Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
| Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Театр у вересні 2014 р. | ||||
|
50°26′44″ пн. ш. 30°31′41″ сх. д. / 50.44560000002777400° пн. ш. 30.52830000002778021° сх. д.Координати: 50°26′44″ пн. ш. 30°31′41″ сх. д. / 50.44560000002777400° пн. ш. 30.52830000002778021° сх. д. | ||||
| Країна |
 Україна | |||
| Місто | ||||
| Адреса | ||||
| Назва на честь (епонім) |
Франко Іван Якович | |||
| Місткість | 795 — основна сцена, 160 — камерна | |||
| Тип | драматичний театр | |||
| Статус | національний академічний | |||
| Відкрито | 28 січня 1920 | |||
| Оф. відкриття | 1898[1] | |||
| Репертуар | «Весілля Фігаро», «Наталка Полтавка», «Кайдашева сім'я», «Morituri te salutant», «Земля», «Війна», «Грек Зорба», «Незрівнянна», «Коріолан», «Ліс», «Назар Стодоля», «Розбитий глек» | |||
| Керівництво |
Генеральний директор-художній керівник — Михайло Захаревич Головний режисер — Богомазов Дмитро [джерело?] режисери-постановники — Петро Ільченко; Юрій Одинокий; Андрій Приходько; Дмитро Чирипюк; Давид Петросян головний диригент — Олександр Кохановський головний хормейстер — Анатолій Навроцький | |||
| ft.org.ua | ||||
| Нагороди | ||||
| Ідентифікатори і посилання | ||||
| Європейська театральна архітектура | 1712 | |||
 | ||||
 Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка у Вікісховищі | ||||
Націона́льний академі́чний драмати́чний теа́тр і́мені Іва́на Франка́ — україномовний театр у Києві, заснований 1920 року.
Історія[ред. | ред. код]
Театр імені Івана Франка було засновано у Вінниці 1920 року частиною акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об'єднавшись, митці утворили театральний колектив під назвою «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», керівником якого було обрано Гната Юру.
Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри.
Основою репертуару перших сезонів стали вистави «Молодого театру»: «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Молодість» М. Гальбе, «Цар Едіп» Софокла. Цікавим є той факт, що Володимир Винниченко, подивившись вистави Гната Юри ще в «Молодому театрі», саме йому приніс для постановки п'єсу «Гріх», яку Юра тоді здійснив у «Молодому», а згодом цим твором відкрився театр ім. Франка. До речі, у перший сезон існування театру на його кону більшу частину репертуару складали п'єси В. Винниченка. В цей же час була підготовлена одна з нових постановок — «Весілля Фігаро» Бомарше, в якій Юра виступив як перекладач, режисер та виконавець головної ролі. Починаючи з прем'єри, що відбулась 27 серпня 1920 року, ця вистава тринадцять років не сходила з афіш франківців.
Згадуючи засновників театру ім. Івана Франка, подекуди забувають, що цей театр творили молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі Рубчаківні — 17, Амвросію Бучмі, Олексію Ватулі — 29, Феодосії Барвінський — 22 роки.
Перші роки свого існування театр багато мандрував по містах і селах центральної України. Красномовним фактом в боротьбі за існування став виступ Гната Юри на прем'єрі «Весілля Фігаро» у Вінниці, де були присутні представники уряду УНР, із заявою, що у подібних умовах, які створені для франківців, жоден театр існувати не може і тільки жадоба до роботи, неймовірна відданість сцені врятували театр. Ніби наперекір всім в цей час Гнат Юра працює над «Лорензаччо» де Мюссе, відбувається прем'єра «Овечої криниці» Лопе де Вега, тривають репетиції «Лісової пісні» Лесі Українки, і тривають гастролі… На цей раз театр їде на Донбас. Як ніколи, в пригоді став художник театру, один з його засновників Матвій Драк, який починаючи з 1920 до 1949 року разом з Гнатом Юром створив чимало вистав. Його талант митця, глибоке знання і відчуття театрального простору, особливо стало в пригоді в екстремальних умовах першого десятиліття існування колективу. Можна лише фантазувати як, де і яким чином півроку на підводах, а то і пішки актори мандрували по шахтах, заводах та робітничих селищах з репертуаром, що складався з «Лісової пісні», «Овечої криниці», «На дні», «Гайдамаків» та «Весілля Фігаро». Своєрідністю був позначений один з показів вистави «Лісова пісня» в Горлівці. Спектакль грався у величезному парку, яскравого сонячного спекотного дня, без жодної декорації, лише в казкових мальовничих костюмах, що їх створив Матвій Драк.
Втім, саме гастролі в Донбасі стали поштовхом для переведення франківців 1923 року як Державного театру УРСР до столиці України — Харкова.
Серед найкращих вистав театру тих років — «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя (зокрема, у постановці режисера М. Г. Єсипенка), «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша.
Влітку 1926 року театр ім. І. Франка за рішенням уряду перевели до Києва, тоді як з Києва до Харкова переїхав театр «Березіль». З 1926 року театр працює в будівлі колишнього театру Соловцова.
У 1920-1930-х роках акторське ядро театру складали Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Юрій Шумський, Ганна Борисоглібська, Дмитро Мілютенко, Віктор Добровольський, Поліна Нятко, Катерина Осмяловська, Євген Пономаренко, Петро Сергієнко, Микола Яковченко, Микола Братерський, Олександр Романенко та інші. Серед постановок були шедеври вітчизняної та світової класики: «Весілля Фігаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Борис Годунов» О. Пушкіна.
Починаючи з першої половини тридцятих років театр, як і ряд інших колективів, майже цілком переключився на пропагандистські п'єси радянської тематики. Серед 13-ти постановок, що вийшли у 1930–34 рр., була лише одна класична п'єса. Відчуваючи, що актори, театр можуть втратити те, що напрацьовувалось роками, Гнат Юра у 1933 році звертається до однієї з найулюбленіших постановок, яка рятувала театр в критичні часи, — «Весілля Фігаро», і сам виходить на сцену в ролі Фігаро.
Часто-густо, гребуючи власними інтересами і бажаннями як режисера, намагаючись розширити творчий діапазон театру, Юра прилучає до постановок інших режисерів: Борис Сушкевич у 1937 р. здійснює постановку трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна, у 1939 р. В. Вільнер ставить «Останню жертву» О. Островського. В сезон 20-ї річниці заснування театру Юра створює легендарну виставу «Украдене щастя» І. Франка, у 1946 р. Костянтин Хохлов відкриває для українського кону драматургію А.Чехова, створивши у франківців «Вишневий сад». Від деградації театр продовжує рятувати класика: Юра працює над поновленими варіантами «Мартина Борулі», «Ревізора», «Швейка», який з 1928 р. був його талісманом. Саме в ролі Швейка Гната Юру увічнено у сквері біля театру.
1940 — театр одержав звання академічного.
1941–1944 — трупа працювала в евакуації — в Семипалатинську і Ташкенті.
У повоєнний період в театрі працювали Б. Норд, Б. Тягно, Б. Балабан, В. Васильєв, М. Крушельницький, В. Івченко, В. Гаккебуш, Ш. Варшавер, від 1950-х років — В. Оглоблін, В. Крайниченко, В. Харченко, від 1960-х — Д. Алексідзе, В. Скляренко, Д. Лизогуб, Б. Мешкіс, О. Барсегян, Д. Чайковський, П. Морозенко, С. Коркошко, від 1970-х — С. Сміян та інші.
Сценографія і музичне вирішення вистав традиційно були і залишаються сильною стороною творчості франківців — це роботи художників: М. Драка, В. Меллера, А. Петрицького, Д. Лідера, А. Александровича-Дочевського (головного художника театру), музика композиторів Н. Прусліна, Ю. Мейтуса, І. Шамо, І. Поклада, Л. Ревуцького, О. Білаша, М. Скорика та інших композиторів.
У 1978–2001 роках театр очолював Сергій Данченко. У цей час в акторському складі працюють Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Лариса Кадирова, Лесь Задніпровський, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко Василь Мазур, Людмила Смородіна, Станіслав Станкевич, Лесь Сердюк, Михайло Крамар, Ніна Гіляровська та багато інших.
«Страх перед ризиком призводить до усереднення в мистецтві. У цьому небезпека. Театр — живий організм, і тупцюючи на місці, нічого не збережеш. Але потрібні не декларації, а спектаклі. Лише вони — мета й засіб поступу».
Керуючись цими словами, Сергій Володимирович досяг значних результатів. З перших же постановок примусив говорити про відродження Першої сцени України. Тут він познайомив українську сцену з драматургією Ф. Дюрренматта, Г. Ібсена, увів в моральне та естетичне коло українського театру А. Чехова (у 1980 р. вистава «Дядя Ваня» була удостоєна Державної премії СРСР), неодноразово звертався до драматургії В. Шекспіра, знайшов адекватні, нервово пронизливі форми сценічного прочитання прози Миколи Хвильового. Захопив національною театральною стихією «Енеїди» І. Котляревського. Історію молочника Тев'є, з якою знайомий цілий світ, перевів у ранг космічної оповіді про пошук гармонії буття («Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом 1993 р. — Національна премія України імені Тараса Шевченка).
Від початку 1990-х рр. театр активно вписує свою творчість в європейський культурний контекст — гастролює в Німеччині, Австрії, Греції, Італії, Польщі, США, де робота франківців знаходить гідну оцінку.
З 1992 року — генеральний директор театру Михайло Захаревич.
Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус Національного.
З кінця 2001 до 2012 року театр очолював Герой та народний артист України Богдан Ступка. Продовжуючи і розвиваючи традиції, закладені славними попередниками — фундатором театру Г. Юрою та багаторічним творчим побратимом С. Данченком — Богдан Ступка ввів в репертуар незвичні для українського кону імена: класиків української літератури Г. Сковороди («Буквар Миру»), Г. Кониського («Трагедокомедія о воскресенії мертвих»), познайомив із давньою індійською культурою («Шякунтала» Калідаси), творчістю польського класика ХХ століття С. Віткевича («Мама, або Несмачний витвір…»), повернув на сцену Софокла та Ф. Достоєвського («Цар Едіп», «Брати Карамазови»). Прагнучи розширити художню палітру франківців, Ступка запрошував на постановки режисерів із діаметрально протилежними творчими засадами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади.
Театр стає дійсним членом Міжнародного інституту театру, сприяючи таким чином популяризації українського театрального мистецтва у світі.
«І ми сьогодні не маємо морального права перекреслити, стерти з пам'яті створене корифеями цієї сцени, а навпаки, мусимо здійснити те, що вони не встигли. Від нас, від кожного залежить, яким стане наш театр через 40, 50, 100 років. Яким словом згадає нас прийдешнє покоління». Б. Ступка
19 березня 2012 року розпочала свою Камерна сцена, названа на честь Сергія Володимировича Данченка. 19 жовтня 2013 року біля Камерної сцени встановлено пам'ятник Митцю (скульптори — Володимир та Андрій Чепелики)
В період 2012—2017 рр. художнім керівником театру був Станіслав Мойсеєв[2].
Сьогодні генеральним директором-художнім керівником театру є Михайло Захаревич (з 2018 року), головним режисером — Дмитро Богомазов (з 2017 року). В штаті театру працюють режисери Петро Ільченко, Юрій Одинокий, Андрій Приходько, Дмитро Чирипюк, Давид Петросян.
З 2004 у просторі театру щорічно у жовтні проводиться Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія».
Художні керівники[ред. | ред. код]
- Гнат Юра — 1920—1964 рp
- Кошевський Костянтин Петрович - 1934 - 1945 pp.
- Мар'ян Крушельницкий — 1954—1956 рр.
- Василь Харченко — 1956—1957 рр.
- Володимир Скляренко — 1962—1965 рр.
- Євген Понамаренко — голова редколегії — 1965—1966 рр.
- Дмитро Алексідзе — 1966—1969 рр.
- Сергій Сміян — 1970—1978 рр.
- Сергій Данченко — 1978—2001 рр.
- Богдан Ступка — 2001—2012 рр.
- Станіслав Мойсеєв — 2012—2017 рр.
- Михайло Захаревич — 2017 — донині
Репертуар і структура[ред. | ред. код]
Перші сезони другої сотні в історії театру поєднують вистави попереднього періоду, випробувані часом («Кайдашева сім'я» за Нечуй-Левицьким та «Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка у постановці Петра Ільченка), «Швейк» Гашека у постановці Мирослава Гринишина та Андрія Жолдака, «Грек Зорба» Казандзакіса Віталія Малахова[3], «Весілля Фігаро» Бомарше Юрія Одинокого) доповнюються роботами головного режисера театру (з жовтня 2017) Дмитра Богомазова («Коріолан» Шекспіра, «Украдене щастя» Франка[4]), молодими режисерами —постановниками Давида Петросяна («Земля» Ольги Кобилянської, «Війна» Ларса Нурена, «Крум» Ханоха Левіна[5], «Кассандра» Лесі Українки), Івана Уривського («Лимерівна» за Панасом Мирним, «Трамвай „Бажання“» Теннессі Вільямса[6], «Пер Гюнт» Генріка Ібсена) та іншими.
Трупа театру складається з відомих імен акторів, серед яких Василь Баша, Олександр Бегма, Богдан Бенюк, Олексій Богданович, Анатолій Гнатюк, Ірина Дорошенко, Лесь Задніпровський, Назар Задніпровський, Володимир Коляда, Поліна Лазова, Василь Мазур, Петро Панчук, Олексій Петухов, Олександр Печериця, Дмитро Рибалевський, Олександр Рудинський, Людмила Смородіна, Остап Ступка, Наталія Сумська, Христина Федорак, Анатолій Хостікоєв, Галина Яблонська.
До творчого колективу театру також належать балетна група, хор і оркестр.
Див. також[ред. | ред. код]
Категорія Актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Європейська театральна архітектура — Arts and Theatre Institute.
- ↑ Ступку в театре им. Франко сменил Мойсеев, — приказ Минкульта
- ↑ Тетяна ПОЛІЩУК (22 січня 2021). Про свободу, дружбу, кохання, смерть, Бога та… революцію. Бенефіс Анатолія Хостікоєва (ua). Г-та «День» №9-10. Процитовано 2021-2-03.
- ↑ Валентина САМЧЕНКО (10 липня 2020). Голгофа кохання знову на сцені: театр Івана Франка представив «Украдене щастя» Дмитра Богомазова (ua). «Україна молода». Процитовано 2020-7-11.
- ↑ Тетяна ПОЛІЩУК (6 серпня 2020). Повернення блудного сина. Вперше в Україні поставлено п’єсу «Крум» сучасного ізраїльського драматурга Ханока Левіна (ua). «День». Процитовано 2020-8-7.
- ↑ Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА (3 листопада 2020). Трейлер покарання. Іван Уривський поставив на камерній сцені Національного театру ім. І. Франка виставу «Трамвай «Бажання» (ua). «День». Процитовано 2020-11-4.
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Більше ніж театр. Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка 2001- 2012 : 100 років першій сцені України 2020- 1920 / Г. І. Веселовська. – Київ : Антиквар, 2019. – 328 с. – ISBN 617-7285-34-1.
- Богуцький Ю. П. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 307. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
- XX років театра ім. Ів. Франка (1920—1940) / Ред. Б. Гурман. — К.: Мистецтво, 1940. — 225 с.: 7 л. іл. — Бібліогр.: с. 197—224.
- Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка : динаміка соціокультурних перетворень 1920—2001 років / Михайло Захаревич. — Київ : Зерно, 2016. — 336, [11] арк. іл. : іл., портр. — ISBN 978-966-1560-12-5
- Театр ім. Франка // Сільський театр. — 1926. — № 9. — С. 31.
- Франківці. Миттєвості : 100 років першій сцені України 2020- 1920 / [упоряд. А. Коржова]. – Київ : Антиквар, 2019. – 112 с. – ISBN 617-7285-25-9.
Посилання[ред. | ред. код]
- Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка // ЕСУ
- Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 459-461.
 |
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка |
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Офіційний сайт театру
- Інститут історії України
- Богдан СТУПКА «Франківські містифікації. Роздуми про театр, його історію, корифеїв, сьогодення та майбутнє» — «День», № 51, четвер, 24 березня 2005
- Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка на сайті «Театр»
| ||||||||||||||||||||||||||||
