Левицький Володимир Лукич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Левицький Володимир Лукич
Народився 1856
Гончарівка, Золочівський район, Львівська область, Українська Радянська Соціалістична Республіка
Помер 1938
Львів, Польща
Поховання Личаківський цвинтар
Громадянство Flag of Austria-Hungary (1869-1918).svg Австро-Угорщина
Flag of Poland.svg Польща
Діяльність юрист, видавець, громадський діяч, літературознавець
Alma mater Бережанська гімназія

Левицький Володимир Лукич.jpg

Леви́цький Володи́мир Лу́кич (літературний псевдонім Василь Лукич; 2 вересня 1856(18560902), Белзець, тепер село Гончарівка, Золочівський район, Львівська область — 6 жовтня 1938, Винники) — український письменник і громадський діяч, нотаріус, видавець, літературознавець, почесний член товариства «Просвіта» (з 1925), дійсний член НТШ (з 1926).

Життєпис[ред. | ред. код]

Середню освіту здобув у Бережанській гімназії. Закінчивши юридичний факультет Львівського університету (1880), 3 роки займався судовою практикою, потому працював нотаріусом у Болехові, Стрию, Станиславові та у Винниках біля Львова.

З 1875 року брав участь в українському літературному процесі Галичини.

Значну увагу приділяв налагодженню літературних і культурних взаємин з Наддніпрянською Україною.

Другу половину свого трудолюбивого життя провів у Винниках; жив у віллі кінця XIX ст, яка збереглася (тепер вул. Галицька, 11). У жовтні 1896 р. Левицького призначили нотарем у Винниках.[1].

До його обов'язків належали спадкові справи, шлюбні угоди, різні правові акти, тощо. Діловодство вів виключно українською мовою — цей факт мав великий вплив на селян, які вперше на практиці бачили рівноправність української мови в уряді.

Українці Винників звернулися до нотаря Левицького з проханням очолити місцеве товариство «Просвіта». В 1907 році його вибрали головою місцевої філії «Просвіти». Вибух війни 1914 року припинив діяльність Левицького у Винниках з великими втратами для української справи. Знаючи, що може чекати його від московських «визволителів», переховувався у Львові.

Дім Левицького зазнав ушкоджень під час І-ї світової війни. Під час Визвольної боротьби в 1918 році Винники на довгий час опинились у прифронтовій смузі.

В 1923 році передчасно помер його зять Роман Ганінчак — колишній член Головної управи Товариства «Просвіта», радник державних залізниць (прожив 45 років).

У 1926 році Головна управа «Просвіти» іменувала Василя Лукича своїм почесним членом.

Помер у Винниках 6 жовтня 1938 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Творчість[ред. | ред. код]

1875 в альманасі «Ластівка» з'явилися невеличкі оповідання «Премудрий жид» та «Музика у вовчій ямі», загадки для дітей. У 1880 Василь Лукич опублікував у журналі «Зоря» історико-літературознавчу розвідку про Марусю Чурай.

Автор низки літературознавчих, етнографічних, історичних, філософських досліджень: «Закордонна Русь», «Угорська Русь, її розвій і теперішній стан» (1886), «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887), «Як живеться українському народови в Австрії» (1915), «Гадки про життя» (1928), «Революційні течії в сучасній фізиці» (1930), «Головні основи сучасної астрології» (1934), «Свобода волі в світлі сучасної фізики» (1936), «Релігія і наука: Великодні гадки» (1938) та інших.

Редактор і видавець[ред. | ред. код]

У 1881 році разом з Іваном Франком склав антологію української поезії.

Був співредактором журналу «Друг» і альманаху «Дністрянка» (1876).

Редактор першого, написаного українською мовою, популярного юридичного довідника для селян «Руський правотар домовий» (1885; разом з Юліаном Сельським), альманахів «Ватра» (1887), журналу «Зоря» (1890—1896).

Спеціалізувався на виданні щорічних календарів «Просвіти» (1880—1885, 1890, 1893, 1916—1918) з літературними додатками до них. Ці додатки виходили окремими відбитками як альманахи: «Квітка» (1890), «Рідний зільник» (1891), «Левада» (1892), «Рідна стріха» (1894) та інші. Характер цих видань був просвітянсько-народовський, інколи з націоналістичним відтінком. В них, зокрема, публікувалися оповідання І. Франка, переклади з Гейне, твори Лесі Українки, А. Кримського, байки Глібова, статті Євгенії Ярошинської, історичні поеми Степана Руданського («Гетьман Іван Скоропад», «Вельямін», «Мініх», «Павло Полуботок»).

Після вигнання московських військ зі Львова в 1915 і відновлення припиненої царськими заборонами діяльності, видав календар «Просвіти» на 1916 рік. Тоді бракувало співробітників — одних вивезли в глибину Росії, інші під час війни емігрували до Відня, було багато технічних перешкод. Але календар вийшов своєчасно, своїм змістом і оформленням зайнявши одне з провідних місць серед подібних видань.

Сім'я[ред. | ред. код]

Дружина — Гузар-Левицька Ольга (1860, Завалів[2]—1933), донька пароха містечка Завалів о. Дмитро Гузара, сестра Лева Гузара — діда кардинала Любомира Гузара. Авторка творів, опублікованих у 1887 році в альманасі «Перший вінок», які високо оцінив Іван Франко.[2] Брала участь у національному русі, складала багаті жертви на церкви, товариства бідних. У «Просвіті» створила степендійний фонд свого імені (виділила готівкою 600 крон).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Ольга Левицька (Гузар) http://baitsar.blogspot.com/2017/05/blog-post_66.html
  2. а б Чистух В. Завалівські приятелі Каменяра… — С. 6.

Джерела та література[ред. | ред. код]