої азії до порту в Красноводську, що стоїть над каспійським морем, а потім човнами до Ірану. Від 11 серпня до 1 вересня 1942 року, під час другої евакувації, було перевезено до Ірану 45 тисяч військових та 25,5 тисяч цивільних осіб. 12 вересня 1942 року Андерс був призначеним керівником Польської Армії на Сході Створений ним 2 польський корпус, якого він був керівником від 19 серпня 1943 року, від грудня 1943 року та в січні 1944 року був переправлений через морську дорогу із Близького Сходу до Італії а в 1944 році прийняв участь в військовій компанії на аппенінському півострові – найважливішими віхами італійскої компанії стали Битва при Монте-Кассіно та Бій за Анкону.

В лютому 1943 року Андерс мав гострий конфлікт з генералом Сікорським через ту політку, яку він вів стосовно СРСР. Генерал Сікорський у свою чергу написав до нього лист в якому зазначав „Пропонує мені, пан Генерал, рішучу підтримку. Не підримку від вас я очікую, а виконання солдатського обов'язку.” „Звертаюся тому до Генерала з апеляцією, аби Пан відкинув всіх інтригантів від себе та з війська. Інтригантів, яким (…) здавалося, що можуть мене повалити разом з концепцією національної єдності та перейти до таких згубних для Польщі які були здійснені до війний[23]. Як ефект на цей лист Андерс написав інший лист до президента Рачкевіча в якому виступав за звільнення Сікорського президентом уряду та характеризуючи його таким чином: „ Говоре про повстання в Польщі! Щоб німці мали привід для репресій, говорить про співпрацю з Совєтами! […] Сьогодні з усією повагою, з любов'ю дивимося на тебе та віримо, що знайдеш розв'язання, яке є правильним для польської справи[…] Існує загальна думка, що для польської справи уряд повинен розправитися з цим і таким чином полегшити роботу нових людей”[24]. В середині року він постарався залагодити відносини з Начальним Вождем написавши до Сікорського, серед іншого, що вся інформація про змови проти нього є брехнею, а Начальному Вождеві під час оголошеного візиту на Близький Схід для інспекції батальйонів якими керував Андерс та пообіцяв: „жодна волосинка з голови не впаде”[22].

Андерса було обвинувано в продуманому замаху на генерала Сікорського в Гіблартарі[22][25]. Після смерті Сікорського Андерс був кандидатом від антипілсудських сил на Начального Вождя[26]. Під час політичного кризису після смерті генерала Сікорського супротивлявся планам призначення прем'єр міністром Станіслава Миколайчика. В листі до президента Рачкевіча стверджував: Ми віримо (...), що військове командування та політичне керівництво нарешті будуть розділені. Водночас доповідаю, що поки президент не вирішить інакше, я виконуватиму лише його накази.” Ця заява викликала різку реакцію міністра національної оборони генерала Маріана Кукеля, який написав до президента Рацкевіча, бо той звернув увагу Андерсові „про неприпустимість зазіхання на атрибуції Глави держави, вирвавшись за рамки державної ієрархії та військового підпорядкування, порушивши загальний траур у таку важку хвилину.”. В „Білому Орлі”, газеті Польської Армії на сході, якою керував Андерс, не було поміщено жодних біографічних даних про прем'єра Миколайчука та жодної інформації, яка до стосувалася актуальних подій Начального Вождя генерала Сікорського. Це викликало обурення Міністра Народної Оборониї генер. Кукєля, який в листі до нового Начального Вождя генер. Казімежа Соснковського писав „що він буде готовий стримати ці надмірності діяльності політичної військової преси шляхом відповідних вказівок командувачу армією”. До апогею конфлікту дійшло 13 липня 1944 року, коли Рада Міністрів єдиноголосно ухвалила заяву до президента, в якій стверджувалось: „З огляду на все частіші повторювані політичні виступи командування Польської армії в Італії, явно шкідливі для інтересів держави, Рада міністрів просить Президента Республіки Польща негайно розслідувати всі звинувачення, висунуті проти генерала Андерса, і взяти всі наслідки, і негайно припинити політичну дію командування Польська армія в Італії.” Під час цього засідання уряду його член Ян Квапінський вимагав звільнення генерала Андерса з посади та притягнення його до суду.

24 березня 1944 року керівник британської 8 армії генер. Олівер Ліз запропонував керівнику 2 Польського Корпусу почати напад на Монте Кассіно. Дав йому на роздуми тільки десять хвилин. Після короткого роздумів генер. Андерс, без консультації з польським війсковим керівництвом (що спровукувало гнівну реакцію Начального Вождя генер. Сосновського – пронтивника фронтальної атаки на німецькі фортифікації[27]) прийняв пропозиції. 18 травня 1944 2 Польський Корпус, керований генералом Андерсом, здобув Монте Кассіно.

Андерс був послідовним противником варшавського повстання 1944 року. 2 серпня керівник штабу Начального Вождя – генерал Станіслав Копанський звернувся до Андерса з пропозицією, щоб в II корпусі підготувати невеликий батальйон командос із метою кинути її в боротьбу за Варшаву. Через 2 дні Андерс відмовив у виконання цієї пропозиції, мотивуючи це браком відповідних до цього людей. Написав: „Особисто вважаю рішення прийняте Армією Крайовою катастрофою”[28], однак в своїх спогадах Без Останього Розділу, стверджував, що говорив про рішення керівництва Армії Крайової, коли в цей спосіб було оголошено про порядок повстання, „я не грав у цій справі ніякої ролі, тим більше, що на той час я не міг нічого детально знати”[29]. 23 серпня 1944 року в листі направленому до генерала Кукєля Андерс писав: „Содати не розуміють цілісності повстання у Варшаві. У нас ніхто не мав ілюзій, щоб більшовики окрім постійних обіцянок , дійсно допомогли столиці. В цих умовах столиця, окрім героїзму якому не має рівних в історії світу, через керівництво була приречена на поразку. Ми вважаємо початок повстання тяжким злочином і запитуємо себе, хто понесе за це відповідальність.”[30]. 31 серпня він стверджував: „ Підняти повстання у Варшаві на даний момент було не лише дурним, але і цілком злочиним.”[31], проте додав у тому ж листі: „всі наші бої від Монте Касіно через Анкону до Лінії Готів видаються нам малими у порівняні з боями, що проходили в столиці”[32]. Вже після закінчення повстання 25 травня 1945 року Андерс в розмові з президентомРачкевисом та прем'єром Францішеком Арцешевським говорив: „Стою на колінах перед Варшавою, що бореться однак сам факт повстання у Варшаві вважаю щлочином. Сьогодні, звичайно, не час вияснювати це питання, але генерал Коморовський та низка інших людей неодмінно будуть притягнуті до відповідальності за такі страшенно безрозсудні та непотрібні жертви.”[33].

Натомість в своїй книзі Януша Каземира Заводного писав, що Владислав Андерс сгадував про варшавське повстання так: „Повстання було кульмінаційним пунктом, це був бастіон польськості, цілий світ повинен побачити нашу волю. Це було перед Ялтою”[34].

Згідно з власними згадками Андерс під час розмови з Черчілем в серпні 1944 року ствнрджував: „Ми в Варшаві маємо наших дружин, дітей, але воліли б краще посерти аніж якби б мали жити під більшовиками.”[35].

Андерс гостро критикував установи, які були прийняті на конференції в Ялті.

Після того як було взято до полону Тадеуша Бура-Комаровського з 26 лютого до 27 травня 1945 року виконував обов'язки Начального Вождя.

Після воєні роки[ред. | ред. код]

Після закінчення II світової війни Андерс лишився в еміграції, беручи активну участь у політичній діяльності польського вигнання. 26 вересня 1946 року Президент Польщі Владислав Рацкевич призначив його Генеральним Інспектором Збройних Сил та Начальним Вождем[36]. В тарвні 1946 року на конгресі польських євреїв в парижі, скоиканим під патронатом Світової Федерації Польських Євреїв, її президент Юзеф Таненбаум заявив: „Головним виновником вбивств євреїв в Польщі є генерал Андерс”; це він „висилає емісарів до Польщі, для розбурхання заворушень проти демократичного уряду, заохочуючи криваві вбивства проти вцілілих євреїв.”[37]. На конгресі опозиційного Польської народної партії в 1946 році його керівник Станіслав Миколайчук стверджував, що Андерс є „морально винним за смерть генерала Сікорського”[22].

26 вересня 1946 року Тимчасовий уряд народної єдності, на підставі постанови від 1920 року про громадянство Польської Держави, позбавив Андерса польського громадянства та звання генерала у зв'язку з „прийняттям без згоди компетентних польских органів, державної посади в іноземній країні, а це в свою чергу мало на меті співогранізацію Польського Корпусу Приспособлення та Розміщення, який був парамілітарною формацією, яка становила частину британської армії”. Під час засідання ТУНЄ після оголошення списку з 75 офіцерів, які мали бути позбавлені громадянства, голос взяв тодішній віце-прем'єр Станіслав Міколайчик який звернув увагу на те що у списку не було імені генерала Андерса. „Так склалося, що головний виновник не буде підпадати під постанову, а інші хороші содати будуть покарані” – так говорив Миколайчук. Заувага Миколайчука була прийнята в окремій резолюції[38]. У 1971 році Рада Міністрів, на чолі якої став прем'єр Ярошевіч, ухвалила рішення ТУНЄ, але резолюція з цього приводу не була опублікована. 28 лютого 1989 року керівник Патріотичного Руху Народного Відродження Ян Добрачинський звернувся, у зв'язку з наближенням 50 річниці початку II світової війни, до Керівнка Ради Держави Войцеха Ярузельського про повернення польського громадянства Андерсові. 15 березня 1989 уряд ПНР прем'єра Мечислава Раковського скасував постанову про позбавлення Андерса громадянства[38][39].

Існує думка, що за особистою рекомендацією Андерса перед союзниками зберегла депортацією до СРСР українських солдат 14 дивізії Гренадерів СС, які формально були польськими громадянами.[40].

16 травня 1954 року Андерс отримав від Президента Польщі в еміграції Августа Залеського звання генерал-лейтенанта. 4 серпня 1954 року Андерс вручив залеському лист, в якому він, серед іншого, заявив, що „(…) після глибокого розгляду ситуації, що склалася, стверджую, що Пан не може виконувати обов'язки президента Республіки Польща, і - відповідно до наказу совісті - заявляю, що перестав вважати вас президентом Республіки і головнокомандуючим Збройними Силами. Я подаю цю записку, щоб вона була завтра опублікована”Шаблон:Odn. Цього самого дня Президент Залеський звільнив його із займаних ним посад та відправив його на пенсіюШаблон:Odn. У листі спрямованим цього самого дня Президент Залеські написав: „мені прикро, що такий поважний солдат заплямував себе перед обличчям поколінь потомків бунтом проти своїх легітимної влади, узурпуючи собі права, що так із відповідних правових норм, а добрі політичні манери політики в нього не має”[41]. Андерс увійшов до Ради трьох (зайнявши в ній головну роль), яка мала на меті повалення правління президента Залеського. Тодішній президент звільнив генерала Андерса з посади Генерального Інспектора Збройних Сил. Поведінку Андерса гостро критикував тодішній прем'єр в еміграції Станіслав Цат-Мацкевич та редактор Єжи Ґедройць[27].

З 14 листопада 1949 і аж до смерті Андерс був керівником Головної Комісії інституції Народного Скарбу[42], choć w związku ze sporem z prezydentem na uchodźstwie Augustem Zaleskim Anders podporządkował Komisję Skarbu Radzie Trzech, na co Zaleski zareagował rozwiązaniem „starej” komisji i powołaniem nowej, w zawiązku z czym istniały de facto dwie Komisje[27].

Андерс прийняв участь в компанії із звільнення Поляків , які тоді перебували в лагерях. В 1956 році проводив у Лондоні марш 20 тисяч польських емігрантів. У 1963 році вдова ген. Сікорського надіслала публічний лист ло Андерса, побажала, аби він не появлявся на урочистостях повязаних із її чоловіком.

До кінця життя залишився у статусі еміграції. Останій день життя генерал провів у своїх друзів, в домі полковника Каміла Чернецького та його дружини Ірени (протягом багатьох років генерал допомагав у військовому навчані братам Каміла та Маріана Чернецьких після смерті їх батька Януша, якого він був другом)[43][44]. Він помер рівно в 26-у річницю битви при Монте-Кассіно та в 50-річчя своєї дружини. Згідно своєї волі ген.Андерс був похований серед своїх солдат на Польському воєному цвинтарі в Італії.

Особисте життя[ред. | ред. код]

Андрес був двічі одружений. Від першого шлюбу із Іреною Марією з дому Йордан-Канковською (1894–1981)[45] в 1919 році народилися: дочка Анна (Анна Новаковська)[46] (помер. 2006), авторка виданих після смерті біографічну книгу Мій Батько генерал Андерс, а також син Єжи (1927–1983)[47].

Під час його перебування на Близькому Сході Андерс почав зустічатися з актрисою польмькою співачкою та акторкою українського походження Іреною Андерс (у дівоцтві — Яросевич), псевдонім Рената Богданська), яка тоді була тоді дружиною польського актора Гвідона Боруцького. Коли до Італії переїхала з Польщі дружина, син та внучка, Андерс вирішив залишитися з Іреною Боруцькою. Одружився він з нею 1948 року, після того, як кожний член новоутвореної пари отримав дозвіл на розлучення. З другою дружиною – Іраною Андерс мав дочку Анну Марію Андерс (народил. 1950)[48]. Після смерті друга дружина, Ірена Андерс, була похована біля генерала на цвинтарі біля Монте Касіно.

Досягнення[ред. | ред. код]

Службові ознаки[ред. | ред. код]

  • Хорунжий резервного (рос. Пра́порщик, укр. праорщик) царського кіного полку, після здачі екзамену в 1911 році[49];
  • корнет російської кавалерії (рос. корне́т) – ступінь отримав в 1915 році[49];
  • Ротмістр російської кавалерії (рос. ро́тмистр) – ступінь наданий в 1916 році[49];
  • Підполковник – 23 травня 1919 року звання надано Комісаріатом Вищої Народної Ради[50];
  • Майор – 15 липня 1920 наданий Начальним Вождем 1 квітня 1920 року[51];
  • підполковник – 15 липня 1920 отримав звання Військовим Міністерством щоб використовувати звання підполковника, через рік його підтвердили справжнім підполковником зі стажем 1 червня 1919 р;
  • Полковник – 1 грудня 1924 зі стажем від 15 серпня 1924 р. і 2 місце в корпусі кавалерійських офіцерів[52];
  • Бригадний генерал – 1 січня 1934;
  • Дивізійний генерал – 11 серпня 1941;
  • Генерал броні – 16 травня 1954, призначений польською владою в еміграції.
Внизу знаходяться нагороди генерала Андреса Польського інституту та музею Генерала Сікорського в Лондоні

Ордени та відзнаки[ред. | ред. код]

Польські

Закордоні

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б SNAC — 2010.
  2. а б Encyclopædia Britannica
  3. а б Discogs — 2000.
  4. 75. lat temu konwersja gen. Andersa na katolicyzm, „Wspólnota Andersa”, 27 czerwca 2017 [dostęp 2017-12-15-12-15].
  5. Albert Anders (en-US). geni_family_tree. Процитовано 2018-03-13. 
  6. Albert Anders. Sejm-Wielki.pl. Процитовано 2018-12-31. 
  7. Elżbieta Anders (en-US). geni_family_tree. Процитовано 2018-03-13. 
  8. Bogusz Szymański (2010-10-28). Władysław Anders. gazeta.pl. Архів оригіналу за 2011-11-06. 
  9. Вища Школа Інформатики та Управління в Жешуві.
  10. а б Владислав Андерс: Без Останього Розділу, с. 4.
  11. Księga Pamiątkowa Arkonii 1879–1979.
  12. а б в Władysław Anders: Bez ostatniego rozdziału, s. 5.
  13. М. Патальський: Służba płk. dypl. Władysława Andersa w Generalnym Inspektoracie Kawalerii (1924–1926). W: Andrzej Szczepaniak (red.): Generał Władysław Anders – żołnierz czasu pokoju i wojny.
  14. Członkowie Towarzystwa Hodowli Konia Arabskiego w Polsce. lenczewski.com.pl. Процитовано 24 marca 2015. 
  15. Dział urzędowy. Spis członków Wojskowego Klubu Samochodowego i Motocyklowego w dniu 15 marca 1926 r.. „Automobilista Wojskowy”, s. 3, nr 2 z 15 marca 1926. Wojskowy Klub Samochodowy i Motocyklowy. 
  16. Dział urzędowy. Władze klubowe. „Automobilista Wojskowy”, s. 4, nr 3 z 1 kwietnia 1926. Wojskowy Klub Samochodowy i Motocyklowy. 
  17. Станіслав Галлер: Wypadki warszawskie od 12 do 15 maja 1926 r., Kraków 1926, с. 11.
  18. Sarner, Harvey (2006). General Anders and Soldiers of the Polish II Corps. Brunswick Press. с. xii. ISBN 1-888521-13-9. 
  19. Єжи Венгерський: Zdrajcy, załamani, zagadkowi (próba oceny zachowań wybranych oficerów konspiracji polskiej w Małopolsce Wschodniej, aresztowanych w latach 1939–1941), w: Piotr Chmielowiec (red.); Okupacja sowiecka ziem polskich 1939–1941, Rzeszów – Warszawa 2005, с. 21.
  20. Бартош Т. Вєлінські: Niezłomny. W: „ale Historia”, nr 20/122, с. 6.
  21. Анджей Леон Сова: Kto wydał wyrok na miasto. Plany operacyjne ZWZ-AK (1940–1944) i sposoby ich realizacji, Wydawnictwo Literackie 2016, s. 150.
  22. а б в г Krzysztof Jóźwiak: Zaczyna mi pan wyrastać ponad głowę. W: „Rzeczpospolita – Rzecz o historii”, 10 marca 2017, str. J8.
  23. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Duraczyński25 не вказано текст
  24. Анджей Леон Сова: Kto wydał wyrok na miasto. Plany operacyjne ZWZ-AK (1940–1944) i sposoby ich realizacji, Wydawnictwo Literackie 2016, ISBN 978-83-08-06095-7, с. 159.
  25. Zobacz też Oskarżenia – Kontrowersje – Film „Generał – zamach na Gibraltarze” – zagadka śmierci gen. Sikorskiego.
  26. Ян Ціхановський: Powstanie Warszawskie, Bellona, ISBN 978-83-7549-074-9, с. 564.
  27. а б в Павел Зієнтера: Rokosz generała Andersa. W: „Rzeczpospolita – PlusMinus”, 20/21 grudnia 2014, с. P26.
  28. Andrzej Leon Sowa:Kto wydał wyrok na miasto. Plany operacyjne ZWZ-AK (1940–1944) i sposoby ich realizacji, с. 447.
  29. Władysław Anders: Bez ostatniego rozdziału. Wspomnienia z lat 1939–1946. S. 254. 
  30. Анджей Леон Сова: Kto wydał wyrok na miasto. Plany operacyjne ZWZ-AK (1940–1944) i sposoby ich realizacji, с. 677.
  31. Ян Цєхановський: Powstanie warszawskie, Pułtusk – Warszawa 2009, ISBN 978-83-7549-074-9, s. 357.
  32. Norman Davies: Powstanie ’44. Kraków: Znak, 2008, s. 466. 
  33. Andrzej Leon Sowa: Kto wydał wyrok na miasto. Plany operacyjne ZWZ-AK (1940–1944) i sposoby ich realizacji, с. 678.
  34. Janusz Zawodny: Uczestnicy i świadkowie powstania warszawskiego. Wywiady. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1994, s. 15. 
  35. Michał Zarzycki: Anders wobec Powstania. W: „Karta”, nr 42, с. 144.
  36. Jerzy Morawicz: Demobilizacja Polskich Sił Zbrojnych na Zachodzie. W: Leonidas Kliszewicz (red.): Mobilizacja uchodźstwa do walki politycznej 1945–1990, Londyn 1995, с. 5, 9, 22.
  37. August Grabski: Żydzi skazani na komunę. W: „Gazeta Wyborcza”, 16/17 września 2006, s. 30.
  38. а б „Rzeczpospolita”, 20 marca 1989.
  39. Aleksander Kochański: Polska 1944–1991. Informator historyczny, Tom III, część 1, Wydawnictwo Sejmowe, Warszawa 2005, с. 861.
  40. Grzegorz Motyka: Od rzezi wołyńskiej do akcji Wisła, Kraków, Wydawnictwo Literackie 2011, ISBN 978-83-08-04576-3, s. 269 (OCLC 751572861).
  41. Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, Nr 8, Londyn, 14 sierpnia 1954, с. 48, 51.
  42. Євгеніюш С. Крушевський: Prawno-polityczne podstawy funkcjonowania władz Rzeczypospolitej Polskiej na uchodźstwie w latach 1939–1990. W: „Przegląd Polsko-Polonijny”, 2/2011, ISSN 2083-3121, s. 64.
  43. Ірена Далмар-Чарнецька: |Andersowie, „Tygodnik Powszechny”, 4, stycznia 2011 (dostęp 2017-06-23).
  44. Jolanta Ciosek: Bliżej ojczyzny, „Dziennik Polski”, 4 września 2010 (dostęp 2017-06-22).
  45. Irena Maria Anders (Jordan-Krąkowska). www.geni.com. Процитовано 2015-06-23. 
  46. Historia. wladyslawanders.org. Процитовано 2016-01-15. 
  47. Jerzy Anders. Sejm-Wielki.pl. Процитовано 2015-06-23. 
  48. Анна Марія Андерс – дочка генерала та співачки, а не гравця в карти та шансонстки. W: „Polska. Dziennik Łódzki”, видання A, 24–27 XII 2015, s. 36.
  49. а б в г д е Andrzej Nieuważny (17 sierpnia 2009). Gen. Anders w służbie cara (pl). WIEM – Portal Wiedzy. Процитовано 26 marca 2018.  Проігноровано невідомий параметр |autor2= (довідка)
  50. „Tygodnik Urzędowy Naczelnej Rady Ludowej”, nr 16 z 4 czerwca 1919 r.
  51. „Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”, nr 28 z 28 lipca 1920.
  52. „Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”, nr 131 z 17 grudnia 1924.
  53. M.P. z 1996 r. nr 11, poz. 124.
  54. Збігнєв Пухальський: Dzieje polskich znaków zaszczytnych, Wydawnictwo Sejmowe, Warszawa 2000, s. 196.
  55. а б в Збігнев Мержвінський: Generałowie II Rzeczypospolitej, Warszawa: Polonia, 1990, s. 31.
  56. Кшиштоф Філіпов: Order Virtuti Militari 1792–1945, Bellona, Warszawa 1990, s. 141.
  57. Dekret Wodza Naczelnego L. 3109 z 30 czerwca 1921 r. („Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”, nr 28 z 1921 r., poz. 1121).
  58. M.P. z 1938 r. nr 258, poz. 592.
  59. „Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”, nr 123 z 20 listopada 1925.
  60. Zarządzenia Prezydenta Rzeczypospolitej. „Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”. Nr 9, s. 106, 19 marca 1934. 
  61. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа Odznaczenia. Generał Broni Władysław Anders. wsiz.rzeszow.pl. Процитовано 2014-07-21. 
  62. Rozkaz Ministra Spraw Wojskowych L. 2035 z 1921 r. („Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”, nr 40 z 1921, poz. 1854, s. 1570).
  63. Zbigniew Puchalski: Dzieje polskich znaków zaszczytnych, Wydawnictwo Sejmowe, Warszawa 2000, s. 196–209.
  64. Стефан Мелак: Gwiazda Wytrwałości, usqe ad finem, Warszawa 1997.
  65. „Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”, nr 16 z 12 kwietnia 1926.
  66. Rozkaz Ministra Spraw Wojskowych L. 1717 z 28 maja 1921 r. („Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych”, nr 29, 1921, poz. 1208).
  67. Andrzej Bąkowski. Generał Władysław Anders. palestra.pl. Процитовано 18 marca 2014. 
  68. Jarosław Sozański: Tajemnice zakonu maltańskiego, Kom-Pakt, Warszawa 1993, s. 142.

Джерела[ред. | ред. код]