Тихий Олексій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тихий Олекса Іванович
Олексій Іванович Тихий
O tykhy.jpg

Олекса Тихий в молоді роки
Народився 27 січня 1927(1927-01-27)
Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа, Українська Соціалістична Радянська Республіка,
СРСР СРСР
Помер 5 травня 1984(1984-05-05) (57 років)
Перм, Російська РФСР,
СРСР СРСР
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність мовознавство, педагогіка
Відомий дисидент
Alma mater Московський університет
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
q: Висловлювання у Вікіцитатах

Оле́кса (Олексі́й) Іва́нович Ти́хий (27 січня 1927, хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа — 5 травня 1984, тюремна лікарня м. Пермі) — український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в ув'язненні.

Життєпис[ред.ред. код]

Закінчив філософський факультет Московського університету[1].

У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька область) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.

З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (тепер Приазовського району Запорізької області). З 1953 мешкав у селі Рубцове (тепер Лиманського району Донецької області), викладав у школі. З 1954 — вчитель історії у рідному селі[1].

Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 на закритому засіданні Сталінського обласного суду (м. Донецьк) на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу.

Після звільнення 15 лютого 1964 Тихий, не маючи можливості влаштуватись на роботу за фахом, працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. У листопаді 1976 Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ — «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка. У червні-липні 1977 під час судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в Дружківці (Донецької області) звинувачено у «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І — на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл.

На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.

У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовше — 52 дні). З 1981 тяжко хворів. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі[1][2].

Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

19 листопада 1989 року його прах перепохований на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина (ділянка № 33).

Творча діяльність[ред.ред. код]

Автор самвидавних праць «Мова народу — народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» і «Думи про рідний Донецький край», що стали, побіч участі у Гельсінкській групі, причиною обвинувачення в «антисовітській пропаганді».
Готував словник слів-покручів в українській мові.
У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий. «Роздуми»

Життєва позиція[ред.ред. код]

Тихий Олексій Іванович:

Сьогодні думаю:
  • 1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я – "громадянин світу", не як безбатченко-космополіт, а як українець... Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...
  • 2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.
  • 3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

Пам'ять[ред.ред. код]

Надгробок Олексія Тихого на Байковому кладовищі в Києві

Указом Президента України № 937/2006 від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно)[3].

26 січня 2007 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки, присвяченої Олексі Тихому в місті Дружківка, та пам'ятника на подвір'ї школи № 14 в смт Олексієво-Дружківці Донецької області, де Тихий навчався у 1940-ві роки, а потім й викладав.[4]

16 травня 2007 року в Донецьку, вперше на обласному рівні, в приміщенні Донецької обласної філармонії відбувся великий меморіальний захід з нагоди 80-річчя від народження, 23-ї річниці його загибелі, а також презентації виходу з друку книги «Олекса Тихий. Мова — народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу». Окрім цього, присутнім представили двотомне майбутнє видання творів Тихого та спогадів про Олексу «Страдницький шлях українського правозахисника. Методичний посібник для вчителів» та «Словник неправильностей українських говорів Донбасу». Ініціатором та організатором заходу була Донецька обласна організація Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка за участю обласної бібліотеки ім. Крупської, Донецького національного та Слов'янського державного педагогічного університету.[5]

У травні 2007 року при ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, у вигляді тематичного об'єднання почало роботу Донецьке обласне товариство імені Олекси Тихого. Голова Євген Олексійович Шаповалов.

У 2008 році за результатами міського конкурсу «10 знаменитих дружківчан», що проводився міськими газетами «Наша Дружківка» та «Дружківка на долонях» Олекса Тихий був визнаним найвідомішим дружківцем.

Товариством ім. Олекси Тихого за сприянням ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Донецького осередку Союзу Українок, редакцій газет «Наша Дружківка», «Провінція», видаються книги, та брошури про Тихого, та з його статтями. Так у 2007—2009 роках вийшли 5 книг з серії «Хто ж такий Олекса Тихий?», 2008 рік книжка «Не можу більше мовчати». У 2009 році нарешті побачив світ довгоочікуваний «Словник мовних покручів», матеріали до якого Тихий збирав майже все життя.

Починаючи з 2007 року ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, у якому тематичним об'єднанням діє товариство Олекси Тихого, проводяться щорічні «Олексини читання», у яких беруть участь учні старших класів загальноосвітніх шкіл Донеччини, студенти, молоді педагоги. Переможці читань преміюються поїздкою до Києва.

Проводяться велопробіги під девізом «Стежками Олекси Тихого». У 2011 році велопробіг організовувала Костянтинівська райдержадміністрація.

У 2010 році, за сприянням Товариства О. Тихого, вийшли книжки Олекси Тихого «Шевченко про мову» і «Думки про виховання». До 85-ти річчя зі дня народження Тихого Донецькою ОДА, під редакцією Василя Овсієнка, готується до друку двотомник до якого включені як статті самого Олексія Івановича, так і свідчення про нього видатних людей.

У 2016 році Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[6].

Вулиці, названі на честь Олекси Тихого, існують в кількох населених пунктах України.

Виноски[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]