Перейти до вмісту

Когурьо

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

고구려(高句麗)
Коґурьо
37 до н. е. – 668 ↓
Прапор Коґурьо
Прапор
Коґурьо: історичні кордони на карті
Коґурьо: історичні кордони на карті
СтолицяЧжольбон
(37 до н. е.-3)
Куннесон
(3-427)
Пхеньян
(427—668)
Мовикогурьоська (старокорейська)
РелігіїБуддизм, конфуціанство, даосизм, шаманізм
Форма правліннямонархія
Ван 
• 37 до н. е. — 19 до н. е.
Тонмьонсон
• 391—413
Квангетхо
• 413—491
Чансухо
• 590—618
Йонянгхо
Історія 
• Заснування
37 до н. е.
• Прийняття буддизму
372
• Походи Квангетхо
391 - 413
598 - 614
645 - 668
• Падіння Пхеньяна
21 вересня 668
Населення
3 500 000 (668) осіб
Попередник		 Наступник
Пуйо
Пархе
Сілла
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Когурьо
Історія Кореї
Доісторична Корея
Кочосон, Чінгук
Ранні корейські королівства
Пуйо, Окчо, Тон'є, Самхан, Конфедерація Кая
Три королівства
Когурьо, Пекче, Сілла
Об'єднане Сілла, Пархе
Пізні три королівства
Корьо: Кіданьські війни, Монгольські вторгнення
Чосон: Імджинська війна
Корейська імперія
Генерал-резиденти
Під контролем Японії:
Генерал-губернатори, Тимчасовий уряд Республіки Корея
Розділена Корея:
Корейська війна, Північна, Південна Корея
Хронологія, Військова історія, Список монархів
Портал «Корея»

Коґурьо́ (кор. 고구려, 高句麗; кит.: 高句麗; яп. こうくり, латиніз.: kōkuri) — назва корейського племені й однойменної держави, що існувала з 37 до н. е. до 668 н. е. Поряд з Коґурьо знаходилися ще дві давньокорейські держави — Сілла і Пекче, тому цей час називають періодом трьох корейських королівств.

Плем'я когурьо до початку 1 століття до н. е. займало територію середньої течії річки Ялуцзян (кит.: 鸭绿江; корейська назва — Амноккан, кор. 압록강), яка в наш час розділяє КНР і КНДР. Перший докладний опис міститься у китайських династичних хроніках «Саньґочжи» 3 століття. Племінне державне утворення Когурьо домоглося незалежності від Китаю у 37 до н. е.

Сучасна назва «Корея» походить від назви середньовічної держави Корьо, яка, у свою чергу, є скороченням від назви «Когурьо».

Столицею держави Когурьо було місто Хвандо, сучасний Цзіань у Північно-Східному Китаї, а з початку 5 століття — місто Пхеньян.

Найвищої могутності держава досягла наприкінці 4 століття, контролюючи велику територію на півночі Корейського півострова й більшу частину Маньчжурії. Посиленню Когурьо сприяла роздрібненість сусіднього Китаю, правителі якого були не в змозі відновити свій вплив у Кореї.

У 612 Когурьо відбило завойовницький похід китайської династії Суй, що призвело до її падіння. У 668 державу було розгромлено ордами китайської імперії Тан, яка виступила у союзі з корейською державою Сілла. Тан отримала володіння Когурьо на північ від річки Тендоган, а Сілла — південні території цього королівства.

Назва

[ред. | ред. код]

Спочатку називалося Гурьо (Old Korean 句麗, єльська: Kwulye, [ku.ɾjʌ̹]) або щось подібне до kōkuri чи kaukuri)[1]. Обидва слова походять від "忽" (*kuru або *kolo), що означало замок або фортеця[2]. Припускають, що це слово було словом-бурлакою, подібним до середньомонгольського qoto-n[3]. Також існує кілька можливих когнатів для 忽, яке пізніше використовувалося у значенні «адміністративний підрозділ» з написанням hwol [hʌ̹ɭ], як у 買忽 mwoyhwol/michwuhwol [mit͡ɕʰuhʌ̹ɭ], поряд з ймовірним когнатом 骨 kwol [ko̞ɭ][4]. Нам Пун-хьон також представляє його як термін з Пекче, ймовірно, споріднений зі словом з Когурьо з тим самим значенням та написанням.

Ітерація 徐羅伐 Syerapel як 徐羅城 *SyeraKUY прирівнювала давньокорейське слово для позначення «села», 伐 pel, до давньояпонського для позначення «замку» 城 ki, що вважається запозиченням з Пекче 己 *kuy, яке, своєю чергою, є запозиченням з Когурьо 忽 *kolo[5]. Середньокорейські 골〯 kwǒl [ko̞ɭ] та ᄀᆞ옳 kòwòlh [kʌ̀.òl] («район»), ймовірно, походять від *kolo[6].

Назва Когурьо (кор. 고구려; Hangaza 高句麗; корейська вимова: [ko̞ɡuɾjʌ̹]), що означає «високий замок», є поєднанням імені «Гурьо» та префікса «Ко» (кор. 고; Hangaza 高; дослівно «високий», «великий»)[7]. Назва походить від Когурьо-хьон, повітом командирства Сюаньту імперії Хань. Зі зменшенням впливу Хань на Корею, Когурьо-хьон став центром раннього союзу Когурьо[8].

З середини V століття Когурьо скорочувалося до кальки Корьо (кор. 고려; Hangaza 高麗; корейська вимова: [ko.ɾjʌ]; середньокорейська: 고ᇢ롕〮, Kwòwlyéy), що саме по собі мало значення «високий і прекрасний»[9].

Історія

[ред. | ред. код]

Передумови

[ред. | ред. код]

Найдавніший запис назви Когурьо можна простежити до географічних монографій у «Ханьшу» і вперше засвідчений як назва одного з підрозділів командирства Сюаньту, заснованого вздовж торгових шляхів у басейні річки Амнок після руйнування Кочосон у 113 році до н. е.[10] Разом з тим припускають, що арод кугурьо спочатку розташовувався в командирстві Ляосі (сучасні західний Ляонін та частини Внутрішньої Монголії) або навколо нього, а пізніше мігрував на схід, про що свідчить інший запис у «Ханьшу»[11]. Ранні племена когурьо, від яких походить адміністративна назва, мешкали поблизу або в межах командирства Сюаньту[12][13]. Його племінні вожді також, ймовірно, мали титул правителя хоу над повітом Гаогулі (майбутньому Когурьо)[14].

У 75 році до н. е. одна з груп ємеків, плем'я когурьо, здійснила вторгнення до командирства Сюаньту[15]. У «книзі Тан» записано, що імператор Тайцзун згадує історію Когурьо як таку, що нараховує близько 900 років. Вважається, що на момент свого заснування народ когурьо був сумішшю людей з Пуйо та ємеків, оскільки знать з Пуйо, можливо, втекло з їхньої держави та об'єдналося з існуючими вождями ємеків[16]. Перша згадка про Когурьо як групове позначення, пов'язане з племенами ємеків, є посиланням у «Ханьшу», де обговорюється повстання Когурьо у 12 році[17].

Заснування

[ред. | ред. код]

Згідно з Самгук Сагі XII століття та Самгук Юса XIII століття, принц з держави Пуйо на ім'я Джумон утік після боротьби за владу з іншими принцами двору[18] та заснував Когурьо в 37 році до н.е. в регіоні під назвою Чолбон Пуйо, який зазвичай вважається розташованим у басейні річок Амнок та Хунь. Найдавніша згадка про Джумона міститься на Стелі Квангетхо. У Самгук Сагі стверджується, що Когурьо було засновано в 37 році до н.е., але сьогодні дата заснування династії під сумнівом, оскільки археологічні дані свідчать про те, що Когурьо було засновано раніше за Сіллу[19][20][21]

Когурьо на момент утворення

Джумон, що відомий як Тонмьонсон, у 36 році до н.е. завоював племінні держави бірю, у 33 році до н. е. — хен-ін та 28 року до н.е. — північних окчо, а також державу Тон'є та інші племена в південно-східній Маньчжурії та Північній Кореї. Когурьо швидко розширило свою владу з їхнього початкового басейну контролю в басейні річки Хунь. Після централізації Когурьо, можливо, не змогло використати достатньо ресурсів з регіону, щоб прогодувати своє населення, і тому, дотримуючись історичних скотарських тенденцій, прагнуло здійснювати набіги та експлуатувати сусідні суспільства заради їхніх земель та ресурсів. Агресивна військова діяльність також могла сприяти розширенню, дозволяючи Когурьо стягувати данину зі своїх племінних сусідів та домінувати над ними політично та економічно[22].

Завдяки збільшенню ресурсів та людських ресурсів, які дали поневолені племена, ван Тхеджохо очолив напади на ханьські командорства Лолан та Сюаньту[23]. Розширене Когурьо незабаром вступило в прямий військовий контакт з Ляодунською командорством на заході. 197 року Гунсунь Кан, очільник Дайфанського командорства, втрутився у боротьбу за владу в Когурьо[24]. Навіть після зміцнення влади тхеван Сансан вимушен у 209 році відбивати нове вторгнення ханьських військ, відя ких зазнав поразки. Було втрачено західну чатсину державу. За цим обставин тхеван переніс столицю з долини річки Хунь до долини річки Амнок, заснувавши столицю Хвандо[25].

Відносини з сусідами

[ред. | ред. код]

У хаосі, що настав після падіння династії Хань, колишні командорства вирвалися з-під контролю та були під владою різних незалежних воєначальників. Оточений цими командорствами, Когурьо прагнув покращити відносини з новоствореною державою Вей, тому у 220 році надіслав останній данину. У 238 році Когурьо уклав офіційний союз з Вей проти Ляодунського командорства, що стало незалежним. Коли Ляодун був остаточно завойований Вей, співпраця між Вей та Когурьо розпалася, і Когурьо атакував західні околиці Ляодуна, що спровокувало контратаку Вей у 244 році, захопивши й зруйнувавши Хвандо[26]. 245 року було укладено мир, за яким Когурьо відмовилося від зазяхань на Ляодун. Воднчоас Окчо і Тон'є здобули незалежність.

У 259 роціВей, скориставшись внутрішнім розгардіжем в Когурьо, знову вдерлися до держави, але тхеван Чунчхон здобув переконливу перемогу у битві під Янменгоком[27]. Падіння династії Вей у 265 році знизило загрозу з заходу.

Всього за 70 років Когурьо відбудувало свою столицю Хвандо та знову почало здійснювати набіги на командорства імперії Цзінь. Коли Когурьо розширило свої володіння на Ляодунський півострів, останнє китайське командорство (Лолан) було завойовано та поглинуто Мічхоном у 313 році, в результаті чого решта північної частини Корейського півострова опинилися в його складі[28]. Це завоювання призвело до кінця китайського панування над територією на півночі Корейського півострова, яке тривало 400 років[29][30].

Когурьо зазнало серйозних невдач і поразок під час правління Когугвона у війнах з державою Рання Янь. 342 року війська останньої напали та зруйнували столицю Хвандо, захопивши 50 000 чоловіків та жінок, а також полонили матір, дружину і та труну з померлим батьком тхевана[31]. Когугвон зміг їх повернути лише через 13 років (після дипломатичних й військових спроб у 343, 345, 349, 355 роках). Тимчасовою столицею тхеван обрав Пхеньян. Але згодом повернувся до Куннесона. Надалі зберігав мирні стосунки з Ранньою Янь. Натомість вступив у протистояння з державою Пекче за владу над півднем Корейського півострова. У військових кампаніях 369 і 371 років тхеван зазнав відчутних поразок, зрештою загинувши у битві при Чіяні[32].

Новий тхеван Сосурім провів політичну, військову та правову реформи, прийняв 372 року прийняв буддизм як державну релігію та заснував освітню школу Техак. Все це змінило Когурьо, дозволивши тхевану Когугяну 385 року завдати поразки державі Пізня Янь, а 386 року — Пекче[33].

Піднесення

[ред. | ред. код]

Найбільшого посилення Когурьо досягло за панування Квангетхо, який під час своїх кампаній завоював 64 міста-фортеці та 1400 сіл[34][35]. На заході він переміг племена киданів та завдав поразки Пізній Янь, завоювавши весь Ляодунський півострів[36]; на півночі та сході він захопив значну частину держави Пуйо та підкорив сушенів, тунгуських предків чжурчженів та маньчжурів[37]; а на півдні він переміг та підкорив Пекче, сприяв розпаду Кимгван Каї та встановив зверхність над Сіллою[38].

Когурьо у 476 році

Чансу у 427 році переніс столицю до Пхеньяна, більш підходящого регіону для перетворення на столицю[39], що призвело до досягнення Когурьо високого рівня культурного та економічного процвітання[40]. Також продовжив територіальну експансію Когурьо в Маньчжурію та досяг річки Сунгарі на півночі[41]. Він вдерся до кіданів, а потім напав на плем'я дідоугань, розташоване у східній Монголії, разом зі своїми союзником Жужанським каганатом[42]. Разом з тим придушив повстання Пекче та Сілла, яких змусив поступитися на користь Когурьо великими територіями та знову визнати свою зверхність. Цим фактично було об'днано Корейський півострів[43]. Тривале правління Чансу ознаменувалося вдосконаленням політичних, економічних та інших інституційних механізмів Когурьо.

Під час правління Мунджамьона було повністю захоплено Пуйо, що ознаменувало подальше розширення Когурьо на північний схід, водночас продовжувався сильний вплив на королівства Сілла та Пекче, а також племена удзі та киданів. Його син Анжан уклав союзи з державами Північна Вей і Лян, також не давав змоги Пекче і Сілла скинути залежність. Але 531 року за сумнівних обставин тхевана було вбито.

Занепад

[ред. | ред. код]

Починаючи з панування тхевана Анвона починається поступовий занепад держави. Посилилася аристократична фракційна боротьба. Політичний розкол поглибився, оскільки дві фракції виступали за різних князів на трон, поки 8-річного тхевана нарешті не був короновано. Але боротьба за владу так і не була остаточно вирішена, оскільки аристократи з приватними арміями призначали себе фактичними правителями провінцій. Скориставшись внутрішньою боротьбою в Когурьо, у 550-х роках ґьоктюрки завоювала деякі з північних земель Когурьо.

551 року Пекче та Сілла об'єдналися, щоб напасти на Когурьо з півдня. Після того, як Пекче виснажилося серією дороговартісних штурмів укріплень Когурьо, війська Сілла, прибувши під приводом надання допомоги, атакували та захопили у 553 році всю долину річки Хань. Війна, що проходила вздовж центру Корейського півострова, мала дуже важливі наслідки. Вона фактично зробила Пекче найслабшим гравцем на Корейському півострові та дала Сіллі важливу, багату на ресурси та населення територію як базу для експансії. І навпаки, вона позбавила Когурьо можливості використовувати цю територію, що послабило.

Когурьо-суйська кампанія 598 року
Когурьо-суйська кампанія 612 року

Також з постанням в Китаї імперії Суй відновилася загроза для Когурьо з заходу. Суй також уклала союз з Пекче і Сіллою. У 598 році Когурьо здійснило превентивний напад на Ляосі, що призвело до битви при Ліньюгуані, але було відбито силами Суй[44]. Цим було розпочато війну, що тривала до 614 року. Найкатастрофічніша кампанія Суй проти Когурьо відбулася в 612 році, в якій Суй, мобілізувало близько 1 133 800 вояків. Затиснутий вздовж лінії укріплень Когурьо на річці Ляо, загін з чисельністю близько 305 тис. вояків обійшов головні оборонні лінії та попрямував до столиці Когурьо, щоб з'єднатися з військово-морськими силами Суй, які мали підкріплення та припаси. Але флот Когурьо спочатку переміг суйський, внаслідок чого величезна ворожа армія вимушена була відступати, проте у битві при Сальсу китайцям було завдано ніщивної поразки, втрати яких сягнули більше 300 тис. вбитих. 614 року було укладено перемир'я з імперією Суй.

Війни з Тан у 645—668 роках

642 року внаслідок заколоту тхевана Йонню було повалено й фактичну владу перебрав Йон Кесомун. Останній спочатку намагався встановити дружні відносини з новою імперією Тан. Разом з тм Когурьо уклав союз з Пекче та атакував Сіллу, захопивши 40 прикордонним фортець[45]. У відповідь Сілла звернулася до Тан, що стало приводом до нової війни у 645 році. Армія Тан захопила низку фортець Когурьо, включаючи важливу фортецю Ляодун. Але кампанія загалом була невдалою для китайців[46], оскільки не вдавшись захопити фортецю Ансі після тривалої облоги, яка тривала понад 60 діб[47]. Тан знову вделося до Когурьо у 647 та 648 роках, але обидва рази зазнало поразки[48].

Війна поновилася у 660 році. Спробав Тан розбити союз Когурьо-Пекче виявилося невдалим[49]. 662 року у битві при Сасу Когурьо завдало рішучої поразки танській армії[50].

Загибель

[ред. | ред. код]

Влітку 666 року Йон Кесомун помер від природних причин, а Когурьо був кинутий у хаос і ослаблений боротьбою за спадкоємство між синами Йон Намсеном, Йон Намгоном, Йон Намсаном та молодшим братом Йон Чонто. Останній перейшов на бік Сілла. 667 року танська армія змову атаковала Когурьо. На її бік перейшов Йон Намсен[51]. Вросени668 Тан і Сілла взяли в облогу Пхеньян. Після запеклої облоги столицю було захоплено. Когурьо перестала існувати, значна частина якої відійшла до Сілли.

У 669 році, за наказом імператора Гаоцзуна, частина народу Когурьо була змушена переселитися в регіон між річками Янцзи та Хуай, а також у регіони на південь від гір Ціньлін та на захід від Чан'аня, залишивши на первісній землі лише старих та немічних мешканців. Понад 200 000 полонених з Когурьо були взяті військами Тан та відправлені до Чан'аня[52].

Генеральний протекторат з питань умиротворення Сходу був призначений урядом Тан для управління та контролю над колишніми територіями колишнього Когурьо. Генеральний протекторат для умиротворення Сходу був перейменований на Мале Когурьо до його остаточного поглинання Пархе, яку заснували 698 року біженці з Когурьо.

Територія

[ред. | ред. код]

Когурьо переважно контролювало територію, яка зараз є центральною та південною Маньчжурією та північю Корейського півострова. У період найбільшого піднесення Когурьо включали три чверті Корейського півострова, зокрема з сучасним Сеулом, майже всю Маньчжурію[53], та частини Внутрішньої Монголії[54]. На ґрунті археологічних розвідок руїн фортеці Когурьо в Монголії[55] припускають, що максимальна протяжність Когурьо лежала ще далі на захід у сучасній Монголії[56][57].

Столиці

[ред. | ред. код]

Довгий час столицею був Кунне (городище Гонейчен) на р. Ялуцзян (м. Цзіан провінції Цзілінь КНР)[58]. У 15 км від цього городища на р. Тунгоу зходяться залишки гірської фортеці Ваньду, яку співвідносять з наступною столицею Когурьо — Хвандо. У 427 році столиця була перенесена до Пхеньяна.

Устрій

[ред. | ред. код]

Згідно з «Самгук Юса», Тонмьонсон, засновник держави, змінив своє прізвище з «Хе» на «Ко», свідомо відображаючи начебто своє божественне походження. Цим було розпочато лінію на сакралізацію царської влади в Когурьо[59]. Владна спадкоємність змінилася з братньої на патрілінійну, стабілізуючи ванський двір[60].

Спочатку являло собою племінний союз у складі 5 провідних племен на чолі із тхеваном. У 53 році ваном Тхеджохо п'ять племен було реорганізовано в п'ять провінцій з центральним управлінням. Зовнішні відносини та військові сили контролювалися ваном. При цьому завойованим племенам дозволено було зберігати своїх вождів, але вони підпорядковувалися і звітували перед губернаторами, призначеними з коло правлячої династії Когурьо.

Серед посадових осіб було 12 рангів, з найвищою доступною посадою в аристократії була тедеро (대대로, 大對盧; «головний міністр»). Далі йшли тега (대대, 大加) і сога (소가, 小加), члени яких не мали права на найвищі посади[61]. Спочатку посада головного міністра була безстроковою, але пізніше її міг обіймати протягом трьох років обраний аристократією. Проте найчастіше найвпливовіший дворянин займав цю посаду силою, і суперники часто вирішували, хто займе це місце, шляхом збройної боротьби. З часом з'явилися державні посади, такі як темодал (대모달, 大模達), який займався військовою адміністрацією, тхакпакша (태학박사, 太學博士; «головний вчений»)[62]. Посадовці вище 5-го рангу утворювали Державну раду[63]. 642 року впроважено посаду де мандзі, що поєднувала функції першого міністра і головнокомандувача військ.

Адміністративний поділ

[ред. | ред. код]

У міру просування Когурьо до IV століття виникла регіональна адміністративна одиниця, зосереджена навколо фортець, побудованих на нещодавно розширених територіях. З IV до початку VI століття система гун або кун (на кшталт «округу») почала створюватися в більшості регіонів, контрольованих Когурьо, хоча й не у всіх, про що свідчить існування 16 гунів поблизу річки Хань. На чолі гуну стояв гунду (згодом став зватися тоса). Префектури були згруповані в п'ять більших одиниць, які називалися пу (부, 部), що відповідали провінції або префектурі. Їх очолював йоксал (욕살, 褥薩). Столиці також були поділені на п'ять пура (міські округи)[64].

Гун поділялися на сон (фортеця), або чон (село). Їх очолював суса, хоча його назви змінювалися на чорьогунджі та ручо. Чорьогунджі мав як військові, так і цивільні можливості, а їхні резиденції часто розташовувалися всередині фортець[65]. Село очолював місцевий вождь, який міг обіймати лише місцеві посади та не міг підніматися вище центрального уряду.

Суспільство

[ред. | ред. код]

Мало суто становий характер. Поділялося на членів правлячої династії, вищу аристократію, провінційну знать, буддійське духовенство і шаманів. Член династії з кланів К’єру-бу, Соно-бу та Меннім з Чол-бу мали право на вищий аристократичний титул кочуга (고추가, 古雛加).

З часом племінні вожді продовжували поглинатися центральною аристократією[66].Знать і вожді племен завойованих територій були інтегровані в центральну державну організацію в певній системі з посадами хджонг (형, 兄; «старший») і са (사, 士; «адміністратор»)

Нижчими станами були ремісники, селяни і заможні торгівці. На самомоу низу перебували раби[67].

Економіка

[ред. | ред. код]

На першому єтапі існування державі через географічні умови, а саме поширення гірської місцини з вузькими рівнинами, не було змоги підтримувати самодостатню економіку. Тому Когурьо була змушена вести постійні війни та завоювання, щоб забезпечити свій народ даниною та харчами з завойованих територій[68].

Пізніше замість полювання та рибальства на перший план вийшло сільське господарство, вирощування рису, проса, строкатого сорго, квасолі, сої, женьшеню, кунжуту, конопель, а також розведення тварин. Також розширилося виробництво шовку та торгівля шкіряними виробами[69]

Сплачувалися різні податки, включаючи подушний податок та податок, що сплачується за домогосподарство, а також обов'язкову працю та військову службу. Кочові племена, які мігрували, оподатковувалися по-різному: вони повинні були сплачувати податки групами по десять осіб. Податок, що стягувався з домогосподарств, визначався відповідно до платоспроможності мешканців[70].

Торгівля відбувалася вздовж південного та західного узбережжя та річок країни, спочатку вільно, а пізніше у визначених фортах. Наприклад, було знайдено китайський фарфор та записи про торгівлю норковим хутром. Основним торгівельним партнером були китайські держави, а також Сілла, Пекче і Жужанським каганат. Після приходу до влади династії Тан офіційна торгівля з Китаєм була перервана, але торгівля з чорним хутром продовжувалася[71].

Військо

[ред. | ред. код]
Докладніше: Військо Когурьо

Когурьо було державою з високим рівнем мілітаризму. Спочатку існувало чотири частково автономні військові округи, засновані на сторонах світу, та центральний округ, очолюваний монархом; однак у першому столітті кардинальні округи стали централізованими та управлялися центральним округом, а до кінця III століття вони втратили всю владу на користь монарха[72].

Сосурім запровадив військові реформи. Кожен підданий Когурьо був зобов'язаний служити в армії або міг уникнути призову, сплачуючи додатковий податок на зерно. У столиці було 5 армій, переважно кіннотників, якими особисто керував тхеван, що нараховували близько 12 500 осіб. Військові підрозділи від 21 до 36 тис. солдатів, розташовувалися в провінціях і очолювалися гунду (губернаторами). Військові колонії поблизу кордонів складалися переважно з солдатів та селян. Були також приватні армії, що утримувалися аристократами. Ця система дозволяла Когурьо утримувати та використовувати постійну армію чисельністю 50 тис. без додаткових витрат.

Під час свого розквіту Когурьо зміг загалом мобілізувати 300 тис. вояків[73]. Також Когурьо часто залучало напівкочових васалів, таких як народ мохе, як піхотинців[74].

Когурьо, ймовірно, було найдавнішою корейською державою, яка залучила коней до бою, а настінні розписи, свідчать про те, що коні та вершники носили обладунки[75]. Кіннота була важкою і називалася гемамуса, що нагадувала катафрактаріїв[76].

Війська поділялися за основним видом зброї: списоносці, сокиросоїди, лучники, що складалися з піших та кінних, та важка кавалерія, що включала броньовані та важкі списоносні дивізії. Інші групи, такі як катапультні підрозділи, стінолазки та штурмові підрозділи, були частиною спеціальних підрозділів і були додані до загальних. Перевагою цього функціонального поділу є вузькоспеціалізовані бойові одиниці, тоді як недоліком є ​​​​те, що одному підрозділу було неможливо виконувати складні тактичні дії.

Найпоширенішою формою фортеці Когурьо була фортеця у формі місяця, розташована між річкою та її притокою. Ровами та земляними стінами між берегами утворювали додаткову оборонну лінію. Стіни були досить довгими та побудовані з величезних кам'яних блоків, скріплених глиною, і навіть китайській артилерії було важко пробити їх. Стіни були оточені ровом, щоб запобігти підземній атаці, та обладнані сторожовими вежами. Усі фортеці мали джерела води та достатньо спорядження для тривалої облоги. За відсутності річок та гір додавалися додаткові оборонні лінії.

Зброя

[ред. | ред. код]
Хвандудедо

Піхота була озброєні списами, які застосовували проти ворожої кінноти, а також 2 типи мечів. Перший був коротшим дволезовим варіантом, який здебільшого використовувався для метання. Інший, хвандудедо, був довшим однолезовим мечем з мінімальним рукояттю та кільцевим навершям, що нагадував східний вплив Хань.

Основною метальною зброєю був лук. Луки було поліпшено, щоб стати більш складними та збільшити метальну здатність нарівні з арбалетами. Меншою мірою також використовувалися каменеметальні машини та арбалети.

Шоломи були схожі на шоломи, що використовувалися народами Центральної Азії, прикрашені крилами, шкірою та хвостами. Щит був основним захистом, який покривав більшу частину тіла солдата.

Підготовка

[ред. | ред. код]

Два полювання на рік, які очолював сам король, маневри, мисливські маневри та паради проводилися, щоб забезпечити солдатам Когурьо високий рівень індивідуальної підготовки. Когурьо також мав корпус молодих чоловіків, яких морально та військово підготовлювали, називаючись сонбі (선비)[77].

Стратегія

[ред. | ред. код]

Військове формування складалося з генерала та його штабу з гвардійцями посередині армії. Лучників захищали сокироносці. Перед генералом розташовувалися основні сили піхоти, а на флангах — ряди важкої кавалерії, готової до контратаки у разі флангової атаки ворога. У самому фронті та тилу розташовувалася легка кавалерія, яка використовувалася для розвідки, переслідування та ослаблення удару противника. Навколо основних військ розташовувалися невеликі групи важкої кінноти та піхоти. Кожен підрозділ був готовий захищати інший, надаючи взаємну підтримку.

Було запроваджено стратегію активної оборони, засновану на містах. Окрім міст-фортець та укріплених таборів, ця система активної оборони використовувала невеликі підрозділи легкої кавалерії для постійного переслідування ворога, підрозділи деблокади та сильні резерви, що складалися з найкращих солдатів, для потужного удару наприкінці.

Діяла військова розвідка. Когурьо добре вмів дезінформувати, наприклад, надсилаючи лише кам'яні наконечники списів як данину китайському двору, коли вони перебували в залізному віці. Когурьо розробив власну систему шпигунства.

Вірування

[ред. | ред. код]

Перші тхевани мали сакральні властивості. Населення тривалий час вшановувала першого тхевана Джумона, якому у Пхеньяні навіть звели окремий храм. У 10-й місяць за місячним календарем люди проводили церемонію подяки на згадку про Джумона. Поклонялися також предкам і вважали їх надприродними істотами.

Міфічні звірі та тварини також вважалися священними. Поклонялися феніксу, дракону та триногому ворону, з яких останній символізував сонце й вважався наймогутнішим з трьох. Вони також вірили в «Чотири образи», які були чотирма міфічними тваринами. Чунрьонг або Чунрьонга (синій дракон) охороняв схід, бек-хо (білий тигр) охороняв захід, джуджак (червоний фенікс) охороняв південь, а хьонму (чорна черепаха, іноді зі зміями замість хвоста) охороняла північ.

Буддизм став поширюватися з 372 року. Уряд визнав і заохочував вчення буддизму, було фундовано багато монастирів і святинь, що зробило Когурьо першою країною у регіоні, яке прийняло буддизм державною релігією. Найпопулярнішою в Когурьо була так звана школа Нірвани (джольбан).

У VII ст. тхевани з політичних міркувань стали підтримувати даосизм, який втім не набув значного успіху серед мешканців Когурьо[78][79].

Культура

[ред. | ред. код]

Культура Когурьо була сильно матріархальною, наприклад, після одруження чоловік жив у будинку, де народилася його дружина, у будівлі під назвою сок (서옥, 壻屋) («кімната нареченої») зі своєю дружиною, доки їхні діти не досягали певного віку, і лише тоді йому дозволялося переселити свою родину до власного клану[80].

Мова

[ред. | ред. код]

Існує багато теорій щодо походження мови когурьо, але єдиної позиції немає. Оскільки мова вимерла, а збережені фрагменти текстів були написані китайською писемністю, відновлення та картографування словникового запасу та фонології мови когурьо стикається з багатьма перешкодами. На основі збережених лінгвістичних пам'яток можна припустити, що вона була споріднена з мовою сілла та, здається, дуже схожа на мову пекче. На думку деяких дослідників, ці мови могли бути діалектами давньокорейської мови, але переконливих доказів цього немає[81].

Але також висуваються гіпотези про спорідненысть мови когурьо з давньояпонською[82] або тунгуською мовами[83].

Освіта

[ред. | ред. код]

У 372 році в Когурьо було засновано Академію Тхехак, де викладалися конфуціанська філософія, письмо, китайська література (Чотири книги і п'ять канонів) та військова справа за китайською моделлю[84].

Література

[ред. | ред. код]

Перша записана когурьоська поема 17 року приписується тхевану Юрімьону і називається «Хванджоґа» (Жовті іволги»)[85], але історики сходяться на думці, що вона, швидше за все, була написана не ним, а була простою народною поемою[86].

Деякі представники еліти, безумовно, писали китайськомовну поезію, прикладом чого є поема генерала Ульджі Мундока, написана в 612 році, в якій засуджуються китайські генерали.

Міф про заснування Когурьо було вперше описано у «Кусамгукса» («Стародавня історія трьох королівств»), який зараз втрачений, але І Гюбо використав його у своїй поемі «Тонмьонсон» 1193 року[87].

Мистецтво

[ред. | ред. код]

Гробниці Когурьо демонструють процвітання та мистецтво королівства того періоду. Розписи всередині багатьох гробниць є значним свідченням способу життя, церемоній, війн та архітектури Когурьо. Більшість гробниць були знайдені в Цзіані в китайській провінції Цзілінь, басейні річки Тедун поблизу Пхеньяна, Північна Корея, та районі Анак у Південній провінції Хванхе, Північна Корея. робниці названі на честь основної теми, намальованої на стінах, як-от Гакчочхон із зображенням традиційної корейської боротьби, ссірум, Муджонгчон із зображенням танцюристів, та Сурйопчон із зображенням мисливців. Найвідомішим фреском Когурьо є Кансодемьо Сасіндо, на якій зображено чотирьох міфічних тварин (Чотири образи)[88].

Загалом існує понад 10 000 гробниць Когурьо, але лише близько 90 з тих, що були виявлені в Китаї та Північній Кореї, мають настінні розписи. У 2004 році «Столиці та гробниці стародавнього королівства Когурьо», що розташовано в КНР, та «Комплекс гробниць Когурьо», що розташовано КНДР, стали об'єктами Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Скульптура Бодгісатви

Буддизм, що поширився з Індії через Китай, породив багато витворів мистецтва, особливо багато статуй Бодгісатви Майтреї[89].

Архітектура

[ред. | ред. код]

Жоден з палаців Когурьо не зберігся до наших днів, і інформація про них доступна лише із записів та розкопок. Палац Анхаккун був збудований у 427 році королем Чансу в Пхеньяні, і, судячи з розкопаних залишків (16 км на північний схід від сучасного Пхеньяну), це мала бути велика будівля ромбічної форми розміром близько 620 × 622 м[90]. По центральній ос складався з зовнішнього (для аудієнцій розміром 50×16,6 м), внутрішнього (вітальня дружин тхевана розміром 90 × 33 м) та спальний палаци. Для палаців розташовувалися 3 сади, з яких найрозкішним був «Золотий сад». У північносхідному кутку знаходився східний палац (спадкоємця), у західному — адміністративні будівлі та житло для слуг.

У ході розкопок у центрі городища Гонейчен (столиця Кунне) знайдено залишки чотирьох палацових будівель, кожне до довжиною 12 — 14 м, навколишні галереєю з кам'яною стіною. Їх дахи, ймовірно, покоїлися на цегляній кладці та було вкрито черепицею червоного кольору і прикрашено кінцевими дисками з лотосовим візерунком, підлога всередині будівлі і частина галереї було вимощено цеглою. У північній частині однієї з будівель рештки споруди на кшталт кана Г-подібної форми.

У центрі Хвандо було знайдено залишки великої споруди, яку розглядають як літній палац, оскільки там не знайдено систему опалення, Тут знайдено рештки черепиці з ієрогліфічними написами, черепичні диски з зображенням морд тварин, з лотосовим і жимолостним рослинним орнаментом.

Залишки фортець Десонсансон та Пенмасансон досі зберігаються в КНДР. У КНР виявлено залишки майже 100 фортець Когурьо, що розкидано провінціями Цзілінь та Ляонін.

Гробниця генерал

Спочатку гробниці будували з величезних кам'яних плит, покладених одна на одну. Одним із прикладів є «Гробниця генерала», яка має 12 м заввишки. Пізніше перейшли до курганного будівництва: над гробницею з кам'яних плит насипали земляний курган. Їх було легко розграбувати, тому практично жодних реліквій внутрішнього оздоблення гробниць не збереглося[91].

Музика

[ред. | ред. код]

Поширеними розвагами серед народу Когурьо були випивка, спів або танці. Співи та танці відігравали важливу роль у суспільстві Когурьо. Музичні інструменти були невід'ємною частиною народних пісень (сінга). Спадщиною Когурьо є шестиструнний комунго, представник родини цитр, який, згідно з «Самгук Сагі», був винайдений Ван Санаком, і на ньому було складено понад 100 пісень[92].

Одяг

[ред. | ред. код]

У «книзі Суй» (том 81) записано: «Звичаї, закони та одяг Когурьо, Пекче та Сілла загалом ідентичні»[93]. Мешканці Когурьо носили одяг, що є попередником сучасного ханбока, як і інші культури трьох царств. Існують фрески та артефакти, що зображують танцівниць у вишуканих білих сукнях.

Кухня

[ред. | ред. код]

В Когурью вміли ферментувати та широко споживали ферментовану їжу, мешканцям цієї держави приписують найдавнішу кімчі[94]. Корейська традиція матерів їсти морські водорості після пологів виникла в Когурьо. Корейське слово мійок, що означає морські водорості, виникло в Когурьо[95].

Дозвілля

[ред. | ред. код]
Боротьба ссірим

Такі ігри, як боротьба ссірим, приваблювали допитливих глядачів. У Когурьо щорічно проводився національний сокджон (битва каменями), у якому брав участь сам тхеван.

Щожовтня проводився фестиваль Донмен. Фестиваль Донмен проводився для поклоніння богам. Після церемоній відбувалися величезні святкові бенкети, ігри та інші заходи. Часто король проводив обряди для своїх предків.

Полювання було чоловічим заняттям, а також служило відповідним засобом підготовки молодих чоловіків до військової служби. Мисливські загони їздили верхи на конях і полювали на оленів та іншу дичину за допомогою луків та стріл. Також відбувалися змагання зі стрільби з лука.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ 고구려 (高句麗). Encyclopedia of Korean Culture. Retrieved 2023-06-25
  2. ↑ Vovin, Alexander (2013). "From Koguryo to Tamna: Slowly riding to the South with speakers of Proto-Korean". Korean Linguistics. 15 (2): 222–240
  3. ↑ Lim, Byung-joon (1999) (A) Study on the borrowed writings of the dialect of Koguryo Dynasty in Ancient Korean (MA), Konkuk University
  4. ↑ Tranter, Nicholas (2012). The Languages of Japan and Korea (1st ed.). Abingdon: Routledge. pp. 53–54. ISBN 978-0415462877
  5. ↑ Shiratori, Kurakichi (1896), "朝鮮古代王號考", in , volume 7, 史學會 (The Historical Society of Japan)
  6. ↑ Lim, Byung-joon (1999) (A) Study on the borrowed writings of the dialect of Koguryo Dynasty in Ancient Korean (MA), Konkuk University
  7. ↑ 고구려 (高句麗). Encyclopedia of Korean Culture. Retrieved 2023-06-25
  8. ↑ 고구려 (高句麗). Encyclopedia of Korean Culture. Retrieved 2023-06-25
  9. ↑ 고구려 (高句麗). Encyclopedia of Korean Culture. Retrieved 2023-06-25
  10. ↑ Beckwith 2007, p. 33
  11. ↑ Beckwith 2007, pp. 34–37
  12. ↑ Barnes, Gina L (2001). State Formation in Korea: Historical and Archaeological Perspectives. Psychology Press. p. 22. ISBN 978-0700713233
  13. ↑ Mohan, Pankaj (2016). "Goguyreo". In MacKenzie, John M (ed.). The Encyclopedia of Empire. Wiley.
  14. ↑ Zhang, Xuefeng (2010). "The Formation of East Asian World during the 4th and 5th Centuries: A Study Based on Chinese Sources". Frontiers of History in China. 5 (4): 528–529
  15. ↑ Byington 2003, p. 194
  16. ↑ Aikens, C. Melvin (1992). Pacific northeast Asia in prehistory: hunter-fisher-gatherers, farmers, and sociopolitical elites. WSU Press, pp. 191–196
  17. ↑ Byington 2003, p. 233
  18. ↑ Byington, Mark (2003). A History of the Puyo State, its People, and its Legacy (PhD). Harvard University, p. 234
  19. ↑ 고구려 건국연대를 아시나요?. 현장언론 민플러스 . 2018-02-13
  20. ↑ Jeong Gu-bok (정구복), 김부식 (金富軾), 한국민족문화대백과사전 [Encyclopedia of Korean Culture] (in Korean), Academy of Korean Studies, retrieved 2024-12-1
  21. ↑ "Complex of Koguryo Tombs". whc.unesco.org. Retrieved 2024-12-17
  22. ↑ Gina L. Barnes, "State Formation in Korea", 2001 Curzon Press, p. 22
  23. ↑ Ki-Baik Lee, "A New History of Korea", 1984 Harvard University Press, p. 24
  24. ↑ "History: King Sansang". KBS. March 2015. Retrieved 30 August 2023.
  25. ↑ Gina L. Barnes', "State Formation in Korea", 2001 Curzon Press, pp. 22–23
  26. ↑ Charles Roger Tennant (1996). A history of Korea (illustrated ed.). Kegan Paul International. p. 22. ISBN 978-0-7103-0532-9
  27. ↑ Injae, Lee; Miller, Owen; Jinhoon, Park; Hyun-Hae, Yi (2014). Korean History in Maps. Cambridge University Press. p. 30. ISBN 978-1107098466
  28. ↑ 'Ki-Baik Lee', "A New History of Korea", 1984 Harvard University Press, page 2
  29. ↑ Tennant, Charles Roger (1996). A History of Korea. Routledge. p. 22. ISBN 978-0710305329
  30. ↑ Chinul (1991). Buswell, Robert E. (ed.). Tracing Back the Radiance: Chinul's Korean Way of Zen. Translated by Robert E. Buswell (abridged ed.). University of Hawaii Press. p. 3. ISBN 978-0824814274
  31. ↑ Chinul (1991). Buswell, Robert E. (ed.). Tracing Back the Radiance: Chinul's Korean Way of Zen. Translated by Robert E. Buswell (abridged ed.). University of Hawaii Press. p. 4. ISBN 978-0824814274
  32. ↑ Encyclopedia of World History, Vol I, p. 464 Three Kingdoms, Korea, Edited by Marsha E. Ackermann, Michael J. Schroeder, Janice J. Terry, Jiu-Hwa Lo Upshur, Mark F. Whitters, ISBN 978-0-8160-6386-4
  33. ↑ "Kings and Queens of Korea". KBS World Radio. Archived from the original on 24 October 2016
  34. ↑ Yi, Ki-baek (1984). A New History of Korea. Harvard University Press. pp. 38–40. ISBN 978-0674615762
  35. ↑ Kim, Jinwung (2012). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict. Bloomington: Indiana University Press. pp. 35–36. ISBN 978-0253000781
  36. ↑ Kim, Djun Kil (2014). The History of Korea (2nd ed.). ABC-CLIO. p. 32. ISBN 978-1610695824
  37. ↑ Walker, Hugh Dyson (2012). East Asia: A New History. AuthorHouse. p. 137. ISBN 978-1477265161
  38. ↑ Lee, Peter H.; Ch'oe, Yongho; Kang, Hugh H. W. (1996). Sources of Korean Tradition: Volume One: From Early Times Through the Sixteenth Century. Columbia University Press. pp. 25–26. ISBN 978-0231515313
  39. ↑ Lee, Ki-Baik (1984). A New History of Korea. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. pp. 38–40. ISBN 978-0674615762
  40. ↑ Kim, Jinwung (2012-11-05). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict. Indiana University Press. p. 36. ISBN 978-0253000781
  41. ↑ Kim, Jinwung (2012). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict. Bloomington: Indiana University Press. pp. 35–36. ISBN 978-0253000781
  42. ↑ 한나절에 읽는 백제의 역사 (in Korean). ebookspub(이북스펍). 2014. ISBN 979-1155191965
  43. ↑ Kim, Jinwung (2012). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict. Bloomington: Indiana University Press. pp. 35–36. ISBN 978-0253000781
  44. ↑ Yi, Ki-baek (1984). A New History of Korea. Harvard University Press. p. 47. ISBN 978-0674615762
  45. ↑ Cartwright, Mark (2016-10-05). "Goguryeo". World History Encyclopedia. Retrieved February 28, 2021
  46. ↑ Encyclopedia of World History, Vol I, p. 464 Three Kingdoms, Korea, Edited by Marsha E. Ackermann, Michael J. Schroeder, Janice J. Terry, Jiu-Hwa Lo Upshur, Mark F. Whitters, ISBN 978-0-8160-6386-4.
  47. ↑ Yi, Ki-baek (1984). A New History of Korea. Harvard University Press. p. 48. ISBN 978-0674615762
  48. ↑ Ebrey, Patricia Buckley; Walthall, Anne; Palais, James B. (2013). East Asia: A Cultural, Social, and Political History, Volume I: To 1800. Cengage Learning. p. 106. ISBN 978-1111808150
  49. ↑ Ring, Trudy; Watson, Noelle; Schellinger, Paul (2012). Asia and Oceania: International Dictionary of Historic Places. Routledge. p. 486. ISBN 978-1136639791
  50. ↑ 이희진 (2013). 옆으로 읽는 동아시아 삼국지 1. EastAsia. ISBN 978-8962620726
  51. ↑ Yi, Ki-baek (1984). A New History of Korea. Harvard University Press. p. 67. ISBN 978-0674615762
  52. ↑ Lewis, Mark Edward (2009). China's cosmopolitan empire: The Tang dynasty. Cambridge: Harvard University Press. ISBN 9780674033061.
  53. ↑ Kim, Jinwung (2012). A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict. Bloomington: Indiana University Press. pp. 35–36. ISBN 978-0253000781
  54. ↑ Tudor, Daniel (2012). Korea: The Impossible Country: The Impossible Country. Tuttle Publishing. ISBN 978-1462910229
  55. ↑ 김운회 (4 February 2014). 한국과 몽골, 그 천년의 비밀을 찾아서. Pressian. Korea Press Foundation.
  56. ↑ 成宇濟. 고고학자 손보기 교수. Sisa Journal. Archived from the original on 13 March 2018
  57. ↑ [초원 실크로드를 가다](14)초원로가 한반도까지. Kyunghyang Shinmun. 19 August 2009
  58. ↑ Городище Гонэйчэн: Доклад о раскопках в 2000 — 2003 гг. городища Гонэйчэн и памятника Миньчжуи в г. Цзиань. Пекин: Вэньу, 2004, с. 186
  59. ↑ Ilyon, "Samguk yusa", pp. 46–47
  60. ↑ Ki-Baik Lee, "A New History of Korea", 1984, Harvard University Press, p. 36
  61. ↑ Kim: Jinwung Kim. A History of Korea: From "Land of the Morning Calm" to States in Conflict (e-könyv via Scribd), Indiana University Press (2012) 115. o
  62. ↑ Kim 120. o
  63. ↑ Kim 121. o
  64. ↑ Kim 123. o
  65. ↑ 고구려. Encyclopedia of Korean Culture
  66. ↑ 신형식 (2003). 高句麗史. Ewha Womans University Press. p. 56. ISBN 978-8973005284
  67. ↑ Kim 117–118. o
  68. ↑ Kim 65. o
  69. ↑ Nahm: Nahm, Andrew C. Korea: Tradition and Transformation — A History of the Korean People, második kiadás, Elizabeth, NJ: Hollym International (1996) 34-35. o
  70. ↑ Kim Chang-seok: Kim Chang-seok (2004). „Goguryeo Society and Its Economy”. The Review of Korean Studies 7 (4), 35-56
  71. ↑ Kim Chang-seok: Kim Chang-seok (2004). „Goguryeo Society and Its Economy”. The Review of Korean Studies 7 (4), 35-56
  72. ↑ 고구려 5부 (高句麗 五部). 한국사 콘텐츠. National Institute of Korean History. Archived from the original on 28 December 2017
  73. ↑ 한국사 전쟁의 기술: 한국사의 판도를 바꿔 놓은 36가지 책략. Dasan Books. 2010. p. 61. ISBN 978-8963704067
  74. ↑ Tennant, Charles Roger (1996). A History of Korea. Routledge. pp. 21–22. ISBN 978-0710305329
  75. ↑ Farris, William Wayne (1996). "Ancient Japan's Korean Connection". Korean Studies. 20: 9. ISSN 0145-840X
  76. ↑ "[윤명철 교수의 고구려 이야기]보병-기병, 최첨단 무기 무장… 고구려군은 동아시아 최강". April 2014.
  77. ↑ Kim 124. o
  78. ↑ Amore, Roy C.; Hussain, Amir; Narayanan, Vasudha; Singh, Pashaura; Vallely, Anne; Woo, Terry Tak-ling; Nelson, John K. (2010). Oxtoby, Willard Gurdon; Amore, Roy C. (eds.). World Religions: Eastern Traditions (3rd ed.). Donn Mills, Ontario: Oxford University Press. p. 317. ISBN 978-0-19-542676-2
  79. ↑ Kim 131. o
  80. ↑ Kim 65. o
  81. ↑ Alexander Vovin (2005). „Koguryǒ and Paekche: Different Languages or Dialects of Old Korean?”. Journal of Inner and East Asian Studies 2 (2), 108-140
  82. ↑ Thomas Pellard (2005). „Reviewed Work: Koguryo, the Language of Japan's Continental Relatives: An Introduction to the Historical-Comparative Study of the Japanese-Koguryoic Languages with a Preliminary Description of Archaic Northeastern Middle Chinese. Brill's Japanese Studies Library, vol. 21 by Christopher I. Beckwith”. Korean Studies 29, 167-170
  83. ↑ Tumen Jalafun Jecen Aku: Manchu Studies in Honour of Giovanni Stary, Contributor: Giovanni Stary, Otto Harrassowitz Verlag, p.109. (2006)
  84. ↑ Kim 130. o
  85. ↑ KOCIS: K-Literature (pdf), Korean Culture and Information Service (KOCIS) (2012. december). p.32
  86. ↑ Lee 65. o
  87. ↑ Lee: szerk.: Peter H. Lee: A History of Korean Literature [archivált változat]. Cambridge University Press (2003) 55. o
  88. ↑ Kim 141. o
  89. ↑ Kim 142. o
  90. ↑ Kim 138. o
  91. ↑ Kim 140. o
  92. ↑ Kim 136–137. o
  93. ↑ "風俗·刑政·衣服은 대략 高[句]麗·百濟와 같다". National Institute of Korean History
  94. ↑ Park, Kun-Young; Cheigh, Hong-Sik (2003). "Kimchi". Handbook of Vegetable Preservation and Processing. CRC Press. p. 190
  95. ↑ 진도 미역. 디지털진도문화대전. Academy of Korean Studies

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Когурьо


Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Корея Це незавершена стаття про Корею.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Когурьо&oldid=46721575