Латиська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Латиська мова
Latviešu valoda
Поширення латиської мови:    Мова більшості    Мова меншості
Поширення латиської мови:
   Мова більшості
   Мова меншості
Поширена в Латвія
Регіон Північна Європа
Носії рідна 1 390 тис. (Латвія)
110 тис. (за кордоном)
1,5 мільйона (світ)[1]
друга мова для 400 тисяч
Писемність латинське письмо і латиська абетка
Класифікація

Індо-Європейська

Балтійська група
Східно-балтійська підгрупа
Офіційний статус
Державна Латвія
Офіційна Європейський Союз
Регулює Центр державної мови (Латвія)
Коди мови
ISO 639-1 lv
ISO 639-2 lav
ISO 639-3 lav
SIL lav

Лати́ська мо́ва (latviešu valoda) — одна з балтійських мов, рідна мова більшості латишів, державна мова Латвії та з 1 травня 2004 — одна з офіційних мов Європейського Союзу.

Історія[ред. | ред. код]

Мапа розселення балтійських племен в кінці XII — початку XIII століть

Разом з литовською, прусською і ятвязькою латиська походить від прабалтійської мови. Прабалтійські голосні *i, , *u, , *a, збереглися в латиській без зміни. Власне латиською інновацією є фонологізація протиставлення ɛ : æ, що були спочатку алофонами фонеми e, реалізованої більш відкрито перед твердими приголосними і більш закрито перед м'якими. Дифтонг *eɪ̯, як і в литовській, через стадію монофтонгу *ẹ перейшов в ɪ̯e. Таутосиллабічні поєднання in, un, en, an дали в латиській ī, ū, ɪ̯e, u̯o. Великих змін зазнав ауслаут неодносложних слів: зникли короткі a, e, i, довгі ā, ē, ī, ū скоротилися, дифтонги монофтонгізувалися (aɪ̯, eɪ̯ > i, au > u)[2]. Як і в литовській, в латиській прабалтійское ō діфтонгізувалося в u̯o, що, однак, не знайшло відображення на письмі: лит. dúoti, латис. dot «дати»[3].

Балтійські мови поділяються на дві гілки: західні та східні балтійські мови. Сьогодні тільки східні балтійські мови (латиська і литовська) існують у розмовній формі, останньою із західних балтійських мов зникла давньопруська, переставши бути розмовною наприкінці 16 століття. Балтійські мови вважаються чи не найархаїчнішими з-поміж індоєвропейських мов. Це твердження стосується більше до литовської мови, аніж до латиської, тому що латиська зазнала більшого впливу з боку інших мов. В обох мовах збереглася інтонаційна система, нехарактерна для більшості індоєвропейських мов. Латиська мова — мова з розвинутою системою флексій, замість численних прийменників у ній застосовується система з 7 відмінків іменників (називний, знахідний, давальний, інструментальний (орудний), місцевий, кличний і родовий). На відміну від англійської мови, у латиській немає артиклів (такі слова як the та a).

Східно-балтійські мови відокремилися від західно-балтійських (або, очевидно, від гіпотетичної прото-балтійської мови) між 400-ми й 600-ми роками. Диференціація між литовською й латиською мовами почалася в 800-х роках, проте вони ще довго залишалися діалектами однієї мови. Проміжні діалекти існували, як мінімум, до XI—XV століть, а як видно, аж до XVII століття. Також на незалежний розвиток мов вплинуло зайняття Лівонським орденом басейну річки Даугави в XI та XIII століттях. (Територія Ливонського ордену майже збігається з територією сучасної Латвії.)

До середини XIX ст. латиська мова вважалася лише «ненімецьким» (undeutsch) селянським діалектом. Потім пішли довгі роки царської політики помосковщення (змосковщення) латишів (через школу та адміністрацію). Боротьба за самостійність латиської мови та за її збагачення новими словами особливо успішно пішла із часу національно-визвольного руху (60-80-ті рр. XIX ст.). Визначальна роль у цьому русі належить Отто Кронвальду. Другий період розквіту латиської мови пов'язаний з ім'ям найбільшого латиського поета Райніса, який широким струменем увів у латиську мову манеру вдалого «усікання» довгих латиських слів і тим зробив можливими переклади класиків світової поезії на латиську мову.

У цей час латиська мова є державною мовою всієї Латвійської Республіки.

Поширеність[ред. | ред. код]

Діалекти латиської мови

Область латиської мови утворилася з територій балтійських племен — летголи, зімеголи та корси — і фінського племені лівів. У латиській мові розрізняються два діалекти:

  • Основний (на місці колишніх балтійських племен, з основним центром на місці стародавньої Летголи, тобто біля Цесиса та Валмери);
  • Тамський (на місці лівів). На схід від області латиських говірок простирається область діалектів латгальської мови.

На основному діалекті говорить населення середньої частини Латвії — від Мазсалаца та Ергеме до півдня через Валміера, Цесіс, Добеле, Єлгава до литовського кордону. Тамським діалектом розмовляють латиші між Кулдига, Талси, Дундага, Вентспілс, Скулте, Лимбажи та Ліелсалаца.

Письмо[ред. | ред. код]

Докладніше: Латиська абетка

Перші письмові документи латиською мовою з'явилися в 16 — 17 ст. У 1585 латиською мовою надруковано католицький катехізис. Це була перша книга латиською мовою. У наступному році латиською мовою надруковано й лютеранський катехізис. Перший латиський словник «Lettus» склав Георг Манселіус 1638 року. Тогочасну латиську систему написання розробили німецькі ченці, які створили ці релігійні тексти. За основу була взята німецька система, яка не дуже добре відбивала розмовну латиську мову. Ці тексти, як і багато чого іншого, до середини 1930 були написані готичним шрифтом.

Латиська абетка складається з 33 літер:

A a Ā ā B b C c Č č D d E e Ē ē
F f G g Ģ ģ H h I i Ī ī J j K k
Ķ ķ L l Ļ ļ M m N n Ņ ņ O o P p
R r S s Š š T t U u Ū ū V v Z z
Ž ž

Лінгвістична характеристика[ред. | ред. код]

Фонетика і фонологія[ред. | ред. код]

Голосні[ред. | ред. код]

Система голосних фонем сучасної латиської мови включає наступні монофтонги (знаком ː позначені довгі голосні)[4][5]:

Підняття Ряд
Передній Середній Задній
Високе i iː u uː
Середнє ɛ ɛː (ɔ) (ɔː)
Низьке æ æː a aː

Фонеми /ɔ/ і /ɔː/ в сучасній латиській мові зустрічаються тільки в запозиченнях. Різниця між /ɛ/ і /æ/ на письмі ніяк не позначається, для позначення обох фонем служить літера e (аналогічно довгі /ɛː/ і /æː/ позначаються однією літерою ē)[6].

Двома окремими фонемами є дифтонги /ɪ̯ɐ/ (на письмі ie) і /u̯ɐ/ (на письмі o). Решта дифтонгів латиської мови — /au̯/, /aɪ̯/, /eɪ̯/ і /uɪ̯/ — з фонологічної точки зору є біфонемними поєднаннями (перші три зустрічаються тільки в запозиченнях)[6].

Різна довгота голосних змінює значення слова: mele «брехуха» — mēle «язик», pile «крапля» — pīle «качка». Довгі голосні приблизно в два з половиною рази довше коротких[7].

Морфологія[ред. | ред. код]

У латиській мові виділяють десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, прислівник, дієслово, прийменник, сполучник, частка, вигук[8].

У відмінювальних частин мови розрізняють шість відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, місцевий і кличний)[9].

Орудний відмінок у латиській зник, у його функції вживається прийменник ar «з» із знахідним відмінком в однині і давальним у множині: griezt maizi ar nazi «різати хліб ножем», griezt maizi ar nažiem «різати хліб ножами»[10]. У старолатиських текстах фіксують також форми ілативу: krustan sists «прибитий до хреста»[11].

Родів у латиській мові два — чоловічий і жіночий[12].

Іменники чоловічого роду мають закінчення -s, -š, -is, -us, а жіночого — -a, -e, -s (рідко). У латвійській мові є дві форми звертання: офіційна й неофіційна. Наприклад, ти (tu) при ввічливому зверненні перетворюється на ви (jūs). Наголос найчастіше падає на перший склад, хоча трапляються винятки. Порядок слів у реченнях — вільний, тобто залежить від того, на яке слово падає змістовний наголос. Так, наприклад, речення «У склянці — вода» виглядає так: Glāzē ir ūdens, а «Вода у склянці» — так: Ūdens ir glāzē. У латвійській мові немає артиклів. Тобто «будинок» звучить як māja, а «Він вдома» — так: Viņš ir mājā (він є в домі).

Приклад[ред. | ред. код]

«Заповіт» Т. Г. Шевченка латиською мовою (переклав Валтс Давідс)[13]

Kad es miršu, rociet mani
Stepē paugurainā
Kur man Ukraina vismīļā
Veras plašā ainā.
Lai es redzu plašos laukus,
Dņepru un tās kraujas,
Lai es varu klausīties, kā
Bangas krācēs graujas.
Kad no Ukrainas tās aizraus
Zilā jūras miglā
Ienaidnieka asinis… tad,
Cēlies gaitā žiglā,
Traukšos atstāt kalnus, laukus,
Pielūgt dievu īstu.
Kamēr noticis tas nava,
Dieva nepazīstu.
Aprociet un sacelieties,
Važas saraut ziniet,
Ienaidnieka asins lāsēm
Brīvi aprasiniet.
Arī manim brāļu saimē,
Lielā, brīvā, jaunā,
Veltiet kādu klusu vārdu,
Nepieminiet ļaunā.
Кад ес міршу, роцієт мані
Степé пауґурайнá
Кур ман Украйна вісмíля́
Верас плашá айнá.
Лай ес редзу плашос лаукус,
Днєпру ун тáс крауяс,
Лай ес вару клаусíтієс, кá
Банґас крáцéс ґрауяс.
Кад но Украйнас тáс айзраус
Зілá ю́рас міґлá
ленайднієка асініс… тад,
Цéлієс ґайтá жіґлá,
Траукшос атстáт калнус, лаукус,
Пієлýґт дієву íсту.
Камéр нотіціс тас нава,
Дієва непазíсту.
Апроцієт ун сацелієтієс,
Важас сараут зінієт,
ленаіднієка асінс лáсéм
Брíві апрасінієт.
Арí манін брáлю саімé,
Лієлá, брíвá, яунá,
Велтієт кáду клусу вáрду,
Напіємінієт ляунá.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Ethnologue report for language code:lav
  2. Smoczyński, 1986, с. 870—871
  3. Дини, 2002, с. 80—81
  4. Сталтмане, 2006, с. 158
  5. Nau, 1998, с. 7
  6. а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Nau7 не вказано текст
  7. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ЯМ158 не вказано текст
  8. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ЯМ172 не вказано текст
  9. Сталтмане, 2006, с. 167
  10. Сталтмане, 2006, с. 168
  11. Smoczyński, 1986, с. 874
  12. Nau, 1998, с. 21
  13. Т. Г. Шевченко, Заповіт мовами народів світу, К., «Наукова думка», 1989

Посилання[ред. | ред. код]

Вікіпедія

Вікіпедія має розділ
латиською мовою
Sākumlapa