Сантільяна-дель-Мар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сантільяна-дель-Мар
ісп. Santillana del Mar

Герб

Прапор
Муніципалітет
Країна Іспанія Іспанія
Автономна спільнота Кантабрія
Провінція Кантабрія
Комарка Коста-Оксіденталь
Координати 43°23′35″ пн. ш. 4°06′18″ зх. д. / 43.393° пн. ш. 4.105° зх. д. / 43.393; -4.105Координати: 43°23′35″ пн. ш. 4°06′18″ зх. д. / 43.393° пн. ш. 4.105° зх. д. / 43.393; -4.105
Площа 28,46 км²
Населення 4245 (2023)
Густота 141,29 ос./км²
Висота 82 (0 - 275) м.н.р.м.
Код INE 39076
Поштові індекси 39330
Розташування
Муніципалітет
Влада
Мер Ангел Родрігес Усквеса (з 2019)
-

Сантільяна-дель-Мар (ісп. Santillana del Mar, вимов. [сантіяна дель мар][1]) — муніципалітет в Іспанії, у складі автономної спільноти Кантабрія. Населення — 4245 осіб (2023).

Муніципалітет розташований на відстані[2] близько 330 км на північ від Мадрида, 25 км на захід від Сантандера.

На території муніципалітету розташовані такі населені пункти: Арройо (Arroyo[es]), Кампленго (Camplengo[es]), Ерран (Herrán[es]), Міхарес (Mijares[es]), Кеведа (Queveda[es]), Сантільяна-дель-Мар (адміністративний центр), Убіарко (Ubiarco[es]), Вісп'єрес (Vispieres[es]), Віведа (Viveda[es]), Юсо (Yuso[es]). Також входить ще Мортео (Morteo[es]) — стародавнє місто, розташоване на пагорбі біля моря, між Убіарко та Арройо, з якого збереглися фундаменти деяких стін.

У народі Сантільяна-дель-Мар відоме під прізвиськом «місто трьох побрехеньок», оскільки за народним висловом ісп. ni es santa, ni llana, ni tiene mar — «воно не святе, не рівне, ні моря не має» (у самого адміністративного центру немає моря, хоча його муніципалітет має вихід до моря).

З липня 2013 року Сантільяна-дель-Мар є частиною асоціації «Найкрасивіші містечка Іспанії» (Los Pueblos Más Bonitos de España[es]).

Демографія[ред. | ред. код]

Населення Сантільяна-дель-Мар, починаючи з його спаду наприкінці XV-го століття, зазнало повільного зростання і практично не змінювалося, коли воно не було негативним, з 1960-х років. У 1752 році тут було 1734 жителі, а в 1852 році — 2235. Демографічна стагнація з 1960-х років пояснюється поєднанням старіння населення, низького рівня народжуваності та переваг міграції.

Динаміка населення (INE[3][4] ):


Етимологія[ред. | ред. код]

Місце, яке сьогодні займає Сантільяна-дель-Мар, називалося Планес із часів римського завоювання, про що свідчить латинський документ 980 року: baseleca Sancta Iuliana locum qui dicitur Planes. Площини могли походити від латинського planum — чисте місце між горами. З цього моменту важливість релігійного комплексу перевершила важливість самого місця, і, як наслідок, його належності до Астурійського королівства. У 1228 році він отримав назву ісп. Villa de Sancta Illana — Війя-де-Санкта-Іяна (Юліана). Вважається, що поточний топонім є похідним від цього, до якого було додано дель Мар просто через його близькість до Біскайської затоки.

Таким чином, оригінальна назва Санкта Іяна зустрічається разом у формі Сантаіяна в документі від 1326 року. В іншому від 1338 року воно читається як Санктіяна.

Історичні факти[ред. | ред. код]

Муніципалітет був заселений з доісторичних часів, про що свідчать кілька археологічних залишків. Серед усіх них особливо виділяється печера Альтаміра, відкрита Модесто Кубільясом у 1868 році та внесена до списку світової спадщини Юнеско. Її називають Сикстинською капелою палеолитичного мистецтва за висловом археолога та історика Анрі Брейля.

У Сантільяна-дель-Мар невідомо про жодне стародавнє поселення, хоча керамічні докази були знайдені в районі Вісп'єра та надгробки в Еррані, усі з римських часів, тому було зроблено висновок про існування римського поселення поблизу нинішнього центру Сантільяни.

У 2014 році археологи Хав'єр Маркос Мартінес і Ліно Мантекон Кайехо повідомили урядовій раді Кантабрії про Кастро-де-ель-Сінчо (район Юсо), відомий лише місцевим жителям. Відтоді було проведено кілька археологічних кампаній, під час яких було виявлено комплекс стін; а також археологічних матеріалів, які хронологічно відносять до залізної доби.

Місто бере свій початок у Середньовіччі, створювалось навколо абатства Санта-Хуліана (Collegiate church and cloister of St Juliana[en]). У некрополі цієї місцевості знайдено середньовічні людські кістки. Дата заснування монастиря невідома. Легенда це приписує деяким ченцям VIII або IX століття, які перенесли мощі святої Юліани Віфінської (Juliana of Nicomedia[en]), замученої в Туреччині, сюди, заснувавши монастир у місці під назвою Планес. Заснування монастиря сучасні історики пов'язують з відновленням населення, якому сприяли наступники астурійського короля Альфонсо I. З 980 року монастир був зміцнений завдяки безперервним пожертвам вірян і став місцем проходження гілки шляху Сантьяго. Він встановлював територіальні та юрисдикційні домени, особливо в області, відомій як Меріндад-де-лас-Астуріас-де-Сантільяна, столицею якої він майже напевно був. Зазначена область Меріндад була однією із тринадцяти, які тоді утворили Кастильське королівство.

У 1045 році Фернандо I надав йому хартію, тому абатство, ймовірно, стало колегіальною церквою. Відтоді воно отримувало послідовні привілеї та пожертви від королів Кастилії. З 1175 року завдяки підтримці знаті абатству вдалося стати найважливішим абатством середньовічної Кантабрії. У 1209 році Альфонсо VIII видав йому нову грамоту, надавши місту статус міста. Монастир уже був колегіальною церквою, факт, який, ймовірно, можна підтвердити в документах після 1107 року, коли Сантільяна стала столицею Астурії де Сантільяна, а абат — його лордом.

У XII столітті абатство Санта-Юліана занепало, оскільки воно стало залежним від єпархії Бургоса, але почався розвиток міста, організований навколо Пласа-Майор або Меркадо (сьогодні Пласа-де-Рамон Пелайо) і Меріносової вежі. Як вираження цивільної влади, деякі з найбільших палаців і веж у місті були побудовані протягом XIV—XV століть членами сім'ї Мендоса, створивши таким чином маркізат Сантільяна.

Втрата королівського статусу означала припинення бути столицею корегідорства (corregimiento[es]), що поклало початок занепаду міста. У сучасну епоху Астурія-де-Сантільяна була включена до юрисдикції корегідорства Куатро Біяс (Hermandad de las Cuatro Villas[es]), області, яка тоді очолювалася Ларедо.

У 1509 році абат визнав главенство маркіза Сантільяни, але лише після жорстоких військових зіткнень, намагаючись відновити релігійну владу над містом.

Міський та економічний розвиток міста стагнував упродовж XVI століття, коли місто не брало участі в судовому процесі Дев'яти долин, важливому в історії інституцій, які дали початок Кантабрії. Внаслідок цього Сантільяна була адміністративно маргіналізована. Однак місто знову здобуло значний статус у XVII столітті завдяки багатству, пов'язаному з його участю в іспанській експансії в Європі та Америці.

Наприкінці XVI-го століття та протягом XVII-го століття більшість будинків, які збереглися сьогодні в Сантільяна-дель-Мар, були побудовані до центру міста, як це спостерігається донині. Майже всі вони дотримуються тієї ж типології, з двома поверхами, передній відкритий простір і більший задній, який спочатку містив двори, сонячні кімнати або ковані залізні чи дерев'яні балкони. Будинки часто мали дворянські герби, яких багато в місті. Таким чином, Сантільяна є по суті бароковим, хоча процес урбанізації його залишається невідомим.

За межами міста були споруджені будівлі релігійних орденів. Це були домініканські монастирі Регіни Коелі та Сан-Ільдефонсо, пансіон де Перегрінос і Педестріанс, госпіталі де ля Місерікордіа і де Сан Лазаро де Мортера. Наприкінці XVII століття колегіат церкви Санта-Юліана конкурував з колегіатом церкви Святих Тіл (яка була у Сантандері) за отримання права власності на собор міста Сантільяна-дель-Мар.

У 1833 році була заснована ратуша Сантільяни, яка також мала свій власний судовий округ до 1840 року, коли частина його перейшла до району Торрелабега, а інша частина до Сан-Вісенте-де-ла-Баркера. Незважаючи на занепад Сантільяни, вибірковий туризм почав формуватися завдяки тому, що різні політики, письменники та мандрівники писали про місто того часу.

У 1868 році була відкрита печера Альтаміра, одна з перлин світового наскального мистецтва. Відкриття печери привернуло увагу великої кількості науковців та інтелектуалів, які створили низку мистецьких та авангардних асоціацій у Сантільяні, з яких найважливішою була заснована в 1948 році школа Альтаміра (Escuela de Altamira[es]), яка брала участь у відновленні печерного мистецтва.

Починаючи з 1849 року, через поширення пандемій холери на країну Басків, іспанський аристократичний туризм міцно вкоренився в провінції Сантандер. Саме тоді Сантільяна-дель-Мар став модним місцем. Романтичне мислення та бажання зберегти місто призвели до того, що в 1889 році його було оголошено історико-мистецькою пам'яткою. У 1927 році, за вказівкою графа Гуель, почалися перші реставраційні роботи в місті.

Забудова[ред. | ред. код]

Історичний центр Сантільяна-дель-Мар розташовано навколо двох головних вулиць, які ведуть до двох площ. Перша з вулиць історично мала різні назви (Каррера, Кантон і дель Ріо), веде до площі, першого центру міста, на якій розташована колегіальна церква. Історичний центр розділений на дві частини: перед колегіальною церквою, Пласа-дель-Абад Франсіско Наварро, і його східна сторона, Пласа-де-лас-Аренас. Коли місто Сантільяна отримало статус столиці Меріндад-де-лас-Астуріас-де-Сантільяна, відбувся демографічний ріст і потреба в житлі. Так приблизно у XIV столітті утворилася друга площа, яка спочатку називалася ринком, оскільки це було дозволено хартією 1209 року. Серед інших будівель Торре-дель-Меріно (музей) і Дон Борха, який зараз є ратушою. Вулиця, яка перетинає місто, отримала ім'я Хуана Інфанте.

За межами цього ядра, відокремленого від нього автономною магістраллю, розташовані монастир Регіни Коелі, Сан-Ільдефонсо та особняк Санчеса Тагле, а також парк під назвою Кампо Револго й різноманітні установи, такі як здоров'я і школа. На захід від міста є велика обсаджена деревами ділянка, яка межує зі згаданою дорогою, яка називається Авеніда де Ле Дора на честь французького міста-побратима. З іншого боку території є кемпінг Сантільяна. Окрім цього кемпінгу, у самому центрі міста є низка готелів, серед яких особливо виділяється національний хостел «Жіль Блас».

Орографія[ред. | ред. код]

Муніципалітет має орографічне розширення пологих пагорбів і долин у своїй південній зоні, які спускаються до течії річки Саха (Río Saja[es]) на висоті Бібеда (Viveda[es]), тоді як рельєф стає різким уздовж узбережжя з сильними скелями та невеликими затоками, до яких важко дістатися. Сьєрра-де-Уерво заважає побачити море з міста, воно майже повністю вільне від будівель, за винятком маленьких містечок Арройо та Убіарко, перше розташоване в улоговині, а друге на пагорбі. Один із входів веде до пляжу Санта-Хуста, єдиного в муніципалітеті, де є будинок, вмурований у скелю, а на скелях, на мисі, залишки вежі Сан-Тельмо. Окрім Санта-Хуста, входи Лос-Куадрос, Ігуеро, Ла-Херрона, Онсаперас і, нарешті, найбільший, Пуерто-Кальдерон, який, очевидно, був римським і середньовічним портом, а також служив притулком для німецьких підводних човнів під час Другої світової війни.

Як і в багатьох районах Кантабрії, часто зустрічаються печери, крім Альтаміри і Куева-де-лас-Паломас. На березі моря, в районі Ла Херрона, є дихала (буффи).

Місто в літературі[ред. | ред. код]

Місто описане в багатотомному романі «Історія Жіль Бласа із Сантільяни» (1715—1735) французького письменника Алена Рене Лесажа. Саламанкський університет навіть сказав про Сантільяну, що це «оселок, оповитий літературним престижем»[5].

Іспанський письменник Беніто Перес Гальдос розповідає про місто в «Cuarenta leguas por Cantabria» (Сорок льє через Кантабрію), як і письменниця Емілія Пардо Басан.

Міста-побратими[ред. | ред. код]

Галерея зображень[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. How to pronounce Santillana del Mar (Spanish/Spain). PronounceNames.com[1]
  2. Фізичні відстані розраховані за координатами муніципалітетів
  3. Poblaciones de hecho desde 1900 hasta 1991. Cifras oficiales de los Censos respectivos. (іспанською). Національний інститут статистики Іспанії (INE). Процитовано 29 листопада 2010. 
  4. Series de población desde 1996. Cifras oficiales de la Revisión anual del Padrón municipal a 1 de enero de cada año. (іспанською). Національний інститут статистики Іспанії (INE). Процитовано 29 листопада 2010. 
  5. García Guinea, Miguel Ángel (1991). La llave de Santillana del Mar y Altamira. Sílex Ediciones. pp. 14-23. ISBN 84-85041801. (ісп.)