Користувач:Олешко/Чернетка
Істо́рія Ки́єва 1654–1811 рокі́в охоплює період від подій Хмельниччини і переходу Києва до Московської держави до великої пожежі на Подолі 1811 року.
В другій половині XVII — XVIII столітті Київ зберігав загальну просторову структуру, сформовану в попередній період. Місто складалося з трьох частин — Нижнього міста (Поділ), Верхнього міста на Старокиївській горі і Печерська. Структура земельної власності в місті в цей період зазнала серйозних змін. Після оволодіння Києвом 1648 року козацькою армією Богдана Хмельницького землі Біскупського містечка на Подолі відійшли до Магістрату, замкова територія перейшла під юрисдикцію Київського козацького полку, а землі Домініканського монастиря були передані Братському монастирю. У Верхньому місті 1654 року розташувався московський гарнізон і почалося спорудження фортеці. У 1706–1716 роках на базі укріплень Києво-Печерського монастиря споруджується Печерська фортеця. Адміністративно Київ як і в попередній період являв собою міську агломерацію, складові частини якої юридично підпорядковані різним владним інституціям — Магістрату, сотенній адміністрації та воєводському уряду. Протягом 1782—1790 рр. проводиться адміністративна реформа відповідно до поліцейського устрою. За реформою усі частини Києва об'єднані в один організм. Середньовічний поділ на парафії замінив розподіл на квартали. Таким чином 1790 року Київ був поділений на 3 частини — Печерську, Старокиївську і Подільську, які складались з 15 кварталів.[1][2]
Наприкінці XVII — XVIII столітті Поділ залишався центральним місцем у житті Києва. Поділ займав територію подільської низовини, яка лежить між схилами Щекавиці, Замкової і Михайлівської гір, руслами Дніпра і Почайни та надзаплавними луками — оболонню. В другій половині XVII — першій третині XVIII століття північно-західні межі Подолу визначало русло річки Глибочиці трохи на північ від сучасних вулиць Верхній Вал — Нижній Вал. Після ліквідації біскупської та замкової юридик магістратське правління стало єдиним для мешканців Подолу, окрім мешканців монастирських територій.
У XVII — XVIII столітті територія Києва поділялась на церковні парафії, а парафіяльні храми були центрами громадського життя в місті. Всього на Подолі всередині XVII століття було 12 парафій: Успінська, Воскресенська, Набережномикільська, Спаська, Борисоглібська, Білицька, Різдвяна, Добромикільська, Притисько-Микільська, Василівська, Іллінська, Святодухівська. Наприкінці XVII століття з'являється Покровська церква. В кінці XVII — XVIII столітті у передмістях Плоському та Кожум’яках з'являються чотири нові парафіяльні храми: до 1695 року з'являється церква Св. Костянтина і Олени, після 1718 — Введення, Хрестовоздвиженська — після 1747 року, у 1787 році виникла парафія церкви Миколи Йорданського. Звичайно парафія складалась з кількох житлових кварталів, при парафіяльному храмі діяли цвинтар, школа та шпиталь. Церковну громаду, яку утворювало населення парафії, очолювали священик, церковний причт (клір) і рада старост. Рада старост вирішувала питання церковного і громадського життя: збирання коштів на ремонт храмової будівлі, потреби школи і шпиталю; придбання нерухомості і здавання її в оренду для утримання церкви; також — здійснення суду громади за нормами «звичаєвого права».[3]
Наприкінці XVII століття з колишніх «Біскупських плаців», селища рибалок та «Волоських слобід» між Щекавицею і берегом Почайни утворилася велика слобода яка дістала назву Плоське.[4]
Протягом 1661—1698 років відновлюються після пожежі 1651 року міські укріплення. Для цього міщан 1661 року на п'ять років звільнили від сплати податків. Потужні дерев'яні стіни нових укріплень якісно перевищували попередні. Укріплення протягнулися від північного-заходу під Замковою горою до правого берега річки Глибочиця, далі уздовж Глибочиці до місця впадіння в річку Почайну біля Дніпра, далі понад Дніпром на південь до району сучасної Поштової площі де замикалися Хрещатицькими воротами. Подільська фортечна огорожа являла собою однотипну дерев'яну стіну, що складалася з внутрішнього боку з трикутних зрубів. Загальна довжина стін становила приблизно 2,8 км. Укріплення мали 11 башт і так звані «виводи». Більшість були проїжджі башти-брами: Притицька (триярусна) – на початку суч. вул. Верхній Вал, Кожум’яцька (двоярусна) – на схід від суч. Житнього ринку, Йорданська (двоярусна) – в районі початку суч. вул. Кирилівської, Воскресенська (двоярусна) – на розі суч. вул. Верхній Вал та Волоської, Проварська (триярусна) (Броварська, або Спаська) на розі суч. вул. Набережно-Хрещатицької та Хорива, Духівська (триярусна) – на розі суч. вул. Набережно-Хрещатицької та Борисоглібської і Хрещатицька (Різдвяна, триярусна) – в районі суч. Поштової площі. Назва Притицької башти походить від місця швартування суден – Притики — де вона була побудована, а Проварської башти — від розташованого біля неї бровару. Другий ярус башт як правило розташовувався на рівні бойового майданчика стіни. Третій ярус також було обладнано бійницями, бойовими галереями, і, часто, увінчено спостережною вежею. Перед деякими баштами був виритий рів, через який перекидався міст. Зведені були також малі глухі башти — «виводи» — з майданчиками «раскатами» для гармат. Відомі дві таких башти — Біскупська та Мала Міщанська.[1][5]
У XVIII столітті з'явилась потреба в нових украпленнях, які б захищали тоді вже густо заселену Плоську слободу. Отак у 1737—1740 рр. вздовж Юрковицького ручаю (вздовж суч. вулиці Юрківської) були зведені «вали Мініха». Проте вже в кінці XVIII століття «вали Мініха» втрачають стратегічне значення. Відтак населення Плоського забудувало «військову дорогу» — порожню смугу вздовж укріплень, необхідну для пересування військ при обороні.[6]
Київ у цей період не мав регулярної прямокутно-модульної вуличної структури. До великої пожежі 1811 року здебільшого зберігалось планування, закладене в давньоруські часи і сформоване в кінці XVI — першій половині XVII століття. Головні вулиці Подолу оформились у першій половині XVII століття. Хрещатицька (Рождественська) вулиця сполучала найпівденнішу Рождественську (Хрещатицьку) башту і Йорданську башту на півночі. Її частиною була одна з найдавніше згадуваних вулиць Подолу — Замкова, від якої за Йорданською брамою приблизно трасою сучасної Кирилівської вулиці починався шлях на Вишгород. Від Хрещатицької брами починався шлях на Печерськ. Притисько-Микільська вулиця — ділянка Рождественської вулиці — збереглася і дотепер.Спаська вулиця сполучала найсхіднішу Кожум'яцьку браму з Проварською на заході. Воскресенська вулиця, після продовження у XVIII столітті до Ратушної площі, проходила від ринку трасою сучасного провулка Хорива до Воскресенської брами. Деякі з невеликих вулиць Подолу, зазначених на плані 1695 року були розширені після пожеж 1718 року. У 1780-х рр. в писемних джерелах згадуються сім великих вулиць: Рождественська, Воскресенська, Єпископська, Набережно-Микільська, Спаська, Духівська та Борисоглібська. Паралельна Дніпру Єпископська вулиця названа так після заснування у 1715 році подвір’я Переяславського єпископа. Набережно-Микільська вулиця починалась від Воскресенської вулиці, проходила повз старий Гостинний двір і закінчувалась між Іллінською та Набережно-Микільською церквами. Від ринку до купецьких складів («торгових бань») на березі Дніпра повз Борисоглібську церкву проходила Борисоглібська вулиця. Від садиби Братського монастиря до повз Святодухівську церкву до Дніпра проходила Духівська вулиця. Писемні документи другої половини XVIII століття фіксують також дрібні вулиці та провулки: Межигірська, Чорногрязька, Різницька вулиці, провулки Барського, Ганницького, Підгаєцького та вулиця Артеміхіна. У середині XVIII століття вулична мережа остаточно поєднала Поділ з передмістями за Глибочицею.[1]
Поділ в цей період зберігає самоврядування за Магдебурзьким правом. Зберігався магістрат, що складався з двох колегій — ради і лави. Рада завідувала господарсько-адміністративними функціями і складалась з 5 — 6 райців на чолі з війтом. Лава займалась судочинством, вона складалась із бурмістра і 6 лавників. На судових засіданнях головував, як правило, війт. Усі магістратські посади лишалися виборними.
1648 року в межах адміністративно-територіального і військового устрою Гетьманської України утворений Київський полк з центром у Києві. Проте після поділу України на Правобережну і Ліобережну (за Андрусівським перемир'ям 1667 року) на початку XVIII століття полкову канцелярію перенесли до Козельця. Київ лишався центром Київської сотні — тут було сотенне управління. До його складу входили сотник, отаман, писар, осавул і хорунжий. Вони формували козацьку сотню, навчали козаків воєнної справи, забезпечували їх зброєю, боєприпасами, одягом і продовольством, тощо. Після ліквідації царським урядом українського полкового устрою в 1782 році полк припинив своє існування, а його територія увійшла до новоствореного Київського намісництва.
1654 року Київ входить до складу Московського царства, виведений з-під гетьманської юрисдикції та підпорядкований напряму московському цареві. Київський магістрат у 1654 році дістав грамоту від московського царя з підтвердженням його прав та привілеїв. А податок у розмірі 300 золотих, який місто раніше віддавало польському королю мав сплачуватись до царської скарбниці. Новообрані війти мали затверджуватись у Москві, тоді, як війти інших міст Гетьманщини затверджувались на рівні гетьманської адміністрації. Тоді ж у Києві встановлюється воєводське управління. Московський уряд скеровував до Києва двох воєвод які командували московським гарнізоном, стежили за подіями в Україні і доповідали в Малоросійський приказ. Мали право збору хлібу і податку на утримання московських військ. До штату управління входили стольники, думні дворяни, дяки, та інші службовці.
Таким чином, наприкінці XVII — XVIII столітті в Києві співіснували три владні інституції, які керувалися різними правовими засадами і відстоювали станові інтереси різних груп населення міста. Магістрат зберігав магдебурзьке право і представляв інтереси київського міщанства, полкова та сотенна адміністрації захищали інтереси козацтва, воєводський уряд — московських військових. Але позаяк в Московській державі військова сила мала більше значення ніж юридичні документи, магістрат не був абсолютно рівноправним органом влади і завжди посідав другорядну позицію стосовно інших двох органів влади.[7]
Період Руїни не сприяв розвитку будівництва в Києві. До укладання Вічного миру не заохочувала кам'яне будівництво в місті московська адміністрація. З подоланням Руїни і початком стабілізації економічного та політичного життя в Україні почалося масове спорудження і відновлення мурованих храмів. Від'ємний вплив на розвиток київської архітектури мало вигнання з міста католиків, вірмен і євреїв 1659 року. І все ж свого розвитку дістала в кінці XVII-го — XVIII столітті міщанська архітекура магістрату і київського бюргерства, гетьманська архітектура і архітектура київських монастирів і митрополитів, а також імперська архітектура.
Заможні міщани ставали фундаторами своїх парафіяльних храмів на Подолі. Зокрема 1670 року (за деякими джерелами — наприкінці XVII ст.) на власні кошти міщанина Михайла Грека (М. Радзицького) на місці колишнього цвинтаря і згорілої дерев'яної церкви закладено кам'яну будівлю Воскресенської церкви.
Протягом 1705—1716 років на місці згорілої від удару блискавки дерев'яної церкви споруджується коштом парафіян і священика Симеона Ширіпи мурована церква Миколи Доброго. Церква мала п'ять бань і три престоли: головний на честь Св. Миколая, також — Покрова Богородиці і Св. апостола Андрія. Однак пожежа 1718 року пошкодила церкву, що зрештою призвело до того, що у 1794-96 рр. головний храм розібрали на цеглу. Одночасно з мурованою церквою була споруджена дзвінниця, яка спочатку мала мурований перший ярус і два горішніх дерев'яних. Після пожежі з 1729 р. розпочинається будівництво другого та третього мурованих ярусів, завершених восьмикутним наметом московського типу.
Ктитором багатьох храмових будівель Києва, переважно монастирів, кінця XVII століття — початку XVIII століття був Іван Мазепа. Тогочасний стиль так і називають «мазепинським бароко». Архітектура храмів цього періоду розвивається у двох напрямах: будуються центричні п'ятиверхі храми й відтворюються хрещато-банні тринавні шестистовпні церкві давньоруського типу. До першого типу належать Георгіївський собор Видубицького монастиря споруджений у 1696-1701 роках коштом соратника гетьмана Мазепи, полковника Михайла Миклашевського.
- ↑ а б в Парнікоза І. Ю. Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі — погляд крізь віки — Київ — 2013.
- ↑ Берлінський М. Ф. Історія міста Києва / АН УРСР, Археограф. коміс., І-нт археол., І-нт історії. Підг. тексту до друку, вступ. ст., комент. М. Ю. Брайчевського.— К.: Наук. думка. 1991.— 320 с.
- ↑ Попельницька О. Історична топографія київського Подолу XVII — початку XIX століття / Відповід. ред. д. і. н., проф М.Ф. Дмитрієнко. — К.: ВД «Стилос», 2003. — с. 77—80
- ↑ Попельницька О. Історична топографія київського Подолу XVII — початку XIX століття / Відповід. ред. д. і. н., проф М.Ф. Дмитрієнко. — К.: ВД «Стилос», 2003. — с. 38
- ↑ Попельницька О. Історична топографія київського Подолу XVII — початку XIX століття / Відповід. ред. д. і. н., проф М.Ф. Дмитрієнко. — К.: ВД «Стилос», 2003. — с. 31
- ↑ Попельницька О. Історична топографія київського Подолу XVII — початку XIX століття / Відповід. ред. д. і. н., проф М.Ф. Дмитрієнко. — К.: ВД «Стилос», 2003. — с. 33
- ↑ Павлова Н. А. Київська магдебургія: між московською та козацькою адміністраціями (друга половина ХѴІІ - початок ХѴІІІ ст.) — Наукові записки. Том 78. Історичні науки — Історія України. — УДК 947.7-25 «18»