Левицький Володимир Лукич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Левицький Володимир Лукич
Народився 1856
Помер 1938
Львів
Поховання Личаківський цвинтар
Громадянство/підданство Австро-Угорщина і Польща

s: Роботи у Вікіджерелах

Левицький Володимир Лукич.jpg

Леви́цький Володи́мир Лу́кич (літературний псевдонім Василь Лукич; 2 вересня 1856(18560902), Белзець, тепер село Гончарівка, Золочівський район, Львівська область — 6 жовтня 1938, Винники) — український письменник і громадський діяч, нотаріус, видавець, літературознавець, почесний член товариства «Просвіта» (з 1925), дійсний член НТШ (з 1926).

Життєпис[ред.ред. код]

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії. Закінчивши юридичний факультет Львівського університету (1880), 3 роки займався судовою практикою, потому працював нотаріусом у Болехові, Стрию, Станиславові та у Винниках біля Львова.

З 1875 року брав участь в українському літературному процесі Галичини.

Значну увагу приділяв налагодженню літературних і культурних взаємин з Наддніпрянською Україною.

Другу половину свого трудолюбивого життя провів у Винниках; жив у віллі кінця XIX — початку XX ст., яка збереглася (вул. Галицька 71). У 1897 році Левицького призначили нотарем у Винниках. До його обов'язків належали спадкові справи, шлюбні угоди, різні правові акти, тощо. Діловодство вів виключно українською мовою — цей факт мав великий вплив на селян, які вперше на практиці бачили рівноправність української мови в уряді.

Українці Винників звернулися до нотаря Левицького з проханням очолити місцеве товариство «Просвіта». В 1907 році його вибрали головою місцевої філії «Просвіти». Вибух війни 1914 року припинив діяльність Левицького у Винниках з великими втратами для української справи. Знаючи, що може чекати його від московських «визволителів», переховувався у Львові.

Дім Левицького зазнав ушкоджень під час І-ї світової війни. Під час Визвольної боротьби в 1918 році Винники на довгий час опинились у прифронтовій смузі.

В 1923 році передчасно помер його зять Роман Ганінчак — колишній член Головної управи Товариства «Просвіта», радник державних залізниць (прожив 45 років).

У 1926 році Головна управа «Просвіти» іменувала Василя Лукича своїм почесним членом.

Помер у Винниках 6 жовтня 1938 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Творчість[ред.ред. код]

1875 в альманасі «Ластівка» з'явилися невеличкі оповідання «Премудрий жид» та «Музика у вовчій ямі», загадки для дітей. У 1880 Василь Лукич опублікував у журналі «Зоря» історико-літературознавчу розвідку про Марусю Чурай.

Автор низки літературознавчих, етнографічних, історичних, філософських досліджень: «Закордонна Русь», «Угорська Русь, її розвій і теперішній стан» (1886), «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887), «Як живеться українському народови в Австрії» (1915), «Гадки про життя» (1928), «Революційні течії в сучасній фізиці» (1930), «Головні основи сучасної астрології» (1934), «Свобода волі в світлі сучасної фізики» (1936), «Релігія і наука: Великодні гадки» (1938) та інших.

Редактор і видавець[ред.ред. код]

У 1881 році разом з Іваном Франком склав антологію української поезії.

Був співредактором журналу «Друг» і альманаху «Дністрянка» (1876).

Редактор першого, написаного українською мовою, популярного юридичного довідника для селян «Руський правотар домовий» (1885; разом з Юліаном Сельським), альманахів «Ватра» (1887), журналу «Зоря» (1890—1896).

Спеціалізувався на виданні щорічних календарів «Просвіти» (1880—1885, 1890, 1893, 1916—1918) з літературними додатками до них. Ці додатки виходили окремими відбитками як альманахи: «Квітка» (1890), «Рідний зільник» (1891), «Левада» (1892), «Рідна стріха» (1894) та інші. Характер цих видань був просвітянсько-народовський, інколи з націоналістичним відтінком. В них, зокрема, публікувалися оповідання І. Франка, переклади з Гейне, твори Лесі Українки, А. Кримського, байки Глібова, статті Євгенії Ярошинської, історичні поеми Степана Руданського («Гетьман Іван Скоропад», «Вельямін», «Мініх», «Павло Полуботок»).

Після вигнання московських військ зі Львова в 1915 і відновлення припиненої царськими заборонами діяльності, видав календар «Просвіти» на 1916 рік. Тоді бракувало співробітників — одних вивезли в глибину Росії, інші під час війни емігрували до Відня, було багато технічних перешкод. Але календар вийшов своєчасно, своїм змістом і оформленням зайнявши одне з провідних місць серед подібних видань.

Сім'я[ред.ред. код]

Дружина — Гузар-Левицька Ольга (1860, Завалів[1]—1933), донька пароха містечка Завалів о. Дмитро Гузара, сестра Лева Гузара — діда кардинала Любомира Гузара. Авторка творів, опублікованих у 1887 році в альманасі «Перший вінок», яке високо оцінив Іван Франко.[1] Брала участь у національному русі, складала багаті жертви на церкви, товариства бідних. У «Просвіті» створила степендійний фонд свого імені (виділила готівкою 600 крон).

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Чистух В. Завалівські приятелі Каменяра… — С. 6.

Джерела та література[ред.ред. код]