Марко Вовчок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Марко Вовчок
Marko Vovchok.jpg
При народженні Марія Олександрівна Вілінська
Дата народження 10 (22) грудня 1833(1833-12-22)
Місце народження маєток Єкатерининське, Єлецький повіт, Орловська губернія, Flag of Russia.svg Російська імперія
Дата смерті 28 липня (10 серпня) 1907(1907-08-10) (73 роки)
Місце смерті Нальчик, Терська область,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія
Мова творів українська
російська
французька
Рід діяльності прозаїк, перекладач
Напрямок реалізм
Жанр оповідання
Magnum opus: збірка «Народні оповідання»[1]
Чоловік Опанас Маркевич
Михайло Лобач-Жученко
S: Роботи у Вікіджерелах
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Марко́ Вовчо́к (справжнє ім'я - Марії Олександрівни Вілінської, за першим чоловіком — Маркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко; * 10 (22) грудня 1833(18331222), маєток Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії, тепер Липецька область РФ — † 28 липня (10 серпня) 1907, Нальчик, Росія) — псевдонім української та російської письменниці та перекладачки Марії Вілінської. Вілінська була дружиною українського етнографа Опанаса Маркевича та російського офіцера Михайла Лобача-Жученка, матір'ю російського публіциста Богдана Марковича, троюрідною сестрою російського літературного критика Дмитра Писарєва, старшою сестрою російського письменника Дмитра Вілінського та тіткою українського дипломата Олександра Вілінського.

Твори Вовчка мали антикріпацьке спрямування та описували історичне минуле України. У 1860-их роках Вовчок здобула значної літературної слави в Україні після публікації у 1857 році україномовної збірки «Народні оповідання».

До цього часу немає одностайного консенсусу щодо авторства українських творів Марка Вовчка. Зокрема, прибічником теорії, що всі українські твори Вовчка були насправді написані її першим чоловіком, Опанасом Маркевичем, був Пантелеймон Куліш - редактор її magnum opus "Народні оповідання".

Життєпис[ред.ред. код]

Раннє дитинство у Росії[ред.ред. код]

Марія Вілінська

Марія Олександрівна Вілінська народилася 10 (22) грудня 1833 року[2] в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій російській дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові (1845).[3]. На формуванні поглядів майбутньої письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях її російських родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці).

Український період[ред.ред. код]

В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі часто збиралися відомі письменники й фольклористи і саме там, у 16 років, Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом Опанасом Маркевичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи з Опанасом Маркевичем у 18511858 у Чернігові, Києві, та Немирові, Марія глибого вивчила життя, культуру та мову українського народу.

Збірка перших україномовних творів Марка Вовчка, написаних у Немирові та надрукованих Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857), відразу стала надзвичайно популярною серед української інтелігенції. Попри те, що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло лише 11 невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», "Козачка, «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп» тощо), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. У Немирові письменниця почала писати повість «Інститутка» яка пізніше з'явилася у журналі "Основа" й яку вона завершила наступного року в Петербурзі.

Марко Вовчок

Перший російський період[ред.ред. код]

У 1859 році Вовчок переїздить до Петербург разом із своїм чоловіком Опанасом Маркевичем. У 1859 році у Москві з'являються друком більшість її перших оповідань російською мовою у збірці «Рассказы из народного русского быта» (укр. Розповіді з народного російського життя, 1859). У Петербурзі Вовчок потрапляє в коло українських письменників та культурних діячів, зокрема колишніх кирило-мефодіївських побратимів Маркевича Василя Білозерського, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та Тараса Шевченка. По-дружньому прийняла співвітчизницю громада російських літераторів, зокрема Іван Тургенєв, Микола Некрасов, Олексій Плещеєв, Олексій Писемський, та Едвард Желіговський-Сова

Перебування за межами Російської імперії[ред.ред. код]

В 1859 році Марковичі поїхали за кордон, але скоро Опанас Маркевич повернувся звідти сам один. Більше з жінкою й сином він уже й не бачився, хоча і посилав ще кілька років гроші за кордон для сім'ї надіючись на повернення своєї жінки, але так і не дочекався ні жінки, ні сина. Останні роки свого життя Опанас Маркевич провів у скрутних обставинах, розбитий морально, і помер на самоті 1867 року в Чернігові в земському шпиталі.[4]

Під час перебування в 18591867 за кордоном Російської імперії (Франція, а такодж Німеччина, Швейцарія, Італія) Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим, Олександром Бородіним, Іваном Сєченовим. За сприяння Івана Тургенєва відбулося її знайомство з Жулем Верном, Олександром Герценом, та Левом Толстим. Також Вовчок пише оповідання та казки французькою мовою, друкуючи їх в паризькому «Журналі виховання й розваги» П.-Ж.Сталя (Етцеля).

Закордоном, Вовочок зустрічалася з чеськими письменниками Йосифом Фрічем, Яном Нерудою та була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Згодом, письменниця брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовувала для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.

Марко Вовчок

У перші роки проживання за кордоном закінчено оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написано оповідання «Два сини» (1861). Період побуту за кордоном характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляла жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті й оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створила жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862).

На матеріалі французької дійсності, пізнаної під-час перебування письменниці у Парижі, Вовчок створила цикл художніх нарисів, об'єднаних назвами «Листи з Парижа» (журнал «Мета», Львів, червень-липень 1865) та «Витяги листів з Парижу» (газета «Санкт-Петербурзькі вісті», рос. Отрывки писем из Парижа, «Санкт-Петербургские ведомости», 18641866).

Другий російський період[ред.ред. код]

Марко Вовчок в останні роки свого життя у Нальчику

Повернувшись до Петербургу у 1867 році, Вовчок почала свій плідний внесок у російську літрературу. Вовчок написала наступні повісті російською: «Жили да были три сестры» (укр. Жили були три сестри), «Червонный король» (укр. Чирвовий король), «Тюлевая баба» (укр. Тюлівське бабище), «Глухой городок» (укр. Глухе містечко). Вовчок зблизилася з видавцями Журналу «Вітчизняні нотатки» (рос. Отечественные записки) М.Некрасовим, М.Салтиковим-Щедріним, Г.Єлисеєвим, вела в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікувала свої оригінальні російськомовні твори й переклади європейських класиків з французької, англійської, німецької, польської на російську.

У 1867—1872 роках Вовочок яскраво розкрила свій талант письменниці російської прози. У журналі «Вітчизняні нотатки», вона надрукували свої російські романи «Живая душа» (укр. Жива душа), «Записки причетника» (укр. Нотатки паламаря), «Сельская идиллия» (укр. Сільська ідилія). Також в цей період вона переклала російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема, 15 романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины», (укр. Похмурі картини)), редакторка петербурзького журналу «Переклади кращих іноземних письменників» (рос. Переводы лучших иностранных писателей, 1871—1872). До участі в журналі вона залучила багатьох жінок-перекладачок з провінції.

Після набуття значного розголосу плагіату Вовчок та краху в зв'язку з цим журналу "Переклади кращих іноземних письменників", Вовчок 1872 року виїзжає з Петербургу та оселяється в маєтку своїх знайомих у Тверській губернії. Мешкаючи відтак у «провінції», продовжувала писати російською мовою. Зокрема, у цей час з'явилися її романи й повісті «Теплое гнездышко» (укр. Тепле гніздечко, 1873), «В глуши» (укр. У дичині, 1875), «Отдых в деревне» (укр. Відпочинок у селі, 1876—1899).

1878 — вдруге виходить заміж за значно молодшого за неї Михайла Лобача-Жученка, відтак протягом наступних 30 років мешкає в місцях служби чоловіка у різних місцевостях Російської імперії (Ставрополь, Богуслав, Нальчик). Зокрема, у 1887-1893 — у с. Хохітва (Київська губернія). Згодом сім'я Лобач-Жученків оселилась у російському місті Нальчик Терської області й прожили там аж до самої смерті Марії Лобач-Жученко. Померла письменниця на 74 році життя 28 липня 1907 року.

Творчість[ред.ред. код]

Доробок в українську літературу[ред.ред. код]

Меморіальна дошка Марко Вовчок на будинку на вулиці Трьохсвятительській в Києві де в 1902 році перебувала письменниця

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»).

У 1857 році побачила світ 1-ше видання першого тому збірки «Народні оповідання», куди увійшли 11 оповідань. Це видання пізніше було передруковано у 1861 році; декілька назв оповідань змінили для оновленого видання 1861 року, зокрема оповідання "Панська Воля" у цьому виданні вийшло з назвою "Горпина", оповідання "Знай, Ляше!" - з назвою "Отець Андрій", а оповідання "Данило Гурч" - з назвою "Козацька кров". У 1862 році з'явився другий том збірки "Народні оповідання", до якого увійшли оповідання "Три долі", "Ледащиця”, "Два сини”, "Не до пари", та "Чари".

Вовчок також писала твори для дітей. Зокрема казки "Девять братів та десята сестpиця Галя" та "Ведмідь", історичні повісті для дітей «Кармелюк», «Невільничка», «Маруся» (окрім «Марусі», всі увійшли до «Народних оповідань (2-ге видання)», 1862). Повість «Маруся» ще за життя Марка Вовчка здобула широку славу закордоном, адже цю повість, у переробці П.-Ж. Сталем, переклали кількома європейськими мовами й вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції: її відзначено премією Французької академії, міністерство освіти Франції рекомендувало її для шкільних бібліотек. Нажаль, оригінал повісті «Маруся» українською вважається втраченим і з нього збереглися лише оремі розділи.

З творчістю Марка Вовчка зросла міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 18601870-х рр. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859, з'являлися в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходили у Франції, Англії, Німеччині, Італії й інших європейських країнах.

Маруся[ред.ред. код]

Цей твір найзагадковіший з усіх праць авторки, зокрема адже в нашому розпорядженні тільки переклад з перекладу, "подвійна реконструкція". Повість Маруся написана в Парижі в 1860-х роках українською мовою,[5][6][7] але оскільки у той час друкувати українською мовою в Україні (як частині Російської Імперії) було заборонено через появу Валуєвського циркуляру у 1863 році, то повість українською так ніколи і не надрукували. Вперше з'явився друком спочатку у російському автоперекладі самої авторки у 1871 році у журналі "Переклади кращих закордонних письменників" («Переводы лучших иностранных писателей») та роком пізніше, у 1872, окремою книгою під заголовком "Марко Вовчок. Маруся. Переклад з української з малюнками Колдта та Башилова" («Марко Вовчок. Маруся. Перевод с малороссйского с рисунками Клодта и Башилова»). Згодом твір також вийшов у французькому перекладі П'єр-Жуль Етцеля (Pierre-Jules Hetzel під псевдонімом P.-J. Stahl) спочатку у 1873 році у часописі «Журнал виховання й розваги» (фр. «Magasin d'Education. et de Récréation»),[8] пізніше у 1875–1876 роках[9] у різних французьких часописах й нарешті у 1878 окремою книжкою під заголовком Maroussia.

Теперішня україномовна версія "Марусі" це переклад з російського видання 1871 року, а не втрачений оригінал українською, написаний в 1860-ті. Перший переклад назад на українську здійснив К. Подолинський,[10] а згодом також відомий український літературознавець Василь Доманицький.[8][6] Варто зазначити, що з оригіналу українською зберігся VI[6] (отриманий Олександром Дорошкевичем у подарунок від друга чоловіка авторки М.Д. Лобач-Жученка у 1927 році й частково надрукований у 1943 році у його докторській дисертації "Українська проза Марка Вовчка.")[7] та V розділи (цей розділ в українському оригіналі згадував Василь Доманицький у XLI томі Літературно-Наукового Вісника за 1908 рік присвяченому пам'яті Марко Вовчок).[11] Переклад Доманицького українські літературознавці вважають зразковим відтворенням втраченого українського оригіналу.

Доробок в російську літературу[ред.ред. код]

Марко Вовчок збагатила російську літературу оповіданнями «Надежда» (укр. Надія), «Маша» (укр. Марічка), «Катерина» (укр. Катерина), «Саша» (укр. Сашко), «Купеческая дочка» (укр. Купеча доня), «Игрушечка» (укр. Цяцька), які увійшли до збірки «Рассказы из народного русского быта» (укр. Розповіді з російського народного побуту, 1859). Як письменник російської літератури, виявила себе майстринею й великих прозових жанрів, авторкою проблемних романів і повістей: «Червонный король» (укр. Чирвовий король, 1860), «Тюлевая баба» (укр. Тюлівське бабище, 1861), «Жили да были три сестры» (укр. Жили були три сестри), пізніша назва — «Три сестры» (укр. Три сестри, 1861), «Глухой городок» (укр. Глухе містечко, 1862), «Живая душа» (укр. Жива душа, 1868), «Записки причетника» (укр. Нотатки паламаря, 1869—1870), «Теплое гнездышко» (укр. Тепле гніздечко, 1873), «В глуши» (укр. У дичині, 1875), «Отдых в деревне» (укр. Відпочинок у селі, 1876—1899).

Бібліографія[ред.ред. код]

Твори українською[ред.ред. код]

Три томи «Народних оповідань»[12]
  • Перше видання I тому «"Народні оповідання" Марка Вовчка» видане Пантелеймоном Кулішем (Спб: Типографія П.А. Кулиша, кінець 1857.[13]) До збірки увійшли 11 творів: Сестра, Козачка, Чумак, Одаpка, Сон, Панська Воля (пізніша назва "Горпина"), Викуп, Свекруха, "Знай, Ляше!" (пізніша назва "Отець Андрій"), Максим Гримач, Данило Гурч (пізніша назва "Козацька кров").[14] (переглянути)
  • (2-га редакція першого видання видана Миколою Тібленом зі словником українсько-російсько-польским): «Повістки (народні оповідання) Марка Вовчка» (Спб: Типографія Николая Тиблена и Комп., 1861). До збірки увійшли 11 творів: Сестра, Козачка, Чумак, Одарка, Сон, Горпина, Викуп, Свекруха, Отець Андрій, Максим Гримач, Данило Гурч (пізніша назва "Козацька кров").[15] (переглянути)
  • Перше видання II тому «"Народні оповідання" Марка Вовчка» видане П.О. Лобко (Спб: Издавъ П.А. Кулішъ [коштомъ П. А. Лобка], 1862). До збірки увійшли: "Три долі",[16] "Ледащиця”,[17] "Два сини”,[18] "Не до пари",[19] "Чари".[20][21]
  • Перше видання III тому «"Оповідання" Марка Вовчка» видана В.І. Яковлєвим (1865). До збірки увійшли: "Кармелюк", "Невільничка", "Дев'ять братів та десята сестриця Галя", "Ведмідь" (пізніша назва "Сестричка Мелася").[22] (завантажити)
Окремо надруковані повісті, оповідання та казки
  • Повість «Інститутка» початкова назва «Панночка» (Спб: журнал "Основа" Кн.3, 1862)[23].
  • Оповідання «Від себе не втечеш» пізніша назва «Павло Чорнокрил» (Спб: журнал "Основа", Кн.1, 1862).
  • Казка "Чортова пригода" (початкова назва "Чортище"; написана ще в 1860-ті роки, вперше надрукована 1902 року у газеті «Кіевская старина»).[24]
Незавершені твори
  • Повість «Гайдамаки»*[25] (написана ще в 1860-ті роки й доповнена авторкою в останні роки життя, вперше надрукована 1908 року у часописі «ЛНВ». Львів: часопис "ЛНВ", 1908).
  • Повість «Дяк»*,[25] (написана ще в 1860-ті роки, вперше надрукована 1908 року у часописі «ЛНВ». Львів: часопис "ЛНВ" 1908)
  • Казка «Як Хапко солоду відрікся»*[25] (написана ще в 1860-ті роки, вперше надрукована 1908 року у часописі «ЛНВ». Львів: часопис "ЛНВ", 1908;)
Втрачені або частково втрачені україномовні оригінали
  • Повість «Маруся» (збереглися лише 4 та 5 розділи оригінальної україномовної версії; решта твору втрачено й існує лише як переклад назад на українську з російської)
  • Повість "Пройдисвіт" (збережено оригінал українською 1 розділу (у часописі "Вечорниці") та 8-16 розділів (знайдено рукописи посмертно й надруковано у книзі "Марко Вовчок. Посмертні оповідання"); решту твору втрачено і розділи 2-7 існують лише як переклад назад на українську з російської[26] Львів: журнал "Вечерниці" № 10, 1863 (1 розділ); Київ: Друкарня 1-ої Київської Друкарської Спілки. 1919 (1 та 8-16 розділи)).
  • Оповідання "Мотря" (втрачено повністю)[27][28]
  • Оповідання "Левко", "Їжак", "Праведний суд", "Ольга Ситниченко", "Весною" (знайдені рукописи уривків цих оповідань посмертно надруковано у 7 томі, книзі 2 збірки Творів Марка Вовчка у 7 томах (Київ: Наукова думка, 1965).

Твори російською[ред.ред. код]

  • Автопереклад російською самого Марка Вовчка 9 з 11 оповідань з першого видання "Народних оповідань" вийшов у Москві у часописі "Російський вісник" (рос. “Русский вестник” у 1858 році.[7]
  • Переклад російською всіх 11 оповідань з першого видання "Народних оповідань" під назвою "Українські народні оповідання Марка Вочка" (рос. "Украинские народные рассказы Марка Вовчка", СПб.: Изд. Д.Е. кожанчикова, 1859)". Переклад підписаний Іваном Тургенєвим, хоча справжнім перекладачем цього видання скоріше за все був Пантелеймон Куліш.[29]
  • Переклад російською повісті "Інититутка" (рос. "Институтка" ) підписаний Іваном Тургенєвим,
  • Збірка російською мовою «Рассказы из русского народного быта» (укр. Розповіді з російського народного побуту, Москва, 1859)
  • Оповідання "Лимерівна" (рос. Лемеривна) початкова назва "Бондарівна" написане за мотивами балади Панаса Мирного з однойменною назвою, але яке своєю сюжетною будовою, ідейно-художнім змістом значно відрізнялася від п'єси останнього.[30] Вперше надруковано російською у 1863 у журналі "Бібліотека для прочитання" (рос. Библиотека для чтения) у листопаді 1863 році.[31] За життя письменниці, оповідання передрукувалося у 1867 році у I томі збірки "Оповідання Марко Вочка" (рос. "Сочинения Марка Вовчка", Спб: вид. І. Папіна) та у 1896 році у I томі збірки "Повне зібрання творів" (рос. "Полное собрание сочинений", Саратов: Изданіе книжнаго магазина "Саратовскага Дневника" (типографія Штерцерь и Ко.)). У 1904 році оповідання з'явилося в українському у перекладі Василя Доманицького у III томі збірки "Народні оповідання" (Белєтристична бібліотека. Ч. 66).
  • Повісті «Тюлевая баба» (укр. Тюлівське бабисько), «Записки причетника» (укр. Нотатки паламаря) тощо.
  • Близько ста перекладів російською, зокрема російські переклади 16 книг Жуля Верна.

Тематика та особливості творчості[ред.ред. код]

Найвищого мистецького рівня досягла Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в «Народних оповіданнях». Основною тематикою творчості Вовчок є трагізм життя селянства за часів кріпаччини.

Справжність авторства творів[ред.ред. код]

До цього часу немає однозначності щодо справжнього авторства україномовних творів Марка Вовчка. Зокрема, окрім Пателеймона Куліша, який у 1857 році був редактором та видавцем збірки "Народні оповідання" ніхто з українських літературознавців не мав нагоди побачити оригінальні автографи «Народних оповідань» й до цього дня ці автографи не знайдено.[32]

Ще за життя Вовчок, її українські колеги-письменники піднімали питання щодо справжності авторства її українських творів. Наприклад, такі письменники як Пантелеймон Куліш (редактор її Magnum Opus "Народні оповідання"), Омелян Огоновський, та Олена Пчілка стверджували що всі українські твори Вовчка були написані насправді її першим чоловіком, Опанасом Маркевичем, і що вона просто приписала собі їх авторство.[33]

Серед аргументів прибічників теорії що Вовчок не була справжнім автором її українськиї творів, виділяються три найпереконливіші. Перше, те що рідна мова Вовчок була російська й українську вона вивчила лише у зрілому віці. Так, Олена Пчілка, у одному з своїх листів адресованих Огоновьскому, зокрема, зазначила

«Бо справді, яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по-українськи, та ще як – краще всіх українських повістярів.»[3]

Друге, те що Вовчок дуже раптово перестала писати українскьою наприкінці 1860-их, відразу після розлученням зі своїм першим чоловіком, Опанасом Маркевичем, та не написала жодного українсько твору впродовж наступних 40 років.[33] Так, Сергій Єфремов у своєму некрологу Вовчку згадує слова Омеляна Огоновського, які той написав невдовзі після смерті Опанаса Маркевича

"Коли вмер Опанас Маркович у 1867 році то й Марія вмерла для літератури української."[34]

Третє, всі її твори російською були набагато слабшими за її українські твори, що наштовхує на думку про різне авторство її українських та російських творів. Так, Іван Франко у своєму некрологу під назвою Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка зазначив

Ще одна рiзниця заходить мiж її українськими i росiйськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме пiд впливом чару й розкiшностi його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсiм навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганiчна мiшанина людової великоруської з мовою канцелярiї та школи, густо пiдсипана українiзмами, українськими поговiрками та пiснями. Так i чуєш, читаючи тi оповiдання, що вони неначе переклади з якоїсь iншої мови, рiдної i натуральної мови авторки. Тут у неї i горренднi партиципiальнi конструкцiї, яких нiколи не побачите в її українських писаннях, i безбарвнi та шаблоновi розмови панiв, а навiть розмови властивих її героїнь, крiпачок, не мають того блиску i колоритностi, що в українських оповiданнях.[35]

Звинувачення у плагіаті[ред.ред. код]

24 травня 1870 Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Семеном Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника «Переводы лучших иностранных писателей». За цю роботу щороку їй мали платити 2 тис. карбованців сріблом. Крім того, якби М.Вовчок погодилася ще й перекладати твори для цього видання, то отримувала б по 25 крб за кожен друкований аркуш перекладу. Письменниця погодилася, бо мала чимало боргів, які нажила за свого кількарічного перебування у Парижі.

Роботи й без перекладів було чимало. Письменниця всього не встигала, тому найняла перекладачок — дівчат із провінції, яким платила по 10 крб за друкований аркуш перекладу. Перекладені ними твори підписувала своїм прізвищем, справжні авторки претензій не висували. Тож Вовчок на тому непогано заробляла.

Перший номер місячника розійшовся дуже гарно. Кілька наступних теж. Але письменниця казала своїм перекладачкам, що продажі йдуть погано, тож поки вона може виплатити кожній лиш половину гонорару. Решту обіцяла віддати пізніше, але так того й не зробила. Одна з дівчат, Катерина Керстен, якій дуже були потрібні гроші, почала вимагати свій законний гонорар. Вовчок не віддавала. Тоді Катерина вирішила помститися. Вона взяла на переклад ще кілька казок Андерсена, нібито для того, аби хоч трохи підробити. Насправді ж самостійно їх не перекладала — згодом віддала Вовчок переклади, зроблені і видані кілька років тому Марією Трубниковою та Надією Стасовою. Вовчок не читала рукописи, відразу підписала їх своїм прізвищем і віддала в друк. Щойно місячник вийшов у світ, Катерина надіслала його примірники Трубніковій та Стасовій. Ті спочатку вирішили не зчиняти галасу і не псувати репутацію відомої письменниці. Та за кілька місяців знову з'явилися переклади казок, вкрадені у них і підписані прізвищем Марко Вовчок. Після цього, брат однієї з перекладачок, критик і публіцист Володимир Стасов, опублікував у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» статтю «Щось дуже негарне», в якій і звинуватив Вовчок у плагіаті.

Скликали третейський суд з 19 літераторів, які визнали Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що цей переклад вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді ніхто не знав про найманих нею перекладачок. Це б ще більше зганьбило Вовчок, репутація якої і так вже була зіпсована. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії[36].

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Поштова марка, 2008 р.

4 серпня 1978 року у російському місті Нальчику — столиці Кабардино-Балкарії — відкрито пам'ятник українській письменниці. Автор скульптури — український скульптор В.Фещенко. Будинок у Нальчику, де письменниця доживала віку, збережено, тут відкрито її музей.

Див. також[ред.ред. код]

Максим Гримач

Джерела[ред.ред. код]

  • Олекса Засенко. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. — Київ : Видавництво АН УРСР, 1964. — 655 с.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Згідно з виданням 1986: Сестра, Козачка, Чумак, Одарка, Чари, Сон, Горпина, Викуп, Свекруха, Одець Андрій, Максим Гримач, Данило Гурч, Інститутка (повість), Три долі (повість), Ледащиця, Два сини, Не до пари
  2. Засенко, 1964, с. 13
  3. а б «Зовні – проста баба… А чоловіки сходять по ній з розуму» - Молодий Буковельник, 12/08/2006,
  4. Дорошенко, 1907, с. 221
  5. Т.П.Гаупт. Генеза Перекладу, Публікації та Рецепції Французького Варіанта Історичної Повісті Марка Вовчка "Маруся" - Вісник Прикарпатського Університету. Філологія. Вип. 1., 1995 р..pdf
  6. а б в Наталя Михайлівська. Історичне підґрунтя повісті Марко Вовчок «Маруся» - Дівчата райської яблуні, 2005,
  7. а б в Перекладацька діяльність Марка Вовчка в контексті українсько- російських літературних взаємин (до 100 річчя з дня смерті письменниці) - Тамара Гаупт, Українознавчі студії №8-9 2007-2008, стор. 203-204
  8. а б Українська дитяча література. Від літописних переказів до байкарів XVII - XIX ст. - Д-р Богдан Гошовський. Ми і наші діти. Дитяча література, мистецтво виховання. Збірка I, 1965. Торонто; Нью-Йорк, 1965. 390 стор.: 121-227
  9. Марко Вовчок - Maroussia - Критика, Березень 2014
  10. Азбуковник. Енциклопедія Української Літератури. Том 2. Редактор: Богдан Романенчук, PhD. Філадельфія: "Київ". 1973. стор. 538: 228-238
  11. Літературно-Науковий Вісник - Київ-Львів: Січень-Березень 1908. Річник XI Том XLI. 74-75 стор.
  12. Феномен Марка Вовчка Євгенія Сохацька. Київ: часопис "Дивослово". 2013. № 12. стор. 45-51.
  13. але на титульній сторінці вказано 1858 рік
  14. Вовчок, Марко. Народні оповідання Марка Вовчка. – СПб.: Въ Типографіи П. А. Кулиша, 1858. – 189 c.
  15. Вовчок, Марко. Повістки (наpодні оповідання) Маpка Вовчка: С малоpоссійско-pусско-польским словаpем. – СПб.: [Тип. H. Тиблена и Комп.], 1861. – 158, 21 c. 2-е вид.
  16. вперше надруковано у журналі "Основа" за січень 1861
  17. вперше надруковано українською у журналі "Основа" за липень 1861, згодом вийшло окремою книжкою у 1862 році у серії "Сільська бібліотека", Спб: Типографія департамента удьловь
  18. вперше надруковано у журналі "Основа" за квітень 1861
  19. вперше надруковано у журналі "Основа" за березень 1861
  20. вперше надруковано окремою книжкою у 1860 році у серії "Сільська бібліотека", Спб: Типографія департамента удьловь
  21. Вовчок, Марко. Народні оповідання. Том 2. Санктпетербургъ: Издавъ П.А. Кулішъ [коштомъ П. А. Лобка], 1862. 206 с.
  22. Вовчок, Марко. Оповідання Марка Вовчка . – СПб.: Изд. Яковлева; [Дpук. П. А. Куліша], 1865. 145 c.
  23. до цього виходив переклад російською підписаний І. Тургенєвим у 1860 році у російських журналах "Вітчизняні нотатки" та "Світанок"
  24. переглянути на сайті Інститут високих технологій КНУ імені Т.Шевченка
  25. а б в незавершена версія знайдена у рукописах посмертно й надрукована спочатку у часописі ЛНВ у 1908 році а згодом у книзі "Марко Вовчок. Посмертні оповідання"
  26. у "Вечерницях" надруковано лише початок українського оригіналу, решту твору у "Вечерницях" не друкувалась. Див. більше: ЛНВ, Том 7, Випуски 7-9. стор. 18
  27. Оповідання було у розпорядку журналу "Основа", але з певних причин так і було надруковано. У подальші роки цей твір не було знайдено
  28. Віктор Дудко. Марко Вовчок у журналі «Основа»: Реалії і Міфи. Київ: часопис "Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія." 2007. Т. 3.
  29. Справжній перекладач достеменно невідомий. Переклад з української на російську Тургенєву насправді не належав, скоріше за все це переклад Пантелеймона Куліша відредагований Тургенєвим. Так, відповідаючи на лист голови видавничої комісії «Комітету грамотності» Г. А. Фальборка від 23 вересня 1894 року, Вовчок зазначала, що звертатися до власника прав на твори І. С. Тургенєва по дозвіл на перевидання її оповідань немає підстав, оскільки «І. С. Тургєнєв, якому малоросійське нарєчіє було цілком невідомо, ніколи й не перекладав українських оповідань [Вовчка] й надав своє ім'я за проханням видавця, здається, Кожанчікова, який бажав у такий спосіб забезпечити успіх свого видання.» (Марко Вовчок. Твори. Т. 4. — К., 1928. — С. 481. Див. також: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури XIX ст. — К., 1986. — С. 76 — 83)
  30. Немченко Г.В. П'єса “Лимерівна” Панаса Мирного як зразок соціально-психологічної драми - // Панас Мирний і літературний процес: Зб. наук. статей. – Полтава, 2000. – С. 70 – 73.
  31. Вовчок, Марко. "Лемеривна". Спб: журнал "Библиотека для чтения", книга XI, издаваемый П.Д Боборыкинымь (Вь типографіи П.А. Кулиша) (рос.)
  32. Засенко, 1964, с. 14
  33. а б Про «Фірму» Марко Вовчок - Євгенія Сохацька, Кам’янець-Подільський національний університет, 2004
  34. Сергій Єфремов (видано за допомогою Миколи Дмитрієва). Історія українського письменства - Київ: Видавництво "Український учитель", 1911. 466 стор.: 307-308
  35. Франко, 1907, с. 381-384
  36. С.Цалик. Як Марко Вовчок літературних негрів наймала // Країна. — 2011. — № 27.

Література[ред.ред. код]

  • WS: Пчілка О. Марія Марковчка (Марко Вовчок). Полтава: Рідний Край. Число 1 від 20 жовня 1907 року.
  • WS: Барвінок Г. Спомини про Марка Вовчка. Полтава: "Рідний край", число 1 за Січень 1909. С. 9-11 (стаття датована 30 серпня 1907 року)
  • WS: Єфремов С. «Помер Марко Вовчок» Київ: газета Рада. 1907, №№ 206-208, 210-211
  • WS: Дорошенко Д. Памяти М. О. Маркович (Марко Вовчок). — Київ : журнал Україна, Рік перший. Том III липень-серпень., 1907. — С. 218-223.
  • Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок): Посмертна згадка. — Львів : часопис ЛНВ, Т. 39., 1907. — С. 381–384.
  • Барвінський Б. Писання Марка Вовчка в Галичині. Київ: журнал "Україна". 1929. січень-лютий. №32. стор. 46–47
  • Брандіс Є. Марко Вовчок. Переклад з російської: Л. Малахова та Н. Петрушевська. Київ: Дніпро, 1975. 365 стор.
  • Грицай М. Марко Вовчок. Творчий шлях. — К., 1983.
  • Зеров М. Марко Вовчок; Марко Вовчок. Творчість; Критика про Марка Вовчка // Зеров М. Твори: У 2 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 224—235.
  • Крутікова Н. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). — К., 1965.
  • Куліш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю вьіхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка» // Куліш П. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 477—484.
  • Лобач-Жученко Б. Про Марка Вовчка: сторінки до біографії письменниці. Переклад з російської: Оксана Василенко. Київ: Дніпро, 1979. 312 стор. (1-ше видання 1969)
  • Лобач-Жученко Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. Переклад з російської: Оксана Василенко. Київ: Дніпро, 1983 2-ге вид., доповнене. 462 стор.
  • Марко Вовчок в критиці: Збірник статей, рецензій, висловлювань. — К., 1955.
  • Марко Вовчок: Статті і дослідження. — К., 1985.
  • Недзвідський А. Марко Вовчок. Семінарій. — К., 1981.
  • Тараненко М. Марко Вовчок: Літературний портрет. — К., 1958.
  • Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1976—1986. — Т. 41. — С. 301—302.
  • Хоменко Б. Народні джерела творчості Марка Вовчка: На матеріалах української прози. — Київ: Вища школа, 1977. – 174 с.
  • Чопик Р. Вовчок // Слово і час. — 2007. — № 8. — С. 3-14.
  • Погребенник В. Марко Вовчок (Марія Вілінська) // Українська класична література (кінець ХІ – ХХ ст.). – Львів, 1998. – С. 56 – 61.

Посилання[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]