Перейти до вмісту

Бранденбурзьке маркграфство

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Бранденбурзьке маркграфство
нім. Markgrafschaft Brandenburg
Держава Священної Римської імперії
↓ 1157 – 1806 Провінція Бранденбург
Герб Бранденбургу
Герб
Бранденбургу: історичні кордони на карті
Бранденбургу: історичні кордони на карті
СтолицяБранденбург
Берлін (з 1417)
Мовинімецька
Релігіїкатолицизм, кальвінізм,
лютеранство
Форма правлінняМонархія
Маркграф 
• 1157-1170
Альбрехт Ведмідь (перший)
• 1797-1806
Фрідріх Вільгельм III (останній)
Історичний періодСередньовіччя
• Засновано маркграфство
3 жовтня 1157
• Одержаний статус курфюрства
25 грудня 1356
• Об'єднання Бранденбург-Пруссія
27 серпня 1618
1 січня 1701
• Ліквідація імперії
6 серпня 1806
Населення
Попередник		Наступник
Північна марка
Лютицька федерація
Бранденбург-Кюстрин
Бранденбурзьке князь-єпископство
Провінція Бранденбург
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Бранденбурзьке маркграфство

Бранденбурзька марка (нім. Mark Brandenburg) або Бранденбурзьке маркграфство (нім. Markgrafschaft Brandenburg) — одне з найзначніших феодальних володінь Священної Римської імперії, що існувало з 1157 року аж до ліквідації імперії в 1806 році. Відіграло ключову роль в історії Німеччини та Центральної Європи.

Бранденбург розвинувся, в 1157 році, з Північної марки, заснованої на території розселення вендів та з кінця XII століття перетворився на Бранденбурзький курфюрстський округ. Правлячі цією державою маркграфи за Золотою буллою 1356 року здобули престижний титул курфюрстів. Як одне із семи курфюрстів, маркграф Бранденбурга мав один голос, що дозволяв йому голосувати на виборах імператора Священної Римської імперії. Після цієї події держава також знана як Бранденбурзьке курфюрство (нім. Kurfürstentum Brandenburg або Kurbrandenburg)

Бранденбурзький маркграфство містило Альтмарк (на захід від Ельби), Міттельмарк (між Ельбою та Одером), який вважався центральною територією, Ноймарк (на схід від Одеру), частини Нижньої Лужиці та розрізнені території.

З 1618 року курфюрсти Бранденбурга також правили спадковим Прусським герцогством в особистій унії. До коронації курфюрста Фрідріха III Бранденбурзького королем Пруссії держави Гогенцоллернів разом називалися Бранденбург-Пруссія. У складі Прусської держави маркграфство фактично стало провінцією, але залишалося її центром.

Під час реорганізації Пруссії після Віденського конгресу, в 1815 році, на території маркграфства, у складі Королівства Пруссія засновано провінцію Бранденбург.

Історія

[ред. | ред. код]

Гогенцоллерни посіли трон Бранденбургу в 1415 році. Під управлінням Гогенцоллернів Бранденбург стрімко розвивався і в XVII столітті успадкував Прусське герцогство. Утворена держава Бранденбург-Пруссія була в XVIII столітті перетворена на Прусське королівство, яке нарівні з Австрією стало провідною державою в Німеччині у XVIII столітті. Попри те, що титулом правителів цієї держави був «король Пруссії», центром об'єднаної держави продовжувала залишатися столиця Бранденбургу — Берлін.

Бранденбурзьке маркграфство ліквідовано разом з архаїчною Священною Римською імперією в 1806 році, і в 1815 році на його місці постала прусська провінція Бранденбург. Керована династією Гогенцоллернів, Пруссія домоглася об'єднання Німеччини в 1871 році. Назва «Бранденбурзька марка» сьогодні використовується для неофіційного позначення федеральної землі Бранденбург в Німеччини.

Північна марка

[ред. | ред. код]
Докладніше: Північна марка

До VIII століття слов'яни-венеди (шпревяни та гевелли) почали переселятися на терени сьогоденного Бранденбургу.

Єпископства Бранденбург(інші мови) та Гафельберг(інші мови) засновані на початку Х століття (відповідно в 928 та 948 роках).[1] Вони мали підпорядкування архієпископству Майнца.

Король Генріх I Птахолов почав правити в регіоні в 928–929 роках, дозволивши імператору Оттону I заснувати Північну марку під управлінням маркграфа Геро в 936 році. Однак марка та єпископства були повалені слов'янським повстанням в 983 році; аж до розпаду Лютицького союзу в середині XI століття управління Священної Римської імперії через єпископства та марки майже зупинилося приблизно на 150 років,[2] хоча єпископство було збережено.

Князь Прібіслав прийшов до влади в замку Бренна (Бранденбург-на-Гафелі) в 1127 році. Під час правління Прібіслава, який підтримував тісні зв'язки з німецькою знаттю, німцям вдалося приєднати до Священної Римської імперії країну гевеллів від Бранденбург-на-Гафелі до Шпандау.

Асканійська династія

[ред. | ред. код]
Див. також: Асканії
Статуя Альберта Ведмедя на Зігесаллеї(інші мови), поруч статуї: єпископа Бранденбурзького Віггера та єпископа Бамберзького Отто

У 1123 — 1125 рік Альберт Ведмідь встановив контакти з Прібіславом, який був хрещеним батьком Оттона, старшого сина Альбрехта I Бранденбурзького (засновника роду Асканіїв), і подарував хлопчикові область Заухе як подарунок на хрещення в 1134 році. Того ж року імператор Лотар III призначив Альберта маркграфом Північної марки та звів Прібіслава до статусу короля, хоча пізніше це було скасовано. Також в 1134 році Альберту вдалося забезпечити Асканійській династії спадщину бездітного Прібіслава. Після смерті останнього в 1150 році Альберт отримав резиденцію Бренна в Гаволанії. Асканійська династія також почала будувати замок Шпандау.

На відміну від своїх очільників, які прийняли християнство, населення Гаволанії все ще поклонялося давнім слов'янським божествам і протистояло захопленню влади Альбертом. Ячко, можливий родич Прібіслава, контролював Бранденбург за допомогою Польщі та правив землею стодоранів.

11 червня 1157 року Альберт Ведмідь зміг відвоювати Бранденбург, вигнати Ячко та захопити владу. Оскільки він уже мав титул маркграфа, Альберт 3 жовтня 1157 року проголосив себе маркграфом Бранденбургу, тим самим започаткувавши Бранденбурзьке маркграфство.

Мапа XIX століття, що зображує Великопольське князівство(інші мови) XIII століття (період роздробленості Польщі). Території, анексовані Бранденбургом у Польщі, позначені: Любуська земля — жовтим кольором. Північно-західна Великопольща — зеленим кольором.

Територіальні межі первісного маркграфства відрізнялися від території сучасної землі Бранденбург, яке мало у складі лише регіони Гафельланд та Цаухе. У наступні 150 років Асканійській династії вдалося завоювати регіони Укермарк, Тельтов та Барнім на схід від Гафеля та Нуте, тим самим розширивши марку до річки Одер. Ноймарк на схід від Одеру придбано поступово шляхом покупок, шлюбів та допомоги польської династії П'ястів.[3]

Альберт запросив колоністів заселити нову територію, багато з яких прибули з Альтмарки («Стара марка», пізніша назва початкової Північної марки), Гарца, Фландрії (звідси назва регіону Флемінг(інші мови)) та Рейнської області. Після захоплення території вздовж річок Ельба та Гафель в 1160-х роках фламандські та голландські поселенці із низинних регіонів Голландії використовували свій досвід для будівництва дамб у Бранденбурзі. Спочатку Асканійська династія захищала країну, розміщуючи лицарів у селах; замки, укріплені лицарями, здебільшого розташовувалися в прикордонному регіоні Ноймарк. Однак після занепаду імперської влади в XIV столітті лицарі почали будувати замки по всьому князівству, що надавало їм більше незалежності.[3]

Бранденбург до згасання Асканійської династії в 1320 році

Після смерті Альберта в 1170 році його син, Отто I, маркграф Бранденбургу, успадкував престол. Асканійська династія проводили політику розширення на схід та північний схід з метою виходу до Балтійського моря через Померанію. Ця політика призвела їх до конфлікту з Королівством Данії. Після битви при Борнгеведі (1227)(інші мови) маркграф Йоганн I заявив про свої претензії на Померанію, отримавши її як лен від імператора Фрідріха II в 1231 році. Середина XIII століття була часом важливих подій для Асканійського дому, оскільки вони приєднали Штеттин (Щецин) та Укермарк (1250), хоча Штеттин пізніше втратили на користь Померанського герцогства.[2] Також близько 1250 року вони захопили Любуську землю у тоді роздробленої Польщі, а згодом наприкінці XIII століття завоювали північно-західні частини Великопольського герцогства, перемістивши кордон на схід від річки Одер. Генріх II, останній асканійський маркграф, помер в 1320 році.

Смерть маркграфа Вальдемара в 1319 році спричинила конфлікт між сусідніми князівствами Брауншвейг-Люнебург, Мекленбург, Саксен-Віттенберг, Померанія-Вольгаст[en], Явор(інші мови) та Жагань за контроль над різними частинами маркграфства. Війна періодично точилася між різними угрупованнями держав, таким як Яворсько-Померанський та Мекленбург-Саксен-Віттенберзький союзи, а королі Богемії, Польщі та Данії також укладали союзи з різними партіями. У 1319 році Вартислав IV Померанський(інші мови) взяв під контроль Ноймарк разом із Тожимською землею, а також Мендзижецькою каштелянією, анексованою Бранденбургом у Великій Польщі в 1297 році, та північною частиною Любуської землі. На північному сході Генріх II Мекленбурзький(інші мови) захопив Прігніц на північному заході та Укермарк на півночі. Рудольф I Саксен-Віттенберзький захопив Міттельмарк, Тельтов і Барнім, тобто центральну частину, а Отто Брауншвейг-Люнебурзький захопив Альтмарку на заході. У 1320 році значна частина Любуської землі перейшла до князя Генріха I Яворського, який намагався повернути її як регіон, втрачений його дідом Болеславом II Лисим. Після цього її західні околиці та частина Укермарку окупував Рудольф I Саксен-Віттенберзький.[4] У 1320 році відбулись бойові дії об'єднаних військ Померанії та Явора з Мекленбургом в Укермарку, а війна між Померанією та Мекленбургом тривала в 1321–1322 роках на річці Одер та в Мекленбурзі[4]. До лютого 1322 року східні околиці Любуської землі з Тожимом та Суленцином, а також Мендзижецька каштелянія контролювалися князем Генріхом IV Вірним [5]. Після запеклих боїв між Померанією та Саксен-Віттенбергом біля Костшина-над-Одрою в 1322–1323 роках, мир між двома сторонами підписано у грудні 1323 року.[5]

Віттельсбахи

[ред. | ред. код]
Священна Римська імперія в 1273 — 1378 роках:
   землі Габсбургів
   землі Люксембургів

Після перемоги над Габсбургами, імператор Людовик IV Віттельсбах, дядько Генріха II, офіційно надав Бранденбург своєму старшому синові Людовику I в 1323 році, хоча різні частини маркграфства все ще контролювалися різними сусідніми князівствами. Поява нового могутнього суперника спонукала раніше ворогуючі сторони укласти мир одна з одною та співпрацювати.[6] Баварські війська незабаром увійшли до регіону, але в жовтні 1323 року Папа Іван XXII закликав Людовика IV анулювати надання Бранденбургу Людовику V, оголосивши його незаконним.[7] Внаслідок вбивства провоста Ніколауса фон Бернау в 1325 році Бранденбург був покараний папським інтердиктом. Баварські війська поступово захопили маркграфство. Король Польщі Владислав I Локетек активно приєднався до війни, вторгнувшись до Франкфурта-на-Одері в 1326 році, а каштелянство Мендзижець зрештою реінтегрували до Польщі.[8] З 1328 року Людовик вів війну проти Померанії, яку він називав своєю вотчиною, і конфлікт закінчився лише в 1333 році. Правління маркграфа Людовика I було відкинуто місцевою знаттю Бранденбурга, і після смерті імператора Людовика IV в 1347 році маркграф зіткнувся з Лжевальдемаром(інші мови), самозванцем померлого маркграфа Вальдемара. Претендента визнав маркграфом Бранденбургу 2 жовтня 1348 року новий імператор Карл IV Люксембург, але його викрили як шахрая після миру між Віттельсбахами та Люксембургами в Ельтвіллі. У 1351 році Людовик передав марку своїм молодшим зведеним братам Людовику II та Оттону V в обмін на одноосібне правління над Верхньою Баварією.

Людовик II змусив Лжевальдемара відмовитися від своїх претензій на Бранденбург і, підписавши Золоту буллу 1356 року, домігся призначення маркграфів Бранденбурга курфюрстами. Таким чином, Бранденбург став Kurfürstentum (буквально «виборче князівство» або «електорат») Священної Римської імперії та мав право голосу на обранні імператора Священної Римської імперії. Маркграф Бранденбургу також мав церемоніальний титул архікамергера Імперії. Коли Людовик II помер в 1365 році, Оттон перебрав правління Бранденбургом, хоча швидко знехтував цією маркою. У 1367 році він продав Нижню Лужицю, яку вже заклав династії Веттінів, імператору Карлу IV. Через рік він втратив місто Дойч-Кроне (Валч), анексоване Бранденбургом від Великої Польщі у 1296 році, на користь польського короля [[Казимир III Великий|Казимира Великого

Люксембурги

[ред. | ред. код]

Після середини XIV століття імператор Карл IV спробував закріпити Бранденбург за Люксембургами. Контроль над виборчим правом Бранденбурга допоміг би Люксембургам забезпечити обрання на імперський престол, оскільки вони вже мали право голосу Богемії. Карлу вдалося придбати Бранденбург у маркграфа Отто за 500 000 гульденів в 1373 році, і на ландтазі в Губені він приєднав (але не включив) Бранденбург до складу земель Богемської Корони. У цей час виник Ландбух («земельна книга», тобто реєстр маєтків) Карла IV, джерело з історії середньовічних поселень у Бранденбурзі. Карл обрав замок Тангермюнде виборчою резиденцією.

Влада Люксембургів у Бранденбурзі зменшилася за часів правління племінника Карла, Йоста Моравського. У 1402 році Люксембурги досягли угоди з Польщею, за якою Польща мала придбати та знову включити до свого складу Ноймарк,[9] який вона раніше втратила на користь Бранденбургу у XIII столітті, проте того ж року Люксембурги заклали цей регіон Тевтонському ордену, який нехтував прикордонним регіоном. За часів маркграфів Віттельсбахів та Люксембургів Бранденбург дедалі більше потрапляв під контроль місцевої знаті, через ослаблення центральної влади.[10]

Гогенцоллерни

[ред. | ред. код]
Релігія в Центральній Європі, близько 1618 р. Бранденбурзьке курфюрство має смугасте забарвлення, що вказує на те, що його правитель був кальвіністом, тоді як більшість його підданих залишалися лютеранами.
   мусульмани

В обмін на підтримку Сигізмунда як імператора Священної Римської імперії у Франкфурті в 1410 році, Фрідріх VI Нюрнберзький, бургграф з дому Гогенцоллернів, здобув спадкове право власності на Бранденбург в 1411 році. Бунтівна землевласницька знать, така як родина Квітцов(інші мови), виступила проти цього рішення, але Фрідріх переміг цих лицарів артилерією. Майно деяких дворян було конфісковано, а бранденбурзькі маєтки присягнули на вірність в Тангермюнде 20 березня 1414 року.[11] Фрідріха офіційно визнано маркграфом і курфюрстом Фрідріхом I Бранденбурзьким на Констанцькому соборі в 1415 році. Офіційне посвячення Фрідріха курмарком та його призначення архікамергером Священної Римської імперії відбулися 18 квітня 1417 року, також під час Констанцького собору. Фрідріх зробив Берлін своєю резиденцією, хоча в 1425 році він пішов до своїх франконських володінь. Він передав управління Бранденбургом своєму старшому синові Йоганну Алхіміку(інші мови), зберігши за собою виборче право. Наступний курфюрст, Фрідріх II, змусив Берлін і Кельн підкоритися, подавши приклад іншим містам Бранденбургу.[12] Він повернув Ноймарк від Тевтонських лицарів за Кельнським і Мевейським договорами(інші мови) та розпочав його відбудову.

Роки війни(інші мови) з герцогством Померанія завершилися Пренцлавськими договорами (1448, 1472 та 1479 років).

Бранденбург прийняв протестантську Реформацію в 1539 році. Населення з того часу залишається переважно лютеранами, хоча пізніше деякі віряни перейшли до кальвінізму.

Гогенцоллерни Бранденбургу прагнули розширити свої володіння, це призвело до конфлікту з сусідніми державами. Йоганн Вільгельм, герцог Юліх-Клеве-Берзький(інші мови), помер бездітним в 1609 році. Його старша племінниця, Анна, герцогиня Прусська, була дружиною Йоганна Сигізмунда, курфюрста Бранденбургу, який негайно заявив права на спадщину та відправив війська, щоб захопити деякі володіння Йоганна-Вільгельма в Рейнланді. Ці дії здійснені через Тридцятирічну війну та спірне право на спадщину Юліха. Після закінчення війни в 1648 році Бранденбург визнано власником приблизно половини спадщини, що складалася з Клевського герцогства у Рейнланді та графств Марк(інші мови) і Равенсберг у Вестфалії. Ці території, що знаходилися на відстані понад 100 кілометрів від кордонів Бранденбургу, утворили ядро пізнішої Рейнської Пруссії.

Бранденбург-Пруссія

[ред. | ред. код]
Зростання Бранденбург-Пруссії, 1600–1795 роки

Альберт Фрідріх, герцог Прусський, помер в 1618 році, не залишивши спадкоємця чоловічої статі. Його зять Йоганн Сигізмунд успадкував Прусське герцогство та правив обома територіями в особистій унії, що сталі відомі як Бранденбург-Пруссія. Таким чином, шлюб Йоганна Сигізмунда з Анною Прусською, а також смерть її дядька по материнській лінії в 1609 році та батька в 1618 році без безпосередніх спадкоємців чоловічої статі, стали ключовими подіями, через які Бранденбург придбав території як у Рейнланді, так і на узбережжі Балтійського моря. Пруссія не підпорядковувалась Священній Римській імперії, а курфюрсти Бранденбургу утримували її як лен Речі Посполитої.

Курфюрсти Бранденбургу наступні два століття намагалися отримати землі для об'єднання своїх розрізнених територій (Марки Бранденбург, територій у Рейнланді та Вестфалії, а також Прусського герцогства) з метою формування однієї географічно суміжної області. За Вестфальським миром 1648 року, що завершив Тридцятирічну війну, Бранденбург-Пруссія здобула Задню Померанію та перетворила її на провінцією Померанія за Штеттинським договором (1653)(інші мови). У другій половині XVII століття Фрідріх Вільгельм, «Великий курфюрст», перетворив Бранденбург-Пруссію на потужну державу. Держава побудувала перший військово-морський флот Бранденбурга (Kurbrandenburgische Marine), що призвело до появи недовговічних колоній в Аргені, Бранденбурзькому Золотому Березі та Сен-Томасі(інші мови). Курфюрстам вдалося здобути повний суверенітет над Пруссією за Велауським та Бромберзьким договорами(інші мови) 1657 року. Територію Гогенцоллернів відкрили для імміграції біженців-гугенотів Потсдамським едиктом(інші мови) 1685 року.

Населення

[ред. | ред. код]

Заселення Бранденбурга сформувалося внаслідок середньовічної експансії на схід, яка відбувалася в Бранденбурзі з XII по XIV століття. Це поселення поступово поширювалося на схід з асканійських західних територій на захід від річки Ельби в регіоні Альтмарк, простягаючись на понад 400 кілометрів. Смуга поселень була стиснута в напрямку північ-південь і розтягнута в напрямку схід-захід. Фактичний центр поселення марки Бранденбург простягався вздовж річки Гафель, охоплюючи ланцюг міст Бранденбург-на-Гафелі, Потсдама, Берліна та Франкфурта-на-Одері.

Маркграфство не мало щільного міського ландшафту в період Середньовіччя та раннього Нового часу. Перші міста були засновані в 1160 році. Більшість із приблизно 100 міст, розташованих у землі Бранденбург, були засновані в XII та XIII століттях. Поряд із будівництвом замків та монастирів, заснування міст відігравало значну роль в освоєнні новонабутих територій та розширенні асканійського панування. Ранні заснування міст зазвичай виникало зі слов'янських сіл, рибальських поселень або укріплених поселень. Лише деякі міста виникали самостійно, без попередньої структури поселень. Розвиток нових поселень та надання привілеїв існуючим відповідало принципам територіального планування, таким як систематична мережа доріг. У Бранденбурзі існувало два типи міст: медіатизоване місто, яке підпорядковувалося своєму власному господареві, та більші безпосередні міста, які безпосередньо підпорядковувалися маркграфу.

Устрій

[ред. | ред. код]

Маркграф

[ред. | ред. код]

Урядова система маркграфства у пізньому Середньовіччі та ранньому Новому часі пройшла перехідні фази від феодальної держави до станової держави і, нарешті, до територіальної держави. З самого початку асканійські маркграфи претендували на повний суверенітет над усіма алоїдальними (особистою власністю) володіннями на схід та захід від Ельби (ринкові права, митні права та право карбування монет).

Політичні конфлікти між різними учасниками оберталися навколо досягнення політичної монополії. Ці конфлікти були частиною ширшої проблеми встановлення життєздатної представницької конституції та розподілу влади. Ці конфлікти вирішально сформували процес формування держави Бранденбург. Суперечки досягли кульмінації у створенні представницьких зборів станових органів. У період станової держави урядова система Бранденбурга була «президентською монархією» в рамках корпоратистської держави. Представницька інтеграція станів створила нові сфери конфлікту, що характеризувалися чергуванням співпраці та боротьби за владу між сувереном та становими зборами. Релігійні розбіжності між правителем і станами, а також зміни в економічній силі, були значними джерелами конфлікту.

Починаючи з Золотої булли 1356 року, маркграфи Бранденбурга входили до складу колегії курфюрстів Священної Римської імперії з семи членів. На додаток до статусу імперського маєтку Священної Римської імперії, який дозволяв кожній із приблизно 300 територій імперії брати участь у Рейхстазі, курфюрст також мав виборну функцію імператора імперії зі свого кола. Це означало, що курфюрсти Бранденбурга належали до видатної еліти імперських князів, хоча вони були одними з найслабших із семи курфюрств з точки зору політичного впливу та своїх владно-політичних можливостей до XVII століття. Виборче голосування дозволило бранденбурзьким маркграфам обміняти свою згоду на політичні поступки з боку імператора[13].

Уряд

[ред. | ред. код]

Важливими державними посадами пізнього середньовіччя були: гофмаршал, канцлер. Двір (Гоф) розвивався в основних рисах, ідентичних іншим німецьким князівським дворам. Спочатку склався класичний чотириразовий поділ посад на трухзеса, камергера, мундшенк та гофмаршала. З XIV століття приєднався гофмайстер. Двір виконував більше представницькі, ніж адміністративні завдання, і мав приватний, особистий характер. Поступово було створені наступні посади, такі як камергермайстер і кухмайстер[14]. У 1537 році Йоахім II у Кельні-на-Шпреї видав Статут двору (Hofordnung), де гофмаршал став вищим чиновником двору, що знав усіма сторонами управління цього складного організму, у тому числі розбирав конфлікти придворних. При цьому гофмаршал був і керівником ради при маркграфі, хоча, як правило, виконував там лише представницькі функції як найвища посадова особа двору та держави[15]. Протягом XVI ст. він завжди очолював військові походи та важливі посольства. Посаду гофмаршала обіймали лише представники аристократії.

Придворна рада (Гофрат) складалася з вужчого і ширшого кола. Ця рада постійно супроводжувала маркграфа і підтримувала його в рішеннях. Це була не офіційна установа, а вільне об'єднання людей. До складу ради входили представники бранденбурзького духовенства, члени значних знатних родин, а також чиновники при дворі та в територіальній адміністрації. Вони збиралися переважно з важливих питань, що стосувалися всього регіону Бранденбург. Включаючи різних важливих акторів у процес прийняття рішень, маркграфи досягли консенсусного правління[16].

Діловодством маркграфів складала канцелярія на чолі із канцлером. Там видавали документи та укази маркграфів. Для роботи такого закладу від людей, які працюють в офісі, були потрібні спеціальні навички. Перш за все, священнослужителі або носії духовних бенефіцій принесли ці необхідні навички з собою та забезпечили службовий персонал. Оскільки спочатку не було постійного місця проживання, його можна було знайти скрізь, де був курфюрст. Під час Віттельсбахів найімовірнішим місцем розташування канцелярії був Шпандау[17].

Щоб зменшити вплив станів, Йоахім Фрідріх у 1604 році створив раду під назвою Geheimer Rat für die Kurmark («Таємна рада Курмарки»), яка замість станів мала функціонувати як верховна дорадча рада. Хоча рада була остаточно заснована в 1613 році, вона не змогла здобути жодного впливу до 1651 року через Тридцятирічну війну.

Основну і найбільш численну групу службовців становили радники (Räte), які служили, переважно, у раді монарха (звідси й назва: рада–радники — Rat–Räte), але й у фінансової частини чи справах церковного управління. Серед радників розрізняли засідателів так званої вченої лави (Gelehrtenbank), до яких належали дипломовані юристи, як правило бюргерського походження, та засідателів лицарської лави (Ritterbank), що належали до шляхетського стану, майже виключно без університетської освіти. Їхні завдання згідно з актами про призначення значно різнилися. Радник були службовцями регулярно діючих органів управління і постійно мешкали при дворі, у джерелах вони називаються постійно присутніми при дворі радниками (wesentliche Räte) або щоденними (tägliche) радниками. Як особливо цінних фахівців маркгарфи брали на службу також юристів вищої кваліфікації, які не мешкали при дворі, але викликалися туди за потребою — радники поза двору (нім. Räte von Haus aus).

До категорії надзвичайно важливих службовців належали особисті секретарі монарха, яких називали камер-секретарями, оскільки, перебуваючи при особі государя, працювали у його особистих приміщеннях, так званої княжої палаті (Kammer). Це їх виділяло з-поміж секретарів канцелярії, ради та інших установ. Камер-секретар було присвячено до найважливіших справ, які прямо стосували маркграфа: династична і зовнішня політика, релігійні та фінансові питання. Доповідаючи про документи, що надійшли, камер-секретар мав можливість впливати на прийняття рішень, він служив сполучною ланкою між маркграфом та іншими співробітниками, через нього призначалися аудієнції.

Голова Скарбничої палати мав займатися фінансовими питаннями, податковими і митними надходженнями, регулярно проводити ревізії в усіх адміністративно-господарських округах.

Визначним службовцям зазвичай надавали пенсію (Ruhegeld), нерідко у вигляді окладу, що дорівнювалася 200 гульденам щорічно[18]. Іноді після смерті значного службовця його дружині призначалися грошові виплати (Leibgedinge). Інший формою забезпечення на старості значних службовців було визначення на схилі років на хлібну посаду керівника одного з округів. Нижчим службовцям при дворі бранденбурзьких маркграфів грошових пенсійних виплат годі було. Проте в актах про призначення та для них обумовлюються пільги на випадок хвороби та старості.

Ландтаг

[ред. | ред. код]

Положення станів марки у системі управління спочатку визначалося ставленням станів до становища суверена, питанням права скликати Станові збори, складом Станових зборів, обранням їх представників та їх процедурами обговорення та прийняття рішень. Спочатку стани утворили чотири, пізніше три незалежні курії, які були представлені в ландтазі та представляли весь землевласницький клас регіону. Суверен скликав і розпускав ландтаг[19].

Ландтаг складався зі шляхти, духовенства і міст. У 1280 році лицарство марки вперше виникло як корпоративно організовані групи візаві-а-візаві своїх територіальних лордів, на той час ще виключаючи міста. Право прелатів на участь у Станових зборах залежало виключно від їхніх феодальних стосунків з територіальним лордом, виходячи з їхньої земельної власності. Станові збори 1540 року призвели до зниження рангу прелатів у марці, чиї маєтки були конфісковані за згодою міст та дворянства. Після секуляризації під час Реформації курія прелатів скоротилася до кількох представників. Це були абатства Бранденбурга та Гафельберга, монастир Гайлігенграбе, командорії лицарів-госпітальєрів Літцена та командорії лицарів-госпітальєрів Вербена. Третій і найменш впливовий стан складався з безпосередніх міст, яких у курфюрстві Бранденбурга було 42. На зборах міста представляв один або кілька членів своєї міської ради. Більші міста здійснювали певний ступінь контролю над меншими. З 1565 року міста були поділені на дві групи: міста регіону Альтмарк-Прігніц та міста регіону Міттельмарк-Руппін-Укермарк.

Зобов'язання та податкові надходження маркграфства, а також фінанси маркграфства контролювалися Kreditwerk, установою, яка не контролювалася курфюрстом, та Großer Ausschuß («Великим комітетом») станів. Це сталося завдяки поступкам, зробленим Йоахімом II у 1541 році в обмін на фінансову допомогу з боку станів; однак Kreditwerk збанкрутував між 1618 і 1625 роками[20].

Загальні збори, скликані сувереном, проводилися лише у 1345 році, і вони мали розглядати питання карбування монет. Відтоді загальні збори збиралися частіше, щоб обговорювати та вирішувати питання, що стосуються землі. Громадяни, за умови, що вони володіли лицарським маєтком, також брали участь у зборах. До 1600 року письмовий порядок денний був відсутній у листах, які надсилалися лише за п'ять тижнів до зборів, а це означало, що уповноважені представники не могли отримати достатніх інструкцій від своїх корпорацій-спонсорів. В результаті переговори незмінно затягувалися через постійне спілкування між делегатами та їхніми відповідними корпораціями[21].

Існували різні збори. Загальні станові та комітетські збори, на яких збиралися всі, хто мав станові права, були рідкістю. Інтервали між зборами сягали до 40 років (наприклад, 1572-1602-1643). Стани марки Бранденбург, як і більшість інших німецьких територій, не мали права на самозбори. Їхні збори відбувалися в Берлінському міському палаці. Відвідування було частиною їхніх феодальних обов'язків. Обговорення були таємними та проводилися окремо за різними станами, кожен з яких також формував власні регіональні дорадчі комітети. Протоколи обговорень не велися. Право виступу та голосування було ієрархічно структурованим. У разі розбіжностей рішення приймалися більшістю. Переговори зазвичай проводилися письмово. Хоча лицарство, як правило, могло швидко приймати рішення, для міст цей процес тривав довше. Міста повинні були вносити більшу частку фінансів, ніж дворянство, тому вони зазвичай тиснули на дворянство, щоб воно здійснювало більші платежі. Рада курфюрста намагалася стати посередником між цими двома групами[22].

Як і на інших територіях, у Бранденбурзькій марці співучасть у стягненні податків стала найважливішим правом станів, що значно обмежувало владу суверена в курфюрстському округу Бранденбург. Адже надання податкових прав було пов'язане з управлінням боргами станів, яке курфюрст, через своє нестабільне фінансове становище, був змушений надати йому в 1549/1550 роках через «Кредитну схему». Стани також отримали організаційні повноваження щодо збору та адміністрування податків. Маркграфу заборонялося укладати союзи без попередньої згоди станів[23]. Проте у Ноймарку фінансове управління повністю залишалося за сувереном.

Окрім загальних ландтагів для маркграфства Бранденбург, в окремих частинах території також скликалися станові збори, де обговорювалися важливі питання, що стосувалися цих частин, але не впливали на стани в цілому[24]. Перша третина XVI століття, з точки зору частоти та обсягу повноважень ландтагів, являла собою розквіт бранденбурзької системи станів. Майже щороку стани скликалися на спільні ландтаги або на окремі збори панів, міст чи комітетів для різних груп станів. Селянство не належало до станів і не було представлене в ландтагах[25].

Стани представляли всю країну, тоді як суверен представляв лише найвищу центральну владу. Стани розглядали суверена лише як першого між рівними та як точку контакту як зовні, так і всередині країни. Через свою структуру, станові були переважно зацікавлені у фрагментованому, орієнтованому на збереження статус-кво підході до політики. Це означало, що їхньою головною метою було збереження власної влади щодо суверена. Вони не переслідували комплексної політичної програми на рівні всієї держави. Оскільки вони були лише регіональними землевласниками або власниками землі, пов'язаними по всій державі, їхній спосіб мислення та дії був обмежений до такої міри. Бранденбурзькі станові, як дворяни, так і міщани, з їхнім провінційним мисленням та слабкими європейськими зв'язками, рідко робили свій внесок у державну політику. Через обмежені кадрові ресурси станових, різноманітність структур та децентралізація в Бранденбурзі не призвели до позитивного розвитку, а радше до стагнації.

Адміністративний поділ

[ред. | ред. код]

За часів Віттельсбахів було створено систему ландрайтерів (провінцій): Ноймарк Бранденбург, Альтмарк Бранденбург, Пригніц, Укерланд і Марка над Одером. Для кожної провінції вказувалися міста, замки, монастирі та монастирі, а також знать, яка проживала в замку[26].

З XIV століття права маркграфа здійснювалися через систему бейлівіків. На той час існувало 30 бейлівських округів. Їх очільник збирав маркграфські податки і стежив за миром. Крім того, оголошував закони з усіх питань, які не мали бути вирішені маркграфом і які не могли бути вирішені сільськими чи міськими старостами; здійснював нагляд за сільським і волосним старостою. Він призначався маркграфом і був подібний за функціями до раннього окружного адміністратора.

Стани утворювали власні просторові одиниці. Округи (крайси), як об'єднання людей з усіх соціальних класів у надрегіональному просторі, спочатку були лише виборчими округами для обрання комітетів станових зборів у маркграфстві Бранденбург. Збори окружних станів, які скликалися в окремих округах для цих виборів, лише поступово перетворилися з виборчих об'єднань на корпорації станів. Збори округу називалися крайстагами.

Самоврядування

[ред. | ред. код]

У XIII столітті в найбільших містах були сформовані міські ради, які функціонували як органи самоврядування громадян, де домінувала вищий клас купецького населення. Ця рада задокументована для Штендаля в регіоні Альтмарк з 1215 року, для Бранденбурга-на-Гафелі з 1263 року та для Шпандау з 1282 року. Основою для муніципалітетів стало Магдебурзьке право, з якого походить Бранденбурзьке право, яке пізніше застосовувалося до більшості міст[27].

У 1308 році бранденбурзькі міста Штендаль, Шпандау, Кельн, Берлін та Франкфурт-на-Одері вперше об'єдналися, щоб утворити Бранденбурзьку лігу міст. До 1438 року міста Бранденбурга неодноразово утворювали союзи в різному складі. Хоча Ганзейський союз мав членів у Бранденбурзі, вони не мали великого впливу всередині союзу. Під час Міжцарства після 1319 року містам вдалося послабити вплив територіального володаря. Міста отримали від територіального володаря широкі політичні права. До них належали право стягувати податки з громадянських служб, право затверджувати податки, вища юрисдикція та право на союзи[28].

Починаючи з XV століття, відносно незалежне політичне становище міст знову послабшало через тиск з боку маркграфів, і їхні політичні повноваження знову було обмежено. Це було спровоковано придушенням Берлінського повстання 1447/1448 років, яке ознаменувало початок кінця міської автономії. У XVII столітті автономія міських рад дедалі більше обмежувалася на користь централізованого князівського правління.

На найнижчому місцевому рівні сформувалися кооперативно керовані структури, що складалися з кількох сіл на чолі з гаймбюргенами (місцевими громадськими лідерами), які виконували власні місцеві завдання та керували своїми справами, такими як регулювання польових, водних та дорожніх робіт. Поряд із державним урядом виникли просторові одиниці, що охоплювали кілька поселень, відомі як сільські громади. Ці сільські громади становили основну форму муніципального самоврядування.

Суспільство

[ред. | ред. код]

Знать

[ред. | ред. код]

Основу становили аристократія і лицарство. Історія бранденбурзької шляхти сягає своїм корінням у XII століття, і такі роди, як Арнім, Рохов, Бредов, Ганс фон Путліц, Ріббек, Пфуель, Марвіц і Квітцов, уже з’явилися в перших офіційних документах маркграфства. Бранденбурзьке аристократичне суспільство спочатку базувалося на лицарському землеволодінні. Існувала різниця між шляхтою, що займало посаду в замку, і шляхтою, що не мало посад. Представникам знаті, які володіли замками, зазвичай спочатку дозволялося претендувати на право власності на монарші замки. Починаючи з XVI століття, маркграф нагороджував заслужених чиновників привілеєм бути резидентом замку для окремих лицарських місць.

Після 1650 року заслужені цивільні чиновники були нобілітовані або нетитуловані дворяни отримали баронський чи графський диплом. Вони сформували поштове дворянство[29].

Поступово соціальна єдність аристократичного суспільства занепадала, а число безземельних шляхетських родів і родових гілок неухильно зростало. Протягом раннього Нового часу кількість аристократичних місць у Бранденбурзі мала тенденцію до зменшення. Виходячи з площі нинішньої землі Бранденбург, близько 1600 року тут було 1600 шляхетських резиденцій. Близько 1500 року було 300 знатних родин. Така сімейна група зазвичай складалася лише з кількох нуклеарних сімей. Загальна кількість шляхти постійно зростала в рамках загального демографічного зростання населення[30]. Розрив між придворною знаттю та землевласниками дедалі посилювався. Лише десять відсотків бранденбурзьких землевласників служили в Бранденбурзькій державі або армії[31]. Більшими маєтками вартістю понад 100 тис. рейхсталерів володіла лише родина фон Арнім в Укермарку. В іншому випадку більшість шляхти володіли малими та середніми маєтками вартістю від 20 до 50 тис. рейхсталерів.

З XV століття землі та права, які спочатку були лише запозичені, були передані на схід від Ельби власникам садиб, відомим як юнкери. Маркграфи мирилися з розширенням прав землевласників і, нарешті, визнали їх спадковими. Після 1653 року шляхта втратило політичну владу в державній політиці через неспроможність маркгарфа скликати стани, а в березні також утвердився абсолютизм.

Духовенство

[ред. | ред. код]

Не відігравало жодної самостійної ролі ні до, ні після Реформації та перебувало під захистом суверена, чиї володіння були секуляризовані, а установи перетворені на державну церкву.

Бюргерство

[ред. | ред. код]

Міська буржуазія була порівняно бідною і слабкою; хоча в пізньому Середньовіччі існувала політично значуща міська система, розвиток міської системи Бранденбурга стагнував у наступний період і відставав у національних порівняннях, за винятком Берліна[32]. Більшість становили ремісники, які об'єднувалися в гільдії для захисту своїх комерційних інтересів. З XIII століття вони отримали свої статути та права від суверена або муніципальної влади. У пізньому середньовіччі ремесла бондарів, колісників і колісників, гарбарників і білих шкіряників, сідельників, ременників, ковалів і поясорізів найчастіше організовувалися як цехові кооперативи. Ткачі вовни, виробники простирадла та сукна сформували гільдії з найбільшою кількістю членів у більшості міст Бранденбурга[33].

Селяни

[ред. | ред. код]

Селянство становило найбільший соціальний стан. Поділялося на вільне, частково залежне, що працювало у маєтках маркграфів, лицарів, монастирів. У 1618 р. співвідношення площі маєткової землі та підвладної землі, тобто землі вільних хліборобів, становило чотири до п’яти. Вільне селянство становило близько 40% сільського населення, хоча цей відсоток час від часу коливався[34].

Вільні та косетени були самостійною економічною силою. У двох із трьох сіл залежні селяни змушені були виконувати роботи на панів. Для цього велися локальні реєстри послуг, які визначали послуги на одного селянина. Частка панщини зазвичай складала 2 дні на тиждень, але могла бути й більшою. Як правило, на кожного селянина мало працювати по дві людини. З цією метою селяни, наскільки це було для них економічно можливо, призначали слуг для виконання примусових робіт у маєтку[35].

Зовнішні відносини

[ред. | ред. код]

У своїх зовнішніх відносинах Бранденбурзька марка підтримувала дуже тісні зв'язки з Саксонією. Остання була найважливішим партнером і суперником Бранденбурга з часів Середньовіччя. Померанія на півночі, була сусідом, з яким Бранденбург майже постійно мав збройні конфлікти протягом Середньовіччя, і яку Бранденбург безуспішно намагався утримати поза межами Священної Римської імперії. Відносини з Мекленбургом були менш вираженими, частково тому, що Мекленбург з XVI століття належав до іншого імперського округу, ніж Бранденбург, і мав більш морську орієнтацію, на відміну від більш внутрішньої спрямованості Бранденбурга, що вимагало орієнтації в усіх напрямках. Міцніші зв'язки існували з Ангальтом, головним чином через загальний правлячий рід Асканіїв.

У регіоні Середньої Елби архієпископство Магдебурга, Бранденбурга та Саксонії дуже довго боролося за верховенство, поки Бранденбург нарешті не переміг під час Реформації.

Відносини з Польським королівством (зодом Річчю Посполитою), формувалися переважно питанням її взаємин з герцогством Пруссія, а в Середньовіччі — взаємних загарбницьких прагнень за володінням землями уздовж річки Одер. Франкфурт-на-Одері з його торговим ярмарком та університетом служив воротами для поляків. Особливо на початку Бранденбурзької марки Люнебург та Брауншвейг були важливими, оскільки звідти походило багато поселенців та мігрантів.

Економіка

[ред. | ред. код]

Сільськогосподарський сектор був найбільшим із трьох економічних секторів. З точки зору селян, умови для сільського господарства були несприятливими, оскільки невеликий стан аристократичних землевласників володів більшістю оброблюваних земель, а селяни були зобов'язані виконувати для них послуги. У сільській місцевості існували два основні маєткові відносини: з одного боку, 1/4 усіх сіл були лицарськими маєтками, а з іншого боку, добра восьма частина були доменами маркгарфів. Десь 1/10 частину становили міські казенні села, решту — села у власності ордену госпітальєрів, монастирів, університетів. Обидві форми власності могли мати місце в селі одночасно[36]. Більшість вторинного сектору складалися з членів цехів, які дотримувалися ремісничого, дрібномасштабного та домодерного способу виробництва.

З постійним заселенням німецькими колоністами сталося регульоване обробіток полів через створення орних земель. Це ґрунтувалося на гуфах і трипільному господарстві й було основою сільського економічного життя до кінця раннього модерного періоду[37]. Економічна ситуація в країні суттєво змінилася між 1200 і 1250 роками. Країна була повністю зосереджена на сільськогосподарському виробництві. Недоліки загальної поганої якості ґрунту, яка в першу чергу дозволяла вирощувати жито та ячмінь, але лише рідко пшеницю, дещо компенсувався тим фактом, що дуже різні типи ґрунтів іноді можна знайти на дуже невеликих площах, так що в надзвичайно посушливі або вологі роки постраждали лише частини ріллі, а повний неврожай був рідкістю, на відміну від багатьох інших територій імперії[38]. У деяких районах ґрунт виснажувався настільки швидко, що сівбу проводили лише з інтервалом у шість, дев’ять чи дванадцять років. Крім того, були цілі ландшафти з піщаним ґрунтом і болотами, на яких взагалі нічого не можна було вирощувати. Були також такі райони, як Альтмарк, які мали хороші умови для землеробства[39]. Крім власних потреб, селяни вирощували зерно, особливо жито, а також овес і ячмінь, щоб платити орендну плату поміщикам і додатково постачати великим містам.

Сільське господарство в Бранденбурзі залишалося залежним від мінливої ​​економічної ситуації в Європі, а також від відповідних політичних подій і урядових заходів. Країна, яка була повністю зосереджена на експорті сільськогосподарської продукції, зазнала серйозних невдач у результаті так званої кризи сільського господарства пізнього середньовіччя, яка почалася наприкінці XIII століття і тривала протягом усього XIV століття. Розширення площ посівів зерна відбувалося з огляду на постійно зростаючий попит на зерно в швидко зростаючих економічних районах, особливо в Західній Європі.

Пізньосередньовічна криза змінилася сільськогосподарським бумом з його «виробництвом зерна» з кінця XV до початку XVII століття. У цей час бранденбурзька шляхта почало розширювати власні сільськогосподарські володіння з метою експорту зерна. Вони збільшували свої площі, роблячи пустирі придатними для використання, викуповуючи їх або конфіскуючи. Через збільшення частки землі зросла потреба в примусовій праці. Сільська шляхта, яка володіла землею, виробляло зерно на експорт і змогло створити великі активи під час тривалого економічного піднесення в Європі в XVI столітті. На противагу вираженому зерновому характеру структури сільськогосподарського виробництва майже не вироблялося високоякісних сільськогосподарських продуктів, таких як вино (вирощували ще в середні віки), марена, льон, окунь, вовна та шовк.

Тваринництво переважно зосереджувалося на конях, великій рогатій худобі та вівцях. Особливими формами сільськогосподарського виробництва були бджільництво та рибальство. У середні віки вино вироблялося в невеликих місцевих масштабах.

Наявні ресурси були обмежені, а гір не було, тому металургія мала незначне значення. Берлінська фондова біржа була заснована 29 червня 1685 року курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом у Берліні як товарна біржа. З 1696 року члени Берлінської фондової біржі та іноземні торговці щоранку зустрічалися в будинку на Мюлендаммі, який вже тоді називався «Біржа» (Beurse), і обговорювали свої справи.

Через велике значення водних шляхів для торгівлі на далекі відстані Ельба мала вирішальне значення для зовнішньої торгівлі Бранденбурга. Значна частина експорту та імпорту оброблялася через Гамбург і проходила митне оформлення на митній станції в Ленцені. Штеттин у Померанії був важливим портом в'їзду для товарів, що перевозилися Одером. Товари купувалися та продавалися на Лейпцизькому ярмарку, а потім транспортувати на північ до Берліна імперською дорогою. Але численні торговельні бар'єри та митні збори залишалися чинними з Сілезією, що перешкоджало тіснішому обміну.

Бранденбурзька марка була частиною великої ганзейської економічної зони, через яку вона експортувала своє зерно до Західної Європи. У 1563/64 роках через Ленцен до Гамбурга було експортовано 8900 т зерна. Зерно зі східних територій марки експортувалося переважно через Штеттин. Річний обсяг зерна становив близько 3860-5150 т[40]. Загалом, обсяг експорту зерна залишався стабільним на постійному рівні до 1620 року, не перевищуючи 10 000–15 000 т навіть у вдалі роки. Курмарк був інтегрований у європейську торгівлю зерном з подібним рівнем участі, як і Польща на той час. Надлишку зерна, виробленого на експорт, було достатньо, щоб прогодувати ще 50 тис. осіб[41].

Податки і мита

[ред. | ред. код]

З 1558 року, з імператорського дозволу, курфюрсту було дозволено керувати митним пунктом у Ленцені на північному кордоні річки Ельба та стягувати нове зернове мито. Це мито застосовувалося як до експорту, так і до транзиту, і його стягувала знать, яка в іншому випадку мала право на безмитний експорт.

Державний борг у 1619 році становив 2 142 000 рейхсталерів[42].

Гроші

[ред. | ред. код]

Найдавнішими монетами маркграфства Бранденбург були брактеати (порожнисті пенні, викарбувані з одного боку), виготовлені з дуже чистого, тонко викарбуваного срібла, на яких зображено маркграфа, який їх замовив. Присутній вплив магдебурзьких монет на брактеати цього періоду. Оттон I заснував монетний двір у Гафельберзі, а також карбував монету з німецьким шрифтом. Брактеати потрібно було обмінювати за курсом чотири старі на три нові. Це становило непрямий грошовий податок у розмірі 25%, що негативно впливало на торгівлю та економіку. Крім того, великі платежі з використанням регіональної пенні-валюти не могли здійснюватися безпосередньо в міжрегіональній торгівлі. Валютою служило необроблене срібло у вигляді злитків, срібних брикетів або пергаментного срібла — брактеатів, зв'язаних у пачки та спресованих за вагою.

Місцевою валютою був бранденбурзький пфеніг. Єдиним номіналом цієї валюти був пфеніг (лат. denarius). Маркграфи карбували цей номінал як законний платіжний засіб зі срібла на маркграфських монетних дворах у Берліні, Бранденбурзі, Пренцлау, Кенігсберзі (Ноймарк), Кіріці, Штендалі, Зальцведелі, Шпандау, Панкові, Гафельберзі та Ліхені. Шилінг (сольді) служив розрахунковою одиницею. У 1319 році монетним двором Берлінського монетного двору було доручено карбувати пфенінги: 12 пфенінгів дорівнювався 1 шилінгу, а 28 шилінгів та 4 пфенінгів — одній марці. Вага чистого срібла також визначалася в одиницях лот та фунт.

Бранденбурзькі пфенінги щорічно підлягали знеціненню, обміну старих на нові. Щороку існуючі монети оголошувалися недійсними, а вводилися нові. І кожен підданий мав здати старі монети монетному двору за наказом маркграфа[43]. Цей обов'язковий обмін приносив маркграфу, як монетному дворнику, річний прибуток у розмірі 25% і вперше згадується в документі 1319 року.

Військо

[ред. | ред. код]

За часів перших маркграфів із династії Асканіїв (від Альбрехта Ведмедя) основу війська становили важкоозброєні німецькі лицарі. У XV столітті, після приходу до влади династії Гогенцоллернів, військові сили маркграфства страждали від браку централізованого управління та слабкого фінансування.

З 1650 року держава утримувала регулярну армію, яка постійно зростала У 1650-х роках військо мало близько 22 000 — 27 000 навчених професійних вояків, що робило його однією з найсильніших армій у регіоні. Казарм не існувало, тому більшість солдатів, а також їхні сім'ї, розміщувалися разом з громадянами в містах та сільській місцевості. Деякі міста таким чином стали гарнізонними містами та набули військового характеру, наприклад, з щоденними навчаннями армійських частин на центральних площах. Як значна група споживачів товарів усіх видів, армія та її особовий склад стали важливим економічним фактором для міст та країни.

Маркграфство мало власні військово-морські сили — Бранденбурзький флот (нім. Kurbrandenburgische Marine), створений у 1657 році. Складалася з майже 30 бойових вітрильних кораблів. Флот діяв у Балтійському морі.

Церква

[ред. | ред. код]

До Реформації центрами церковної влади в маркграфстві були три єпархії: Бранденбург, Гафельберг та Лебус. Церква традиційно відповідала за соціальну та освітню сфери. З розширенням і створенням публічного простору під керівництвом центральної держави держава поступово взяла на себе ці сфери відповідальності.

Релігійні ордени також були залучені до розвитку регіону. Особливо варто відзначити співпрацю маркграфа з лицарями-тамплієрами (після 1312 року — орден госпітальєрів), премонстратським та цистерціанським орденами, які були особливо активними у своїх заселених зусиллях. Успішне заселення території на схід від Ельби та створення маркграфами стало можливим завдяки християнізації слов'янського населення монастирями. Маркграф Оттон I заснував Ленінське абатство в 1180 році, найстаріший цистерціанський монастир у Бранденбурзькій марці, який став місцем поховання асканійських маркграфів у 1184 році. Орден премонстратів, який вже був привезений до регіону Альбрехтом I, тим часом перетворився з партнера на конкурента на відвойованих та новозавойованих територіях, так що Альбрехт вже почав намагатися обмежити його вплив. Тому, за наполяганням Оттона I, цистерціанці стали наступниками премонстратів і відтоді сильно впливали на регіон.

Починаючи з пізнього Середньовіччя, власна економічна діяльність монастирів майже не відігравала жодної ролі, оскільки вони отримували феодальні орендні платежі та збори[44]. Монастирі розташовувалися не у віддалених районах, а радше у вже заселених регіонах вздовж усталених доріг. Економічна діяльність цистерціанських монастирів на схід від річки Ельба була зосереджена переважно на максимізації доходів. Отже, значення монастирів для територіального розвитку було менш значним. Щодо територіальних дарунків маркграфів для забезпечення прикордонних регіонів, то в цьому брали участь не цистерціанці, а радше релігійні лицарські ордени[45].

З часом і в межах змінних кордонів маркграфство Бранденбург охоплювало 96 монастирів, командорій та колегіальних церков (включаючи ті, що були переміщені)[46].

За деякими винятками, монастирі були секуляризовані під час Реформації. Бранденбурзький бейлівік , що належав лицарям-госпітальєрам, перейшов до лютеранської віри в 1540 році, заснував протестантський орден Святого Івана і таким чином значною мірою зберіг свої володіння.

Культура

[ред. | ред. код]

Протягом століть західноєвропейська культурна спадщина надходила до Бранденбурга з різною інтенсивністю, але безперервно. Бранденбург можна охарактеризувати як державу-реципієнта в цьому процесі передачі. Поштовх надійшов переважно з Голландії в XVII столітті, потім з Франції, а пізніше з Англії. Ці країни служили Бранденбургу взірцями та прикладами для наслідування в різні періоди, такі як бароко, рококо та ранній класицизм[47].

Мова

[ред. | ред. код]

Мешканці розмовляли переважно на бранденбурзькому, північномаркському і середньопомеранському діалектах макської групи діалектів німецької мови. У Берліні сформувався власний діалект.

Освіта

[ред. | ред. код]

У середні віки та ранній новий період дуже мало людей у ​​Бранденбурзі вміли читати, писати чи рахувати. Це створило структурну перешкоду для розвитку, оскільки вищі соціальні інституції не функціонували за допомогою класичних усних стратегій передачі знань, які можна порівняти зі стратегіями середньовічних будівельників. Починаючи з пізнього середньовіччя, писемність зросла, і з’явилася державна бюрократія, яка потребувала кваліфікованого та навченого персоналу. Оскільки в Бранденбурзі цього не вистачало, багато фахівців приїздили з інших держав.

Вагомою зміною для розширення держави стало заснування університету у Франкфурті-на-Одері у 1506 році, яка створила в країні кваліфікованих юристів, лікарів, учителів і священиків. Це призвело до створення структур, які зробили можливим постійне навчання та дослідження. Це включало створення друкарень, діючої книжкової крамниці та заснування бібліотеки.Важливою подією в освітній політиці було заснування кількох вищих шкіл, які мали стати підготовчими закладами для університету у Франкфурті. У 1574 році маркграф Йоганн Георг заснував муніципальну гімназію в Ґрауен-Клостер у Берліні; у 1591 році в старому місті Бранденбург-на-Гафелі було засновано «Сальдрію», перший вищий навчальний заклад; а в 1607 році маркграф Йоахім Фрідріх відкрив гімназію «Йоахімшталя»[48].

Друкарство

[ред. | ред. код]

Було задокументовано з 1507 року, воно сприяло книгодрукуванню. Книгодрукування, яке поширювалося повільно, досягло розквіту в середині XVI століття завдяки друкареві Йоганнесу Айхгорну з Нюрнбергу. Маркграф Йоаким II надав йому привілей на знак і доручив друкувати всі офіційні та інші документи.

У 1540 році віттенберзький друкар Ганс Вайс прибув до Берліна і отримав привілей друкарства. Тут друкували нові церковні устави, офіційні тексти та літературну продукцію тогочасного Берліна. Він також був першим друкованим видавцем у Берліні. Після його смерті друкарство було зново поновлена в Берліні лише в 1574 році з Леонгардом Турнейсером з Базеля. Після нього в Берліні почала працювати друкарів і видавців[49].

Наука

[ред. | ред. код]

Між 1571 і 1598 роками було створено сім важливих праць з історії регіону та його правителів, що документують зростаючий історичний інтерес до цього району. Праці, здебільшого написані такими представниками духовенства, як Крістоф Ентцельт, Андреас Ангелус, Петер Гаффтіз, Пауль Кройзінг та Захарій Гарсеус, залишалися простими хроніками[50].

Мистецтво

[ред. | ред. код]

До XV століття монастирі відігравали найбільшу роль у розвитку мистецтва маркграфства Бранденбург. Спільною рисою церковного убранства є вплив Нижньої Саксонії. Це стосується як ювелірної справи, так і окремих творів, таких як різні священні посудини, Євангелія та великосні покривала, створення яких було ініційовано художнім центром у Магдебурзі. Витвори мистецтва середньовічного художнього життя маркграфства Бранденбург, натхненного клерикалізмом, також включали скульптури з дерева та каменю, фрески, панно, вітражі та хрестильні купелі. За часів правління Люксембургів домінуючим стилем стало празьке мистецтво[51]. До відомих творів цього періоду належать: перегородка для хреста Гавельберга, вітражі Вільснака, монументальний крилатий вівтар Бернау.

Невеликі, орієнтовані на ремесла міста, такі як Гарделеген, Штендаль, Зальцведель, Зеехаузен та Віттшток, а також місця паломництва Вербен, Берлін-Кельн та Тангермюнде, виявилися регіональними центрами художнього виробництва. Іншими центрами художнього виробництва були єпископські міста Гафельберг і Бранденбург. Загалом, середньовічний Бранденбург зазнавав різноманітних впливів з сусідніх держав (Гамбург, Любек, Штеттин, Сілезія, Лейпциг, Магдебург і Брауншвейг), що призвело до чіткого змішання стилів на його кордонах.

У пізньому Середньовіччі поряд з Берліном, резиденцією Гогенцоллернів, виникло безліч інших культурних центрів, які могли бути єпископськими або муніципальними. У Бранденбурзькій марці, яка стала лютеранською під час Реформації, не було жодних іконоборчих нападів, тому багато середньовічних мистецьких скарбів було збережено.

Лукас Кранах Старший, художник, який жив у Віттенберзі, створив значні роботи для Берлінського собору, оскільки в Бранденбурзі не було художників такого калібру, які могли б започаткувати традицію[52]

Архітектура

[ред. | ред. код]

В епоху Відродження майстри-будівельники походили з Саксонського курфюрстського округу, такі як Каспар Тайсс і Ганс Шенк. Будівельні проекти бранденбурзьких правителів були створені за зразком проектів саксонських герцогів і курфюрстів. Саксонський державний архітектор Конрад Кребс спроектував Берлінський палац, фасад якого, що виходить на річку Ельба, дуже нагадував замок Гартенфельс у Торгау. Збереглося небагато будівель епохи Відродження, оскільки більшість із них були змінені в наступні будівельні періоди[53].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Koch, p. 23.
  2. 1 2 Koch, p. 24.
  3. 1 2 Koch, p. 25.
  4. 1 2 Rymar, 1979, pp. 485—486.
  5. 1 2 Rymar, 1979, p. 489.
  6. ↑ Rymar, 1979, p. 492.
  7. ↑ Rymar, 1979, p. 493.
  8. ↑ Rymar, 1979, p. 494.
  9. ↑ Rogalski, Leon (1846). Dzieje Krzyżaków oraz ich stosunki z Polską, Litwą i Prussami, poprzedzone rysem dziejów wojen krzyżowych. Tom II (пол.). Warszawa. с. 59—60.
  10. ↑ Koch, p. 28
  11. ↑ Koch, p. 29.
  12. ↑ Koch, p. 30.
  13. ↑ Christopher Clark: Preußen - Aufstieg und Niedergang 1600–1947, Pantheon Verlag, München 2006, S. 24–26
  14. ↑ Jan Winkelmann: Die Mark Brandenburg des 14. Jahrhunderts. Markgräfliche Herrschaft zwischen räumlicher Ferne und politischer Krise, Lukas Verlag, 1. Auflage, Berlin 2011, S. 144. ISBN 978-3-86732-112-9
  15. ↑ Die Hofordnung Kurfürst Joachims II von Brandenburg / Hrsg. von Martin Hass // Historische Studien / Veröff . von E. Ebering. Hf. LXXXVII. Berlin, 1910. S. 37–44
  16. ↑ Jan Winkelmann: Die Mark Brandenburg des 14. Jahrhunderts. Markgräfliche Herrschaft zwischen räumlicher Ferne und politischer Krise, Lukas Verlag, 1. Auflage, Berlin 2011, S. 141 f. ISBN 978-3-86732-112-9
  17. ↑ Jan Winkelmann: Die Mark Brandenburg des 14. Jahrhunderts. Markgräfliche Herrschaft zwischen räumlicher Ferne und politischer Krise, Lukas Verlag, 1. Auflage, Berlin 2011, S. 135–140. ISBN 978-3-86732-112-9
  18. ↑ Die Hofordnung Kurfürst Joachims II von Brandenburg. S. 156.
  19. ↑ Philipp Walter: Universität und Landtag (1500–1700): Akademische Landstandschaft im Spannungsfeld von reformatorischer Lehre, landesherrlicher Instrumentalisierung und ständischer Solidarität, in: Band 8 von Quellen und Forschungen zu Thüringen im Zeitalter der Reformation, Böhlau Verlag, Wien-Köln-Weimar 2018, S. 479–481. ISBN 978-3-412-50809-8.
  20. ↑ Kotulla, Michael (2008). Einführung in die deutsche Verfassungsgeschichte. Vom alten Reich bis Weimar (1495 bis 1933). Springer, p. 263
  21. ↑ Helmuth Croon: Die Kurmärkischen Landstände von 1571–1616, in: Veröffentlichungen der Historischen Kommission für die Provinz Brandenburg und die Hauptstadt Berlin, Band 9, Kommissionsverlag von Gesllius, Berlin 1938, S. 2 f.
  22. ↑ Helmuth Croon: Die Kurmärkischen Landstände von 1571–1616, in: Veröffentlichungen der Historischen Kommission für die Provinz Brandenburg und die Hauptstadt Berlin, Band 9, Kommissionsverlag von Gesllius, Berlin 1938, S. 5–6.
  23. ↑ Christopher Clark: Preußen - Aufstieg und Niedergang 1600–1947, Pantheon Verlag, München 2006, S. 34. ISBN 978-3-570-55060-1.
  24. ↑ Herbert Helbig: Gesellschaft und Wirtschaft der Mark Brandenburg im Mittelalter, Walter de Gruyter, Berlin-New York 1973, S. 62
  25. ↑ Herbert Helbig: Gesellschaft und Wirtschaft der Mark Brandenburg im Mittelalter, Walter de Gruyter, Berlin-New York 1973, S. 61. ISBN 3-11-003795-5.
  26. ↑ Lieselott Enders: Die Altmark. Geschichte einer kurmärkischen Landschaft in der Frühneuzeit (Ende des 15. bis Anfang des 19. Jahrhunderts). Berliner Wissenschafts-Verlag, Berlin 2008, ISBN 978-3-8305-1504-3, I. Werden der Regionen im Mittelalter. 1. Vom Herzogtum Sachsen zur Mark Brandenburg, S. 31–41, Landreiter: S. 38–39
  27. ↑ Marksteine – Eine Entdeckungsreise durch Brandenburg-Preußen. Katalog zur Eröffnungsausstellung des Hauses der Brandenburgischen Geschichte vom 18. August – 11. November 2001, Hrsg.: Haus der Brandenburgischen Geschichte beim Museumsverband des Landes Brandenburg e. V., Henschel Verlag, Berlin/Leipzig 2001, S. 70.
  28. ↑ Gerd Heinrich: Kulturatlas Brandenburg – Historische Landkarten. Geschichte der Mark Brandenburg im Überblick. 4. Auflage, Hendrik Bäßler Verlag, Berlin 2015, S. 23.
  29. ↑ Marksteine – Eine Entdeckungsreise durch Brandenburg-Preußen. Katalog zur Eröffnungsausstellung des Hauses der Brandenburgischen Geschichte vom 18. August – 11. November 2001, Hrsg.: Haus der Brandenburgischen Geschichte beim Museumsverband des Landes Brandenburg e. V., Henschel Verlag, Berlin/Leipzig 2001, S. 182.
  30. ↑ Marksteine – Eine Entdeckungsreise durch Brandenburg-Preußen. Katalog zur Eröffnungsausstellung des Hauses der Brandenburgischen Geschichte vom 18. August – 11. November 2001, Hrsg.: Haus der Brandenburgischen Geschichte beim Museumsverband des Landes Brandenburg e. V., Henschel Verlag, Berlin/Leipzig 2001, S. 183.
  31. ↑ Ines Elsner: Friedrich III./I. von Brandenburg-Preußen (1688–1713) und die Berliner Residenzlandschaft. Studien zu einem frühneuzeitlichen Hof auf Reisen. Ein Residenzhandbuch. Berliner Wissenschaftsverlag, Berlin 2012, ISBN 978-3-8305-3142-5, S. 20
  32. ↑ Hans Bentzien: Unterm Roten und Schwarzen Adler. Verlag Volk & Welt, Berlin 1992, S. 69 f.
  33. ↑ Herbert Helbig: Gesellschaft und Wirtschaft der Mark Brandenburg im Mittelalter. Walter de Gruyter, Berlin/New York 1973, S. 22–26.
  34. ↑ Marksteine – Eine Entdeckungsreise durch Brandenburg-Preußen. Katalog zur Eröffnungsausstellung des Hauses der Brandenburgischen Geschichte vom 18. August – 11. November 2001, Hrsg.: Haus der Brandenburgischen Geschichte beim Museumsverband des Landes Brandenburg e. V., Henschel Verlag, Berlin/Leipzig 2001, S. 292.
  35. ↑ Marksteine – Eine Entdeckungsreise durch Brandenburg-Preußen. Katalog zur Eröffnungsausstellung des Hauses der Brandenburgischen Geschichte vom 18. August – 11. November 2001, Hrsg.: Haus der Brandenburgischen Geschichte beim Museumsverband des Landes Brandenburg e. V., Henschel Verlag, Berlin/Leipzig 2001, S. 292.
  36. ↑ Gerd-Christian Th. Treutler: Mühlenwesen (Kurmark, plattes Land). In: Brandenburgikon – brandenburgische Landesgeschichte online. 23. April 2018
  37. ↑ Herbert Helbig: Gesellschaft und Wirtschaft der Mark Brandenburg im Mittelalter. Walter de Gruyter, Berlin/New York 1973, S. 79.
  38. ↑ Felix Escher: Die Mark Brandenburg unter den frühen Hohenzollern. Eine historische Einführung. In: Peter Knüvener, Dirk Schumann (Hrsg.): Beiträge zu Geschichte, Kunst und Architektur im 15. Jahrhundert. (= Schriften der Landesgeschichtlichen Vereinigung für die Mark Brandenburg Neue Folge, Band 5). 1. Auflage, Lukas Verlag, Berlin 2015, S. 20.
  39. ↑ Christopher Clark: Preußen – Aufstieg und Niedergang 1600–1947. Pantheon-Verlag, München 2008, ISBN 978-3-570-55060-1, S. 22.
  40. ↑ Hartmut Harnisch: Die Gutsherrschaft in Brandenburg. Ergebnisse und Probleme. In: Jahrbuch für Wirtschaftsgeschichte, Band 10, Heft 4, 1969, S. 122.
  41. ↑ Hartmut Harnisch: Die Gutsherrschaft in Brandenburg. Ergebnisse und Probleme. In: Jahrbuch für Wirtschaftsgeschichte, Band 10, Heft 4, 1969, S. 124.
  42. ↑ Hans Bentzien: Unterm Roten und Schwarzen Adler. Verlag Volk & Welt, Berlin 1992, S. 58. ISBN 3-353-00897-7. Zweitauflage als Online-Ressource, Edition digital, Pinnow 2017. ISBN 978-3-95655-483-4.
  43. ↑ Bernhard Köhne: Die markgräfliche Münze von 1280 bis 1319 In: Heinz Fengler 700 Jahre Münsprägung in Berlin.Berlin 1976, S. 12–15. unter Bezug auf: Bernhard Köhne: Das Münzwesen der Stadt Berlin. Ein historischer Versuch. Berlin 1837, S. 9–19
  44. ↑ Felix Escher: Zisterzienser im ostelbischen Raum. In: Oliver H. Schmidt, Dirk Schumann (Hrsg.): Zisterzienser in Brandenburg (= Studien zur Geschichte, Kunst und Kultur der Zisterzienser, Band 1). Lukas Verlag, Berlin 1996, S. 18.
  45. ↑ Felix Escher: Zisterzienser im ostelbischen Raum. In: Oliver H. Schmidt, Dirk Schumann (Hrsg.): Zisterzienser in Brandenburg (= Studien zur Geschichte, Kunst und Kultur der Zisterzienser, Band 1). Lukas Verlag, Berlin 1996, S. 19
  46. ↑ Heinz-Dieter Heimann, Klaus Neitmann, Winfried Schich et al. (Hrsg.): Brandenburgisches Klosterbuch. Handbuch der Klöster, Stifte und Kommenden bis zur Mitte des 16. Jahrhunderts. Band 1. Be.Bra Wissenschaft Verlag, Berlin 2007, ISBN 978-3-937233-26-0, Inhalt, S. 5–6
  47. ↑ Ilja Mieck: Preußen und Westeuropa. In: Wolfgang Neugebauer (Hrsg.): Das 17. und 18. Jahrhundert und Große Themen der Geschichte Preußens (= Handbuch der preussischen Geschichte, Band 1). De Gruyter, Berlin/New York 2009, S. 464 f.
  48. ↑ Lothar Noack, Jürgen Splett: Bio-Bibliographien. Brandenburgische Gelehrte in der Frühen Neuzeit. Mark Brandenburg mit Berlin-Cölln 1506–1640. Akademie Verlag, Berlin 2009, ISBN 978-3-05-003707-3
  49. ↑ Friedhilde Krause (Hrsg.): Handbuch der historischen Buchbestände. Band 14, Berlin, Teil 1. Georg Olms Verlag, Hildesheim 1995, S. 21 f.
  50. ↑ Felix Escher: Das Kurfürstentum Brandenburg im Zeitalter des Konfessionalismus. In: Ingo Materna, Wolfgang Ribbe (Hrsg.): Brandenburgische Geschichte. Akademie-Verlag, Berlin 1995, S. 287.
  51. ↑ Evelin Wetter: Landesherren, Kirche, Städte und die Kunst in der Mark Brandenburg. In: Clemens Bergstedt, Heinz-Dieter Heimann et al. (Hrsg.): Im Dialog mit Raubrittern und Schönen Madonnen. 1. Auflage, Lukas Verlag, Berlin 2011, S. 91-103, hier S. 91 f.
  52. ↑ Frank Göse (Hrsg.): Friedrich der Große und die Mark Brandenburg – Herrschaftspraxis in der Provinz, Studien zur brandenburgischen und vergleichenden Landesgeschichte, Band 7. Lukas Verlag, Berlin 2012. S. 15.
  53. ↑ Markus Jager (Hrsg.): Schlösser und Gärten der Mark. Festgabe für Sibylle Badstübner-Gröger. 1. Auflage, Lukas Verlag, Berlin 2006, ISBN 3-936872-96-1, S. 35–45

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Adolph Friedrich Riedel: Die Mark Brandenburg im Jahr 1250, 1. Teil, Berlin 1831, 508 Seiten [Архівовано 7 липня 2014 у Wayback Machine.].
  • Adolph Friedrich Riedel: Codex diplomaticus Brandenburgensis — Sammlung der Urkunden, Chroniken und sonstigen Geschichtsquellen für die Geschichte der Mark Brandenburg und ihrer Regenten, Namenverzeichnis zu sämtlichen Bänden, Band 1: A — G, Berlin 1867, 529 Seiten [Архівовано 7 липня 2014 у Wayback Machine.]
  • Frank Göse (Hrsg.): Im Schatten der Krone. Die Mark Brandenburg um 1700. Verlag für Berlin-Brandenburg, Potsdam 2002. ISBN 3-935035-29-2
  • Johann Christoph Bekmann, Historische Beschreibung der Chur und Mark Brandenburg, 2 Bände, Berlin 1751/1753
  • Matthias Asche: Neusiedler im verheerten Land — Kriegsfolgenbewältigung, Migrationssteuerung und Konfessionspolitik im Zeichen des Landeswiederaufbaus — Die Mark Brandenburg nach den Kriegen des 17. Jahrhunderts. Aschendorf Verlag, Münster 2006.

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Бранденбурзьке маркграфство

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Бранденбурзьке_маркграфство&oldid=48388370