Марко Вовчок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Марко Вовчок
Marko Vovchok.jpg
При народженні Марія Олександрівна Вілінська
Дата народження 10 (22) грудня 1833(1833-12-22)
Місце народження маєток Єкатерининське
Дата смерті 28 липня (10 серпня) 1907(1907-08-10) (73 роки)
Місце смерті м. Нальчик
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Рід діяльності прозаїк, перекладач
Magnum opus: «Народні оповідання»

Commons-logo.svg Марко Вовчок у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Марко Вовчок у Вікіцитатах

Wikisource-logo.svg Марко Вовчок у  Вікіджерелах

Марко́ Вовчо́к (справжнє ім'я: Марія Олександрівна Вілінська, за першим чоловікомМаркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко; * 10 (22) грудня 1833(18331222), маєток Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії, тепер Липецька область РФ — † 28 липня (10 серпня) 1907, Нальчик, Росія) — українська письменниця, перекладачка. Дружина етнографа Опанаса Маркевича (Марковича). Мати публіциста Богдана Марковича. Троюрідна сестра російського літературного критика Д.І.Писарєва.

Була знайома з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Іваном Тургенєвим, Олександром Герценом, Жулем Верном. Її твори мали антикріпацьке спрямування. Також описувала історичне минуле України.

Життєпис[ред.ред. код]

Марія Вілінська

Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 10 (22) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові (1845).

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д.І.Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К.П.Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О.В.Маркевичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи з О.Маркевичем у 18511858 у Чернігові, Києві, Немирові (Поділля), Марія досконало вивчила життя, культуру та мову українського народу.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у Немирові, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта», 1859), повість «Інститутка», що її письменниця почала 1858 року в Немирові, а завершила наступного року в Петербурзі. Попри те, що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло 11 невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка, „Чумак“, „Одарка“, „Сон“, „Панська воля“, „Викуп“), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягла Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в „Народних оповіданнях“, „Інститутці“, „Рассказах из народного русского быта“.

Марко Вовчок

У Петербурзі (1859) вона потрапила в коло літераторів Т.Шевченка, І.Тургенєва, М.Некрасова, О.Плещеєва, О.Писемського, Е.Желіговського-Сови. По-дружньому прийняв письменницю гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні, кирило-мефодіївці Василь Білозерський, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 18591867 за кордоном Російської імперії (Франція, а також Німеччина, Швейцарія, Італія) Марко Вовчок зустрічається з Д.Менделєєвим, О.Бородіним, І.Сєченовим. За сприяння І.Тургенєва відбулося її знайомство з Жулем Верном, О.Герценом, Л.Толстим.

Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками Й.Фрічем, Я.Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовувала для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.

Марко Вовчок

У перші роки проживання за кордоном закінчено оповідання „Ледащиця“, „Пройдисвіт“, написано оповідання „Два сини“ (1861). Період побуту за кордоном характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляла жанри психологічної повісті („Три долі“) й оповідання („Павло Чорнокрил“, „Не до пари“), історичної повісті й оповідання для дітей („Кармелюк“, „Невільничка“, „Маруся“), створила жанр соціально-побутової казки („Дев'ять братів і десята сестриця Галя“). Частина цих творів увійшла до другої збірки „Народних оповідань“ (Петербург, 1862).

Активно виступала в жанрі повісті російською мовою: „Жили да были три сестры“, „Червонный король“, „Тюлевая баба“, „Глухой городок“. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкувала в паризькому „Журналі виховання й розваги“ П.-Ж.Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створила цикл художніх нарисів, об'єднаних назвами „Листи з Парижа“ (журнал „Мета“, Львів, 1863) і „Отрывки писем из Парижа“ („Санкт-Петербургские ведомости“, 18641866).

Марко Вовчок в останні роки свого життя у Нальчику

Повернувшись з-за кордону, Марко Вовчок зблизилася з видавцями «Отечественных записок» М.Некрасовим, М.Салтиковим-Щедріним, Г.Єлисеєвим, вела в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікувала свої оригінальні твори й переклади.

У 1867—1878 найяскравіше виявився талант письменниці як російської романістки. Вона створила або завершила російські романи „Живая душа“, „Записки причетника“, „В глуши“, а також повісті „Теплое гнездышко“, „Сельская идиллия“ (опубліковані в „Отечественных записках“), переклала російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема, 15 романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл „Мрачные картины“), редакторка петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“ (1871-1872, до участі в журналі вона залучила багатьох жінок-перекладачок).

Після краху журналу вона 1872 року виїхала з Петербургу в маєток своїх знайомих у Тверській губернії. Мешкаючи відтак у "провінції", продовжувала писати (російською мовою). Зокрема, у цей час з'явилися її романи й повісті "Теплое гнездышко" (1873), "В глуши" (1875), "Отдых в деревне" (1876-1899).

1878 — вдруге виходить заміж за значно молодшого за неї Михайла Лобача-Жученка, відтак протягом 30 років мешкає в місцях служби чоловіка у різних місцевостях Російської імперії (Ставрополь, Богуслав, Нальчик). Зокрема, у 1887-1893 — у с. Хохітва (Київська губернія).

Творчість[ред.ред. код]

Меморіальна дошка Марко Вовчок на будинку на вулиці Трьохсвятительській в Києві де в 1902 році перебувала письменниця

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання („Козачка“, „Одарка“, „Горпина“, „Ледащиця“, „Два сини“), баладного оповідання („Чари“, „Максим Гримач“, „Данило Гурч“), соціальної повісті („Інститутка“), психологічного оповідання й повісті („Павло Чорнокрил“, „Три долі“), соціальної казки („Дев'ять братів і десята сестриця Галя“), художнього нарису („Листи з Парижа“).

Історичні повісті й оповідання для дітей „Кармелюк“, „Невільничка“, „Маруся“ ще за життя Марка Вовчка здобули широку славу. Повість „Маруся“, наприклад, переклали кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж.Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, її відзначено премією Французької академії, міністерство освіти Франції рекомендувало її для шкільних бібліотек.

Марко Вовчок поряд з українськими творами писала оповідання російською мовою: „Надежда“, „Маша“, „Катерина“, „Саша“, „Купеческая дочка“, „Игрушечка“ (збірка „Рассказы из народного русского быта“). У творчості російською мовою виявила себе майстринею й великих прозових жанрів, авторкою проблемних романів і повістей: „Червонный король“ (1860), „Тюлевая баба“ (1861), „Жили да были три сестры“ (пізніша назва — „Три сестры“, 1861), „Глухой городок“ (1862), „Живая душа“ (1868), „Записки причетника“ (1869—1870), „Теплое гнездышко“ (1873), „В глуши“ (1875), „Отдых в деревне“ (1876—1899).

З творчістю Марка Вовчка зросла міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 18601870-х рр. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859, з'являлися в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходили у Франції, Англії, Німеччині, Італії й інших європейських країнах.

Творча спадщина[ред.ред. код]

  • Дві книги „Народних оповідань“ (1857 — перший том, 1862 — другий том)
  • Соціальна повість „Інститутка“ (1859–1861) (початкова назва „Панночка“)
  • Історичні казки-повісті „Кармелюк“, „Дев'ять братів і десята сестриця Галя“, „Невільничка“, незавершені — „Гайдамаки“, „Сава Чалий“
  • повісті „Три долі“, „Павло Чорнокрил“, „Сестра“, „Дяк“ та інші
  • збірка російською мовою „Рассказы из русского народного быта“, повісті „Тюлевая баба“, „Записки причетника“ та інші.
  • близько ста перекладів і двохсот книг

Тематика творчості[ред.ред. код]

  • життя дітей
  • кохання
  • побут дорослих
  • сите й тупе існування міщанства
  • фальш ченців
  • паразитичне животіння дворян
  • трагізм життя селянства за часів кріпаччини („Горпина“)
  • боротьба проти кріпацтва („Ледащиця“, „Інститутка“)

Особливості творчості[ред.ред. код]

  • внесення нових жанрів і тем
  • звернення до фольклорних традицій
  • форма розповіді: у творах немає спеціального оповідача, є мистецький. Читач дізнається про все з уст народу
  • твори написані пісенною ритмізованою мовою з різноманітними інтонаціями, багатством синоніміки
  • Марко Вовчок — основоположниця дитячої української прози
  • Марко Вовчок зміцнила основи української соціально-побутової прози
  • її творчості характерні висока ідейність, висока художність творів тощо

Звинувачення у плагіаті[ред.ред. код]

24 травня 1870 Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Семеном Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей“. За цю роботу щороку їй мали платити 2 тис. карбованців сріблом. Крім того, якби М.Вовчок погодилася ще й перекладати твори для цього видання, то отримувала б по 25 крб за кожен друкований аркуш перекладу. Письменниця погодилася, бо мала чимало боргів, які нажила за свого кількарічного перебування у Парижі.

Роботи й без перекладів було чимало. Письменниця всього не встигала, тому найняла перекладачок — дівчат із провінції, яким платила по 10 крб за друкований аркуш перекладу. Перекладені ними твори підписувала своїм прізвищем, справжні авторки претензій не висували. Тож Вовчок на тому непогано заробляла.

Перший номер місячника розійшовся дуже гарно. Кілька наступних теж. Але письменниця казала своїм перекладачкам, що продажі йдуть погано, тож поки вона може виплатити кожній лиш половину гонорару. Решту обіцяла віддати пізніше, але так того й не зробила. Одна з дівчат, Катерина Керстен, якій дуже були потрібні гроші, почала вимагати свій законний гонорар. Вовчок не віддавала. Тоді Катерина вирішила помститися. Вона взяла на переклад ще кілька казок Андерсена, нібито для того, аби хоч трохи підробити. Насправді ж самостійно їх не перекладала — згодом віддала Вовчок переклади, зроблені і видані кілька років тому Марією Трубниковою та Надією Стасовою. Вовчок не читала рукописи, відразу підписала їх своїм прізвищем і віддала в друк. Щойно місячник вийшов у світ, Катерина надіслала його примірники Трубніковій та Стасовій. Ті спочатку вирішили не зчиняти галасу і не псувати репутацію відомої письменниці. Та за кілька місяців знову з'явилися переклади казок, вкрадені у них і підписані прізвищем Марко Вовчок. Після цього, брат однієї з перекладачок, критик і публіцист Володимир Стасов, опублікував у газеті „Санкт-Петербургские ведомости“ статтю „Щось дуже негарне“, в якій і звинуватив Вовчок у плагіаті.

Скликали третейський суд з 19 літераторів, які визнали Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що цей переклад вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді ніхто не знав про найманих нею перекладачок. Це б ще більше зганьбило Вовчок, репутація якої і так вже була зіпсована. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину — в маєток своїх знайомих у Тверській губернії [1].

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Поштова марка, 2008 р.
Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Пам'ятник Марко Вовчок у Нальчику
Searchtool.svg Світлина

4 серпня 1978 року у Нальчику — столиці Кабардино-Балкарії — відкрито пам'ятник українській письменниці. Автор скульптури — український скульптор В.Фещенко. Будинок у Нальчику, де письменниця доживала віку, збережено, тут відкрито її музей.

Див. також[ред.ред. код]

Максим Гримач

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Брандіс Є. Марко Вовчок. — К., 1975.
  • Грицай М. Марко Вовчок. Творчий шлях. — К., 1983.
  • Засенко О. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. — К., 1964.
  • Зеров М. Марко Вовчок; Марко Вовчок. Творчість; Критика про Марка Вовчка // Зеров М. Твори: У 2 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 224–235.
  • Крутікова Н. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). — К., 1965.
  • Куліш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю вьіхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка» // Куліш П. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 477–484.
  • Лобач-Жученко Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. — К., 1987.
  • Лобач-Жученко Б. О Марко Вовчок: Воспоминания, поиски, находки. — К., 1987.
  • Марко Вовчок в критиці: Збірник статей, рецензій, висловлювань. — К., 1955.
  • Марко Вовчок: Статті і дослідження. — К., 1985.
  • Недзвідський А. Марко Вовчок. Семінарій. — К., 1981.
  • Писарев Д. Народные украинские рассказы Марко Вовчка // Писарев Д. Полн. собр. соч. — СПб., 1909. — Т. 1.
  • Тараненко М. Марко Вовчок: Літературний портрет. — К., 1958.
  • Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1976–1986. — Т. 37. — С. 276–279.
  • Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1976–1986. — Т. 41. — С. 301–302.
  • Хоменко Б. Народні джерела творчості Марка Вовчка: На матеріалах української прози. — К., 1977.
  • Чопик Р. Вовчок // Слово і час. — 2007. — № 8. — С. 3-14.

Посилання[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]