Очікує на перевірку

Йоган Гарі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йоган Гарі
Народився21 січня 1979(1979-01-21)[1][2] (45 років)
Глазго, Шотландія, Велика Британія[3][4][5]
Країна Велика Британія
Діяльністьжурналіст, письменник
Галузьлітература[6] і журналістика[6]
Alma materКоролівський коледж, Кембрідж і The John Lyon Schoold
Знання мованглійська[6]
Напрямокатеїзм
Magnum opusChasing the Scream: The First and Last Days of the War on Drugsd
Конфесіяатеїзм
Нагороди
IMDbID 2228635
Сайтjohannhari.com

Йоганн Едуард Гарі (нар. 21 січня 1979) — британсько-швейцарський письменник і журналіст, що пише для The Independent і The Huffington Post. 2011 року Гарі відсторонили від роботи в The Independent, а пізніше звільнили, після того, як його викрили в плагіаті та вигадках, що припадають на 2001 рік. Тоді він вніс зловмисні редагування у вікіпедійні статті про журналістів, які критикували його поведінку[7][8]. Відтоді написав книжки про депресію, війну з наркотиками та вплив технологій на стійкість уваги[en].

Дитячі та юнацькі роки

[ред. | ред. код]

Гарі народився в Глазго (Шотландія). Його мати — шотландка, а батько —швейцарець[9]. Коли він був немовлям родина переїхала до Лондона[10]. Гарі твердить, що в дитинстві пережив фізичне насильство, коли батька не було вдома, а мати хворіла[11].

Навчався у школі Джона Лайона[en], приватній школі, афілійованій з Герроу, а потім — у коледжі Вудгауз[en], державній шестирічній школі в Фінчлі[en][12]. 2001 року закінчив Королівський коледж Кембриджу з дипломом першого ступеня із соціальних і політичних наук[13].

Початок кар'єри

[ред. | ред. код]

2000-го року Гарі став співлауреатом премії «Студент-новинар року» від газети The Times за роботу в кембридзькій студентській газеті Varsity[en]. Йому нібито довелося покинути Varsity через неетичну поведінку[14].

Після університету почав працювати у журналі New Statesman[en], де працював у 2001—2003 роках. Далі писав по дві сторінки на тиждень для газети The Independent. 2003 року став лауреатом премії журналу Press Gazette[en] в номінації молодий журналіст року[en][15]. В единбурзькому театрі «Гараж» ставили п'єсу Гарі «Going Down in History», а 2002 року його книжку «God Save the Queen?» видало видавництво Icon Books[15].

Поза тим, що Гарі був колумністом The Independent, його статті також друкували в The Huffington Post, The New York Times, Los Angeles Times, The New Republic, The Nation, Le Monde, El País, The Sydney Morning Herald і Haaretz, і він писав репортажі з різних місць світу, як-от Конго та Венесуели[16]. Регулярно виступав у ролі мистецтвознавця у The Review Show[en] на каналі BBC Two і був книжковим оглядачем журналу Slate[en]. 2009 року газетаThe Daily Telegraph назвала його одним із найвпливовіших британських лівих[en][17].

Скандал із плагіатом і фабрикаціями

[ред. | ред. код]

Плагіат

[ред. | ред. код]

У червні 2011 року блогери Deterritorial Support Group, а також редактор Yahoo! Ireland Браян Вілан твердили, що Гарі сплагіатив матеріал, опублікований в інших інтерв'ю та роботах тих, у кого він брав інтерв'ю[18][19][20]. Наприклад, інтерв'ю 2009 року з активісткою за права жінок в Афганістані Малалай Джоя[en] містило цитати з її книги «Raising My Voice», так що виглядало, ніби вона сказала це безпосередньо Гарі[21]. Гарі спочатку заперечував будь-які протиправні дії, твердячи, що цитати без авторства були для роз'яснення і не подавали чиїсь думки як його власні[22][23]. Однак, пізніше сказав, що його поведінка була «цілковито неправильною» і що «коли я брав інтерв'ю у людей, то часто подавав речі, сказані іншим журналістам або написані в книгах, як ніби вони були сказані мені, а це не так»[24]. Гарі відсторонили від роботи в The Independent на два місяці[25][7], а в січні 2012 року було оголошено, що він покидає газету[26].

Media Standards Trust[en] доручив Раді Премії Орвелла[en], яка присудила Гарі премію 2008 року, перевірити ці звинувачення[27]. Рада дійшла висновку, що «стаття містить неточності та поєднує в собі різні частини чужої оповіді» і не відповідає стандартам журналістики рівня премії Орвелла[28][29]. Гарі повернув приз[30], однак не повернув премію 2 тис. фунтів стерлінгів[31]. Згодом він запропонував повернути кошти, та видання Political Quarterly, що виплатило приз, натомість запропонувало йому зробити пожертву англійському ПЕН[en], членом якого був Джордж Орвелл. Гарі домовився з англійським ПЕН зробити пожертву на суму премії, яку мав виплатити частинами, коли повернеться працювати в The Independent, утім так і не повернувся туди[32].

Підробка інформації

[ред. | ред. код]

Окрім плагіату, виявилося, що Гарі фабрикував елементи статей[33].

В одній зі статей, за яку він здобув премію Орвелла, Гарі розповідав про звірства в Центральноафриканській Республіці, твердячи, ніби французькі солдати сказали йому, що «бувало діти приносили нам відрубані голови своїх батьків і кричали про допомогу, але нам було наказано не допомагати їм». Однак працівник НУО, який перекладав для Гарі, сказав, що цитата була вигаданою і що Гарі перебільшив масштаби спустошень у ЦАР[34][35]. Вибачаючись за викриту підробку інформації, Гарі твердив, що інші співробітники НУО підтвердили його версію подій[36][37].

У статті про військових роботів Гарі неправдиво твердив, що на колишнього прем'єр-міністра Японії Дзюнітіро Коїдзумі напав робот з заводу і ледь не вбив його[38][39][40].

Гарі неправдиво твердив, що великий глобус, споруджений для кліматичного саміту в Копенгагені, «вкривали корпоративні логотипи» McDonald's і Carlsberg, а «бренд Кола… був зображений на Африці»[40].

Ще повідомлялося, що він вигадав розповідь про те, як бачив смерть демонстранта на саміті G8 у Генуї 2001 року, тоді як насправді він поїхав звідти на таксі, перш ніж цей випадок стався[14]. Автор колонки Hackwatch у журналі Private Eye також припустив, що Гарі прикинувся, ніби вживав екстазі, і видав двотижневу туристичну подорож до Іраку за місячну дослідницьку поїздку, а потім, запевняючи, що іракські цивільні особи, з якими він розмовляв, підтримували вторгнення, намагався посилити підтримку війни в Іраку[41].

Коли Гарі працював у New Statesman, заступниця редактора журналу Крістіна Одоне засумнівалася в автентичності цитат у його статті. Коли вона попросила його показати робочі записи, він зробив паузу, а потім сказав, що загубив їх. Згодом Одоне виявила, що Гарі під своїм ляльковим обліковим записом[en] «Девід Роуз» змінив статтю про неї у Вікіпедії, неправдиво звинувативши її в гомофобії та антисемітизмі[14].

А ще Гарі звинувачували в перекручуванні текстів Джорджа Гелловея, Еріка Гобсбавма, Ніка Коена та Ноама Хомського[42][40].

Зловживання Вікіпедією

[ред. | ред. код]

У вересні 2011 року Гарі зізнався, що редагував статті у Вікіпедії про себе та журналістів, з якими мав суперечки. Під виглядом журналіста «Девіда Роуза» він додавав неправдиві та наклепницькі твердження у статті про журналістів, зокрема Ніка Коена[en], Крістіну Одоне[en], Френсіса Віна[en], Ендрю Робертса[en], Ніла Ферґюсона[43] та Олівера Камма[en][44], і редагував статтю про себе, «щоб здаватися одним із найважливіших письменників нашого часу»[43].

У липні 2011 року Коен написав у The Spectator[en] про підозрілі редагування Вікіпедії[43], що спонукало журналіста New Statesman[en] Девіда Аллена Ґріна[en] опублікувати допис у блозі із зібраними доказами[45]. Спільнота провела розслідування, і «Девіда Роуза» заблокували у Вікіпедії[45]. Гарі опублікував вибачення в The Independent, визнавши, що це саме він «Девід Роуз», і написавши: «Я по-хуліганськи й зловмисно редагував статті про людей, з якими мав конфлікт: я назвав одного з них антисемітом і гомофобом, а другого — п'яницею. Мені соромно за такий вчинок, тому що він порушує головне правило етики: не чини іншим того, чого не бажаєш собі. Я беззастережно і цілковито перепрошую всіх цих осіб»[46].

Використання закону про наклеп, щоб придушити критику

[ред. | ред. код]

Гарі погрожував подати до суду за наклеп, щоб завадити критикам розкрити його перекручення[47]. Його критику статті Ніка Коена «Що в залишку: як ліберали заблукали» розкритикували британські блогери за фактичні помилки та помилки в інтерпретації. Гарі використав закон про наклеп проти блогера, який написав, що «репутація вигадника має означати кінець кар'єри», змусивши того вилучити спірну публікацію[42].

Пізніша кар'єра

[ред. | ред. код]

Гонитва за криком (2015)

[ред. | ред. код]

У січні 2012 року, після звільнення з The Independent, Гарі оголосив, що пише книгу про війну з наркотиками, згодом вона вийшла друком під назвою Гонитва за криком[en][48][49]. Його TED Talk 2015 року «Все, що ви думаєте, що знаєте про залежність, — хибно» (англ. Everything you think you know about addiction is wrong), переглянули понад 19 млн разів (станом на 31 березня 2022 року). У виступі йдеться про те, що більшість залежностей є функціональною реакцією на досвіди і відсутність здорових підтримувальних стосунків, а не простою біологічною потребою в певній речовині[50].

Через оті попередні скандали Гарі виклав в мережу аудіозаписи деяких інтерв'ю, взятих для книжки. Письменник Джеремі Данс[en] критикував випадки, коли цитати були неточно транскрибовані або перекручені, ствердивши, що з вибірки з десятків кліпів «майже у всіх випадках слова в лапках змінено або пропущено без помітки, часто незрозуміло для чого, але в кількох випадках для того, щоб злегка змінити суть сказаного»[51][52].

У рецензії для New Matilda Майкл Бралл висловив застереження щодо способів цитування, які практикує Гарі, та підкреслив розбіжності між оповіддю в книжці Гарі та його статтею 2009 року. Він підсумував: «Я думаю, що Гарі подав корисний огляд деяких фундаментальних питань, вартих розгляду. Але до цього слід ставитися як до перших спроб випадкового полеміста та популяризатора, а не виваженого вердикту академіка»[53].

Втрачений зв'язок (2018)

[ред. | ред. код]

У січні 2018 року вийшла друком книга Гарі Втрачений зв'язок (англ. Lost Connections), де йдеться про депресію і тривогу. У ній Гарі посилається на власні дитячі проблеми, кризу в кар'єрі, приймання антидепресантів і відвідування психотерапії як на досвіди, що живили цікавість до цієї теми. Kirkus Reviews[en] високо оцінили книгу[54].

Психіатр Кармін Паріанте розкритикував «надзвичайний скептицизм» Гарі щодо антидепресантів як «хибний, марний і навіть небезпечний»[55].

Журналіст Джо Маґґс схарактеризував процес реабілітації Гарі як «безвідповідальний та небезпечний», назвавши саму книгу «мішаниною з праць інших дослідників, зібраних у щось, що було часом напівфабрикатом, часом напіввигадкою»[56].

Оглядач Guardian нейробіолог Дін Бернетт різко розкритикував уривок опублікований у The Observer. Він зазначив, що Гарі, схоже, видавав за власні відкриття речі, що були загальновідомі протягом десятиліть, наприклад біопсихосоціальну модель, і що хибно зображав медичні, психіатричні та наукові заклади як «якусь тіньову монолітну організацію, що перебуває в полоні наркоіндустрії»[57]. Згодом Бернетт написав, що на нього тиснули друзі Гарі з The Guardian, аби він запропонував Гарі переважне право на відповідь і щоб, після публікації, надав посилання на спробу спростування від Гарі[58].

Журналістка Зої Ставрі розкритикувала книгу за такі речі: відсутність посилань на джерела щодо деяких ключових тверджень, наприклад, «від 65 до 80 % людей, що приймають антидепресанти, знову впадають у депресію протягом року»; спирання на роботу тільки одного дослідника; трактування дослідження антидепресантів одного класу, як ніби це стосується всіх антидепресантів; а також плутання стресу і депресії[59][60].

Психолог і науковий письменник Стюарт Річі[en] критикував Гарі за неодноразові твердження без чітких посилань на джерела, що нібито «від 65 до 80 % людей, які приймають антидепресанти, знову впадають у депресію впродовж року». Він відстежив, що джерелом цього твердження є науково-популярна книга, а не огляд наукової літератури[61].

Мистецтво зосереджуватися (2022)

[ред. | ред. код]

У січні 2022 року Гарі опублікував книгу Мистецтво зосереджуватися. Як у нас украли увагу (англ. Stolen Focus: Why You Can't Pay Attention), де твердить, що елементи сучасного способу життя, зокрема соціальні мережі, «руйнують нашу здатність зосереджуватися»[62]. Книжку схвально оцінили Гілларі Клінтон і Стівен Фрай[63]. За свій дебютний тиждень, що закінчився 12 лютого 2022 року, вона посіла сьоме місце в списку бестселерів наукової літератури The New York Times[64].

Стюарт Річі та Дін Бернетт розкритикували книжку за те, що там не наведено переконливих доказів твердження про зменшення стійкості уваги, а також за те, що в ній основні психологічні концепції подано як нішеві ідеї, що відкрив сам Гарі[65]. Письменник/ведучий Метью Світ[en] дослідив деякі твердження в книжці та виявив, що Гарі не вказав першоджерела для деяких досліджень і спотворив результати досліджень, які свідчили про те, що за певних умов багатозадачність може мати переваги[66][67].

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Гарі — гей[68][69]. Він сказав: «Я атеїст, але я вражений тим фактом, що реакція сімей жертв Чарлстона справді схожа на Христову», маючи на увазі стрілянину в церкві Чарлстона[70].

Нагороди

[ред. | ред. код]

Книги

[ред. | ред. код]
  • Johann Hari (2002). God Save the Queen?. Icon Books. ISBN 978-1-84046-401-6.
  • Johann Hari (2015). Chasing the Scream: The First and Last Days of the War on Drugs [Гонитва за криком: перші й останні дні війни проти наркотиків]. Bloomsbury. ISBN 978-1-620-408902.
  • Johann Hari (2018). Lost Connections: Uncovering the Real Causes of Depression – and the Unexpected Solutions [Втрачений зв'язок: справжні причини депресії і несподівані вирішення проблеми]. Bloomsbury. ISBN 978-1-632868305.
  • Johann Hari (2022). Stolen Focus: Why You Can't Pay Attention [Мистецтво зосереджуватися. Як у нас украли увагу]. Bloomsbury. ISBN 978-1-526620224.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ http://www.breakingnews.com/topic/johann-hari/
  2. ↑ http://librosespanol.org/autor/johann-hari/c2tMnt/
  3. ↑ http://www.macleans.ca/culture/books/the-doomed-century-old-war-on-drugs-book-review/
  4. ↑ http://www.nouse.co.uk/2009/01/20/%E2%80%9Crichard-littlejohn-is-mentally-ill%E2%80%9D/
  5. ↑ https://www.commentarymagazine.com/article/dirty-hari/
  6. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  7. ↑ а б Deans, Jason (13 липня 2011). Journalist suspended over plagiarism row. The Guardian. с. 10. Процитовано 13 липня 2011.
  8. ↑ Johann Hari: 'I failed badly. When you harm people, you should shut up, go away and reflect on what happened'. TheGuardian.com. 2 січня 2015.
  9. ↑ Johann Hari: 'I failed badly. When you harm people, you should shut up, go away and reflect on what happened'. The Guardian. 2 січня 2015.
  10. ↑ About the Author. Chasing The Scream. Процитовано 22 жовтня 2017.
  11. ↑ Anthony, Andrew (7 січня 2018). Johann Hari: 'I was afraid to dismantle the story about depression and anxiety'. The Observer.
  12. ↑ Hari, Johann. A simple lesson on schools: Money works. Архів оригіналу за 26 січня 2013. Процитовано 11 липня 2010.
  13. ↑ Adkins, T. S.; Bulmer, N. S. D.; Jones, P. M.; Langley, H. C. (2018). A Register of Admissions to King's College Cambridge, 1934–2010. King's College Cambridge. с. 988.
  14. ↑ а б в Dirty Hari. Commentary Magazine (амер.). 1 грудня 2011. Процитовано 11 січня 2022.
  15. ↑ а б Spanner, Huw (November 2004). Let The Fiery Columns Glow. Third Way Magazine. с. 16—19.
  16. ↑ Hari, Johann (2015). Chasing The Scream. Bloomsbury USA, New York. с. 180.
  17. ↑ Dale, Iain; Brivati, Brian (27 вересня 2009). Top 100 most influential Left-wingers: 100-51. The Daily Telegraph. London. Архів оригіналу за 30 вересня 2009. Процитовано 6 травня 2010.
  18. ↑ Sabbagh, Dan (28 червня 2011). Johann Hari denies these accusations of plagiarism. The Guardian. Процитовано 28 червня 2011.
  19. ↑ O'Neill, Brendan (29 червня 2011). Johann Hari and the tyranny of the 'good lie'. The Telegraph blog. Архів оригіналу за 2 липня 2011. Процитовано 27 вересня 2011.
  20. ↑ Flock, Elizabeth (28 червня 2011). Johann Hari denies he plagiarized, sparking mockery campaign. The Washington Post. Процитовано 28 червня 2011.
  21. ↑ Dowell, Ben (1 липня 2011). Johann Hari: more plagiarism allegations. The Guardian. Процитовано 27 вересня 2011.
  22. ↑ Hari, Johann. Interview etiquette. johannhari.com. Архів оригіналу за 30 червня 2011. Процитовано 28 червня 2011.
  23. ↑ Hari, Johann (29 червня 2011). Johann Hari: My journalism is at the centre of a storm. This is what I have learned. The Independent. Процитовано 29 червня 2011.
  24. ↑ Anthony, Andrew (7 січня 2018). Johann Hari: 'I was afraid to dismantle the story about depression and anxiety'. the Guardian. Процитовано 25 липня 2018.
  25. ↑ McAthy, Rachel (12 липня 2011). Orwell Prize Council begins investigation into Johann Hari|Johann Hari suspended for two months pending investigation. journalism.co.uk. Mousetrap Media.
  26. ↑ Johann Hari leaves the Independent after plagiarism storm. TheGuardian.com. 20 січня 2012.
  27. ↑ Gunter, Joel (30 червня 2011). Orwell Prize Council begins investigation into Johann Hari. journalism.co.uk. Mousetrap Media.
  28. ↑ Johann Hari did not deserve Orwell Prize, say organisers. Politics.co.uk (амер.). 27 вересня 2011. Процитовано 12 січня 2022.
  29. ↑ Orwell Prize accuses Johann Hari of plagiarism. the Guardian (англ.). 27 вересня 2011. Процитовано 12 січня 2022.
  30. ↑ The Orwell Prize and Johann Hari. 28 вересня 2011.
  31. ↑ Pugh, Andrew (27 вересня 2011). Johann Hari yet to return Orwell prize £2,000. Press Gazette. Архів оригіналу за 2 березня 2012. Процитовано 25 липня 2017.{{cite news}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  32. ↑ The Orwell Prize and Johann Hari – English PEN. 4 жовтня 2011.
  33. ↑ Guardian admits to fabrication by freelancer. Financial Times.
  34. ↑ Top UK Journalist Stripped Of Major Prize As Scandal Growns And Grows. HuffPost UK (англ.). 27 липня 2011. Процитовано 11 січня 2022.
  35. ↑ Johann Hari in Africa: the crucial emails – Telegraph Blogs. 30 липня 2011. Архів оригіналу за 30 липня 2011. Процитовано 11 січня 2022.
  36. ↑ Johann Hari: A personal apology. The Independent (англ.). 14 вересня 2011. Процитовано 12 січня 2022.
  37. ↑ Johann Hari admits plagiarism and returns Orwell Prize | Media news. www.journalism.co.uk. 14 вересня 2011. Процитовано 12 січня 2022.
  38. ↑ Johann Hari: The age of the killer robot is no longer a sci-fi fantasy. Independent.co.uk. 22 січня 2010.
  39. ↑ Commentary on Killer Robots is Mostly Bunk. 26 січня 2010.
  40. ↑ а б в Dirty Hari. December 2011.
  41. ↑ Hari's Game. Private Eye. № 1076. 23 березня 2003. с. 5. Архів оригіналу за 12 жовтня 2007. Процитовано 12 січня 2022.
  42. ↑ а б Michael Weiss. Bloggers defy Britain's tough libel laws. Slate Magazine. Архів оригіналу за 12 жовтня 2007. Процитовано 12 січня 2022.
  43. ↑ а б в Cohen, Nick (9 липня 2011). Diary. The Spectator. London. Архів оригіналу за 4 серпня 2011. Процитовано 28 липня 2011.
  44. ↑ Thompson, Damian (11 липня 2011). The scandal that will not go away. The Daily Telegraph blog. Архів оригіналу за 25 серпня 2011.
  45. ↑ а б Allen Green, David (15 вересня 2011). The tale of Mr Hari and Dr Rose. New Statesman. Процитовано 22 вересня 2011.
  46. ↑ Hari, Johann (14 September 2011). «A personal apology». The Independent.
  47. ↑ The tale of Mr Hari and Dr Rose. New Statesman (амер.). 8 червня 2021. Процитовано 12 січня 2022.
  48. ↑ Hari, Johann (20 січня 2012). Update. Johannhari.com. Архів оригіналу за 18 січня 2016. Процитовано 17 квітня 2012.
  49. ↑ Chasing the Scream. Bloomsbury Publishing.
  50. ↑ TED talk: Everything you thought you knew about addictions is wrong. 18 січня 2018.
  51. ↑ Johann Hari Is Still Lying to You. Jeremy Duns (брит.). Процитовано 11 січня 2022.
  52. ↑ A Short*, Frustrated Piece On Johann Hari's Quote Deceptions. Jeremy Duns (брит.). Процитовано 11 січня 2022.
  53. ↑ Chasing the Scream Review Part IV: My Reservations About Johann Hari. 4 березня 2016.
  54. ↑ Kirkus Review: Lost Connections. 23 січня 2018.
  55. ↑ As a psychiatrist, I know that Johann Hari's views on antidepressants are wrong. Independent.co.uk. 10 січня 2018.
  56. ↑ The Quietus | Opinion | Black Sky Thinking | Why the Rehabilitation of Plagiarist Johann Hari is Irresponsible & Dangerous.
  57. ↑ Burnett, Dean (9 січня 2018). Is everything Johann Hari knows about depression wrong?. The Guardian. Процитовано 10 січня 2018.
  58. ↑ Burnett, Dean (22 січня 2021). [Thread] This has come up a few times lately. But it suddenly dawned on me that I'm not employed by the Guardian any more, so can be more honest about how this went down. It's a very strong example of how 'the media' can look after 'their own' so vigorously, no matter the consequences. Процитовано 23 січня 2021.
  59. ↑ Five things wrong with Johann Hari's comeback book that I spotted from the extract alone. 8 січня 2018.
  60. ↑ Thinking critically about Lost Connections 1: An introduction, of sorts. 22 січня 2018.
  61. ↑ @StuartJRitchie (11 січня 2018). Thread Part 2 -> Eventually, I found Hari's source! It's not a recent meta-analysis of the full literature on anti-… (Твіт) — через Твіттер.
  62. ↑ Your attention didn't collapse. It was stolen. the Guardian (англ.). 2 січня 2022. Процитовано 11 січня 2022.
  63. ↑ Stolen Focus : Why You Can't Pay Attention - and How to Think Deeply Again. stolenfocusbook.com (амер.). 2 липня 2021. Процитовано 12 січня 2022.
  64. ↑ Combined Print & E-Book Nonfiction - Best Sellers. The New York Times. Процитовано 18 лютого 2022.
  65. ↑ Johann Hari's stolen ideas. UnHerd (брит.). 7 січня 2022. Процитовано 11 січня 2022.
  66. ↑ Thread by @DrMatthewSweet on Thread Reader App. threadreaderapp.com. Процитовано 11 січня 2022.
  67. ↑ Linehan, Hugh (15 січня 2022). Too few of us are paying attention to the problems with Johann Hari's new book. The Irish Times. Процитовано 14 лютого 2022.
  68. ↑ Hari, Johann (13 грудня 2002). Sleeping with the enemy. The Guardian. Процитовано 13 жовтня 2020.
  69. ↑ Hari, Johann (1 березня 2015). Has being gay influenced my view of the war on drugs?. OpenDemocracy. Процитовано 13 жовтня 2020.
  70. ↑ @johannhari101 (20 червня 2015). I'm an atheist, but I am in awe of the fact the reaction of the Charleston victims' families is genuinely Christ-like cnn.it/1CjkVPs (Твіт). Архів оригіналу за 15 січня 2021. Процитовано 14 вересня 2022 — через Твіттер.
  71. ↑ Morris, Sally (15 червня 2000). Future Perfect. The Times. London.
  72. ↑ British Press Awards: Past Winners. Press Gazette. Архів оригіналу за 20 березня 2012. Процитовано 17 квітня 2012.
  73. ↑ а б Johann Hari. BBC News. 5 травня 2006. Процитовано 6 травня 2010.
  74. ↑ The dark side of Dubai. Independent.co.uk. 7 квітня 2009. Процитовано 25 липня 2018.
  75. ↑ Winners announced for Environmental Press Awards. Press Gazette. London. 26 листопада 2008. Архів оригіналу за 16 червня 2011. Процитовано 31 липня 2013.
  76. ↑ Independent journalist wins Stonewall award. The Independent. London. 7 листопада 2009. Процитовано 7 листопада 2009.
  77. ↑ Previous Winners 2009. Comment Awards. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 5 березня 2015.
  78. ↑ AIUK Media Awards: Winners and Nominees 2010. Amnesty International UK. Архів оригіналу за 14 березня 2012. Процитовано 17 квітня 2012.
  79. ↑ Congo's tragedy: the war the world forgot. Independent.co.uk. 5 травня 2006. Процитовано 25 липня 2018.
  80. ↑ Johann Hari picks up Martha Gellhorn Prize. Press Gazette blog. London. 24 травня 2010. Архів оригіналу за 25 липня 2011. Процитовано 2 липня 2010.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Йоган_Гарі&oldid=41797543