Михайло-Олександрівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Михайло-Олександрівка
Скульптура в центрі Михайло-Олександрівки
Скульптура в центрі Михайло-Олександрівки
Скульптура в центрі Михайло-Олександрівки
Країна Україна Україна
Область Одеська область
Район Березівський район Березівський район
Громада Березівська міська громада
Код КАТОТТГ UA51020030160059495
Основні дані
Засноване 1860
Населення 593
Площа 3,211 км²
Густота населення 184,68 осіб/км²
Поштовий індекс 67314
Телефонний код +380 4856
Географічні дані
Географічні координати 47°16′20″ пн. ш. 30°42′46″ сх. д. / 47.27222° пн. ш. 30.71278° сх. д. / 47.27222; 30.71278Координати: 47°16′20″ пн. ш. 30°42′46″ сх. д. / 47.27222° пн. ш. 30.71278° сх. д. / 47.27222; 30.71278
Середня висота
над рівнем моря
15 м
Водойми р. Тилігул
Місцева влада
Адреса ради 67300, Одеська область, Березівський район, м. Березівка, пл. Генерала Плієва, 9
Карта
Михайло-Олександрівка. Карта розташування: Україна
Михайло-Олександрівка
Михайло-Олександрівка
Михайло-Олександрівка. Карта розташування: Одеська область
Михайло-Олександрівка
Михайло-Олександрівка
Мапа
Мапа

CMNS: Михайло-Олександрівка у Вікісховищі

Миха́йло-Олександрівка — село Березівської міської громади у Березівському районі Одеської області в Україні. Населення становить 593 осіб.

Історія[ред. | ред. код]

Одне з найстаріших сіл району. Засновано воно десь на зорі ХІХ століття і спочатку носило назву Техталово за іменем поміщика Техтула, корінного прусака, який одержав сотні десятин родючої української землі в дар від російської імператриці Катерини ІІ.

  • Бундючного розбещеного кріпосника Техтула замінив Їжицький, який у ставленні до кріпосних селян виявився ще гіршим, ніж його попередник. Це він за десяток породистих гончих собак виміняв сім сімей кріпаків з Лебедина — містечка в Чернігівській області. Змінювалися пани — Техтули, Їжицькі, Ренци, — а селянам не було полегкості. Від зорі до зорі гнули вони спини на безмежних панських ланах, у поті чола заробляючи на прожиття гіркий шматок хліба. З їх підсліпуватих халуп не вилазили злидні. Тільки й веселішав селянин, коли топив своє горе в чарці горілки, купленої втридорога у шинкаря. Шинків у селі — хоч відбивай, а школи не було.
  • Лише незадовго перед першою російською революцією в М-Олександрівці відкрили початкову школу. Але що за школа — одна назва. Функціонувала вона…три місяці на рік в приміщенні, що нагадувало сарай «педагогічний колектив» її складався з малограмотного вчителя і попа з Сиротинської церкви. Останній відвідував школу 2-3 рази на місяць, щоб перевірити, чи твердо засвоїли «хлопські сини» «Отче наш» та інші молитви. Та й початкову школу не всім дітям селян вдавалося закінчити. Батьки відривали їх від навчання і посилали в найми до багатіїв.
  • З кожним роком зростало населення Михайло-Олександрівки, все більше дробилися селянські наділи землі. Селяни десятками кидали свої мізерні клаптики, які не могли прохарчувати власника, й інші йшли батракувати.

Під час Голодомору 1932—1933 років помер щонайменше 1 житель села[1].

Під час Другої світової війни в лавах Червоної Армії воювали брати Федір і Гаврило Чумаченки, Андрій і Микола Павлови, Іван і Олександр Лопатинські та інші колгоспники. В самому селі на період окупації діяла підпільна партизанська група у складі 12 чоловік.

У березні 1944 року Михайло-Олександрівку знову зайняли радянські війська. Знову почали набиратися сили колгоспів «Нове життя» і «Червона Україна» Особливо гарних результатів вони досягли, коли об'єдналися в одне укрупнене господарство. В 1957 р., прийнявши до себе колгосп ім.. Криворучка, ця сільгоспартіль дістала назву імені Суворова, а весною того ж року стала комплексною бригадою укрупненого колгоспу ім. Кірова.

Великі зміни сталися в Михайло-Олександрівці за останні роки 50-х років. Село, центральна вулиця якого простягалася майже на чотири кілометри, розрослося майже до невпізнання. Все менше залишалося низеньких землянок з підсліпуватими віконцями, на їх місці виростали добротні будинки, вкриті черепицею, шифером, жерстю і очеретом.

На ряду з розвитком будівництва, розвивався і сільськогосподарський промисел. Розширилося тваринницьке містечко. Небачені кошти вкладали в будівництво нових тваринницьких приміщень (близько трьох мільйонів карбованців).

В грудні 1957 року до ладу стала нова електростанція. Лампочки Ілліча засіяли в будинках колгоспників, в адміністративних та тваринницьких приміщеннях. Центральна вулиця також була повністю освітлена 60 великими електролампами. Значно зростав і культурний розвиток трудівників колгоспного села. В селі функціонував сільський клуб, бібліотека.

Колишній орган місцевого самоврядування — Михайло-Олександрівська сільська рада.

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом 1989 року населення села становило 542 особи, з яких 251 чоловік та 291 жінка.[2]

За переписом населення 2001 року в селі мешкали 593 особи.[3]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[4]

Мова Відсоток
українська 95,28 %
російська 4,22 %
гагаузька 0,34 %
румунська 0,17 %

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Михайло-Олександрівка. Геоінформаційна система місць «Голодомор 1932—1933 років в Україні». Український інститут національної пам'яті. Процитовано 18 червня 2020.
  2. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 25 вересня 2019.
  3. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 25 вересня 2019.
  4. Розподіл населення за рідною мовою, Одеська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 25 вересня 2019.