Ксенофобія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ксенофо́бія (від грец. ξένος (ксенос), що означає «чужинець», «незнайомець», та φόβος (фобос), що означає «страх») — різке несприйняття особою чи національною лінгвокультурною спільнотою чужої культури, мови, поведінки, манери спілкування тощо. На рівні державної політики може виявлятися як дискримінація за національно-культурними ознаками[1].

Визначення[ред.ред. код]

Загальні, енциклопедійні[ред.ред. код]

Поняття вперше набуло поширення в англійській літературі на початку 20 ст. Перше загальне визначення зустрічається у словнику Вебстера (перше видання в 1841 р. в США):

«Ксенофобія є страх і ненависть до чужинців, будь-чого дивного та іноземного.»[2]


На думку тих (переважно вчених-вихідців колоніальних держав) хто вважає подібну філософію «хворобою» її «клінічними проявами» є:

  • нав'язливий страх нового, незнайомого.
  • параноїдальна ворожість до всього чужого, особливо того, що належить іншій культурі[3]
  • страх перед незнайомими особами, боязнь знайомитися чи зустрічатися з ними. Це можна спостерігати в поведінці дітей, які «лякаються», ховаються в будинку, коли до батьків приходять незнайомі для дитини особи[4].

Форми й прояви[ред.ред. код]

Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямована на групу всередині суспільства, що вважається чужою та шкідливою для суспільства, наприклад, нові іммігранти, біженці, трудові мігранти, євреї, цигани, гомосексуали[5]. Об'єктом другої форми ксенофобії є головним чином культурні елементи, що вважаються чужими. Усі культури підпадають під чужоземний вплив, але культурна ксенофобія є часто вузьконаправленою на певні прояви такого впливу, наприклад, поширення нетрадиційної для даної країни релігії.

Расизм загалом розглядають як форму ксенофобії. Ксенофобія передбачає наявність віри в те, що об'єкт ворожості є чужим.

З погляду біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження певної національно-економічної формації.

Незначні прояви ксенофобії є цілком природними і нешкідливими для суспільства в цілому, але це твердження багато хто ставить під сумнів.

В Україні[ред.ред. код]

У незалежній Україні найнижчий рівень ксенофобії був у перші роки після проголошення незалежності. Найтолерантнішою групою в Україні є молодь — люди до 30 років[6].

Міжнародне вивчення та нагляд[ред.ред. код]

В 1997 році Європарламентом був сформований Європейський центр моніторингу расизму і ксенофобії (EUMC), який виріс з комісії по боротьбі проти расизму і ксенофобії (CRX). Сама комісія була створена в 1994 році та стала відомою як «Комісія Кана» (Kahn-Commission). У 1995 році Комісія Кана була перетворена на EUMC, який був офіційно заснований Постановою Ради (ЄС) № 1035/97 від 2 червня 1997 року. Центр розпочав свою діяльність у липні 1998 року. В даний час вона налічує 25 співробітників.


Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації. — Київ: «Довіра», 2007. — 205 с.
  2. Xenophobia. Webster’s 1828 Dictionary. Процитовано 18 червня 2017. 
  3. Жмуров В. А. Большая энциклопедия по психиатрии, 2-е изд., 2012 г.
  4. Филиппов А. В., Романова Н. Н., Летягова Т. В. Тысяча состояний души. Краткий психолого-филологический словарь, Флинта, 2011.
  5. Кон И. С. Гомофобия как форма ксенофобии.
  6. Динаміка ксенофобії й антисемітизму в Україні в 1994—2007 (Київський міжнародний інститут соціології)

Джерела[ред.ред. код]

  • Ксенофобія // ЕСУ
  • Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Харків: «Право», 2015.
  • Расизм і ксенофобія в Україні: реальність та вигадки. — Харків: Права людини, 2009. — 192 с.

Література[ред.ред. код]

  • О. Майборода. Ксенофобія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.378 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред.ред. код]