Людський зоопарк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Людський зоопарк — публічні виставки людей у XIX і XX століттях, метою яких було продемонструвати вихідців з Азії та Африки в так званому природному і часом примітивно-дикунському вигляді. Виставки часто підкреслювали культурні відмінності між людьми західної цивілізації та представниками неєвропейських народів або іншими жителями Європи зі способом життя, що вважався примітивним. Пізніше етнологічні експозиції були піддані жорсткій критиці як принизливі та расистські.

Перші людські зоопарки[ред. | ред. код]

Сіамські близнюки Чанг і Енг Банкери
Джойс Гет
Саарті Баартман
Максімо і Бартола

У Західній півкулі, один з найперших відомих зоопарків, за Монтесуми у Мексиці, складався не лише з великої колекції тварин, але також і людей, наприклад, гномів, альбіносів і горбанів.[1]

В епоху Відродження, Медічі відкрили великий звіринець у Ватикані. У 16 столітті, Кардинал Іпполіто Медічі мав колекцію людей різних рас, а також екзотичних тварин. Там були маври, татари, індійці, турки і африканці.[2]

Одною із перших сучасних експозицій людей була виставка раби Джойс Гет, організована Фінеасом Барнумом у лютому 1835[3], а, згодом, сіамських близнюків Чанга і Енга Банкерів. Ці виставки переросли у так звані шоу потвор. Іншим яскравим прикладом є Саарті Баартман (намаянка), так звана Готтентотська Венера, яку демонстрували у Лондоні та Франції до самої смерті у 1815 році.

1870-1945[ред. | ред. код]

Ота Бенга, виставка людей, 1906. Вік 23. Висота 150 см. Вага 47 кг. Привезений з Касаї, Вільна держава Конго, Південно Центральна Африка, від д-ра Самуеля П. Вернер. Виставлявся щодня після обіду у вересні[4]

У 1870-х, виставки екзотичних народів стали популярними в багатьох країнах. Людські зоопарки були в Парижі, Гамбурзі, Антверпені, Барселоні, Лондоні, Мілані, Нью-Йорку та Варшаві. Кожну виставку відвідувало від 200000 до 300000 відвідувачів. У Німеччині великого розголосу набув Карл Гаґенбек, ділок у справах диких тварин і майбутній власних багатьох європейських зоопарках, що вирішив в 1874 році показати Самоа і саамів як "чисто природних" людей. У 1876 році він послав помічника єгипетський Судан, що поповнити колекцію диких звірів і нубійців. Нубійська виставка була дуже успішною в Європі і гастролювала в Парижі, Лондоні та Берліні. У 1880 році він також направив агента в Лабрадор, щоб убезпечити ряд ескімосів та інуїтів з Моравської місії Геброна. Ці інуїти були виставлені в Гамбурзькому зоопарку.

Жоффруа де Сент-Ілер, директор зоопарку d'Acclimatation Jardin організував в 1877 році два етнологічних спектаклі, які представили нубійців і інуїтів. У тому ж році аудиторія Jardin d'Acclimatation 'подвоїлась до одного мільйона. Між 1877 і 1912 роками, в цьому зоопаркубули представлені близько тридцяти етнологічних виставок.

На всесвітніх виставках 1899 і 1878 були представлені Negro Village (Негрські села). 28 мільйонів чоловік, що відвідали Всесвітню виставку 1899 побачили 400 корінних народів як головну атракцію. На Всесвітній виставці 1900 була представлена відома діорама про життя на Мадагаскарі, в той час як колоніальної виставки в Марселі (1906 і 1922) і в Парижі (1907 і 1931) також демонстрували людей у ​​клітинах, часто оголених або напівоголених.[5]

У 1931 виставка в Парижі була настільки успішною, що 34 мільйонів людей відвідали її протягом шести місяців, а менша контр-виставка під назвою Правда про колонії із критикою примусової праці в колоніях, організована комуністичною партією, привернула дуже мало відвідувачів. У 1883 році корінні жителі Суринаму були виставлені в Міжнародній Колоніальній та Експортній виставці в Амстердамі, що проходила в Державному музеї Амстердама.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Mullan, Bob and Marvin Garry, Zoo culture: The book about watching people watch animals, University of Illinois Press, Урбана (Іллінойс), Second edition, 1998, p.32. ISBN 0-252-06762-2
  2. Mullan, Bob and Marvin Garry, Zoo culture: The book about watching people watch animals, University of Illinois Press, Урбана (Іллінойс), Second edition, 1998, p.98. ISBN 0-252-06762-2
  3. Joice Heth. Архів оригіналу за 29 травень 2013. Процитовано 14 лютий 2016. 
  4. http://query.nytimes.com/gst/abstract.html?res=9C04E7D81F3EE733A25753C1A96F9C946797D6CF
  5. http://www.discoverparis.net/newsletter.html?insight=3162983825694464

Посилання[ред. | ред. код]