Смовський Костянтин Авдійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Смовський Костянтин Авдійович
Смовський.jpeg
Народження 21.5.1892 або 1894
станиця Полтавська, Кубань або Лохвицький повіт, Полтавська губернія
Смерть 8 березня 1960(1960-03-08)
м. Міннеаполіс, США США
Країна Flag of the Ukranian State.svg УНР, Flag of Ukraine.svg Гетьманат
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР, Української Держави
Рід військ Артилерія
Звання 12 УНР 30-03-1920 Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий
Війни / битви Перша Світова війна
Українсько-радянська війна
Перший зимовий похід
Бій за Арсенал
Битва під Мотовилівкою
Друга Світова війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)

Смовський Костянтин Авдійович (21 травня 1892 або 1894 — 8 березня 1960) — український військовий діяч, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий на еміграції, колабораціоніст.

Життєпис

Частина українських діаспорних видань та наукових джерел називають датою народження військового діяча 21 травня 1892 року. На противагу їм сам Смовський у власних спогадах, що були опубліковані в газеті «Свобода», зазначає 21 травня 1894[1].

Спірним є і місце народження. За одними даними, це станиця Полтавська на Кубані, згідно з автобіографією — неназване село Лохвицького повіту на Полтавщині[1]. Смовський зазначив у діаспорному виданні «Музейні вісті» за 1958 рік, що його матір є кубанкою, а батько — полтавським козаком[2].

Імперське військо

У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової війни на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї. На початку 1917 командував запасною гарматною батареєю у Москві.

У деяких документах зазначав, що під час Першої світової війни був сотником Кубанського козацького війська, але за документами атестаційної комісії Армії УНР (1921 р.) в російській армії був унтер-офіцером.

Після Лютневої революції 1917 в Росії включився до українського руху. Був делегатом III Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. Був обраний делегатом до Одеси на переговори про українізацію Одеської військової округи.

В Українській Армії

З кінця 1917 на службі в Українській армії.

З 22 листопада 1917 р. — викладач з практичного обслуговування гармат у 2-й Українській юнацькій школі.

У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за завод «Арсенал», дніпровські мости.

Навесні, з 25 березня 1918 року призначений помічником військового коменданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де 5 жовтня 1918 року очолив 1-шу гарматну батарею Окремого чорноморського коша Армії Української Держави. З 24 листопада 1918 р. — командир 1-го гарматного полісу Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. Приєднався до повстання Директорії УНР, брав участь у Мотовилівському бою 1918.

Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський гарматний полк.

З 11 лютого 1919 р. — командир 5-го кінного Кінбурнського полку 2-ї кінної дивізії Дієвої армії УНР.

З 21 квітня 1919 р. — командир 29-го кінного дієвого полку, який 29 травня 1919 р. було згорнуто в Окремий кінний дивізіон, а 4 липня 1919 р. — розгорнуто у 1-й кінний полк (з 9 липня 1919 р. — 2-й кінний полк) ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР. З 19 серпня 1919 р. — помічник командира 2-го кінного полку ім М. Залізняка та член ремонтної комісії з поповнення армії кінським складом

Узимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і потрапив до полону. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт.

З 6 по 21 грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР, згодом повернувся на польську територію, де був інтернований польською владою.

Навесні 1920 року служив у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, дезертував.

З 23 липня 1920 р. — командир 1-го кінного ім М. Залізняка полку Армії УНР. З 13 серпня 1920 р. — т. в. о. командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, одночасно був командиром 1-го кінного полку ім М. Залізняка. З 13 квітня 1921 р. — помічник комбрига 1-ї Окремої кінної дивізії Армії УНР.

Улітку 1921 року був усунутий із посади після з'ясування атестаційною комісією відсутності офіцерського звання до служби в українській армії.

З 1921 року жив на еміграції у Польщі.

У польському та німецькому одностроях

Після поразки Армії УНР він був серед тих старшин УНР, яких за домовленістю Петлюри з Пілсудським було за контрактом 1929 року прийнято до Війська Польського для продовження своєї служби за фахом, на випадок війни з СРСР. У польському війську служив у 11-му уланському полку (Цеханів). Останнє звання у польській армії — майор. Брав участь у німецько-польській війні 1939 року, був захоплений німцями до полону. У січні 1940 року за сприяння Військового міністерства УНР в еміграції був звільнений з полону.

З початком війни Німеччини проти СРСР він, як і декотрі старшини Армії УНР, прибули до України; станом на середину жовтня 1941 року Смовський знаходився в Києві, де зустрівся з членами Буковинського куреня. Брав участь в організації української допоміжної поліції у Києві[3]. Навесні 1942 його призначили заступником командира 118-го батальйону шуцманшафту, який брав участь у боях проти радянських партизан на півночі України, а з грудня 1942 в Білорусі. Смовський був присутнім при знищенні села Хатинь, але безпосередньої участі не брав[4][5].

Надалі служив в інших українських колабораціоністських формаціях, що підпорядковувались Німеччині. З березня 1945 року був приділений до штабу Української національної армії. 8–9 травня 1945 року від імені командування Української національної армії вів переговори з командувачами американських та англійських військ про інтернування УНА на контрольовані ними території.

Повоєнна міграція

З 1945 року — на еміграції у Західній Німеччині, один з ініціаторів створення Спілки українських вояків. 1950 року емігрував до США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Очолював Союз українських ветеранів. Екзильним урядом УНР Смовському присвоєно звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США).

Примітки

  1. а б К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 39 (28 лютого). — С. 2.
  2. Кость Смовський. З недавнього минулого // Музейні вісті. — Онтаріо, I-II квартал 1958. — № 1. — С. 19.
  3. К. Смовський. Моя служба Батьківщині // Свобода. — 1958. — № 41 (4 березня). — С. 2.
  4. Кириллова Н.В., Селеменев В.Д., Скалабан В.В. Хатынь. Трагедия и память. Документы и материалы. — Минск : НАРБ, 2009. — 78 с. — ISBN 978-985-6372-62-2.
  5. Rudling, Per Anders. "The Khatyn Massacre in Belorussia: A historical controversy revisited." Holocaust and Genocide Studies 26.1 (2012): 29-58.

Джерела

Посилання