Біднова Любов Євгенівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Любов Біднова
Любов Біднова.jpg
Псевдо Л. Жигмайло, Жиг-ло, Л. Ж-ло
Народилася 1882
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Померла ? після 10 вересня 1929
Україна
Громадянство УНР
Національність українка
Діяльність письменниця
публіцистка, активістка «Просвіти»
Володіє мовами українська
Напрямок публіцистика

Любо́в Євге́нівна Бідно́ва (1882, Одеса — † ?) — педагог, активістка «Просвіти», українська публіцистка, письменниця, громадська діячка, редактор. Дружина Василя Біднова. Псевдоніми та криптоніми — Л. Жигмайло, Жиг-ло, Л. Ж-ло. Жертва російського окупаційного терору.

Життєпис[ред. | ред. код]

Зі своїм майбутнім чоловіком істориком Василем Бідновим вона познайомилася або в Одесі, де він навчався в духовній семінарії, або в Києві, де він вчився в духовній академії.

Побралися Біднови в Києві, де Василь жив до 1902. Потім чоловіка направляють викладати до Астрахані, але вже наступного року йому пощастило дістати посаду вчителя Катеринославської семінарії і відтоді живуть в Катеринославі. 1904 у них народжується первісток — син Арсен, пізніше — Леонід.

Громадська і письменницька діяльність у Катеринославі[ред. | ред. код]

З приїздом 1903 до Катеринослава (нині Дніпро) разом із чоловіком брала активну участь у становленні та діяльності Просвіти", виданні тут перших українських газет і часописів.

Як відомо, внаслідок революції 1905 в Україні з'явилася змога видавати часописи українською мовою.

24 лютого 1906 в Катеринославі побачило світ перше число політичного, економічного і літературного часопису «Добра порада». Вік тижневика виявився недовгим — піснля четвертого номера цензура закрила його. А завдання у часопису було шляхетне — «стати на обороні інтересів цілого українського народу, котрий переважно, бодай не сказати — виключно, складається з самих селян-хліборобів…».

У другому числі «Доброї поради» 17 березня 1906 року) вміщено статтю Л. Жигмайло (Любові Біднової) «Кріпацтво в творах Т. Г. Шевченка». Шевченківська тематика постійно наснажувала дослідницю, з-під пера якої вийшла ціла низка досліджень Кобзаревої спадщини. Ось деякі з-поміж них: «Отношение потомства к памяти Шевченко» («Исторический вестник». — 1911. № 2); «Діти в поезії Шевченка» Живе слово".— 1918. — № 1,видання «Катеринославського товариства Просвіта»); «Зрадники в поезії Шевченка» («Український пролетар». — ^20. — 26 березня). У цих статтях Біднова виступає популяризатором Кобзаревої творчості, показує її актуальність, звертає увагу на недосліджені аспекти.

Біднова не лише допомагала чоловікові у громадській роботі, але й вела у ній перед, зазначають Світлана та Василь Ульяновські у додатках до видання «Українська культура» (1993). Вона активно листувалалася з відомими діячами національного руху Андрієм Ніковським, Сергієм Єфремовим, Марією Грінченковою, була дописувачем газети «Рада» (статті про українську школу, оповідання «Про душу», «Безсилля» тощо). В одному з листів до Ніковського письменниця ділилася давно обміркованою ідеєю написати «про національний надрив у творах Франка, Лесі Українки та єврейського поета Бялика», про «моральне братоубійство однією нацією другої». Біднова постійно працювала над удосконаленням своєї майстерності. Вона хотіла домогтися, «щоб думки мої, оліцетворені в живому образі, нагадували птицю, що гарно летить при світлі сонця, а не муху, заплутану в павутинню слів, та ще часом безкрилу та безголову, як я це бачу в деяких з своїх творів!…»

У родині Біднових Любов Жигмайло була своєрідним каталізатором національної ідеї і в цьому плані активно впливала на чоловіка. Українство Василя Біднова, роблять висновок Світлана та Василь Ульяновські, значною мірою зміцнювалося і розвивалося саме завдяки цьому.

У 19101913 у Січеславі виходить ще один український часопис, неофіційний орган «Просвіти» під назвою «Дніпрові хвилі». Його фактичним редактором був Дмитро Дорошенко. Тут активно друкується Біднова.

Ось лише деякі її публікації 1913 — про Івана Франка і літературну діяльність Лесі Українки, про комедію С. Васильченка «Недоросток» і про «Народні оповідання» катеринославської письменниці Тетяни Сулими, про дешеві книжки для дітей і оповідання «Погана мати». Восени 1913 Д. Дорошенко виїхав до Києва, і подружжя Біднових пообіцяло йому довести видання «Дніпрових хвиль» до кінця року, що було й зроблено, а далі вже видання довелося припинити.

У цей час деякі твори Л. Жигмай-ло виходять окремими виданнями — «Погана мати» (Катеринослав, 1913), дослідження «Мих. Коцюбинський. Спроба характеристики» (Катеринослав, 1915). Вона друкується в московському часописі «Украинская жизнь» — тут з'являються її розвідки «Лебединая песня Л. Украинки» (1913, № 9) та «Национальные мотивы в произведениях Бялыка и Франка» (1916, № 6). Ці розвідки включив до бібліографії в своїй «Історії українського письменства» Сергій Єфремов. До речі, з Єфремовими Біднови були в дружніх, приятельських взаєминах.

Діяльність в Катеринославській «Просвіті»[ред. | ред. код]

Належачи до Катеринославської «Просвіти», Біднова, попри утиски, яких зазнає товариство від властей, провадить українську національно-культурну справу. На початку Першої світової війни просвітяни заснували у передмісті Катеринослава — Мандриківці їдальню. У ній гурток українського жіноцтва на чолі з Бідновою годував родини тих українців, які мусили піти до війська. З літа 1915 та ж «Просвіта» організувала «Галицький комітет» — він ставив своїм завданням допомагати тим галицьким українцям, яких російський уряд евакуював на Катеринославщину. Місцеві просвітяни, в тому числі й подружжя Біднових, робили це для того, щоб через допустимі з боку російського уряду форми благодійності ширити в масах українського населення національну свідомість.

Після ліквідації у 1916 товариства «Просвіта» з його благодійними установами українці вступають до російського товариства «Научное общество», організовують при ньому окрему «комісію для вивчення місцевого краю». На чолі комісії стала Біднова. Українці щотижня влаштовували засідання, на яких читалися реферати з історії, географії та етнографії Катеринославщини, провадилися національні співи та інша освітня робота. Помешкання для цих засідань охоче давала в своїй комерційній дівочій школі росіянка С. І. Степанова, що потім, від 1917 виступає як завзята противниця українського руху (була потім замордована махновцями). Голова комісії для вивчення місцевого краю, Біднова вживала всіх заходів, щоб збільшити кількість членів комісії й зробити її засідання цікавими для громадянства.

Лютнева революція в Російській імперії скинула ненависне царське ярмо, у Січеславі знов відродилася «Просвіта», інші національні товариства.

У вирі нового життя опинилося подружжя Біднових. 11 березня 1917 відбулися установчі збори відновленої «Просвіти», а 12 березня — перші збори ради «Просвіти». На них Біднову обрано заступником голови Січеславської «Просвіти» (виконувала ці обов'язки півтора місяці). Бідновим, Є. Вировому і П. Щукину доручено негайно розпочати видання газети.

Вже 18 березня вийшло перше число «Вістника товариства „Просвіта“ у Катеринославі» (вийшло 22 числа; випуск газети припинився у серпні 1917). Це безпартійне видання з'являлося щотижня, коштувало 10 копійок. Редакція знаходилася при книгарні «Слово» — в будинку Мізка на вул. Поліцейській, 59 (нині — вул. Шевченка, будинок, де колись знаходився філологічний факультет університету). На загальних зборах «Просвіти», які відбулися 9 липня 1917 в приміщенні III жіночої гімназії, Біднова робила доповідь «Про значення „Просвіт“ у відродженні українського життя».

У вересні 1917 в Катеринославі відкривається Перша українська гімназія. Біднову обирають головою батьківської ради гімназії. Як і губернський комісар народної освіти Іван Труба, вона бореться за дерусифікацію народної освіти на Придніпров'ї. Зокрема, їх непокоїть доля відкритого у 1918 в Катеринославі університету. 6 жовтня 1918 В. Біднов разом з сином Арсеном виїхав на місце своєї нової служби в Українському університеті в Кам'янці-Подільському.

Знов з'єднатися родині Біднових не судилося. Проте не переривався листовний зв'язок, наскільки це було можливим в умовах громадянської війни і повоєнної розрухи.

Закриття Катеринославського товариства «Просвіта»[ред. | ред. код]

В умовах, коли більшовицька влада, по суті, паралізувала діяльність Січеславської «Просвіти», в місті ще жевріло створене нею Українське учительське товариство в Січеславі.

На річних зборах товариства 2 лютого 1920 Біднову знову обрано до складу ради товариства. Вона запропонувала заснувати комісію для видання українських підручників, виголосила доповідь на цю тему і увійшла до складу комісії («Український пролетар». — 1920. — 18 лютого).

У 1920-х Біднова працює вчителькою 20-ї трудової школи у Дніпропетровську. На руках у неї була старенька мати. У червні 1928 їх відвідав академік Сергій Єфремов. Та доля готувала їй черговий удар — у липні 1928 вона дізнаються про несподівану смерть у Празі її сина Арсена.

Арешт[ред. | ред. код]

Біднову заарештовано 10 вересня 1929 разом з багатьма іншими представниками місцевої національної інтелігенції. На момент арешту Біднова не була ще старою жінкою — якихось 47 років, але удари долі, звісно, наклали свій відбиток на неї. Суд у справі «Спілки визволення України» відбувався в Києві в березні-квітні 1930. На лаву підсудних потрапило й три представники «Дніпропетровської філії» «СВУ» — професор Петро Єфремов, вчитель Микола Білий і вчителька Любов Біднова. Вона заявляє, що за весь час її перебування в «СВУ» тільки один раз, може, розмовляла з Петром Єфремовим і жодної роботи там не провадила. Біднова була засуджена за статтями 54-11 та 54-2 КК УРСР до трьох років позбавлення волі (умовно). Навіть після такого «м'якого» вироку влаштуватися на працю за фахом було неможливо. Вона бідувала, хоч про її подальшу долю і долю сина Леоніда нам нічого невідомо. 1935 у Варшаві помер професор Василь Біднов. У зв'язку з цим керівник відділення православної теології Варшавського університету (де викладав В. Біднов) митрополит Діонисій у квітні 1935 звертався у департамент вірувань і народної освіти Польщі з пропозицією про надання допомоги вдові. Чи дійшла до неї ця допомога — невідомо. Невідома й подальша доля Біднової. Рік і місце її смерті — невідомі.

Любов Біднову реабілітовано її у 1989.

Література[ред. | ред. код]

Микола Чабан. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905—1921) // Іма-прес. — Дніпропетровськ. — 2002.
  • Микола Чабан. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905—1921) // Іма-прес. — Дніпропетровськ. — 2002.
  • Чабан Микола. Любов Біднова (портрет на тлі епохи) // Січеславщина. Краєзнавчий альманах. Дніпропетровськ.: УкО ІМА-прес, 1999. —С.8 — 14. Чабан Микола. Біднова Любов Євгенівна // «Українська журналістика в іменах».— Вип. 6.— Львів, 1999.— С. 32 — 35.
  • Чабан М. П. Біднова Любов Євгенівна // Енциклопедія сучасної України / Нац. акад. наук України, Наук. т-во ім. Шевченка, Координац. бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — Редкол. І. М. Дзюба (співголова), А. І. Жуковський (співголова) (та ін.). — К. : [б. в.], 2003. — Т. 2 : Б — Біо. — 872 с. — 10 000 прим. — ISBN 966-02-2681-0. — С. 746—747.
  • Чабан М. П. Любов Біднова: Портрет на тлі епохи // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. — Випуск 2. — Дніпропетровськ, 1998.
  • Чабан М. П. Біднова Любов Євгенівна // Українська журналістика в іменах. — Випуск 6. — Львів, 1999.
  • ЕСУ