Абу-ль-Аббас ас-Саффах

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Абуль-Аббас ас-Саффах араб. أبو العباس عبد الله السفاح
Абуль-Аббаас Абдуллаах ібн Муха́ммад ас-Саффаах
Balami - Tarikhnama - Abu'l-'Abbas al-Saffah is proclaimed the first 'Abbasid Caliph (cropped).jpg
Абуль-Аббас ас-Саффах проголошений першим халіфом Аббасидів
Халіф, перший з династії Аббасидів
Початок правління: 750
Кінець правління: 754
Попередник: Марван II
Наступник: Абу Джафар аль-Мансур
Дата народження: 722(0722)
Країна: Багдадський халіфат
Дата смерті: 754(0754)
Місце смерті: Анбар
Династія: Аббасиди

Абуль — Абба́с Абдулла́х ібн Муха́ммад ас — Саффа́х (араб. أبو العباس عبد الله السفاح‎‎; 724—754)  — перший халіф (з 750 року, можливо, з 749) та засновник династії Аббасидів. Нащадок дядька Пророка Магомета (правильніше — Мухаммеда) аль-Аббаса Абд аль-Муталліба (? — 653 рік), праправнук Аббаса и старший брат Абу Джафар аль-Мансура.

Етимологія імені[ред.ред. код]

«Ас — Саффах» (السفّاح)  — це месіанська релігійна назва, яка зустрічається в хадисах. На давній арабській мові означала «щедрий» від слова  yasfaḥ «виливати», маючи на увазі, що майбутній правитель буде ліберальним щодо підтримання добробуту мусульман. У сучасній арабській мові це слово набуло негативний відтінок і означає "той, хто проливає кров, головоріз, кривавий.[1] Абуль — Аббас присвоїв цей месіанський титул у своїй першій проповіді у Куфі в 749 році через те, що патологічно боявся втратити отриманий ним трон, через свій страх розв'язав в країні кривавий терор. Проте ця версія походження імені є малоймовірною.

Походження[ред.ред. код]

Ас — Саффах був керівником однієї гілки Бану Хашим з Аравії, клану племені курайшитів, які вели своє походження від Хашима, прадіда Мухамеда через Аббаса, дядька Мухаммада, звідси і назва «Аббасиди», якою називали нащадків халіфату Аббаса. Цей непрямий зв'язок з великим кланом Мухаммеда став достатньою підставою щодо заявки Ас - Саффаха титулуватися халіфом. Проте, за традицією, Аббас ніколи не був навернений в іслам або лише робив нерішучі кроки щодо переходу до нього, що послабляло його легітимність.

Передумови повстання Абуль — Абба́са ас — Саффа́ха[ред.ред. код]

Як описано в багатьох хадисах, багато, хто вірив, що в кінці світу з сім'ї Мухаммеда  з'явиться великий лідер чи Махді, який на давній арабській означало, в основному, «Великодушний»,[2] який би звільнив іслам від корумпованого керівництва. Нерішучі політики з останніх Омейядів терпіли мусульман  - не арабів і шиїтів, які виступали основою силою опозиції. Омейядам  не вдалося придушити заворушення серед них. Під час правління останнього з Омейядів, халіфа ібн Абд Хішама аль — Маліка, ці заворушення призвели до бунту і повстання в Куфі на півдні Іраку, в основному повстали раби міста. Також повстали шиїти в 736 р. і тримали місто до 740 року, на чолі з Алі ібн Зайда, онуком Хусейна і іншим членом Бану Хашиму. Повстання Зайда не вдалося, і було придушене військами Омейядів у 740 році. Повстання в Куфі показало як силу Омейядів, так і зростаюче невдоволення в мусульманському світі.

Повстання Абуль — Аббаса. Прихід до влади[ред.ред. код]

В останні дні халіфату Омейядів, Абу аль-Аббас і його клан вирішив почати своє повстання в Хорасані, важливій, але віддаленій військовій області, в яку входить Східний Іран, південні частини сучасних республік Центральної Азії: Туркменістану, Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану і північного Афганістану. У 743 році, смерть халіфа Омейядів Хішама спровокувала повстання на сході, внаслідок чого за рік (743—744 роки) на престолі змінилися чотири халіфи, а коли нарешті «володарем правовірних» став у 744 р. енергійний, хитрий і жорстокий Мерван ІІ (744—750 роки), династію вже не можна було врятувати. Проти прогнилого Дамаського халіфату піднялися мусульмани — ортодокси, шиїти, хариджити, пригноблені народи, обдурені неомусульмани, а справжнім «чорним днем» Омейядів стало 9 червня 747 року, коли в Мерві колишній раб, а тепер таємний емісар Аббасидів перс Абу Муслім підняв чорний прапор, який символізував траур за Алі та Хусейном і став офіційним кольором Аббасидів. За наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в 747 році повстання.

Халіф Мерван ІІ, дізнавшися про заколот, наказав отруїти Ібрахіма (749 рік), але його брат Абу-ль-Аббас Абдаллах уник страти й став політичним лідером антиомейядського повстання.

Розгромивши омейядського намісника Хорасану Насра ібн Сайяра, «чорні» здобули в 749 році Куфу, де вільновідпущений Абу Салама спробував передати владу Алідам, але Аббасиди руками Абу Мусліма знищили конкурентів.

У листопаді 749 року Куфа присягнула Абу-ль-Аббасу як халіфу.

Вирішальну битву на річці Великий Заб (біля Мосула) Мерван ІІ програв на початку 750 року, а через півроку його впіймали й знищили в Єгипті.[3]. Переможці вирізали всіх Омейядів, крім ар Абдаррахман I, який утік до Іспанії, де заснував окрему від Аббасидів ісламську державу із столицею в Кордовський халіфат|Кордові.

Халіфат Аббасидів (Багдадський халіфат)[ред.ред. код]

Прийшовши до влади, Абу — ль — Аббас оголосив амністію покірним (ставши Ас — Саффах — «Той, що дарує гріхи», ще одна версія походження імені Ас -Саффах) й обнародував політичну програму Аббасидів, яка полягала в перетворенні арабо-мусульманського халіфату на теократичну ісламську імперію. Таким був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу.

Аббасиди оголосили, що не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-арабів від мусульман — неарабів, і закликали всіх «правовірних» до загального єднання.  Опорою нової династії одразу став шиїтсько — аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав перенесенням столиці халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар. Абу-ль-Аббас був відзначений з зусиллями по зміцненню та відновленню халіфату. Євреї, християни — несторіанці і перси були добре представлені в його уряді і в наступній адміністрації Аббасидів. Заохочувалась освіта, створені перші паперові фабрики в Самарканді, укомплектовані кваліфікованими китайськими полоненими, які були захоплені  в битві при Таласі. Абу-ль-Аббас продовжував подавлення хариджитського руху в Північній Африці, яке почалось в період правління останніх Омейядів. За його правління мусульмани не досягли значних успіхів, крім кількох успішних походів на тюркські племена і візантійців.[4]

Була здійснена військова реформа. Армія стала включати в себе не арабів і немусульман, що було великим контрастом в порівнянні з Омейядами. Як командуючого, Ас — Саффах обрав Абу Мусліма, який служив в армії Аббасидів  до 755 р.

Однак, не всі мусульмани визнали легітимність  халіфату Ас — Саффаха. Згідно з поглядами більш пізніх шиїтів, Ас — Саффах відмовився від своїх обіцянок, які були дані партизанам Алідів щодо вимоги назви халіфату. Шиїти надіялися, що їхній імам буде названий головою халіфату. Зрада Ас — Саффаха віддалила від нього його шиїтських прихильників, хоча продовження дружніх стосунків з іншими угрупуваннями зробило Аббасида більше платоспроможним, ніж  Омейядів.

Смерть[ред.ред. код]

Але продовжити реформи  Абу-ль-Аббас не встиг, бо 9 червня 754 року 30-річний халіф раптово помер від натуральної віспи. [5] Відчуваючи наближення смерті, він утвердив за своїм братом Абу Джафаром на прізвисько аль — Мансур («Непереможний, якому допомагає Аллах», 754—775 роки) право на халіфат, як другий спадкоємець халіф змусив присягнути свого двоюрідного брата Ісу Ібн Мусу.[6] І по смерті Абу — ль — Аббаса ас — Саффаха до влади прийшов його старший брат Абу Джафар аль Мансур[7]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Modern meaning of saffāḥ in Google Translate: http://translate.google.com/#auto/en/السفاح
  2. Mahdi.The Encyclopaedia of Islam, 2nd. ed. Editors P. Bearman et al. (page 1233).
  3. Kennedy, H. (2004). The prophet and the age of the caliphates. 2nd ed.
  4. Али-заде А. А. Хроника мусульманских государств I—VII веков хиджры. — 2-е, испр. и доп.. — М.: Умма, 2007. — 445 с. — 3000 экз. — ISBN 5-94824-111-4.
  5. Мюллер Ф. А. История ислама. Том II. Книга четвертая. Халифы Багдада. М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2004.— 911 с.
  6. Мюллер Ф. А. История ислама. Том II. Книга четвертая. Халифы Багдада. М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2004.— 911 с.
  7. History of Banu Abbas's Caliphates

Література[ред.ред. код]

  • Kennedy, Hugh N. (2004). The Prophet and the Age of the Caliphates: The Islamic Near East from the 6th to the 11th Century (Second ed.). Harlow, UK: Pearson Education Ltd. ISBN 0-582-40525-4. (англ.)
  • Muhammad ibn Jarir al-Tabari, History v. 27, "The Abbasid Revolution, " transl. John Alden Williams, SUNY, Albany, 1985. (англ.)
  • Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961 (рос.)
  • Малая Советская Энциклопедия. Том первый. Аа—Ваниль. — М.: Акционерное об-во (рос.)
  • «Советская Энциклопедия», 1928.— С. 42. (рос.)
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Підручник. — К., 2002.
  • Али-заде А. А. Хроника мусульманских государств I—VII веков хиджры. — 2-е, испр. и доп.. — М.: Умма, 2007. — 445 с. — 3000 экз. — ISBN 5-94824-111-4. (рос.)
  • Мюллер Ф. А. История ислама. Том II. Книга четвертая. Халифы Багдада. М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2004.— 911 с. (рос.)
  • Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961 (рос.)
  • Малая Советская Энциклопедия. Том первый. Аа—Ваниль. — М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1928.— С. 42. (рос.)