Смирнов Ігор Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ігор Миколайович Смирнов
И́горь Никола́евич Смирно́в
Ігор Миколайович Смирнов

Ігор Смирнов
Прапор
1-й Президент Придністровської Молдавської Республіки
Попередник: посада запроваджена
Наступник: Євген Шевчук
 
Партія: Республіка[d] і Комуністична партія Радянського Союзу
Освіта: Запорізький національний технічний університет
Науковий ступінь: доктор економічних наук[d]
Народження: 23 жовтня 1941(1941-10-23)[1] (76 років)
Петропавловськ-Камчатський, РРФСР, СРСР
Віросповідання: православ'я
Дружина: Жанетта Миколаївна Лотник
Діти: сини Володимир та Олег
Автограф: Smirnov autograph.png
Нагороди:

Медіафайли у Вікісховищі?

Ігор Миколайович Смирнов (рос. И́горь Никола́евич Смирно́в; *23 жовтня 1941, Петропавловськ-Камчатський, Російська РФСР) — молдовський політичний діяч російського походження, президент самопроголошеної та невизнаної Придністровської Молдовської Республіки у 1991-2011 рр.

Життєпис[ред.ред. код]

Після закінчення ремісничого училища працював на Златоустовському металургійному заводі, а в 19591987 — на заводі Електромашинобудування в місті Нова Каховка.

У 1987-1990 — директор заводу «Електромаш» (Тирасполь). Член КПРС.

З серпня 1989 став на чолі Об'єднаної Ради Трудових Колективів — страйкового комітету тираспольських підприємств. У лютому 1990 його було обрано в Верховну Раду Молдавської РСР. З квітня 1990 голова Тираспольської міської ради народних депутатів, а 2 вересня 1990 проголошений головою верховної ради невизнаної Придністровської РСР.

Обирався президентом невизнаної Придністровської Молдавської Республіки чотири рази (1991, 1996, 2001, 2006), востаннє отримав 82,4 % голосів. Результати Референдуму про незалежність ПМР, проведеного 17 вересня 2006 року не були визнані жодною країною світу. Під час збройного конфлікту в Придністров'ї в 1992 він був головнокомандувачем армії ПМР.

Смирнов і Україна[ред.ред. код]

За часів президентства Ігоря Смирнова в невизнаній республіці, значне місце приділялося українському питанню. Українська мова набула статусу однієї з трьох державних мов Придністров'я, написи українською з'явилися на грошових одиницях республіки, на табличках з назвами вулиць у деяких містах.

Відкривалися українські школи, ліцеї та гімназії, в Придністровському державному університеті ім. Шевченка була створена кафедра української мови та літератури. Українці мали свою щотижневу газету «Гомін», українське телебачення та радіомовлення[2]. В Придністров'ї будувалися пам'ятники та пам'ятні знаки визначним діячам та подіям української історії, що пов'язані з Придністров'ям - Іванові Мазепі[3], Пилипу Орлику, Івану Котляревському[4] та іншим.

В останній рік свого президентства декілька разів висловлювався й про те, що Придністров'я історично є невід'ємною частиною України, і можливо у майбутньому має шанс повернутися до єдиної української держави:

Вітальне послання президенту України з нагоди Дня соборності України 22 січня 2011 р.

« В Приднестровье не забывают, что... наш край был органичной частью государственного, правового, гуманитарного пространства Украины. Созданная здесь впоследствии первая приднестровская государственность, подчеркнувшая культурное своеобразие региона, многими успехами в своем развитии была обязана Украинской Советской Социалистической Республике. И сегодня наши государства связывают крепкие культурные и экономические связи. Приднестровские украинцы верят в будущее Украины, поддерживают тесные связи со своей исторической Родиной, берегут свою культуру и идентичность[5].  »

Інтерв'ю Ігоря Смирнова «Україні молодій» 4 листопада 2011 р.

« Взагалі це територія України, якщо говорити відверто. Уточнюю, Радянської України в складі СРСР. Бо Придністров’я було автономією УРСР 16 років. А якщо згадувати ще раніше, то ці землі заселялися ще в часи Російської імперії переважно запорозькими козаками після ліквідації Січі чи кріпаками–втiкачами з України. Наприклад, є в нас село Незавертайлівка, його заснували втiкачі, бо звідси видачі вже не було. Не завертай назад, розумієте? Цариця Катерина ІІ зміцнювала кордони імперії, і подібне допускалося. Чорноморські козаки селилися тут...

На початку важких 90–х років, коли руйнувалася велика держава, ми зібралися з однодумцями на заводі імені Кірова, у підвалі, фактично були під прицілом, але не піддалися. І ухвалили рішення звернутися до України з проханням повернутися в її лоно. Тобто ми хотіли саме того, про що ви говорите. Але, на жаль, ви знаєте, що тоді відбулося, коли я приїхав зі зверненням до Києва....

Хай українська громада створить порядок, проведе референдум і все. І якщо вирішить народ бути з Україною, значить так тому і бути. Бо саме суспільство створює державу. В якому це вигляді може бути? Це вже інше питання[6].

 »

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]