Козубський Борис Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борис Миколайович Козубський
Козубський Борис Миколайович.jpg
Народився 4 березня 1886(1886-03-04)
Житомир
Помер 17 лютого 1953(1953-02-17) (66 років)
Мордовія
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
УРСР
Flag of Ukraine.svg Українська держава (1941)
Національність українець
Діяльність український громадський та політичний діяч, адвокат, журналіст
Відомий завдяки член Української Центральної Ради
член Української Національної Ради
Alma mater Київський університет, Харківський університет
Володіє мовами польська

Борис Миколайович Козубський (нар. 4 березня 1886, Житомир — пом. 17 лютого 1953, Мордовія) — український державний, громадський та політичний діяч, адвокат, журналіст.

Життєпис[ред. | ред. код]

Походив із священицького роду з шляхетськими коренями. Народився в м. Житомирі у родині лікаря.

Закінчив Острозьку гімназію (1906). Однокласником Бориса був Дмитро Мануїльський, який пізніше приєднався до більшовицького руху, став першим секретарем ЦК КП(б)У, а після війни — міністром закордонних справ УРСР і представником від СРСР в ООН. 1906 Борис Козубський вступив на юридичний факультет Київського університету. Але через участь у революційних виступах змушений був перервати навчання. Переїхав до Харкова, де навчався в місцевому університеті, також на юридичному факультеті. Закінчив його в 1913 році.

Адвокат контори Миколи Міхновського, член Української соціал-демократичної робітничої партії з 1905, співпрацівник її тижневика «Слово» (редактор Симон Петлюра).

З 1916 — у Києві, член Української Центральної Ради (1917), голова міської думи м. Кременець.

Після окупації міста поляками — у таборі Домб'є (19191920). З 1920 — голова філії «Просвіти», організатор українських кооператив Кременеччини. Посол (депутат) сейму з 1922, член Українського парламентського клубу, проводу Українського національно-демократичного об'єднання. Переслідувався польською владою.

У 1939 році ув'язнений у Березі Картузькій. У липні 1941 обраний членом «Ради Сеньйорів» та Української Національної Ради у Львові. За гітлерівської окупації — юрисконсульт у Крем'янці. З 1944 працював у Львові коректором у редакції газети «Вільна Україна».

У серпні 1948-го його арештували, звинувативши в антирадянській пропаганді. Засуджений до 25 років ув'язнення в мордовських концтаборах. Були репресовані й вивезені в заслання його дружина й діти, а син Юрій був розстріляний ще 1941.

Помер у Мордовії (нині територія Російської Федерації). Реабілітований у 1991-му.

Родина[ред. | ред. код]

1912 року Борис Козубський одружився з дівчиною з давнього козацького роду Оленою Парфенівною Дікарєвою, вихованкою Єлизаветинського інституту шляхетних дівчат у Москві. У сім'ї Козубських росло четверо дітей: Юрій, Галина, Ірина та Олег. Діти, особливо Юрій і Галина, теж не стояли осторонь національно-визвольної боротьби, яка точилася в ті роки на теренах Західної України. Заарештовувалися польською поліцією, були засуджені. Після приходу на Західну Україну Совєтів загинули від рук НКВСівців обидва зяті Бориса Козубського — чоловіки його доньок. Сина Юрія Козубського енкаведисти арештували 12 жовтня 1939 року. А вже в грудні 1941 року Юрія розстріляли в Магадані.

На 25 років засудили і доньку Галину, студентку першого курсу Львівського медичного інституту. Місцем її каторги став табір в Іркутській області.

А 11 жовтня 1949 року енкаведисти арештували й інших членів родини: Олену Парфенівну, дружину Бориса Миколайовича, її доньку Ірину, сина Олега й маленьку Оксану — дочку Галини. Вивезли їх на спецпоселення в Хабаровський край, на станцію В'яземська. Згодом всі вони перебралися в Снятин Івано-Франківської області.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Іменем Бориса Козубського названа одна з вулиць у Кременці. В цьому ж місті йому відкрита меморіальна дошка.

Іменем Бориса Козубського названо провулок в Житомирі, в якому мешкала його родина.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]