Володимир Кашицький

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Кашицький
Кашицький В.jpg
Володимир Кашицький
Народився 22 березня 1913(1913-03-22)
Австро-Угорщина с. Підбуковина поблизу Перемишля, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Помер 18 жовтня 2001(2001-10-18) (88 років)
Шрі-Ланка Шрі-Ланка
Громадянство Австро-Угорщина Австро-УгорщинаПольща Польща
Національність українець
Проживання Польща Перемишль, Польща
Польща Щецін, Польща
Україна м. Львів, Україна
Діяльність громадський діяч, меценат
Дружина Ядвіга Миколайчик
Діти Володимир та Богдан
Нагороди

премія імені Євгена Чикаленка
«Галицький лицар − 2001».

Володимир Кашицький (*22 березня 1913, с. Підбуковина, Польща — 18 жовтня 2001, Шрі-Ланка) — український громадський і культурний діяч, меценат, український патріот, лауреат відзнаки «Галицький лицар — 2001».

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство та юність[ред.ред. код]

Народився в українській родині хліборобів Петра і Розалії Кашицьких у с. Підбуковина недалеко від Перемишля (село було виселене під час операції «Вісла»). Сім'я була багатодітною — 16 братів і сестер. Навчався у Підбуковинській трикласній початковій школі, потім — у вечірній ремісничій школі імені Маркіяна Шашкевича у Перемишлі, де здобув професію слюсаря-будівельника.

У Перемишлі увійшов до кола організованого молодіжного українського руху — став членом «Пласту» та був одним із організаторів товариства «Плай».

З початком Другої світової війни був мобілізований до польського війська. Після капітуляції Польщі опинився у німецькій зоні окупації. Виконуючи таємні доручення українського підпілля, під час переходу німецько-радянського кордону був заарештований НКВД, сидів у в'язницях Перемишля, Львова, Одеси, Харкова, Куйбишева, Архангельська, Воркути, Ухти, Печори.

Володимир Кашицький був звільнений з тюрми у зв'язку з організацією більшовиками польської дивізії імені Т. Костюшка. У 1944 році отримав звання молодшого лейтенанта артилерії 1-ї Польської дивізії ім. Т. Костюшка. В боях під Варшавою командував батареєю, де був тяжко поранений, і через розрив снаряду втратив обидві руки.

Життя в повоєнній Польші[ред.ред. код]

В повоєнні роки він зміг побороти посттравматичну депресію. Знайомий радянський старшина, який ескпортував на схід ешелон цукру, подарував Кашицькому один вагон з відповідними документами. Володимир Кашицький продав вагон цукру цукроварникам і оселився в Щеціні, де придбав машину для виробництва морозива й заснував підприємство, яке виготовляло ці ласощі. Також займався будівельною спрвавою: спорудженням і продажем будинків в містах Польщі. У своїх закладах Кашицький навідріз відмовився продавати алкоголь. Найміцнішим напоєм у піцерії Кашицького було пиво.

В. Кашицький провадив громадську роботу, захищаючи інтереси інвалідів війни. Розпочав він й активну діяльність у створених на теренах Польщі українських суспільно-культурних організаціях. Пан Кашицький організовував та утримував хор імені 1000-ліття хрещення України-Руси, в якому співала українська студентська молодь. На Варшавському монетному дворі профінансував карбування до цього ювілею 12 тисяч пам'ятних медалей із зображенням Тараса Шевченка, Івана Франка, які були надіслані у різні музеї світу.

У 1961 році на 48-ому році він одружився з 25-літньою Ядвігою Миколайчик. Дружина вивчила українську мову. В побуті вона ходила в вишитих сорочках. Подружжя Кашицьких виховало двох своїх синів — Володимира і Богдана.

Діяльність в незалежній Україні[ред.ред. код]

Коли Україна стала незалежною, сімдесятидев'ятирічний Володимир Кашицький приїхав з Польщі до Львова й сказав:

« «Я хочу провадити свій бізнес тут не для самозбагачення, а щоб хоч трохи прислужитися Україні».[1]  »

Відкриваючи у 1993 році львівську піцерію, Кашицький назвав її ім'ям італійського приятеля — «Кастелярі». На той час він уже років тридцять співпрацював з італійським підприємцем, котрий продукував машини для виробництва морозива. Кашицький купив у нього кілька таких машин на початку свого бізнесу. Згодом, коли вони познайомилися особисто, Кастелярі, очевидно, вражений життєвою історією Кашицького, сказав:

« «Я дам тобі безкоштовно кілька цих машин. Розрахуєшся за них аж тоді, коли вже міцно стоятимеш на ногах…»[1]  »

Згодом у Львові Кашицьким було відкрито кав'ярню-книгарню «У Кульчицького» у реставрованому ним же приміщенні, що належало «Просвіті».

Володимир Кашицький допомагав Народному Рухові, фестивалю «Червона рута», товариству «Надсяння», видавництву «Червона калина», львівській «Просвіті», Львівському обласному відділенню Товариства зв'язків з українцями за межами України (Товариство «Україна-Світ»), членом правління якого обраний з 1996 року.

Придбав будинок в Ірпені на Київщині для школи кобзарського мистецтва, де працював кобзар та художник Микола Буднико, до якого приїздила молодь з усієї України. Вони вчилися виготовляти кобзи, бандури, торбани, ліри, гуслі та інші стародавні музичні інструменти й водночас навчалися кобзарству. В Ірпені проводили вечорниці, святкували Івана Купала та інші народні свята.

Завдяки коштам Кашицького побачили світ майже 30 різних книжок; він закупив низку раритетних видань для Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, фундував перший том збірника документів «Депортації», який вишов друком 1998 року в Інституті українознавства імені І.Крип'якевича НАН України. Став одним із засновників Другого міжнародного конкурсу виконавців на дерев'яних духових інструментах ім. Дмитра Біди (Львів, 1999–2000) та ін. Багато років надсилав національні літературу і періодичні видання українцям в інші держави.

Володиммир Кашицький казав:

« «Багато хто в Україні сьогодні підупав духом, але не я, мене інколи навіть називають романтиком. Але я впевнений, що багатій повноцінний, незалежній Україні – бути, бо ж подивіться: хто тільки не йшов на Україну – татари, Пілсудський над нами висів. Гітлер думав, що захопить весь світ. Навіть сімдесятилітня більшовицька імперія тріснула, наче горіх. А ми живімо, вірмо і тримаймося!»[1]  »

.

Титули і нагороди[ред.ред. код]

За меценатську діяльність був удостоєний почесних звань «Меценат року», «Галицький лицар — 2001», у 1998 році став лауреатом премії імені Євгена Чикаленка. Нагороджений пластовим орденом Святого Юрія у сріблі.

У 1996 році став почесний громадянином Львова.

Смерть та пам'ять[ред.ред. код]

Володимир Кашицький помер під час перебування на відпочинку в Республіці Шрі-Ланка 18 жовтня 2001 року. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

У 2003 році вийшла книжка спогадів про доброчинця, патріота України Володимира Кашицького, яка поповнила серію «Бібліотеки Ліги українських меценатів».

Володимир Кашицький говорив:

« «Я досяг успіху, тому що я українець. Історія України дає безліч прикладів, коли гору брали не сила м'язів, а сила духу, енергія думки».[1]  »

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]