Єлена Анжуйська

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Єлена Анжуйська
Јелена Анжујска
Краљица Јелена у дворцу Брњацима (Јелена Анжујска, око 1225 - 1314).jpg
Королева Єлена у палаці Брняка, новітня ксилографія XIX століття
4-а королева Сербії
Початок правління: між 1245 та 1250
Кінець правління: осінь 1276
Попередник: Белослава Болгарська
Наступник:Каталіна Угорська
Дата народження: між 1225 та 1236
Місце народження:невідоме
Дата смерті:8 лютого 1314(1314-02-08)
Місце смерті:Брняк, Перше Сербське королівство
Чоловік:Стефан Урош I
Діти:Стефан Драгутин, Стефан Урош II Милутин, Стефан, Бранка
Династія:Неманичі
Батько:Іоанн Ангел[1]
Мати:Матильда де Віанден[1]

Єлена Анжуйська (серб. Јелена Анжујска), ймовірно Єлена Ангеліна (грец. Έλενα Αντζελίνα, серб. Јелена Анђелина), (нар. між 1225 та 1236 — пом. 8 лютого 1314) — дружина сербського короля Стефана Уроша I, матір сербських королів Драгутина та Милутина.

Перша жінка, канонізована Сербською православною церквою. День пам'яті 12 листопада (30 жовтня).

Засновниця православного монастиря Градац та католицьких монастирів у містах Бар, Ульцинь, Шкодер та Котор.[2]

Біографія[ред. | ред. код]

Походження[ред. | ред. код]

Походження Єлени достеменно невідоме. Згідно біографії, написаної її сучасником, сербським архієпископом Данилом II, королева походила із французької династії, а її родина була королівської чи імператорської крові. Ще один сучасник, візантієць Георгій Акрополіт, писав про угорське походження королеви сербів.[3] У XX столітті професор Мічиганського університету Джон Файн доводив, що Єлена Анжуйська була католичкою із Франції, вірогідно з династії Валуа.[4] Сербський дослідник Александр Трбович вважає, що вона народилася у Палермо.[5] Збірка європейських генеалогічних таблиць «Europäische Stammtafeln» повідомляє про її в родство із королями Сицилії з династії Анжу. Британець Гордон МакДеніел, відмічає, що в своїх листах королі Карл I та Карл II згадували Єлену разом із її сестрою Марією, яку наразі ототожнюють із Марією де Кайє, дружиною генерал-вікарія Албанії Ансо де Кайє. За цією версією, Єлена є донькою Іоанна Ангела, господаря Срема, та Матильди де Віанден.[1]

Наразі французька теорія походження Єлени все частіше розглядається як недосконала.[6]

Королева Сербії[ред. | ред. код]

У 1250 році Єлена стала дружиною короля Сербії Стефана Уроша I.[7] За переказами, аби догодити молодій дружині, король наказав висадити в долині річки Ібар кущі бузку, щоб дівчина з іншого краю почувала себе як удома.[8][9]

Стефан Урош із сином Драгутином

У подружжя народилося п'ятеро дітей, з яких відомі четвероː

  • Драгутин (12511316) — король Сербії у 12761282 роках, був одруженим із угорською принцесою Катериною Арпад, мав кілька дітей, з яких відомі четверо;
  • Милутин (12531321) — король Сербії у 12821321 роках, був одруженим чотири рази, мав четверо дітей;
  • Бранка (близько 12531316) — дружина жупана Дьордя.[7]
  • Стефан (близько 1258— до 1264) — помер у ранньому віці;
  • донька (близько 1260—?).

Королевою мала великий вплив на державні справи. Вмовляла чоловіка укласти союз з Римом.[10] Підтримувала міста Дубровник та Бар.

Невідомо, чи перейшла католичка Єлена у православну віру після заміжжя, але вона й надалі захищала католиків на сербських землях, особливо на узбережжі. Серед народу королева була дуже популярною. Змальовували її як красиву, шляхетну та освічену жінку. Будучи однією з найосвіченіших людей свого часу, вона знала кілька іноземних мов,[5] організувала при дворі перепис книг, мала значну бібліотеку.

Економічний розківт, який країна переживала за часів Стефана Уроша, створив умови для розвитку мистецтва. Так, серед іншого, при дворі королеви Єлени був створений церковний хор під керівництвом відомого диригента Рауля з Зін.[5] Двір Єлени був у Брняку, перша згадка про це датується 12671268 роками.[11] Там вона заснувала першу в історії Сербії та Балкан загалом школу для дівчат, де навчали ручної роботи та добрих звичаїв. Після закінчення дівчатами навчання королева знаходила їм чоловіків та давала за кожною великий посаг.[2] У місті Бар нею була створена лікарня.[12] Також вона турбувалася про бідних, роздаючи милостиню на регулярній основі.[13]

Восени 1276 року її син Драгутин скинув Стефана Уроша I з трону та заточив того до Сопочанського монастиря, де батько і помер за півроку.

Подальші роки[ред. | ред. код]

Після відсторонення від влади Стефана Уроша I Сербія була поділена на три частини, між синами та дружиною. Драгутин, який став королем, виділив матері території Зети, Травунії, та землі від Дубровника до Скадара. Згодом Милутин, ставши королем, відібрав у неї регіони Примор'я і натомість дав землі в материковій частині країни,[14] Плав та прилеглі до річки Ібар. Ці території отримали назву «земля королеви-матері».[15] Вона мала власні центральні і місцеві органи влади, своїх казначеїв, суддів та військо, карбувала власну монету.[12] Отримувала доходи від митних зборів. Налагодила поставки зерна до прибережних міст із Південної Італіїї.[16]

Олена в чернечому одязі разом із сином Милутином на фресці монастиря Грачаніца

В питаннях релігії, Єлена була прихильницею церковної унії, до якої схиляла не тільки чоловіка та синів, а й свого свата болгарського царя Георгія. Листувалася із Римськими папами. Підтримувала тісні зв'язки із католицьким патриціатом міст Далмації. Разом із сином Милутином дарувала католицькому місту Котор прилеглу жупу Грбаль. Правителем її канцелярії та посланцем до папського двору був католицький архідиякон Петро Жаретіч з Бара. В той же час королева протегувала православній церкві та перебувала в добрих відносинах із предстоятелями Сербської Церкви архієпископом Іоанникієм I і особливо з Данилом II (під час перебування останнього ченцем і єпископом). Після смерті у 1279 році архієпископа Іоанникія Єлена брала участь у перенесенні його мощей до Сопочанського монастиря. Згідно із житієм, також листувалася з відлюдниками на Афоні, на Синаї, в Єрусалимі та в Раїфі.[14]

У 1277 році заснувала монастир Градац неподалік Рашки як «задушбіну».[17] За свідченнями архієпископа Данила, королева особисто контролювала хід будівництва. Запрошені нею західні майстри спорудили монастирський собор у перехідному стилі від романського до готичного, тому з ім'ям Єлени пов'язують поширення впливу французької готики у сербському церковному зодчестві (перш за все в архітектурному декорі).[14]

Зведені й оновлені нею монастирі були виведені з-під влади єпархіальних архієреїв, вона призначала в них ігуменів, а після її смерті це робили її нащадки. [14] Загалом Єленою було створено чи відновлено близько 30 православних та католицьких церков. Допомагала вона і храмам за межами країни, надсилаючи коштовні подарунки до Єрусалима, Сіная та Афона.[5]

Близько 1280 року прийняла постриг під іменем Єлизавета та стала черницею у монастирі Святого Миколая поблизу Шкодера, де провела решту життя у великій схимі. Серйозно хворіючи, королева однак дожила до глибокої старості.[15] Близько 1291 року брала участь в реорганізації епископій у складі Барської католицької дієцезії. у 1303 році передала свої володіння під опіку Папського престолу.[14]

Останні дні життя провела в своєму палаці у Брняку. Відчуваючи наближення кінця життя, вона закликала до двору найбільш відомих ченців та вельмож країни. Померла спокійно та у повній свідомості 8 лютого 1314 року.[18] Прах королеви було перенесено до монастиря Градац,[12] і похований в одному з двох відділень саркофагу її чоловіка.[5]

Монастир Градац

На похованні були присутніми її син Милутин, посланці Драгутина, архієпископ Сербський Сава III з Печ, єпископ Баньский Данило, єпископ Рашський Павло, клір сербської церкви, цілий собор підданих, і незліченна безліч жебраків і убогих, яким допомагала королева за життя.[18]

В народі вона зберегла за собою добру пам'ять та повагу обох релігій.

Після смерті[ред. | ред. код]

За легендою, за три роки після її смерті Єлена прийшла до одного ченця уві сні і попросила «дістати тіло з землі». Ігумен монастиря письмово сповістив про це явище єпископа Рашського Павла, який прибув в монастир і після соборного всенощного співу і моління відкрив гробницю. Тіло королеви виявилося нетлінним.[14] 30 жовтня 1317 року вона була канонізована Сербською православною церквою. Під час турецького володарювання в Сербії її мощі були перенесені аби вберегти їх і досі не знайдені.[2][5]

Агіографія[ред. | ред. код]

Житіє Єлени було написано невдовзі після її смерті архієпископом Данилом II і включено до складу його збірки «Житія королів і архієпископів Сербських». Той же текст як самостійне житіє міститься в Хіландарського збірнику № 482, переписаному у 1536 році. Автор, який близько знав Єлену і ставився до неї з неприхованою симпатією, написав розлогу похвалу християнських чеснот королеви, обійшовши мовчанням питання її конфесійної приналежності. Ряд відомостей про Єлену міститься також в житіях її чоловіка та синів, написаних тим же автором.[14]

Генеалогія[ред. | ред. код]

Версія Гордона МакДеніела щодо походження Єлени є єдиною, що безпосередньо відповідає на питання точного родоводу.

Андронік Дука Ангел
 
Єфросинія Кастамонітисса
 
Бела III
 
Агнеса Антіохійська
 
Фрідріх III де Віанден
 
Мехтильда Нойбурзька
 
П'єр де Куртене
 
Іоланда де Ено
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ісаак II Ангел
 
 
 
 
 
Марія Маргарита Угорська
 
 
 
 
 
Анрі I де Віанден
 
 
 
 
 
Маргарита де Куртене
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Іоанн Ангел
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Матильда де Віанден
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Єлена
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Gordon l. McDaniel, On Hungarian-Serbian Relations in the Thirteenth Century: John Angelos and Queen Jelena. Ungarn-Jahrbuch Band 12, 1982-1983, München [1] (англ.)
  2. а б в Стаття Єлени Радмілович «Таємнича Єлена Анжуйська» від 28 липня 2016 [2] (серб.)
  3. Версії походження Єлени [3] (англ.)
  4. Fine, Jr., John V. A. The late medieval Balkans: a critical survey from the late twelfth century to the Ottoman Conquest. Ann Arbor: University of Michigan Press. 1994 p. 220. ISBN 9780472082605.
  5. а б в г д е Александар М. Трбовић «Света српска краљица Јелена Анжујска» [4] (серб.)
  6. Стаття «Sve tajne srpske kraljice: Ko je zaista bila Jelena Anžujska?» від 11 грудня 2016 [5] (серб.)
  7. а б Cawley, Charles, Medieval Lands. Serbia [6] (англ.)
  8. Стаття «Јелена Анжујска, најзагонетнија краљица средњег века: Око круне ореол светице» від 21 лютого 2016 [7] (серб.)
  9. Середньовічне місто Маглич та бузкова долина [8] (босн.)
  10. Неманичі та жінки. Єлена Анжуйська [9] (серб.)
  11. Ivan M. Zdravković: Srednjovekovni gradovi i dvorci na Kosovu, Turistička štampa, Beograd 1975.
  12. а б в Королева Єлена Анжуйська [10] (серб.)
  13. Єлена Анжуйська [11] (серб.)
  14. а б в г д е ж Православна енциклопедія. Єлена Анжуйська [12] (рос.)
  15. а б Єлена Неманич [13] (серб.)
  16. Стаття «Bila je srpska kraljica francuske krvi, vladarka Doline jorgovana. Čime je to zadužila Srbiju, koja je slavi kao svetiteljku?» від 25 січня 2017 [14] (серб.)
  17. Ставши першою жінкою у середньовічній Сербії, яка звела собі власну «задушбіну».
  18. а б Свята Єлена Сербська [15] (рос.)

Література[ред. | ред. код]

  • Стаття «Jelena, 1.» в Narodna enciklopedija II, стор. 148.
  • Стаття «Jelena, srpska kraljica» в Enciklopedija Jugoslavije, 2. Ausg., Band 6, стор. 28
  • Stevanović, Miladin. Kraljica Jelena Anžujska. 2004
  • Wertner Mór: Ilona királyné, In: W. M.: A középkori délszláv uralkodók genealogiai története, Temesvár, nyomtatott a Csanád-Egyházmegyei Könyvsajtón, 52–56, 1891.
  • Данило Други, Животи краљева и архиепископа српских, Службе, Просвета, Београд и Српска књижевна задруга Београд, 1988;
  • Миливоје Пајовић, Владари српских земаља, Граматик, Подгорица, 2003;
  • Момир Јовић и Коста Радић, Српске земље и владари, РОИД «Вук Караџић», Параћин, 1989;
  • Милан Ст. Протић, Никола Кусовац и Десанка Милошевић, Српска држава Немањића 1199-1321 (Илустрован Историја Срба), Литера, Београд, 1995;
  • Миладин Стевановић, Краљица Јелена Анжујска, Књига-комерц, Београд, 2004;
  • Буда Миленковић, Јелена Анжујска, Агена, Београд, 1996;
  • Милан Ј. Ратковић, Јелена – роман о краљици српској, Наш Дом, Београд, 2001;
  • Драгиња Урошевић, Јелена Анжујска, Српска књижевна задруга, Београд, 1994;
  • Радмила Боровац, Српска краљица Јелена Анжујска – хвални живот, Социјална мисао, Беорад, 1997;
  • Миодраг Јовановић, 100 дела српске уметности, Пирг (Београд) и Прима (Г. Милановац) 2004;
  • Roksanda Pejovich: Medieval Music, in Radomir Putnikovich: The History of Serbian Culture, Porthill Publisher, Edgware, Middlesex, England, 1999;

Посилання[ред. | ред. код]