Барбара Такман

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Барбара Вертгайм Такман
Barbara Wertheim Tuchman
Barbara W. Tuchman.JPG
При народженні Барбара Вертхайм
Народження 30 січня 1912(1912-01-30)
  США Нью-Йорк, штат Нью-Йорк
Смерть 6 лютого 1989(1989-02-06) (77 років)
  США Ґринвіч, Коннектикут
Національність американець єврейського походження[d]
Громадянство Flag of the United States.svg США
Alma mater Гарвардський університет, Коледж Редкліфф і Університет штату Огайо
Мова творів Англійська
Рід діяльності Прозаїк
Журналіст
Історик
Роки активності: 1938 —1988 (письменник)
Жанр Історична література
Чоловік Лестер Р. Такман
Нагороди та премії
Пулітцерівська премія за нехудожній прозовий твір 1963 та 1972 роки
CMNS: Барбара Такман на Вікісховищі

Барбара Вертгайм Такман (англ. Barbara Wertheim Tuchman, 30 січня 1912(19120130), Нью-Йорк, США — 6 лютого 1989, Ґринвіч, Коннектикут, США) — американський історик та автор, двічі лауреат Пулітцерівської премії за нехудожній прозовий твір — за книги «Серпневі гармати» (1963) (бестселер про передумови та перший місяць Першої світової війни) і «Стілвел та американський досвід у Китаї, 1911-45» (1972) (біографія генерала Джозефа Стілвела).

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Барбара Вертгайм Такман народилась 30 січна 1912 року у сім'ї банкіра Моріса Вертгайма[en] та його першої дружини Альми Моргентау. Її батько був власником журналу «Нація[en]»(найстаріший з існуючих тижневик у США, заснований у 1865 році), президент Американського єврейського конгресу[en], видатний колекціонер і засновник Театру «Гільдія»[en].[1] Мати була дочкою Генрі Моргентау (старшого)[en], посла Вудро Вільсона в Османській імперії.[1]

У молодому віці Вертгайм захоплювалась книгами Люсі Фіч Перкінсон, Джорджа Альфреда Генті[en], Джеймса Вольфа та історичними романами Олександра Дюма.[1] Вона вчалась у школі школі «Волден»[en] на Мангеттені.[2] Вона отримала диплом бакалавра мистецтв у коледжі Редкліфф (з 1999 — входить до Гарвардського університету ) у Кембриджі у 1933, вивчаючи історію та літературу.[1]

Доросле життя[ред.ред. код]

Барбара Такман (в центрі), Вільям Ширер[en] (зліва) і Джон Ейзенхауер[en] на конференції по дослідженню, Другій світовій війні та національних архівах, 14-15 червня, 1971

Після закінчення працювала в Інституті Тихоокеанських досліджень у Нью-Йорку, пробувши рік у Токіо у 1934-35, включаючи місяць у Китаї, перед поверненням в США через Транссиб, Москву та Париж.[1] Вона також була кореспондентом «Нації», мандрувала в Валенсію та Мадрид для опису громадянської війни в Іспанії.[3] Потім вона написала першу книгу, «Втрачена британська політики: Британія та Іспанія з 1700», опубліковану в 1938.

У 1940 Вертгайм одружилась з Лестером Р. Такманом (1904-1997), лікарем, дослідником та професором медичних наук у Медичній школі Гори Синай[en] у Мангеттені.[4] Вона взяла його прізвище. У них було три дочки.[5]

У роки Другої світової війни Такман працювала в Офісі військової інформації.[1] Після війни Такман виховувала дітей, роблячи базові дослідження для того, що зрештою стало у 1956 книгою «Біблія та меч: Англія та Палестина з Бронзової доби до Бальфура».[1]

Барбара Такман померла від інсульту 6 лютого, 1989 у Ґринвічі, штат Коннектикут.[1]. На момент смерті їй було 77.

Культурний спадок[ред.ред. код]

Президент Кеннеді на зустрічі в Овальному кабінеті з генералом Кертісом ЛеМеєм

Такман найбільш відома як дворазовий лауреат Пулітцерівської премії, перша за «Серпневі гармати» у 1963 році, друга за «Стілвел та американський досвід у Китаї, 1911-45[en]» у 1972.[6]

«Серпневі гармати» була одною з улюблених книг Джона Кеннеді. Він заохочував членів свого кабінету прочитати дану книгу та хотів щоб її прочитав «кожен офіцер в армії». Вважається, що це було одним з факторів мирного врегулювання Карибської кризи. Секретар армії розіслав копії книги у кожну американську військову базу на світі.[7][8]

До творчого доробку Барбари Такман входять книги:

Інші роботи:

  • Американська безпека у 1980-х. Лондон: Міжнародний інститут стратегічних досліджень, 1982.

Закон Такман[ред.ред. код]

У книзі «Далеке дзеркало: багатостраждальне 14-те століття» Барбара написала фразу, що пізніше назвали «законом Такман».

«Велика небезпека, притаманна самій природі записаної історії - це надлишок негативу: непропорційне збереження темної сторони: зла, страждань, розбрату і бід. В історії та ж ситуація, як у щоденних газетах. Щось нормальне не потрапляє до гарячих новин. Історія створюється документами, які збереглися, а вони тяжіють до опису кризи і лиха, злочинів і аномальної поведінки, оскільки ці речі стали предметом документообігу: у судових процесах, трактатах, викриттях моралістів, літературної сатири, Папських буллах. Жоден Папа жодного разу не видав буллу, щоб виразити схвалення. Негатив, що б'є через край, можна бачити в роботі церковного реформатора Ніколаса де Кламанжа, який, засуджуючи недостойних і суєтних прелатів в 1401 році, сказав, що у своєму завзятті виправити зловживання він не буде говорити про гарних священиків, оскільки «їх не помічають поруч із зіпсованими людьми».

«Лихо рідко буває таким всеосяжним, яким виглядає з записаних даних. Через сам факт опису воно здається безперервним і повсюдним, у той час, як воно з більшою ймовірністю було лише окремим випадком і в часі, і в просторі. Крім того, живучість нормального стану речей зазвичай вища, ніж ефект відхилення, що нам відомо на прикладі власної епохи. Після поглинання всіх сучасних новин можна очікувати зустрічі зі світом, що повністю складається лише зі страйків, злочинів, відключень електрики, проривів водопроводу, зламаних потягів, закритих шкіл, грабіжників, наркоманів, неонацистів і ґвалтівників. Насправді ж можна ввечері піти додому і, якщо всміхнеться доля, уникнути зустрічі більш ніж з одним чи двома такими явищами.»[9]

Тому закон Такман можна сформулювати як: «Факт повідомлення помножує гадану ступінь будь-якого прикрого розвитку подій у п'ять чи десять разів» (чи на будь-яку іншу цифру за бажанням читача) [10]

Він визначається як психологічний принцип пізнавальної готовності (суб'єктивної ймовірності).[11][12]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и Oliver B. Pollack, "Barbara W. Tuchman (1912-1989)," in Paula E. Hyman and Deborah Dash Moore (eds.), Jewish Women in America: An Historical Encyclopedia: Volume II, M-Z. New York: Routledge, 1997; pp. 1414-1416.
  2. Douglas Martin, Walden School, At 73, Files for Bankruptcy, The New York Times, June 23, 1987
  3. Barbara Tuchman Dead at 77; A Pulitzer-Winning Historian. The New York Times, February 7, 1989.
  4. The New York Times: Lester Tuchman, Internist and Professor, 93
  5. Lester Tuchman, Internist and Professor, 93. New York Times. 1997-12-19. Процитовано 2012-11-27. 
  6. Ernest Becker. The Pulitzer Prizes | General Nonfiction. Pulitzer.org. Процитовано 2012-11-27. 
  7. One Minute To Midnight: Kennedy, Khrushchev and Castro on the Brink of Nuclear War
  8. VIETNAM AND THE PRESIDENCY INTERVIEW WITH JIMMY CARTER
  9. Tuchman, Barbara A Distant Mirror: The Calamitous 14th Century. New York: Alfred A. Knopf, 1978; pg. xviii.
  10. Tuchman's Law
  11. Барбара Такман на livelib.ru
  12. Texas Research Institute of Mental Sciences, Violence and the Violent Individual: Proceedings of the Twelfth Annual Symposium, Texas Research Institute of Mental Sciences, Houston, Texas, November 1–3, 1979. Spectrum Publications, pg. 412