Музей України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Музей України — структурний підрозділ Всеукраїнського музейного містечка (діяло 1926–34; нині Києво-Печерський національний історико-культурний заповідник), заснованого згідно з постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 29 листопада 1926. Подібно до інших великих музеїв, створених на матеріалах зібрань В.Тарновського, Б. та В. Ханенків, В. Щавинського, Терещенків, К. Скаржинської та інших, у його основу лягла приватна колекція генерала від артилерії П.Потоцького (1857—1938), нащадка двох кишенських сотників на Полтавщині. 1926 він подарував свою збірку українському урядові в особі Наркомосу УСРР. У червні 1927 до Києва було перевезено 7 вагонів музейного майна загальною вагою 38 тонн. Під Музей України було передано 2-поверховий корпус № 6 (митрополичих півчих) — разом 14 залів і кімнат, а самого збирача призначили пожиттєво директором його ж власної колекції.

Книгозбірня П. Потоцького (до 17 тис. томів) вважається однією з найвидатніших за всю історію українського бібліофільства. 1918 П. Потоцький набув у Петрограді (нині м. Санкт-Петербург) 3 книжки з особистої бібліотеки Т. Шевченка — «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» П. Лукашевича (СПб., 1836), «Estetica» К. Лібельта (СПб., 1854) та «Poezye Antoniego Sowy» (СПб., 1858). У Музеї України зберігалися книжки з автографами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, В. Капніста, М. Костомарова, Марка Вовчка, майже повна збірка «Кобзарів», що вийшли на той час. Окрасою Музею України був рукопис «Исторії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського з портретами Б. Хмельницького та Ю. Хмельницкого роботи М. Аргунова. Західноєвропейські видання 17–18 ст. про Україну репрезентували продукцію великих наукових центрів (Єна, Лейпциг, Франкфурт-на-Майні, Нюрнберг (усі міста в Німеччині), Варшава, пізніше С.-Петербург і Москва). Були праці з давнього українознавства — Й. Гербінія та Г. де Боплана, П.-С. Палласа й Й.-Х. Енгеля, Й.-Г. Георгі та В. Зуєва, П. Сумарокова та О. фон Гуна, П. Бекетова і Д. Бантиша-Каменського, П. Свіньїна й В. Пассека, М. Закревського й В. Тімма та інших. Від нащадків П. Потоцький придбав частину книгозбірні великого князя Костянтина Павловича, в якій розпорошилися книжки з бібліотеки М. Ломоносова.

Військовий відділ бібліотеки містив майже повну збірку російських полкових історій і пам'яток. Збирачеві належав один з трьох майже повних комплектів «Исторического описания одежды и вооружения российских войск» (т. 1–30. СПб., 1841–62) О. Вісковатова (1804–58) та його продовження, що містили понад 3 тис. ілюмінованих літографованих малюнків одягу й форм збройних сил від 9 ст. до часів російського імператора Олександра II. П. Потоцький придбав один з чотирьох виданих іменних примірників альбому «Русская армия в 1812 г.: Описание воинских частей, принимавших участие в Отечественной войне 1812 г.» (Paris, 1912; текст Г. Габаєва та М. Зарецького; малюнки М. Зарецького, розфарбовані від руки). У Російській імперії це був єдиний примірник.

Мистецька частина збірки складалась із 15 тис. гравюр і літографій, понад 300 картин (портрети гетьманів, 5 портретів Стороженків, мистецькі твори Т. Шевченка), колекцій художніх меблів, починаючи від 15–16 ст., зброї, порцеляни та кришталю.

Збирач уклав анотований реєстр колекції. Аналіз портретів Б. Хмельницького виявив найдостовірніший з-поміж них — В. Гондіуса (1651; гравюра різцем на міді), що й прийнято в мистецтвознавстві. Серед українських краєвидів вирізнявся альбом «Napoleon Orda. Album widokόw gubernii Grodzieńskiej, Wileńskiej, Mińskiej, Kowieńkiej, Wołyńskiej, Podolskiej, Kijowskiej, Witebskiej, Mogilewskiej» (Warszawa, 1876), повних примірників якого майже не існує.

У Музеї України зберігався також фамільний архів Потоцьких з гетьманськими універсалами, карти України тощо.

У крихітному штаті музею як лектор 1931–33 працював військовий історик О. Петровський.

Згодом доступ до музею було обмежено. Двома актами цензура вилучила 511 книжок. Експонати Музею Укаїни було передано в розпорядження новоствореного Центрального історичного музею ім. Т. Шевченка (нині Національний музей історії України). 1938 П. Потоцького, другу дружину, її сестру (онуки поета-партизана Д. Давидова), а також його власного онука було репресовано. Бібліотека склала основу новостворюваної Державної історичної бібліотеки УРСР (нині Бібліотека державна історична України). У роки німецько-радянської війни 1941–45 під час Другої світової війни разом з бібліотекою митрополита Київського і Галицького Флавіана (Городецького) книжки Музею України було вивезено до Німеччини, а згодом частково повернено до бібліотек Києва (бібліотека Київського університету; нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка) та Мінська (нині в Національний бібліотеці Білорусі).

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Стеллецький Г. Українська збірка П.Потоцького. «Червоний шлях», 1927, № 3 (48)
  • Семененко О. Харків, Харків…, вид. 2. Б/м, 1977
  • Климова Е. И. Музей Украины (собрание П. П. Потоцкого), ч. 1: Указатель архивных материалов и библиографии. К., 1995
  • Лазанська Т. І. Нащадок Кишенського сотника. «Київська старовина», 1997, № 5
  • Романова Н. И. Частное книжное собрание П. П. Потоцкого в истории культур Украины, России и Беларуси. В кн.: Могилянські читання 2002: Збірник наукових праць. К., 2003
  • Білокінь С. Музей України: (збірка П. Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006.