Гіменокаліс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гіменокаліс
Hymenocallis rotata
Hymenocallis rotata
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)
Відділ: Вищі рослини (Streptophyta)
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Однодольні (Liliopsida)
Порядок: Холодкоцвіті (Asparagales)
Родина: Амарилісові (Amaryllidaceae)
Підродина: Amaryllidoideae
Рід: Гіменокаліс (Hymenocallis)
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Hymenocallis
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Hymenocallis
EOL logo.svg EOL: 29188
ITIS logo.svg ITIS: 500341
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 59039

Гіменока́ліс (Hymenocallis)[1] — рід багаторічних рослин родини Амарилісових, що налічує 65 видів. Усі його представники мають американське походження, серед них є багато вузьких ендеміків. Деякі види вирощують як декоративні, а також розглядають як перспективні лікарські рослини.

Назва[ред.ред. код]

Назва роду утворена від грецьких слів ὑμήν — «дівоча пліва», або в ширшому сенсі «мембрана», та καλός — «красивий». Вона відображує специфічну будову квіток гіменокалісів, у яких широкі плоскі тичинки утворюють лійкоподібну чашечку при основі пелюсток. Незвична форма квіток, химерна і витончена водночас, зумовила й поширену в аматорській літературі народну назву — павуко́ві лі́лії.

Опис[ред.ред. код]

Листя Hymenocallis speciosa
Суцвіття Hymenocallis littoralis

Трав'янисті рослини заввишки 40-70 см. Деякі представники роду вічнозелені, а деякі — листопадні з вираженим періодом спокою, під час якого листки всихають. Бульбоцибулини вкриті коричневими лусками, великі, кулясті або еліптичні, у верхній частині видовжені в «шийку», утворену основами листкових піхов. Стебла відсутні. Листків від 2 до 16 штук, вони м'які, ремнеподібні або ланцетні, жолобчасті, загострені, цілокраї, з гладкою, лискучою поверхнею, яскраво- або темно-зелені, зібрані в прикореневу розетку, як правило, сидячі, рідше — короткочерешкові.

Квітконос прямостоячий, голий і гладкий, міцний, такого ж кольору, як і листя. Запашні квітки розташовані на кінцях квітконосів поодинці або в зібрані в негусті зонтики по 2-16 штук. Приквітки (2-3 штуки) ланцетні, трикутні. Оцвітина шестичленна, актиноморфна, біла, рідше — жовтувата. Пелюстки дуже довгі, вузьколанцетні, при повному розкритті квітки стирчать вбоки або загинаються вниз. Тичинок 6, вони значно коротші за пелюстки і зростаються між собою широкими плоскими тичинковими нитками, які утворюють при основі пелюсток лійкоподібну чашечку. Як правило, її колір збігається з кольором пелюсток. Пиляки довгасті, з жовтим або помаранчевим пилком. Зав'язь куляста, яйцеподібна або грушоподібна, тригнізда. Стовпчик ниткоподібний, довший за тичинки. Приймочки голівчасті. Плід — велика видовжена коробочка. Насінини великі, темно-зелені, соковиті.

Хімічний склад[ред.ред. код]

Бульбоцибулини містять ряд алкалоїдів, найвідомішим з яких є лікорин, вперше виділений у 1920 році.[2] Пізніше виявили фенантридон (стара назва «панкратістатин»). Обидві речовини мають виражену противірусну та цитостатичну дію. Дослідження показали, що вони дієві при лікуванні жовтої гарячки, японського енцефаліту,[3] багатьох форм злоякісних пухлин, зокрема, меланоми, раку мозку, товстої кишки, нирок, легені.[4] Водночас, наявність алкалоїдів надає гіменокалісам помірної отруйності, при вживанні бульбоцибулин можлива поява проносу, нудоти, блювоту.[5]

Екологія та поширення[ред.ред. код]

Hymenocallis coronaria у природному середовищі

В природі гіменокаліси займають різні екологічні ніші. Серед цих рослин можна знайти види світло- та тіньолюбні, такі, що ростуть у посушливих місцях та види, що зростають зануреними у воду на мілководдях. Так само різноманітні вимоги цих рослин до хімічного складу ґрунтів, pH яких може коливатися від лужного до кислого. Але загальною рисою усіх представників роду є теплолюбність. Усі без винятку гіменокаліси не витримують приморозків і можуть рости лише в тропіках або у закритому ґрунті.

До особливостей цих рослин також слід віднести відносно повільне проростання насіння. В залежності від виду воно може тривати від 1 до 4 місяців.

Центром видового розмаїття гіменокалісів є Центральна Америка та острови Карибського басейну. Крім того, ці рослини зростають на півночі Південної Америки (в Бразилії, Венесуелі, Еквадорі, Гаяні), а також в субтропічних районах Північної Америки — у Мексиці та південних штатах США аж до пониззя Міссісіпі.

Застосування[ред.ред. код]

Серед представників роду близько 15 видів вирощують як декоративні, але найбільшого поширення набули гіменокаліс ранній та Hymenocallis littoralis. В тропічному та субтропічному поясі їх вирощують у садках, на газонах, біля жител, де вони утворюють ефектні бордюри або клумби. В помірному кліматі гіменокаліси вирощують в оранжереях чи горщиках, як кімнатну культуру.

Також досліджується можливість вирощування цих рослин задля отримання фармакологічної сировини.

Систематика[ред.ред. код]

Рід вперше описаний Річардом Солсбері в 1812 році. До нього віднесли рослини, що раніше входили до роду Pancratium. Відомі такі синоніми родової назви:

  • Liriopsis Rchb. (1828)
  • Choretis Herb. (1837)
  • Nemepiodon Raf. (1838)
  • Siphotoma Raf. (1838)
  • Tomodon Raf. (1838)
  • Troxistemon (1838)

Види[ред.ред. код]



Джерела[ред.ред. код]

  1. а б The Plant List.(англ.)
  2. Gorter, K. 1920. Distribution of lycorine in the Amaryllidaceae. Bulletin du Jardin Botanique de Buitenzorg I, III: 352—358.(англ.)
  3. Gabrielsen, B., T. P. Monath, J. W. Huggins, D. F. Kefauver, G. R. Pettit, G. Groszek, M. Hollingshead, J. J. Kirsi, W. M. Shannon, E. M. Shubert, J. Dare, B. Ugarkar, M. A. Ussery, and M. J. Phelan. 1992. Antiviral (RNA) activity of selected Amaryllidaceae isoquinoline constituents and synthesis of related substances. Journal of Natural Products 55: 1569—1581.(англ.)
  4. Pettit, G. R., G. R. Pettit III, R. A. Backhaus, M. R. Boyd, and A. W. Meerow. 1993 Antineoplastic agents, 256. Cell growth inhibitory isocarbostyrils from Hymenocallis. Journal of Natural Products 56: 1682—1687.(англ.)
  5. A.B. Russell, J. W. Hardin, L. Grand. 1997. Poisonous Plants of North Carolina. Department of Horticultural Science. North Carolina State University.(англ.)