Скорик Михайло Тихонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайло Тихонович Скорик
Skoryk mykhailo.jpg
Народився 20 листопада 1940(1940-11-20) (77 років)
с. Стара Рябина, Сумська область,
Українська РСР, СРСР СРСР
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Національність Українець
Діяльність Журналіст
Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Миха́йло Ти́хонович Ско́рик (*20 листопада 1940, с. Стара Рябина Охтирський район (нині — Великописарівський район, Сумська область) — український журналіст, редактор, учасник дисидентського руху, співавтор «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська».

Член Національної спілки журналістів України (1980) і Національної спілки письменників України (2018).

Освіта[ред. | ред. код]

  • 1959 — технік-електрик, Охтирський технікум механізації та електрифікації сільського господарства.
  • 1962—1968 — навчання на факультеті журналістики Київського ордена Леніна державного університету імені Тараса Шевченка, де брав активну участь в організації студентського протесту проти русифікації навчального процесу. Був двічі відрахований за антирадянську діяльність.
  • 1977—1978 — зарахований на факультет журналістики утретє — студентом 6 курсу заочного відділення, одержав диплом журналіста.

Трудова діяльність[ред. | ред. код]

  • 1965—1967 — кореспондент, завідувач відділом Бориспільської районої газети «Трудова слава». Виключений з КПУ за підтримку «ідейно-шкідливого, антирадянського та націоналістичного» роману «Собор».
  • 1968 — літературний працівник відділу культури Дніпропетровської обласної газети «Зоря». За підтримку роману «Собор» був виключений з КПУ та вигнаний з роботи на закритих партійних зборах редакції, отримав негласну заборону КДБ на роботу в журналістиці.
  • 1968 — черговий електромонтер силової підстанції кіностудії імені Довженка. Під час роботи познайомився та заприятелював зі сценаристом Юрієм Пархоменком, режисером Миколою Вінграновським, брав участь у тонуванні його фільму «Дума про Британку».
  • 1969—1979 — через негласну заборону працювати журналістом, працює економістом головного управління «Укрголовбудматеріали» при Раді міністрів УРСР, інженером Дніпропетровського деревообробного комбінату № 5, трестів «Дніпроспецбуд», «Донбасканалбуд».
  • 1979—1985 — кореспондент, завідувач відділом газети Дніпропетровського обкому комсомолу «Прапор юності».
  • 1984 — звільнений з посади на бюро обкому комсомолу за обвинуваченням у «ідейно-шкідливому вихованні сина-восьмикласника Матвія».

У цьому ж році Кіровський районний суд м. Дніпропетровська поновив на посаді — це був перший в УРСР судовий процес «журналіст проти обкому Комсомолу».

  • 1985—1990 — через негласну заборону працювати журналістом, працює інженером в НДІ «Дніпромашвуглезбагачення».
  • 1990—2008 — працює в регіональній та центральній пресі: заступником головного редактора газети «Собор», власним коресподентом газет «Всеукраинские ведомости», «Голос України», «Сільські новини», редактором районної газети «Дніпровська зоря».

Дисидентство і переслідування КДБ[ред. | ред. код]

1962—1968 — у студентські роки активно відвідував заборонені вечори шістдесятників, де виступали Іван Дзюба, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Борис Мозолевський, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Надія Світлична, Іван Драч. Читав і передруковував заборонені книжки з музею, який заснував Гончар Іван Макарович ,— Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Володимира Винниченка. Брав участь у забороненому покладанні квітів 22 травня до пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві.

Разом із групою однодумців вигнаний з факультету з формулюванням «за поведінку не сумісну зі званням радянського студента», через підтримку звільненого з посади доцента Матвія Михайловича Шестопала, звинуваченого в українському буржуазному націоналізмі.

Серпень 1968 — написав у співавторстві з Іваном Сокульським «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська» до ЦК КПУ, Рада міністрів УРСР та Спілка письменників України про переслідування інтелігенції за підтримку роману «Собор» Олеся Гончара та виступав проти русифікації шкіл та вищих навчальних закладів.

У листі відзначено, що за підтримку роману звинувачені в «українському буржуазному націоналізмі» і виключені з партії, з комсомолу, звільнені з роботи низка людей, наведено приклади нищення пам'яток української культури в Дніпропетровську.

Лист був передрукований за кордоном у виданнях української діаспори в Європі, США та Канаді, зокрема, в тижневику «Український вісник», а також звучав по американському радіо «Свобода», після чого КДБ УРСР почало активно шукати авторів листа у Дніпропетровську. Слідчі КДБ заарештували І. Сокульського, провели два обшуки у підозрюваного М. Скорика в Києві та два в Дніпропетровській області — у рідних дружини. Уникнув ув'язнення лише тому, що слідство не виявило при обшуках «Листа» та не змогло довести факту його розмноження Скориком і передачу за кордон на радіостанцію «Свобода».

У 1970-му під час слухання справи Сокульського в Дніпропетровському обласному суді Скорик визнав себе співавтором листа. Матеріали кримінальної справи щодо Скорика за «злочинну діяльність з виготовлення та розповсюдження антирадянських матеріалів» вилучені в окреме провадження й передані Київському УКДБ для розслідування. Працювати в журналістиці заборонено.

У 1970—1975 роках органи КДБ переслідували по кримінальних справах Івана Сітличного, Миколи Холодного, Богдана Уніята. Повернувшись у журналістику, працював у дніпропетровській обласній молодіжній газеті «Прапор юності» кореспондентом, завідувачем відділу. Звільнений з посади за обвинуваченням в «ідейно-шкідливому, націоналістичному вихованні сина-восьмикласника Матвія».

У 1984 році Кіровський районний суд м. Дніпропетровська поновив на посаді в першому в УРСР судовому процесі «журналіст проти комуністичної влади». Після реабілітації роману «Собор» у 1988 році поновлений у партії з перервою стажу в 20 років. 19 серпня 1991 — в день ГКЧП вийшов з лав КПРС.

Нагороди та премії[ред. | ред. код]

  • 1987—1988 — нагороджений бронзовою та срібною медалями ВДНХ СССР.
  • 2001 — переможець у номінації «журналістське розслідування» Національної спілки журналістів України.
  • 2007 — почесна медаль за розвиток самоврядування.

Родина[ред. | ред. код]

Одружений. Виховав п'ятеро дітей.

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Скорик Михайло. Забороняли працювати в журналістиці. «Україна молода» № 9, 2 лютого 1993 р.
  • Скорик Михайло. Зима. Сповідь про пережите. — К.: Вид-во «Правда Ярославичів», 2000.
  • Михайло Скорик. Міфотворчість правди. — «Сільські новини», № 47—52, 24 листопада — 29 грудня, 2011 року
  • Скорик Михайло. Весна. Хроніка українського спротиву. — К.: Вид-во «Український пріоритет», 2012 — 624 с.: іл.
  • Скорик Михайло. Літо. До кучмізму і після. — К.: КИТ, 2013. — 483 с.: іл.
  • Скорик Михайло. Осінь. Жахи україномору. — К.: КИТ, 2015. — 623 с.: іл.
  • Скорик Михайло. Старорябинівські етюди: Поезія. — К.: КИТ, 2016. — 223 с.: іл.
  • Він з нами був (поет Борис Мамайсур у спогадах і листах) / ред. В. Манько, М. Скорик. — Хмельницький, ФОП Цюпак А. А. (вид.), 2013. — 131 с.: іл.
  • Компартійна інквізиція (невідома спадщина Матвія Шестопала). — К.: Проза, КИТ, 2017. — 703 с.: іл.

Джерела[ред. | ред. код]