Ніковський Андрій Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Андрій Ніковський)
Перейти до: навігація, пошук
Андрій Васильович Ніковський
Андрій Ніковський, 1920

Андрій Ніковський, 1920
Псевдоніми, криптоніми А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А., А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо
Народження 26 жовтня 1885(1885-10-26)
  Тростянець, Охтирський повіт, Харківська губернія, Російська імперія
Смерть 1942(1942)
  Ленінград, Російська РФСР, СРСР
Поховання невідоме
Національність українець
Громадянство Російська імперіяУНРСРСР
Мова творів українська
Рід діяльності громадський і політичний діяч, літературознавець, мовознавець, журналіст
Член політичної партії Українська партія соціалістів-федералістів
S: Роботи у Вікіджерелах

Андрі́й Васи́льович Ніко́вський (псевдоніми: А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А.; криптоніми: А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо 14 (26) жовтня 1885(18851026), Малий Буялик Херсонської губернії — 1942, Ленінград) — громадський і політичний діяч, активний член ТУП і УПСФ, літературознавець, мовознавець, журналіст.

Біографія[ред.ред. код]

Андрій Ніковський народився в 1885 році в селі Малий Буялик Херсонської губернії (тепер село Іванове Комінтернівського району Одеської області). У 1912 році закінчив Новоросійський університет.

Редактор газети «Рада» (19131914). У 1918 році перший голова Українського Національного Союзу. В час української державності 1917—1919 років співпрацював з Сергієм Єфремовим у громадському й літературному житті України. Разом із ним працював у київській «Раді», головний редактором щоденника «Нова Рада». У середині вересня 1919 року в Києві відновлено призупинене за радянського часу видання газети «Рада» під редакцією А. Ніковського та за участю С. Єфремова. Включившись активно в будівництво української державності, Ніковський член Центральної Ради і заступником її голови, головою протинімецького Українського Національного Союзу під час німецької окупації в 1918 р.

Емігрував разом з урядом УНР до Польщі, де в 1920 році займав пост міністра закордонних справ в уряді Прокоповича. 30 серпня 1920 в Тарнуві (Польща) відбулося засідання РНМ УНР, на якому ухвалено утворити комісію для розробки проекту Конституції УНР на чолі з міністром закордонних справ А. Ніковським; за основу для подальшого обговорення (від 2 вересня до 1 жовтня) взято проект конституції Всеукраїнської Національної Ради.

12 травня  1922 у Варшаві заснував серед українських емігрантів, що співчували радянській владі, групу «поворотівців» — тих, хто бажав повернутися в Україну.[1]

Повернувшись після 1923 р. в Україну, присвятив свої сили виключно науковій і мовознавчій та літературно-критичній праці.

Співпрацював активно з ВУАН як член комісії для складання словника живої української мови і як член Історично-літературного товариства, виголошуючи в 1925 р. в рамках прилюдних доповідей Історично філологічного відділу ВУАН доповіді про проблеми української літературної мови, про роботу Б. Грінченка над словником української мови, про мову в творах О. Олеся та інших.

Водночас із цим продовжував свою літературно-критичну діяльність, виявлену ще 1919 року книжкою критичних нарисів «Vita Nova» про тодішніх поетів-новаторів Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка і Максима Рильського, беручи участь з 1927 р. у роботі над виданням творів Лесі Українки (за ред. Б. Якубського) і пишучи вступні статті до видань «Бурлачки» І. Нечуя-Левицького (1926), його ж «Миколи Джері» (1927), «Ніоби» О. Кобилянської (1927), «Оповідань» Т. Бордуляка (1927), «Конотопська відьма» Квітки-Основ'яненка (1927), «Гамлета» В. Шекспіра (1928) та ін. Перекладав твори М. Гоголя, Джека Лондона, писав статті до їх українських видань.

Офіційна радянська критика вбачала в ньому представника «внутрішньої еміграції» в Україні. 1929 року разом з Єфремовим ув'язнений, засуджений у 1930 р. як один із імовірних керівників Спілки визволення України. Попри абсурдність звинувачень, А. Ніковський змушений «признатися», що свою прихильну рецензію на відомий роман В. Підмогильного «Місто» він написав з метою завербувати Підмогильного в члени СВУ. Смертний вирок Ніковскому, оголошений на процесі, заміненно на вісім років ув'язнення. Покарання відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою Управління НКВС вирок було скасовано і справу закрито. Звільнений 21 квітня 1940, після чого жив у доньки в Ленінграді. Помер 1942 року в блокадному Ленінграді, місце поховання невідоме.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

В Києві існує вулиця Андрія Ніковського[2].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]