Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
	Театр у вересні 2014 р.
	50°26′44″ пн. ш. 30°31′41″ сх. д. / 50.44560000002777400° пн. ш. 30.52830000002778021° сх. д.Координати: 50°26′44″ пн. ш. 30°31′41″ сх. д. / 50.44560000002777400° пн. ш. 30.52830000002778021° сх. д.
Країна	Україна
Місто	Київ
Адреса	пл. Івана Франка, 3
Назва на честь; (епонім)	Франко Іван Якович;
Місткість	795 — основна сцена, 160 — камерна
Тип	драматичний театр
Статус	національний академічний
Відкрито	28 січня 1920
Репертуар	«Весілля Фігаро», «Наталка Полтавка», «Кайдашева сім'я», «Morituri te salutant», «Земля», «Війна», «Грек Зорба», «Незрівнянна», «Коріолан», «Ліс», «Назар Стодоля», «Розбитий глек»
Керівництво	Генеральний директор-художній керівник — Михайло Захаревич; Головний режисер — Богомазов Дмитро [джерело?] ; режисери-постановники — Петро Ільченко; Юрій Одинокий; Андрій Приходько; Дмитро Чирипюк; Давид Петросян ; головний диригент — Володимир Гданський; головний хормейстер — Анатолій Навроцький
	ft.org.ua
Нагороди	Академічний театр[d]
	Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка на Вікісховищі

Націона́льний академі́чний драмати́чний теа́тр і́мені Іва́на Франка́ — україномовний театр у Києві, заснований 1920 року.

Історія[ред. | ред. код]

Театр імені Івана Франка було засновано у Вінниці 1920 року частиною акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об'єднавшись, митці утворили театральний колектив під назвою «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», керівником якого було обрано Гната Юру.

Будівля театру на початку ХХ ст. В той час — Театр «Соловцов».

Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри.

Основою репертуару перших сезонів стали вистави «Молодого театру»: «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Молодість» М. Гальбе, «Цар Едіп» Софокла. Цікавим є той факт, що Володимир Винниченко, подивившись вистави Гната Юри ще в «Молодому театрі», саме йому приніс для постановки п'єсу «Гріх», яку Юра тоді здійснив у «Молодому», а згодом цим твором відкрився театр ім. Франка. До речі, у перший сезон існування театру на його кону більшу частину репертуару складали п'єси В. Винниченка. В цей же час була підготовлена одна з нових постановок — «Весілля Фігаро» Бомарше, в якій Юра виступив як перекладач, режисер та виконавець головної ролі. Починаючи з прем'єри, що відбулась 27 серпня 1920 року, ця вистава тринадцять років не сходила з афіш франківців.

Згадуючи засновників театру ім. Івана Франка, подекуди забувають, що цей театр творили молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі Рубчаківні — 17, Амвросію Бучмі, Олексію Ватулі — 29, Феодосії Барвінський — 22 роки.

Перші роки свого існування театр багато мандрував по містах і селах центральної України. Красномовним фактом в боротьбі за існування став виступ Гната Юри на прем'єрі «Весілля Фігаро» у Вінниці, де були присутні представники уряду УНР, із заявою, що у подібних умовах, які створені для франківців, жоден театр існувати не може і тільки жадоба до роботи, неймовірна відданість сцені врятували театр. Ніби наперекір всім в цей час Гнат Юра працює над «Лорензаччо» де Мюссе, відбувається прем'єра «Овечої криниці» Лопе де Вега, тривають репетиції «Лісової пісні» Лесі Українки, і тривають гастролі… На цей раз театр їде на Донбас. Як ніколи, в пригоді став художник театру, один з його засновників Матвій Драк, який починаючи з 1920 до 1949 року разом з Гнатом Юром створив чимало вистав. Його талант митця, глибоке знання і відчуття театрального простору, особливо стало в пригоді в екстремальних умовах першого десятиліття існування колективу. Можна лише фантазувати як, де і яким чином півроку на підводах, а то і пішки актори мандрували по шахтах, заводах та робітничих селищах з репертуаром, що складався з «Лісової пісні», «Овечої криниці», «На дні», «Гайдамаків» та «Весілля Фігаро». Своєрідністю був позначений один з показів вистави «Лісова пісня» в Горлівці. Спектакль грався у величезному парку, яскравого сонячного спекотного дня, без жодної декорації, лише в казкових мальовничих костюмах, що їх створив Матвій Драк.

Втім, саме гастролі в Донбасі стали поштовхом для переведення франківців 1923 року як Державного театру УРСР до столиці України — Харкова.

Серед найкращих вистав театру тих років — «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя (зокрема, у постановці режисера М. Г. Єсипенка), «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша.

Влітку 1926 року театр ім. І. Франка за рішенням уряду перевели до Києва, тоді як з Києва до Харкова переїхав театр «Березіль». З 1926 року театр працює в будівлі колишнього театру Соловцова.

У 1920-1930-х роках акторське ядро театру складали Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Юрій Шумський, Ганна Борисоглібська, Дмитро Мілютенко, Віктор Добровольський, Поліна Нятко, Катерина Осмяловська, Євген Пономаренко, Петро Сергієнко, Микола Яковченко, Микола Братерський, Олександр Романенко та інші. Серед постановок були шедеври вітчизняної та світової класики: «Весілля Фігаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Борис Годунов» О. Пушкіна.

Починаючи з першої половини тридцятих років театр, як і ряд інших колективів, майже цілком переключився на пропагандистські п'єси радянської тематики. Серед 13-ти постановок, що вийшли у 1930–34 рр., була лише одна класична п'єса. Відчуваючи, що актори, театр можуть втратити те, що напрацьовувалось роками, Гнат Юра у 1933 році звертається до однієї з найулюбленіших постановок, яка рятувала театр в критичні часи, — «Весілля Фігаро», і сам виходить на сцену в ролі Фігаро.

Часто-густо, гребуючи власними інтересами і бажаннями як режисера, намагаючись розширити творчий діапазон театру, Юра прилучає до постановок інших режисерів: Борис Сушкевич у 1937 р. здійснює постановку трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна, у 1939 р. В. Вільнер ставить «Останню жертву» О. Островського. В сезон 20-ї річниці заснування театру Юра створює легендарну виставу «Украдене щастя» І. Франка, у 1946 р. Костянтин Хохлов відкриває для українського кону драматургію А.Чехова, створивши у франківців «Вишневий сад». Від деградації театр продовжує рятувати класика: Юра працює над поновленими варіантами «Мартина Борулі», «Ревізора», «Швейка», який з 1928 р. був його талісманом. Саме в ролі Швейка Гната Юру увічнено у сквері біля театру.

1940 — театр одержав звання академічного.

1941–1944 — трупа працювала в евакуації — в Семипалатинську і Ташкенті.

посилання=Файл:Програмка_вистави_%22Весілля_Фігаро%22.jpg

У повоєнний період в театрі працювали Б. Норд, Б. Тягно, Б. Балабан, В. Васильєв, М. Крушельницький, В. Івченко, В. Гаккебуш, від 1950-х років — В. Оглоблін, В. Крайниченко, В. Харченко, від 1960-х — Д. Алексідзе, В. Скляренко, Д. Лизогуб, Б. Мешкіс, О. Барсегян, Д. Чайковський, П. Морозенко, С. Коркошко, від 1970-х — С. Сміян та інші.

Сценографія і музичне вирішення вистав традиційно були і залишаються сильною стороною творчості франківців — це роботи художників: М. Драка, В. Меллера, А. Петрицького, Д. Лідера, А. Александровича-Дочевського (головного художника театру), музика композиторів Н. Прусліна, Ю. Мейтуса, І. Шамо, І. Поклада, Л. Ревуцького, О. Білаша, М. Скорика та інших композиторів.

Вхід до камерної сцени ім. С. Данченка

У 1978–2001 роках театр очолював Сергій Данченко. У цей час в акторському складі працюють Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Лариса Кадирова, Лесь Задніпровський, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко Василь Мазур, Людмила Смородіна, Станіслав Станкевич, Лесь Сердюк, Михайло Крамар, Ніна Гіляровська та багато інших.

«Страх перед ризиком призводить до усереднення в мистецтві. У цьому небезпека. Театр — живий організм, і тупцюючи на місці, нічого не збережеш. Але потрібні не декларації, а спектаклі. Лише вони — мета й засіб поступу».

Керуючись цими словами, Сергій Володимирович досяг значних результатів. З перших же постановок примусив говорити про відродження Першої сцени України. Тут він познайомив українську сцену з драматургією Ф. Дюрренматта, Г. Ібсена, увів в моральне та естетичне коло українського театру А. Чехова (у 1980 р. вистава «Дядя Ваня» була удостоєна Державної премії СРСР), неодноразово звертався до драматургії В. Шекспіра, знайшов адекватні, нервово пронизливі форми сценічного прочитання прози Миколи Хвильового. Захопив національною театральною стихією «Енеїди» І. Котляревського. Історію молочника Тев'є, з якою знайомий цілий світ, перевів у ранг космічної оповіді про пошук гармонії буття («Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом 1993 р. — Національна премія України імені Тараса Шевченка).

Від початку 1990-х рр. театр активно вписує свою творчість в європейський культурний контекст — гастролює в Німеччині, Австрії, Греції, Італії, Польщі, США, де робота франківців знаходить гідну оцінку.

З 1992 року — генеральний директор театру Михайло Захаревич.

Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус Національного.

Франківці у 1930—1940 рр.

З кінця 2001 до 2012 року театр очолював Герой та народний артист України Богдан Ступка. Продовжуючи і розвиваючи традиції, закладені славними попередниками — фундатором театру Г. Юрою та багаторічним творчим побратимом С. Данченком — Богдан Ступка ввів в репертуар незвичні для українського кону імена: класиків української літератури Г. Сковороди («Буквар Миру»), Г. Кониського («Трагедокомедія о воскресенії мертвих»), познайомив із давньою індійською культурою («Шякунтала» Калідаси), творчістю польського класика ХХ століття С. Віткевича («Мама, або Несмачний витвір…»), повернув на сцену Софокла та Ф. Достоєвського («Цар Едіп», «Брати Карамазови»). Прагнучи розширити художню палітру франківців, Ступка запрошував на постановки режисерів із діаметрально протилежними творчими засадами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади.

Театр стає дійсним членом Міжнародного інституту театру, сприяючи таким чином популяризації українського театрального мистецтва у світі.

«І ми сьогодні не маємо морального права перекреслити, стерти з пам'яті створене корифеями цієї сцени, а навпаки, мусимо здійснити те, що вони не встигли. Від нас, від кожного залежить, яким стане наш театр через 40, 50, 100 років. Яким словом згадає нас прийдешнє покоління». Б. Ступка

19 березня 2012 року розпочала свою Камерна сцена, названа на честь Сергія Володимировича Данченка. 19 жовтня 2013 року біля Камерної сцени встановлено пам'ятник Митцю (скульптори — Володимир та Андрій Чепелики)

В період 2012—2017 рр. художнім керівником театру був Станіслав Мойсеєв^[1].

Сьогодні генеральним директором-художнім керівником театру є Михайло Захаревич (з 2018 року), головним режисером — Дмитро Богомазов (з 2017 року). В штаті театру працюють режисери Петро Ільченко, Юрій Одинокий, Андрій Приходько, Дмитро Чирипюк, Давид Петросян.

Сцена з вистави «Гріх» В. Винниченка, 1920 рік

З 2004 у просторі театру щорічно у жовтні проводиться Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія».

Художні керівники[ред. | ред. код]

Гнат Юра — 1920—1964 рр.
Мар'ян Крушельницкий — 1954—1956 рр.
Василь Харченко — 1956—1957 рр.
Володимир Скляренко — 1962—1965 рр.
Євген Понамаренко — голова редколегії — 1965—1966 рр.
Дмитро Алексідзе — 1966—1969 рр.
Сергій Сміян — 1970—1978 рр.
Сергій Данченко — 1978—2001 рр.
Богдан Ступка — 2001—2012 рр.
Станіслав Мойсеєв — 2012—2017 рр.
Михайло Захаревич — 2017 — донині

Репертуар і структура[ред. | ред. код]

Серед вистав останніх років: «Кайдашева сім'я» І.Нечуя-Левицького (реж. П. Ільченко), «В неділю рано зілля копала», «Земля» О. Кобилянської та «Перехресні стежки» І. Франка (реж. Д. Чирипюк), «Ідіот» Ф. Достоєвського, «Коріолан», «Приборкання норовливої» та «Річард III» Вільяма Шекспіра, «Фредерік або Бульвар злочинів» Е. Шмітта (реж. Ю. Кочевенко), «Грек Зорба» Н. Казандзакіса (реж. В. Малахов); «Весілля Фігаро» за мотивами Бомарше, «Гімн демократичної молоді» С. Жадана (реж. Ю. Одинокий); «Чайка» А. Чехова (режисер В. Козьменко-Делінде), «Morituri te salutant» за новелами В. Стефаника, «Незрівнянна» Пітера Квілтера, «Кін IV» Григорія Горіна.