Латиська література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Латиська література — література латишів, створена здебільшого латиською мовою, латгальською. Латиська література розпадається на два періоди: пізньосередньовічний і сучасний. Поняття латиська література не слід плутати з поняттям латвійська література, яка містить твори письменників-уродженців Латвії різних національностей, і яка на сьогодні створюється в основному двома мовами (російською та латиською).

Періодизація[ред. | ред. код]

Пізньосередньовічний період XVII—XVIII ст[ред. | ред. код]

У пізньосередньовічний період XII—XVIII ст. слід говорити про літератури кожної з історико-культурних областей, що складали Латвіяю в середні віки (Курляндія, Латгалія і т. д.).в Латвії мешкали письменники різних національностей (латиші і німці), які для запису своїх текстів використовували латинь і німецьку мову, яка ставала все популярнішою з плином часу. Ще не був завершений процес консолідації латиського етносу і латиської мови. Повноцінна література латиською мовою виникає лише в XIX—XX століттях після зменшення німецького впливу, коли завершився процес консолідації латиських племен і становлення літературної латиської мови. До цього періоду власне латиська література базувалася в основному на усній народній творчості латиських селян, що передавалася у вигляді народних пісень Дайн. (Див. Латиський фольклор).

Рання латиська література[ред. | ред. код]

Отже, до виникнення письмової латиської мови, традиції передавалися в народних піснях, які до сих пір збереглися. Вперше література Латвії виникла в XVI ст. в ході Реформації: переклад катехізису Лютера «Undeutsche Psalmen» (1587р). Першими зразками латиської світської літератури вважають рукописні пісні Е. Кікуліса (1777). Інші твори світського характеру з'являються вже в епоху Стендерів: Готтхарда Фрідріха Стендера Старшого (1714—1796, казки, «Книга премудрості», поезія) і Стендера Молодшого (1744—1819 , перша комедія і ін.). Власне світська латиська література виникла в 18 ст. під впливом літератури Західної Європи, коли німецькі пастори-лютерани поклали початок міській світській літературі латиською мовою, яку вони вважали противагою волелюбним латиським народним пісням.

ХІХ століття[ред. | ред. код]

Латиська література, можна сказати, дійсно почала існувати лише в ХІХ столітті, з першою збіркою національної писемної поезії Юріса Алунанса «Пісеньки» (1856). В цій книзі Алунанс прагнув показати, що глибокі і благородні почуття можуть бути виражені латиською мовою, яку балтійсько-німецькі барони вважали мовою селянин. Цей збірник поезії був опублікований 1856 року, того ж року, що й збірка Шарля Бодлера «Квіти зла» (Les Флер дю Мал), зразка початку європейського модернізму в поезії. Національний епос, Лачплесіс (Lāčplēsis), був опублікований 1888 року. Автор — Андрейс Пумпурс (Andrejs Pumpurs). З 1860-х рр. починається активний підйом національного почуття самих латишів, пожвавлюється преса латиською мовою, з'являється багатий фольклор. Збираються народні пісні(К.Барон) і перекази. Вийшло друком перше видання латиських народних пісень «Латиські дайни», яке підготував латиський фольклорист К. Барон (т. 1 — 6, 1894—1915). Свій внесок у розвиток латиської писемної літератури зробили поети, лірики (Юріс Алунанс, Лаутенбах, Сілін і ін.), белетристи і перекладачі, історики і критики (Лап, Розенберг, Блауманіса, Апсіт, Дегдов, Зейферт, Янсон, Вольтер та ін.).

Найвідоміші письменники кінця XIX — початку ХХ століття: Райніс, Аспазія (поетеса), Блауманис Рудольф Матисович, Олександр Чакс, Едварт Вірза, Яніс Порукс, Едуард Вейденбаумс. Крішьяніс Баронс — організатор систематичного збору народних пісень (дайн).

Початок ХХ століття[ред. | ред. код]

На початку ХХ століття, в основному завдяки численним німецьким і російським зв'язкам, в латиській літературі було багато різноманітних літературних напрямів: символізм, декаданс, і політичних — соціалізм, марксизм. Прибічники цих напрямів пішли в підпілля після розгрому найбільшого національного латвійського повстання періоду революції 1905 року через суворі перслідування царського режиму, що призвело до першої хвилі еміграції інтелектуалів з Латвії.

Представниками народного романтизму є латиські письменники Аусекліс (М. Крогземіс) та А. Пумпур (автор епосу «Лачплесіс», 1888). В основі їхніх творів — антифеодальні заклики. Виходить перший роман — «Часи землемірів» (1879) братів М. та Р. Каудзіте. Перший відомий драматург цього періоду — Адольфс Алунанс. Перші оповідання — «У волосному суді» (1885), «Багата рідня» (1886) Апсишу Єкабса. В творах змальовується життя латиських селян. Відчувається значний вплив російського реалізму. В 1870-90-х рр. в Ризі та Єлгаві створюються театри, і першими п'єсами латиською мовою стали твори А. Алунана «Доморослий», «Ті, що співали пізно ввечері» та ін. В 1890-х завдяки прогресивному руху латиської інтелігенції література розвивається досить стрімко. Свідченням цього зростання стає нова течія, представниками якої є Я. Янсон-Браун, Я. Райніс (1865-1929), П. Стучка та ін.).

Поетеса і драматург Аспазія у своїй творчості розвиває громадянські мотиви і теми. До її літературної спадщини належать: збірка віршів «Червоні квіти», 1897; п'єса «Втрачені права», пост. 1894). Відомими стали твори письменника-новеліста і драматурга Р. Блаумана (оповідання «Весняні заморозки», 1898; «Андріксон», 1899; «В затінку смерті», 1899; п'єси «Блудний син», 1893; «У вогні», 1905). В своїй творчості Блауман звертається до теми важкого життя латиських селян, відображає картини руйнування патріархальних відносин. Серед латиських поетів-романтиків цього періоду своєрідно виокремлюється творчість Я. Порука.поетів-романтиків. Райніс був поет, драматург, перекладач, політик і на порубіжжі століть його класичні п'єси «Вогонь і ніч» (латиською: Uguns ип NAKTS, 1905) та «Індуліс і Арія» (латиською: Індуліс ООН Арія, 1911) вплинули на літературну латиську мову і етнічну символіку, яку він використовував у своїх творах, і які посідають основне місце в латвійському націоналізмі. Райніс був першим, хто сформулював ідею, що Латвія могла б бути, не частиною Російської імперії, а — суверенною державою. Він одружився з Аспазією, письменницею, активісткою феміністського руху. Вони були відправленні в заслання в глиб Росії на період 1897—1903. Потім вони мешкали в Швейцарії (1905—1920). Коли подружжя повернулося до незалежної Латвії після Першої світової війни, Aспазія вступила до Латвійської соціал-демократичної робітничої партії, а також була членом усіх сесій Парламенту Латвії з 1920 по 1934 рр. Новий імпульс латиська література отримала під час російської революції 1905-07 рр. Я.Райніс видає збірки поезій «Далекі відгуки синього вечора» (1903), «Посіви бурі» (1905) та ін. В творах чітко і емоційно відображаються революційні настрої того часу (в алегоричній формі). ОВ основі проблематики його творів — боротьба за волю (п'єси «Вогонь і ніч» (1905), «Грав я, танцював» (1919)). До значних здобутків поета і драматурга Райніса відносяться філософські поетичні твори та драматургія, які значно вплинули на процес формування латиської літератури, її ідейно-тематичного наповнення. В. Плудоніс вважається видатним майстром латиської поеми, балади, дитячих віршів, перекладів, наприклад, в алегоричній поемі «В сонячну далечінь» (1912) основний леймотив — віра в перемогу сил прогресу. На початоку ХХ століття панівним напрямом в латиській літературі стає реалізм: твори А. Упіта (повість «Буржуа», 1907, романи «Нові витоки», 1909, «В шовковому павутинні», 1912, «Золото», 1914), Е. Бірзнієка-Упіта (збірка оповідань «Під вечір», 1913, «Оповідання сірого каменя», 1914); Судрабу Еджуса, А. Бригадере та ін.


Література незалежної Латвії[ред. | ред. код]

У 1918 році з початком першого періоду незалежності, відбувалась дивовижна активність представників модерністської літератури і мистецтва. 1920-30-х рр. — роки становлення незалежної Датвії. Саме складнощі цього періоду здобуття і становлення незалежної держави відображаються у творчості Я. Райніса, Я. Судрабкална, А. Чакса, Я. Грота, Л. Лайцена, Л. Паегле та ін.

Серед прозових творів визначними можна назвати цикл романів «На грані віків» (1937 — 40), сатиричні комедії «Чоловік удови» (1925) й «Зачароване коло» (1929), історичні трагедії «Мірабо» (1926) та «Жанна д'Арк» (1930) А. Упіта. Представником реалістичної літератури є В. Лаціс. У його творчості художньо переосмислюються проблеми з життя моряків і рибалок (роман «Син рибалки», т. 1 — 2, 1933 — 34).

Розвивалась історична проза, в якій відображається історичне минуле країни, наприклад, романи Я. Деглава («Рига», 1920), Я. Яншевського («Люди з пущі», 1929), К. Заріня («Каугурці», 1938), А. Гріна, Я. Сарта[1]

Олександр Чакс (справжнє ім'я Čadarainis) прославляв столицю Риги і її околиці, романтизуючи повсякденну сторону життя, змальовува злидні і проституток у поетичних збірках, чого раніше не було. Він також написав епічну поему, «Mūžības Skartie», присвячену латиським стрільцям. У 1949 році, коли Латвія увійшла до складу Радянського Союзу, Чакс був звинувачений в написанні політично некоректних творів. Напади критиків від влади послабили його здоров'я, і ​​він помер від хвороби серця 8 лютого 1950 року.

Ерікс Адамсонс і Віліс Cedriņš, тільки почали публікуватися в час німецького захоплення країни. У цей час багато латвійських письменників вирушили у вигнання, такі як Linards Tauns, Гунарс Сален, Дженіс Sodums Альфредс Dziļums, Андрейс Eglītis, Велта Sniķere, Гунарс Janovskis. Агатове Nesaule писав про свій досвід перебування в еміграції. Серед тих, хто перебував у вигнанні і повернулися на батьківщину після того, як вона стала незалежною в 1991 році, поети Астрід Іваськів, Маргарита Гутманн, Робертс Muks, Андрейс Eglītis]], Яніс Sodums.

Відомі письменники періоду пізньої Першої Латвійської Республіки та ранньої Латвійської РСР: Лацис Віліс Тенісовіч, Упіт Андрій Мартинович, Яніс Яунсудрабіньш, Ернестс Бірзніекс-Упітіс ..

Письменники поза межами Латвії (в СРСР)[ред. | ред. код]

Письменники, які жили поза межами Латвії — в Радянському Союзі, також зробили свій значний внесок до скарбниці Латиської літератури, розробляючи теми революції та громадянської війни: Судрабу Еджус, Р. Ейдеманіс, С. Бергіс та ін.

Серед їхніх творів необхідно назвати наступні: п'єса «Авантюра» К. Іокума та Р. Апіна (1935), оповідання «На берегах Даугави» А. Кадікіса-Грозного (1934, опублікована 1936) та ін.

Основними темами і мотивами більшості латиських письменників були: незалежність і державність Латвії, відновлення і розвиток її самобутньої культури, традицій та звичаїв. Актуальною стала проблема розвитку національної свідомості народу. Прикладами таких творів є: поема «Страутмени» Е. Вірзи (1933), вірші Е. Адамсона, Я. Акуратера, В. Стрелте, проза А. Нієдри, Я. Веселіса.

1940 року в період після приєднання Латвії до СРСР твори багатьох латиських письменників були вилучені з літературного процесу.[1]

Найвідоміші письменники пізньої ЛССР: Ояр Вацієтіс, Імант Зієдоніс. 1940 року створена Спілка письменників Латвії. Виходять газети «Literatüre un maksla» («Література і мистецтво»), літературно-художні журнали «Karogs» («Прапор»), «Даугава» (рос. мовою).

Імант Зієдоніс — визначний письменник часів радянської Латвії. Був удостоєний державної премії Латвійської РСР і був визнаний народним поетом. У 1995 році Зієдоніс отримав орден Трьох зірок. Зієдоніс також уславився як автор коротких прозових творів (епіфаній), сценарист, перекладач і політичний діяч періоду Атмоди[2].

Латиська література під час Другої світової війни[ред. | ред. код]

В роки 2-ї світ. війни розвивалася переважно поезія: Я. Судрабкалн, В. Лукс, Ю. Ванаг, Ф. Рокпелніс та ін..

Латиська література після Другої Світової війни[ред. | ред. код]

В латиській літературі після Другої світової війни основними темами стали теми утвердження нових політітичних і соціальних реалій:

  • поезія Я. Судрабкална, Я. Грота, А. Чака, А. Балодіса
  • проза A. Упіта, В. Лаціса (романи «Буря», «До нового берега»), А. Саксе, Я. Гранта, А. Броделе, Я. Нієдре, Ж. Гріви
  • п'єси А. Грігуліса.

Сучасна література[ред. | ред. код]

Сучасна латиська література зосереджена на всебічному відображенні дійсності. Велика увага приділяється розкриттю внутрішнього світу людини, аналізу гострих життєвих конфліктів. Новий імпульс для розвитку отримала поезія[3]. Лірика М. Кемпе відрізняється філософським спрямуванням, громадянськими проблемами і любовними темами. Розвиток особистості людини, взаємозв'язок долі людини і долі народу, посилення громадянської відповідальності — актуальні проблеми поезії таких авторів як: В. Лукс, А. Веян, А. Скалбе, І. Аузінь, B. Белшевіца, Я. Петерс, М. Чаклайс, О. Вацієтіс, І. Зієдоніс та ін. Проза зосереджується на сучасних темах у психологічному та моральному аспектах. Автори: З. Скуїнь, І. Індране, Р. Езера, В. Ламс, А. Якубанс та ін. Оповіданням Е. Вілкса характерне розкриттям соціальних витоків людської психології. Не оминули письменники тему життя і боротьби латиського народу в окупованій німецькими військами Латвії, наприклад, твори М. Бірзе, Е. Ліва, А. Янсона. Окремий розвиток отримує біографічний роман: художні твори Я. Нієдре, Я. Калнинь. Видатні драматурги: Г. Прієде, Х. Гулбіс, П. Путніньш, П. Петерсонс, Л. Стумбре та ін. Автори дитячої літератури: В. Лукс, А. Саксе, Ю. Ванаг, Я. Османіс, І. Зієдоніс, З. Ергле та ін. Критика і літературознавство представлені працями А. Упіта, К. Крауліня, Я. Калниня, В. Валейніса, В. Мелніса, Х. Хірша, І. Берсонса, В. Хаусманіса, М. Аболи, Б. Табуна, В. Вавере та ін. Один з найвідоміших сучасних латиських письменників, перекладалися на російську мову — Гунтіс Береліс.

Літературні латисько-українські зв'язки[ред. | ред. код]

Літературні латисько-українські зв'язки розвиваються з кінця ХІХ століття. Саме в цей час в латиських журналах друкувалися переклади творів Т. Шевченка. Поема «Катерина» в перекладі Є. Ліготню вперше надрукована в журналі «Austrums» («Схід», 1900, № 12). Там само розміщено статтю «Тарас Григорович Шевченко» Арону Матіса. 1906 Е. Рудзітіс переклав вірші «Закувала зозуленька» та «Заповіт». 1911 в журналі «Jauntbaš Tekas» («Дороги юності») та газеті «Latviešu Avizes» («Латиська газета») опубліковано вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «І досі сниться: під горою», «І широкую долину», «Ой гляну я, подивлюся», уривок з поеми «Гайдамаки» та ін., у перекладах Є. Ліготню та Е. Рудзітісом. Незважаючи на заборону царською владою, в Латвії 1914 року відзначали 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. В журналі «Druva» («Нива», 1914, № 4) надруковано вірші «Ой чого ти почорніло», «Молитва», уривок з поеми «Тарасова ніч» у перекладі Ф. Адамовича та ін.[1] Після Другої світової війни латиською мовою видано збірку «Вибране» (1951, 1954), поему «Гайдамаки» (1964). Творчість Т. Г. Шевченка знаходиться у фокусі багатьох науковців і критиків Латвії: опубліковано низку статей про життя і творчість видатного українського митця, зокрема «Поет, якому заборонили писати, художник, якому заборонили малювати» В. Гревіня (1951), «Шевченко і латиська література» Е. Сокола (1956) та ін. Крім того, в Латвії друкувались твори І. Франка, Марка Вовчка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, Я. Галана, О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Яновського, Д. Павличка, І. Драча, Є. Гуцала, Григора Тютюнника та ін. Видано антології української поезії «Пісня, почата в бурю» та прози «Краса людини» (обидві — 1963), збірники українських народних казок «Українські народні казки» (1954) і «Скрипка чаклунів» (1986) та ін. Перекладачі — П. Айгар, В. Гревінь, М. Кемпе, В. Давідс (Вецаукумс), П. Барда, Я. Плаудіс, Я. Османіс, І. Зієдоніс та ін. Україні присвятили вірші М. Кемпе, А. Веян, Я. Грот, І. Зієдоніс, В. Белшевіца та ін. Про латисько-українські літературні зв'язки написали статті Я. Судрабкалн, А. Упіт, К. Краулінь, А. Веян, Б. Звайгзне та ін. В Україні жили і працювали латиські письменники Р. Ейдеманіс, А. Цепліс, Р. Пельше. Перші українські переклади з латиської літератури з'явилися на початку 20-х pp. ХХ ст. У 30-х pp. видано збірку оповідань Л. Лайцена, в повоєнні роки — вибрані поезії Я. Райніса, романи А. Упіта, В. Лаціса, А. Саксе, твори Р. Блаумана, Р. Ейдеманіса, М. Кемпе, окремі книги О. Вацієтіса, Р. Езери, З. Скуіня, З. Ергле, Е. Веверіса та ін. Вийшли антології «Бурштинові береги. Молода поезія Латвії» (1974), «Латиське радянське оповідання» (1982), «Сучасна латиська повість» (1984); зб. «Латиські прислів'я та приказки» (1972) та ін. В багатьох театрах України йшли п'єси Я. Райніса. Серед перекладачів — В. Бичко, Ю. Завгородній, Д. Чередниченко, Д. Павличко, І. Драч, І. Липовецька, М. Григорів, А. Шпиталь та ін.[4]


Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Абола М. Е. Латиська література // Ізборнік // Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 135—153.
  2. Помер Імант Зієдоніс. ЛітАкцент. Процитовано 2016-05-16. 
  3. Латиська поезія в персонах | Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал. Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал (uk-UA). 2008-09-25. Процитовано 2016-05-16. 
  4. Абола М. Е. Латиська література // Ізборнік // Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 135—153.

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]