Шевченко Олесь Євгенович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Олесь Шевченко)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шевченко Олесь Євгенович
Олесь Шевченко.JPG
Олесь Шевченко на презентації колективного збірника творів до 200-річчя Т. Г. Шевченка «…і вічне Тарасове слово». НСПУ, 6 жовтня 2015
Народився 22 лютого 1940(1940-02-22) (81 рік)
місто Сквира, Київська область
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність політик
Alma mater Київський державний університет імені Тараса Шевченка
Посада Народний депутат України[1]
Партія Українська народна партія (1999)
Конфесія Православна Церква України
У шлюбі з Лідія Шевченко (16.07.1947 - 25.08.2009)
Діти

Мечислава Полевичок (Шевченко), народ.13.09.1967, м. Київ

Ярослава Шевченко, народ. 01.07.1973, м. Київ
Нагороди

Орден Свободи, 2009 орден Хрест Командорський, Польща, 2009 орден За мужність I ступеня, 2006 орден За заслуги III ступеня (Україна) орден Хрест Солідарності, що бореться, Польща, 2012

Почесна Грамота Верховної Ради України
Україна Народний депутат України
1-го скликання
15 травня 1990 10 травня 1994

Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого 1940, м. Сквира) —Борець за незалежність України у XX сторіччі, український політичний діяч, учасник національно-визвольного руху. Народний депутат України 12(1) скликання. Член Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин. Співавтор Декларації про державний суверенітет України. Входив до Народної ради. Обіймав ряд посад у національно-демократичних організаціях, член Української Гельсінської групи, голова Київської організації Української Гельсінської Спілки, член Центрального Проводу Народного Руху України, член Центрального Проводу Української народної партії, голова Ветеранського об'єднання Українська Гельсінська Спілка, голова Київського товариства політв'язнів та репресованих.

Біографія[ред. | ред. код]

Шевченко Олесь Євгенович народився 22 лютого 1940 року в м. Сквира Київської області. У Київському ТУ енергетиків № 2 (1957 - 1959) отримав спеціальність електрика, працював на Київському деревообробному комбінаті; у 19611964 роках проходив строкову службу в армії.

У 1969 р. закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. В 1965 р. почав працювати позаштатним кореспондентом газети «Київська правда», з 1967 по 1969 роки - літературний редактор Київського комбінату масової реклами. Після закінчення університету працював референтом відділу преси Українського товариства дружби і культурних зв'язків з зарубіжними країнами.

У 1969 -1980 роках — відповідальний секретар видання «Український біохімічний журнал» Академії наук України.

Нелегальна діяльність і арешт[ред. | ред. код]

У 1960-х роках Шевченко О. Є. організовував студентські протести проти дискримінації української мови в Україні. В 1970-х роках нелегально виготовляв і поширював антирадянський «самвидав», зокрема нелегальний журнал «Український вісник». У 1973 році — один з організаторів нелегального «Об'єднаного революційного фронту», який проіснував понад рік, не бувши виявленим. Також Шевченко створив громадський фонд допомоги дітям українських політв'язнів. У 1976 році дав згоду Оксані Мешко працювати неоголошеним членом Української Гельсінської групи (УГГ), контактував з Московською Гельсінською групою.

31 березня 1980 року Олесь Шевченко був заарештований в Київській міській лікарні № 3, де лікувався у зв'язку з загостренням виразки дванадцятипалої кишки. Надалі упродовж слідства йому відмовляли в медичній допомозі, хоч мав хворе серце і болі в шлунку.

Справу Олеся Шевченка, Степана Хмари і Віталія Шевченка (в 16 томах) розглядав Львівський обласний суд 15-24 грудня 1980 року. Підсудному пред'явили звинувачення з багатьох епізодів: збирання, зберігання та розповсюдження документів (зокрема, віршів Анатолія Лупиноса та біографічної довідки про нього) і передача їх Степану Хмарі для включення в «Український вісник», контакти й обмін матеріалами з Оксаною Мешко, Надією Світличною, Віталієм Шевченком та ін.

Суд засудив Шевченка до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 років заслання за ч. І ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація та пропаганда»).

У першій половині травня 1981 року Шевченка взяли на етап, у Харківській пересильній тюрмі тримали у камері смертників. 4 червня він прибув у табір ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. У таборі він брав участь у всіх групових акціях політичного протесту. Через це ще до закінчення 5-річного ув'язнення на Шевченка були складені матеріали для нового засудження (про це йому повідомив начальник загону), але смерть тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС Черненка і непевна політика Горбачова завадили цьому.

Заслання відбував у Казахстані, в аулі Жаскайрат Гур'євської обл. Звільнений від заслання 30 квітня 1987 року за ініціативою нового кремлівського керівництва.

1987—1990 роки[ред. | ред. код]

Після звільнення у 1987 р. Олесь Шевченко був позбавлений можливості працювати журналістом, працював у Подільській археологічній експедиції як землекоп, згодом працював відповідальним секретарем «Українського біохімічного журналу». Того ж року заснував Український культурологічний клуб (УКК) — першу незалежну громадську організацію в Радянській Україні. Протягом 19871988 років УКК за активної участі Шевченка провів чимало резонансних публічних заходів у Києві і став фактичним детонатором майбутніх революційних подій в Україні. Зокрема 26 квітня 1988 року УКК організував мітинг, присвячений другій річниці Чорнобильської катастрофи, за що Шевченко був заарештований на 15 діб.

У липні 1988 року на русанівському шкільному стадіоні відбулися установчі збори Київської філії Української Гельсінської Спілки (УГС), де, на пропозицію В'ячеслава Чорновола, Шевченко був обраний її головою.

Талановитий лідер і блискучий оратор, Шевченко був організатором і ведучим численних мітингів та маніфестацій. 19 листопада 1989 року він був координатором небаченої в Києві 20-тисячної похоронної процесії перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. 7 листопада 1994 року Шевченко був організатором і керівником несанкціонованої владою 14-тисячної Скорботної ходи пам'яті жертв комуністичного режиму по Хрещатику та несанкціонованого мітингу на пл. Жовтневої Революції.

Також Шевченко був ініціатором традиції Урочистої ходи «Борітеся — поборете!» щороку 22 травня від Шевченківської церкви, відновленого храму Різдва Христового на Поштовій площі, до пам'ятника в парку Тараса Шевченка; ініціював традицію щорічного відзначення у столиці України 27 серпня дня народження Івана Франка біля його погруддя поруч із Київським драматичним театром і 29 вересня дня народження Михайла Грушевського біля його пам'ятника поруч з будинком колишньої Центральної Ради.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

У 1990 році Шевченко був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради України загальною конференцією викладачів і студентів Київського університету ім. Т. Шевченка, на якій у другому турі таємного голосування переміг ректора університету академіка В. Скопенка. Так само був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради України загальною конференцією викладачів і студентів Української сільськогосподарської академії та колективом науковців Інституту математики Академії наук України.

18 березня 1990 року Шевченка було обрано депутатом Верховної Ради України від Голосіївського округу (м. Київ). У Верховній Раді О. Шевченко працював у комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, входив до фракції «Народна Рада».

У 19901995 роках — член Проводу Української республіканської партії (УРП), заступник її голови, голова Київської організації УРП.

Був членом Вищої Церковної Ради Української Православної Церкви Київського Патріархату, головою Українського Православного Братства Андрія Первозваного.

У 19971999 роках — член Центрального Проводу Народного Руху України, з грудня 1999 року по січень 2003 член Центрального Проводу Української Народної Партії, заступник голови секретаріату УНП, керівник ідеологічного управління УНП. Член Організації Українських Націоналістів (ОУН) з травня 1995 року, заступник голови ОУН, Миколи Плав'юка (травень 1997 — травень 2000).

Нагороди[ред. | ред. код]

  • Орден Свободи (18 листопада 2009) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 18-ї річниці незалежності України[2]
  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод[3]
  • Орден «За заслуги» III ст. (26 листопада 2005) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність[4]
  • Почесна Грамота Верховної Ради України (жовтень 2002 року).

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]