Шестопал Матвій Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Шестопал Матвій Михайлович
Shestopal Matviy.JPG
Народився 7 листопада 1917(1917-11-07)
с. Мурзинці, Звенигородський повіт, Київська губернія, Українська Народна Республіка
Помер 20 серпня 1986(1986-08-20) (68 років)
Київ, Українська РСР, СРСР СРСР
Громадянство СРСР СРСР
Національність українець
Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Галузь наукових інтересів міжнародна журналістика, історія України.
Заклад Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Вчене звання доцент
Науковий ступінь кандидат філологічних наук
Відомі учні Вадим Крищенко, Вадим Мицик, Борис Олійник, Борис Рогоза, Микола Шудря, Василь Симоненко, Михайло Скорик, В'ячеслав Чорновіл, Іван Білик, Микола Сом.
Відомий завдяки: процес у справі Шестопала 1965 року за статтею «український буржуазний націоналізм» та авторство книги Євреї на Україні (історична довідка).
Нагороди Орден Червоної Зірки Орден Вітчизняної війни II ступеня
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «За взяття Кенігсберга»
Медаль «30 років перемоги у ВВВ»

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Матвій Михайлович Шестопал (*7 листопада 1917, село Мурзинці Звенигородський повіт Київська губернія — †20 серпня 1986, похований в Києві на Лісовому цвинтарі) — український письменник, журналіст, науковець, перекладач, викладач, доцент, в 1955—1957 р.р. декан факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, автор наукових монографій, численних книг та статей. Сфера наукових інтересів: міжнародна журналістика, історія України, український фольклор.

Життєпис[ред.ред. код]

Після закінчення школи проходив виробниче випробування на Донбасі, навчався на робітничому факультеті Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. У 1941 році закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював в обласних газетах «Київська правда», «Вісті», був перекладачем з польської мови у Путивльському таборі військовополонених (1939—1940), директором Державного українського етнографічного ансамблю кобзарів (1941).

Під час ІІ світової війни офіцер-контррозвідник, на фронті з 1941 по 1945 рік. Воював під Ржевом, Сталінградом, Ростовом, Нікополем, Миколаєвим, у Білорусі, Східній Пруссії, Польщі, Берліні. Після війни працював у військових газетах, заступником головного редактора, головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь».

У 1946—1949 роках навчався в аспірантурі при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

У 1953 році захистив дисертацію «Відображення дружби народів СРСР в українській радянській народній творчості» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Того ж року М. М. Шестопал прийшов працювати на новостворений журфак, на кафедру історії журналістики — спочатку викладачем, старшим викладачем, потім отримав вчене звання доцента.

У 1953 р. був обраний секретарем партійного бюро на факультеті журналістики.

Упродовж 1955—1957 років виконував обов'язки декана факультету журналістики.

Викладав курси «Сучасна зарубіжна преса» та «Історія зарубіжної комуністичної і робітничої преси».

Про правду та вигадки в біографії колишнього декана журналістського факультету університету Шевченка Матвія Шестопала пише журналіст, переможець всеукраїнського конкурсу НСЖУ в номінації «Журналістське розслідування — 2001» (Дніпропетровськ) Михайло Скорик[1],

Погляди та виключення з університету[ред.ред. код]

Шестопал поза межами університету викладав студентам курс політграмоти, розповідав про боротьбу українців за визволення, передавав їм заборонену літературу, їздив зі студентами по історичних місцях, наприклад, у Холодний Яр, де відбулися події, про які тоді вголос не говорили[2], до домашнього музею Івана Гончара тощо. Колишні студенти згадують його фразу «Журналіст має бути бійцем, а не лакеєм»[3].

Факультет журналістики, який готував майбутніх провідників ідеологічної лінії КПРС, перебував під наглядом КДБ, яке брало на замітку «неблагонадійних» студентів та викладачів. За традицією патріотично налаштовані українці щороку збиралися 22 травня (цього дня у 1861 р. труна з тілом Тараса Шевченка зупинилася в Києві по дорозі із Санкт-Петербурга до Канева) в сквері напроти Червоного корпусу КДУ біля пам'ятника Кобзареві. В цей час співробітники КДБ фотографували всіх хто перебував у сквері, потім багатьох зафіксованих там студентів і викладачів виключали з комсомолу та університету. Деканам і парторгам факультетів давалася інструкція щодо попередження усього особового складу навчального підрозділу про заборону 22 травня перебувати у сквері Шевченка. М.Шестопал, як декан факультету, цю інструкцію виконував лише на словах, втім віч-на-віч говорив студентам-однодумцям протилежні речі. На нього донесли — у результаті за поданням КДБ Шестопала було знято з посади декана, але він залишився на посаді доцента кафедри історії журналістики.

За умов коли в Україні українська мова поступово витіснялися, з 11 по 15 лютого 1963 року у Києві проходила Республіканська конференція з питань культури української мови, організаторами якої виступили Київський державний університет та Інститут мовознавства Академії наук УРСР. З довгою доповіддю виступив академік НАН України директор Інституту мовознавства І. І. Білодід, який говорив про дружбу народів, зокрема російського та українського, зробивши основний акцент у своїй доповіді на питанні двомовності[4]. Були й інші обтічні лояльні доповіді, в яких говорилося про «тенденції зближення мов» і про «зближення мов аж до злиття». Узявши участь в обговоренні доповідей, Шестопал сказав, що справді російський народ великий і мова його велика, але ми маємо дружні стосунки і з великим китайським народом — тож через якийсь час в українського народу буде й третя рідна мова.

Свій виступ підкріпив словами Карла Маркса: коли стоїш на колінах, то все здається великим. Шестопал заперечив теорію двомовності, зауваживши, що тільки у змії може бути два язики, а в людини не може бути дві рідних мови. Він висловив думку, що знання кількох мов характеризує людину з позитивного боку, але не означає, що у цієї людини декілька рідних мов. Потім Шестопал показав аудиторії язика і запитав: «Так що, у мене, як у гада, має бути жало?».

Через деякій час Шестопала виключили з партії і в березні 1965 року вигнали з університету, його ім'я було занесено до «чорного списку», і редакторам усіх редакцій, директорам видавництв і друкарень, а також керівникам будь-яких підприємств під страхом виключення з компартії та звільнення з роботи було заборонено працевлаштовувати М.Шестопала. У результаті він залишився без засобів до існування, його спочатку матеріально підтримували друзі-однодумці, але тісніші контакти переривав КДБ. Пізніше він змушений був збирати пляшки в обмін на шматок хліба.

Коли М.Шестопала вигнали з університету, 12 березня 1965 р. 67 студентів стаціонару з 125 написали заяву до керівництва університету та Міносвіти з вимогою відновити шанованого ними викладача на роботі. Серед організаторів заяви були Юрій Пархоменко, Яким Пальчик, Михайло Скорик, Станіслав Усенко. Студентів підтримали київські журналісти та деякі викладачі, зокрема працівник Укррадіо Віктор Полковенко із однодумцями. Вони також написали заяву на підтримку Шестопала, яку адресували в ЦК КПУ як випускники факультету журналістики. За це В. Полковенка звільнили з роботи та виключили з рядів КПРС.

Студенти в коридорі, в аудиторіях протестували. Через кілька днів радіо «Свобода» передало інформацію про заворушення студентів-журналістів у Київському університеті. На підписантів листа стали тиснути, щоб вони познімали свої підписи, усіх хто не погодився, потім відрахували з університету «за поведінку не гідну радянського студента» — щоправда, з дозволом працевлаштування. Студентів виганяли з університету, а журналістів «опрацьовували» в парткомах. Серед декількох десятків із них тиск витримали лише троє: Віктор Полковенко, Степан Колесник і Володимир Творинський.

Текст листа в ЦК КП України, копія якого збереглася у В.Полковенко: «Ми, колишні випускники факультету журналістики, дізнались, що партійний комітет університету поставив питання про увільнення з роботи доцента Шестопала М. М. Всі ми знаємо доцента Шестопала М. М., як принципового комуніста, чесну і чуйну людину, що особливо необхідні людям, які кують журналістські кадри. Ідуть роки, а нас досі запалює принциповість, чесність, громадянська мужність і глибокий розум нашого колишнього викладача і старшого друга-комуніста. Вважаємо, що усунення тов. Шестопала М. М. від викладання на факультеті журналістики може кваліфікуватись тільки як дивне непорозуміння, адже навіть важко уявити, що людина, яка кожному з нас прищеплювала не показні, а дійсно комуністичні ленінські інтернаціональні почуття, яка є автором книги „Ми — інтернаціоналісти“ та інших, може серйозно звинувачуватись в нерозумінні питань національної політики.»

У 1983 році Матвій Михайлович Шестопал у своєму ґрунтовному дослідженні «Скільки років українцям» писав: "Те, що робиться нині з українською мовою — тяжкий державний злочин проти всього великого слов'янського народу, грубе порушення конституційних свобод і цинічне потоптання національних прав українців. Той глум і наруга, яких протягом століть зазнає від сусідів українське слово, може зрівнятися лише з нечуваним лицемірством і соціальною брехнею, якими прикривається це українофобство. Щоб дискредитувати найспівучішу мову слов'янського світу і заперечити її самостійний характер, одні оголошували її польською мовою, але нібито зіпсутою російськими впливами, інші — російською мовою, але нібито зіпсутою польськими впливами. Зарозумілі чиновники гадають, що українці ніколи не прийдуть до розуму, щоб зрозуміти цей ганебний обман. Вони й сьогодні продовжують дурити балачками про розквіт і зближання, збагачення та взаємовпливи… Автора цих рядків, подібно до багатьох інших, протягом двадцяти літ шельмують і переслідують як націоналіста, зробили його життя каторгою на дому, а самого довели до інвалідства. Шукаючи захисту і підтримки у найвищому органі республіки, я послав у січні 1971 року листа, який закінчувався словами: "А поки що я в нестямі розводжу руками. Димітров, страшний для капіталу вождь Комінтерну, зумів у великому довести свою правоту і вирватися з лап фашистів. А тут, віддавши партії кращі роки свого життя, не можна у малому переконати не фашистів, а своїх таки «однодумців».[5]:

Нагороди[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

Є автором наукових монографій «Сучасна американська преса», «Голос великого народу. Преса Китаю», кіносценарію «Наш університет», перекладу повісті Е.Респе «Пригоди Мюнхаузена», численних книжок публіцистики, понад 200 наукових та критичних статей, памфлетів, нарисів, а також 5 рецензій на збірники різної тематики. [6]. За 8 років з 1952 по 1960 рік видав сім книг:

  • «Під уолл-стріхою: Збірник фейлетонів» (1952) (у збірці критикувалися «українські буржуазні націоналісти», всього 36 фейлетонів),
  • «Ми — інтернаціоналісти» (1952),
  • «Українська радянська народна творчість про дружбу народів СРСР» (1954),
  • «Святий телепень» (1955),
  • «Сучасна американська преса» (Монографія, 1959),
  • «Бандитство сучасного ревізіонізму» (1960),
  • «Голос великого народу: Преса Китаю» (Монографія, 1960).
  • Киевский ордена Ленина государственный университет им. Т. Г. Шевченко. К., 1961 (у співавт.);
  • Шестопал М. Українські народні загадки. / М. Шестопал. — К. : Вид-во АН УРСР, 1963. — 399 с.;
  • Шестопал М. Літературні кізяки на дорогах історії // Українська літературна газета. — 2012.[1], [2], [3], [4], [5], [6], [7] Українська літературна газета № 10(68),11(69),12(70),13(71),14(72),15(73). — 2012 (вперше було опубліковано у 1999 році у журналі «Дніпро». (про П. А. Загребельного) Журнал «Дніпро». — 1999. — № 1-2.- С. 111—131.
  • Книгу-дослідження[7]Євреї на Україні (історична довідка) М. Шестопал видав в самвидаві в 1976 році, вперше була офіційно надрукована в 1998 році після того як автор пішов з життя. М. Шестопал тривалий час збирав матеріали для рукопису книги «Євреї на Україні», але за тодішніх умов така книга не могла побачити світ. Після смерті Матвія Михайловича його архів потрапив до професора кафедри історії літератури та журналістики журфаку В. В. Яременка, який упорядковував і підготовив до видання рукопис книги та написав до неї розлогу передмову під назвою «Плекаємо справжню дружбу»[8].
  • Шестопал Матвій. Двоє (автобіографічна новела).[9]Скорик М. На пожарищі власного серця</ref>,[9]ШЕСТОПАЛ Матвій. ДВОЄ</ref>. Новела належить до неопублікованих творів М.Шестопала. Вона збереглася в архіві київської вчительки Галини Петрівни Сидоренко

Згадки та пам'ять[ред.ред. код]

Про нього згадує у своїй книзі мемуарів Ілля Еренбург[10]:

Приведу отрывки из письма, написанного мне в сентябре 1942 года фронтовиком капитаном Шестопалом, оно у меня сохранилось: «У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи, «пропали» — люди в оккупированных краях пропадают хуже вещей). Мою милую голубоглазую Украину распяли паскудные немцы... Никогда я так не дрожал за судьбу своего отечества, как теперь... Только и слышишь, что отошли на новые рубежи, что враг теснит наши войска... Когда мы кончим войну, помоем руки и сядем судить, кто что сделал для того, чтобы спасти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует жестоко высечь за нерадивость или жульничество... Возможно, печать старалась учить общество на хороших примерах, а получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки. Дорого нам обходится эта дидактика! Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шумиху, сделать из этого очередную кампанию. Успокоить себя и других прежде даже, чем кончится «историческая» кампания. Они ведь кричали: «Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают верные часовые и т. д.» Это же самоубийство!.. В общем, многое мы делали плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставим, но и некоторым нашим. Война нас многому научит...

Не знаю, дожил ли капитан М. Шестопал до наших дней».

Офіцерові-контррозвіднику Матвію Шестопалу в той час було 24 роки. Та його лист пройнятий гострою критикою сталінських підлабузників і самого кремлівського вождя — головного винуватця трагедії, що на початку війни ледь не обернулася повною катастрофою.[11]:

Колишній студент М.Шестопала, заслужений працівник культури України Вадим Мицик згадує[3]:

«Він був гордістю факультету журналістики. Якщо ми ходили на лекції до Євгена Шабліовського на філологічний факультет, до Олексія Кудіна – на філософський, то на журналістський з інших факультетів приходили тільки на лекції до Матвія Шестопала. Він мав неймовірну харизму: не читаючи свій предмет на всіх курсах, був відомий усім студентам. Тож ми ніколи не забудемо його як нашого Вчителя».
...Тоді М. Шестопал познайомив мене із працею Івана Прижова «Россия под властию царей». Я пів-Києва об’їздив, а таки купив її. Описані принципи царської влади повністю збігалися із діями влади комуністичної. Навіть за назвами розділів можна судити: «Круговая порука», «Не виновен – потому и наказан». У ситуації із Матвієм Михайловичем і моєю це було, як дві краплини води. У ті дні наш шанований викладач розплющив мені очі на справжнього Леніна. ... Під час одного із відвідувань Матвій Михайлович опрацьовував якесь дореволюційне видання з тисненою палітуркою та шкіряним корінцем. Назви не пам’ятаю, але в ній автор нападав на «малороссийский сепаратизм» та «мазепинство». Для мене ці терміни ще були новими і Матвій Михайлович виклав мені курс політграмоти.»

Згадуючи життєві уроки М.Шестопала, В.Мицик наголошує:

«У чому сила Матвія Михайловича, так це у правді й мужності, адже він завжди знаходив мужність сказати правду», ...«він навчав студентів бути мислячими».
"Я вдячний долі, що на цьому нелегкому шляху, зустрів таку розумну і світлу людину, як Матвій Михайлович. Визначальну в слові і нездоланну у дії".

До слова, Вадим Мицик повторив життєвий шлях свого вчителя, будучи відлученим від журналістики «за український буржуазний націоналізм».

Лауреат премії «Золоте перо», заслужений журналіст України Анатолій Краслянський, зазначає, що як письменник і науковець, Матвій Михайлович зі студентів «зробив людей», він створив «епоху думаючих журналістів», перше «завдання яких — захистити людину», а «найстрашніший суддя — сам над собою».

Поет Микола Холодний у інтерв"ю журналісту Георгію Бурсову «Я ПОМЕР 1972 року…» (г-та «Молода гвардія», 1991 р.) «Ярлик бандерівця в роки брежнєвщини повісили на доцента факультету журналістики КДУ Матвія Шестопала, котрий з автоматом у руках громив бандерівців. І все ж доцент Шестопал залишив світлий відблиск у молодих душах Василя Симоненка, Бориса Рогози, Миколи Шудрі та інших.»

Поет Григорій Гайовий, зазначає, що Шестопал не лише володів «вишуканою українською мовою», а й «мав бездоганне почуття гумору, був чудовим фейлетоністом, зразковим полемістом», а «будучи знавцем не лише історії, а й соціології», не боявся писати літературознавчі статті, де критикував навіть визнаних письменників.

Відомий журналіст Віктор Полковенко[12]:

"Ми, студенти, любили слухати лекції Матвія Михайловича. Завжди чекали цікавого спілкування. Матвій Михайлович читав курс лекцій з історії зарубіжної журналістики. Проте кожна лекція у нього була пов’язана між суспільними подіями у зарубіжних країнах і болючими українськими проблемами. Він завжди чітко і сміливо оцінював випадки, які принижували Україну, зневажали рідне слово. Це вперше ми почули від Матвія Михайловича про вимушеного емігранта Івана Огієнка, який стверджував: «…І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…» Уже потім, через десяток літ, стало відомо, що «уважний» студент-стукач напише про це дослівно кому слід."
"На партійних зборах Матвій Михайлович гаряче доводив викладачам, що в українському університеті лекції всім треба читати українською. А на нього кидалися україножери, як шуліки, що це «душок націоналізму». З болем говорив Матвій Михайлович про вилучення з навчального плану предмета «Український фольклор»…"
... "я знаю, що можу чесно дивитися в очі синові шановного Матвія Михайловича, бо я – НАЦІОНАЛІСТ-Шестопалівець..."

Журналіст Аркадій СИДОРУК[11]:

«Він виховував дисидентів. Мої особисті спомини про Матвія Михайловича Шестопала починаються з 1955 року. Тоді він став деканом новоствореного журфаку КДУ і викладав курс зарубіжної журналістики.Чи могло бути щось нецікавіше й нудніше? Поколінню журналістів інформаційної доби з інтернетом, Facebook і Twitter довелося би напружувати фантазію, щоб уявити собі тодішню добу. СРСР, «невід’ємною складовою» частиною якого була УРСР, повністю ізолювався від цивілізлівного світу залізною завісою. Можливості для подолання цього бар’єру були вкрай обмежені. Американський Time, німецький Spiegel, французький Paris Match, інші західні видання перебували під сімома замками в «спецсхові», та й то з вирізаними цензурою найкрамольнішими сторінками.
Курс закордонної журналістики, який читав Шестопал, формально зводився до розповідей про видання соціалістичних країн та про комуністичні газети капіталістичного світу. Та Шестопал відмовився від ортодоксального підходу. Постійно шукаючи асоціації, він дивився на світ крізь національне сприйняття й передавав його студентам. У пам'ять врізалася лекція про албанську пресу. «Албанці називають свою державу Шкиперію Країною орлів, – розпочав він. – А хто ж у такому разі ми, українці?…». І продовжив у тому ж емоційному дусі. Недарма на його лекції приходили студенти з інших факультетів. То були уроки патріотизму. Без крихти приторної солодкуватої сентиментальності. Патріотизм Матвія Михайловича йшов від зворотнього, гіркого. Чи хтось із його вихованців забув його афоризм про те, що національна свідомість пересічного українця «нижче рівня клопа»?
Упадала в око його чоловіча врода і харизма. Він був міцної статури, брюнетом із синіми очима та з чарівною усмішкою, що відразу приваблювала людей. У нього були закохані усі жінки на факультеті. Матвій Михайлович був елегентним, мав витончені манери й справляв враження рафінованого інтелігента. І я надзвичайно здивувався, коли дізнався, що він народився в багатодітній селянській родині й починав самостійне життя в 15-річному віці.
Вільнодумний за вдачею, Шестопал перетворив факультет, який мав готувати ідеологічних «бійців компартії» на розплідник дисидентів (журфак і мехмат вважалися найкрамольнішими в КДУ). А щоб описати, скількох студентів він рятував поки міг від арештів КДБ, «вовчих квитків» – вигнання з університету, адміністративних та інших покарань, замало було би розлогої статті. Його вчинки, і те, що він висловлював свої погляди не в «кухонних розмовах», а публічно, не могли пройти повз увагу. На вказівку КДБ його звільнили з посади декана, та, працюючи доцентом кафедри історії журналістики, він, однак не вгамувався.»

Поет-пісняр заслужений діяч мистецтв України Вадим Крищенко[13]:

"Матвій Михайлович у 1957 році врятував мене від виключення з університету за «буржуазний націоналізм», після випуску допоміг із роботою. Нам, сільським юнакам, міг ненав’язливо подарувати щось із одягу чи взуття, підгодувати, а його лекції із зарубіжної журналістики ми слухали на одному подиху."

Поет переконаний, що

"шістдесятництво починалося не в Спілці письменників, не в середовищі інтелігенції, а саме на факультеті журналістики"[14]:

Вадим Крищенко присвятив пам'яті свого вчителя Матвія Шестопала вірш[14] «ПОВСТАНЬ ЖЕ ДУХОМ»

Коли прокинешся, народе мій, коли?
Коли в душі озветься волі трепет?
Запряжені у ярма, як воли,
І думаєм, що так воно і треба.
Все зганьблено, розпродано усе,
Пани твої без совісті і честі.
Їх слово втіху нам не принесе,
Бо там брехня і клоунада жестів.
Тебе цепами тягнуть в «Русскій мір»,
У хитрощі заплутать хочуть знову.
Чого мовчиш? Не чути до сих пір
Твоє правдиве і рішуче слово.
Ні, ствердитись лиш можна в боротьбі —
На часі вже ота критична маса.
Як сурму мужності візьми собі
Вогненне слово нашого Тараса.
Не притуляйся більше до біди —
Послухай щирий заклик свого сина.
Повстань же духом. Й світу доведи —
Що ти — народ, і дім твій — Україна!

Академик Іван Дзюба:[15]

"Останній приклад - відома історія з викладачем Київського університету доцентом М. М. Шестопалом, якого всі комісії змушені були визнати висококваліфікованим фахівцем, плідним дослідником і зразковим комуністом, але якого все-таки звільнили з роботи за те, що буцімто у якихось розмовах він піддавав сумніву якісь моменти національної політики. І треба знати, з якою жорстокістю, впертістю начальство домагалося його покарання, всупереч протестам усієї маси студентів, тоді як у тому ж університеті є десятки викладачів некваліфікованих, науково безплідних і, певно, не дуже перейнятих ідеалами комунізму. Та то нікого не обходить: у нинішньої бюрократії є один предмет ненависті - "націоналіст", хоч цей "націоналіст", може, в тисячу разів кращий, чистіший комуніст, ніж будь-хто і ніж вони, бюрократи."

Професор Василь Яременко згадує[7]:

"Мав єдину зустріч із ним десь на початку сімдесятих років, зустріч на вулиці, біля університетської бібліотеки, під час якої інший викладач факультету журналістики В. В. Полковенко і познайомив мене. Кілька хвилин розмови — і яскрава пам’ять про нього на все життя: енергійний, ерудований, комунікабельний. Пізніше, коли натрапив у книзі мемуарів Іллі Еренбурга на згадку про зустріч з Матвієм Шестопалом, офіцером, учасником війни 1941-1945 років, я глибше зрозумів цю людину, а враження доповнювали його колишні студенти, які говорили про нього лише з високим пієтетом, а 17 грудня 1997 р. з нагоди 80-ліття від дня народження влаштували прекрасний вечір пам’яті свого вчителя у Спілці письменників, хоча членом Спілки Матвій Шестопал не був."

Заслужений журналіст України, редактор Українського національного інформаційного агентства Яків ГРИЦАЙ[16]:

"Давно підмічено: життя видатних – чисте і чесне, не завжди щасливе, здебільшого тернисте. Тими колючими тернами під ясними зорями України впевненою ходою нескореного, з широкоохопними помислами і високістю духу пройшов Великий громадянин, вчений, педагог, журналіст і публіцист М.М. Шестопал. У калейдоскопі зустрічей з відомими людьми країни багатогранна, потужної духовності постать Матвія Михайловича, шанованого вчителя і наставника студентської молоді в Шевченковому університеті, у моїй пам‘яті виокремлена якимсь особливим мазком, що випромінює блискучі якості його характеру, уподобань, засади дії і любові. Довічної і непідкупної любові до України, її народу. Цією любов‘ю він прагнув наповнити й наші серця, вболівав, аби роки навчання не пройшли для нас намарно.
На одній із сторінок мого потертого і пожовклого від часу конспекту лекцій Матвія Шестопала з курсу зарубіжної преси привернули увагу занотовані нашвидкоруч мовлені ним мудрі слова : хто несе світло - не спіткнеться

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Іван ЗАБІЯКА та учасник дисидентського руху, журналіст Михайло СКОРИК зазначають[5]:

"Ми переконані, що саме в патріотичному подвижництві секрет пам’яті й успіх Шестопала-педагога. Хто може забути його афоризми — «серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа» чи «журналіст має бути бійцем, а не лакеєм»".
"Він читав студентам історію зарубіжної преси так, що кожен думаючий слухач розумів, наскільки комуністична дійсність розходиться з комуністичною ідеологією."
"Матвій Шестопал був одним з тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні. Величезна когорта молоді, яка побувала на незабутніх лекціях, спілкувалася з ним, стала досить вагомою силою шістдесятництва. А його підтримку стихійного студентського протесту на факультеті журналістики навесні 1965-го проти русифікації навчальних програм і читання предметів непрофесійними викладачами партійні органи визнали буржуазно-націоналістичною і його усунули з факультету, виключили з партії. Розправа над улюбленцем студентства викликала справжній бунт, і 67 зі 125 студентів факультету журналістики оприлюднили заяву: якщо доцента М. Шестопала звільнять, вони залишать університет. Студенти не перемогли." "На жаль, в енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні: 1960—1990», що побачив світ у видавництві «Смолоскип» 2010 року, чомусь про це не згадано."''

Журналіст Михайло СКОРИК пише[9]:

"До кінця життя Матвій Михайлович залишався напівзабутим, але незламним українським патріотом, що створював унікальні документальні твори"

17 грудня 1997 р. з нагоди 80-ліття від дня народження М.Шестопала у Спілці письменників України пройшов вечір пам'яті.

7 листопада 2007  в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка були проведені наукові читання присвячені 90-літтю від дня народження М. М. Шестопала.

У 2008 р. в Інституті журналістики Київського національного університету видано збірник матеріалів, пов'язаних із життям та творчістю Матвія Михайловича Шестопала — книгу приурочено 90-літтю від дня народження цього талановитого українського письменника, журналіста, науковця та патріота.

6 червня 2008 р. на подвір'ї університету імені Шевченка урочисто заклали Алею пам'яті Матвія Шестопала. Під час перерізання стрічки Директор Інституту журналістики Володимир Різун нагадав про плеяду вихованців М. Шестопала — Бориса Олійника, Василя Симоненка, В'ячеслава Чорновола і ще десятків славновідомих імен нашої доби[13].

У 2012 році у рамках заходів з нагоди 95-ліття від дня народження Матвія Михайловича Шестопала, в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка встановлено барельєф на честь декана-патріота та відкрито пам'ятний знак Алеї, названої на честь Матвія Шестопала.[17],[18].

У листопаді 2015 у школі села Неморож Звенигородського району Черкаської області було відкрито кімнату-музей М.Шестопала, де окрім фотографій, пов'язаних з життєвим та творчим шляхом Матвія Михайловича, представлено творчі доробки його колишніх студентів, серед яких 7 Лауреатів Державних премій.

7 листопада  кожного року — на день народження Матвія Михайловича — збираються біля могили і вшановують пам'ять великого вчителя і патріота його учні та прихильники.[5]:

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  • Плачинда С. Юрій Яновський. К., 1986;
  • Шудря М. Вічність першої години // За радянські кадри. 1964, 13 жовт.;
  • Коваль В. «Не туди б'єш, Іване» // Літ. Україна. 1988, № 35;
  • Лазебник Ю. «Справа Шестопала» // Народна газета. 1995, Квіт., № 12
  • Іванченко Р. «Перевиховання» остракізмом // Демократична Україна. 1997, 13 грудня
  • Кіпоренко М. Матвій Михайлович любив допомагати // Укр. газета. 2005, 20-26 жовтня
  • Колесник С. Сіяч на ниві українства // Сільські вісті. 2007, 8 листоп.;
  • Пепа В. Трагедія укр. душі // Київ. 2007, № 11;
  • Степовик Д. Батько сучасної української журналістики // Культура життя. 2007, 7 листоп.;
  • Тимошик М. Загартований в борні // Іст. календар 2007. Вип. 12, К., 2007. Арх.;
  • Орел Лідія. Штрихи до портрета Матвія Шестопала. // Вид-во КДУ ім Т. Шевченка. — 2008.
  • Архів КНУ імені Тараса Шевченка, 1965, спр. 89-ПВС. (Особова справа Шестопала М. М.) І. М. Забіяка
  • Скорик Михайло. Зима. Сповідь про пережите. — К.: Вид-во «Правда Ярославичів», 2000.
  • Забіяка Іван. Друге життя Матвія Шестопала. Яке воно? //«Українська літературна газета» № 10(68)18.05.2012 [15]
  • Грицай Якій. ПЕРЕДАЙТЕ ШЕСТОПАЛУ: РИЛЬСЬКИЙ ЗАДОВОЛЕНИЙ //«Журналіст України» № 9 2008 [16]
  • Одкровення класика. // З життя славетних українців [17]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Скорик М. Ще про світло пам'яті Матвія Шестопала
  2. ВІДКРИВАЮ ДЛЯ СЕБЕ ЧОРНОВОЛА ЩОДНЯ
  3. а б Мицик В. ЗА СТІНАМИ «ЖОВТОГО КОРПУСУ» Українська газета плюс. — № 45(185) 18-31 грудня 2008 р.
  4. Від «Культури мови» до «Інтернаціоналізму чи русифікації?»: напівзабута сторінка українського життя у лютому 1963 року
  5. а б в Забіяка І., Скорик М. Матвій Шестопал — дзеркало шістдесятництва «Голос України» № 233 (5483) 8 грудня 2012 р.
  6. Звенигородський район
  7. а б Яременко В. Міф про український антисемитизм «Сільські вісті» № 135, 15.11.2002.
  8. ЄВРЕЇ НА УКРАЇНІ (історична довідка)
  9. а б в Скорик М. НА ПОЖАРИЩІ ВЛАСНОГО СЕРЦЯ "«Кримська Свiтлиця» № 31 за 02.08.2013.
  10. Эренбург И. «Люди, годы, жизнь», книга V (рос.)
  11. а б Сидорук А. Світло пам'яті про Матвія Шестопала
  12. Полковенко В. Хто жирував, а хто страждав… Українська газета плюс. — № 45(185). — 18-31 грудня 2008.
  13. а б Узменок М. Декан–легенда. Того, кого призабула влада, пам'ятають студенти Україна молода. № 102 за 04.06.2008
  14. а б Шістдесятництво зародилося на київському факультеті журналістики Національна спілка журналістів України. - 7 листопада 2013 Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «.D0.A1.D0.BB.D1.83.D0.B6.D0.B1.D0.B0_.D1.96.D0.BD.D1.84.D0.BE.D1.80.D0.BC.D0.B0.D1.86ii_.D0.9D.D0.A1.D0.96.D0.A3» визначена кілька разів з різним вмістом
  15. Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. : Видавничий дім «KM Academia», 1998, — 276 с. ISBN 966-518-110-6 (робота написана в 1965 р.)Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?
  16. Грицай Я. "ПЕРЕДАЙТЕ ШЕСТОПАЛУ: РИЛЬСЬКИЙ ЗАДОВОЛЕНИЙ «Журналіст України» № 9 2008 р.
  17. Круглий стіл «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм» в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
  18. фоторепортаж з Круглого столу «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм» Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Див. також[ред.ред. код]