Січневе повстання 1918

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Січневе повстання 1918 року
Українська революція
Monument to the Arsenal uprising in Kiev.JPG
Пам'ятник арсенальцям
Дата: 16 (29) січня — 22 січня (4 лютого) 1918
Місце: Київ, УНР
Результат: поразка більшовиків
Сторони
Flag of the Ukranian State.svg УНР Red flag.svg більшовики

Січне́ве повста́ння (у деяких джерелах Січневий заколот[1][2]) — збройний виступ у Києві 16 (29) січня — 22 січня (4 лютого) 1918 року, організований Київським комітетом більшовицької партії проти Української Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ. Повстання тривало сім днів та прискорило падіння влади Центральної Ради в Києві.

Перебіг подій[ред.ред. код]

Київські більшовики заздалегідь (від початку радянсько-української війни) готувалися до повстання, яке планувалося розпочати з наближенням до міста радянських військ. Подібна тактика використовувалася більшовицькою партією:

  • по-перше, для відтягування українських сил із антибільшовицького фронту,
  • по-друге, для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. Вона полягала в тому, що при наближенні російських революційних загонів в українських містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Це давало можливість стверджувати, що радянську владу встановлювали українські трудящі за допомоги революційного російського війська. У такий спосіб була встановлена радянська влада в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді. На черзі була столиця Української Народної Республіки — Київ.

Центром підготовки до збройного виступу проти Центральної Ради став завод «Арсенал». Щоб запобігти збройному виступу, 5 (18) січня загони Вільного козацтва вилучили з «Арсеналу» велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста, заарештували низку більшовицьких діячів. Був закритий орган Київського комітету РСДРП(б) — газета «Голос социал-демократа». Для остаточної ліквідації більшовицького осередку на «Арсеналі» планувалося вивезти звідти запаси вугілля, що мало призвести до зупинки виробництва та закриття заводу. Довідавшись про це, 15 (28) січня робітники «Арсеналу» провели мітинг і вирішили вчинити опір владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, що охороняли склад конфіскованої зброї, зброю повернули на завод. Того ж дня на спільному засіданні Київського комітету РСДРП(б) з міською радою робітничих і солдатських депутатів у приміщенні Комерційного інституту арсенальці запропонували почати повстання негайно. Присутні на засіданні делегати від двох українських полків пообіцяли його підтримати. Збори обрали для керівництва ревком у складі Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга та інших. Штаб повстання розмістився в будинку № 47 по Великій Васильківській вулиці.

Повстання почалось тієї ж ночі виступом на заводі «Арсенал». До нього приєднались робітники інших підприємств міста, частина вояків з українських полків — Богданівського, Шевченківського та полку імені Сагайдачного. Головна мета повстання зводилася до того, щоб оточити будинок Педагогічного музею, де перебувала Центральна Рада, скинути її та проголосити в Києві радянську владу в особі Харківського ЦВК Рад та Народного Секретаріату.

Вранці 16 (29) січня 1918 року представники Київської ради робітничих та солдатських депутатів вручили Українській Центральній Раді ультимативні вимоги: передати владу Радам і роззброїти українські військові частини. Центральна Рада відхилила їх — натомість зажадала беззастережної капітуляції. З вечора в місті поновилися збройні сутички. Головні сили повсталих зосереджувалися навколо «Арсеналу» на Печерську, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі. Повстанцям вдалося зайняти залізничну станцію Київ-Товарний, звідти вони повели наступ, наближаючись до центру міста — Великої Васильківської вулиці та Хрещатика. Особливо небезпечними були дії червоногвардійців Подолу, яким вдалося захопити Старокиївську поліцейську дільницю на Софійській площі та готель «Прага» на Володимирській вулиці неподалік від будівлі Центральної Ради. 17 (30) січня в місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.

Українська влада виявилася неспроможною навести порядок у столиці. У місті майже не було надійних військ, які підтримували Центральну Раду, проти повсталих воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, Вільне козацтво. Частина розпропагованих більшовиками вояків українських полків виступила на їхньому боці, інші військові тримали нейтралітет. Не було єдиного командування, військами керували два штаби — коменданта міста Михайла Ковенка і командувача Київським військовим округом Миколи Шинкаря. У Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались нейтральними спостерігачами, але ані повстанці, ані українська влада не зробили жодного кроку, аби залучити їх на свій бік. Те ж саме стосується і київських мешканців, які в масі своїй співчували більшовикам, а не українцям.

У той самий час, 15–25 січня (28 січня7 лютого) в Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 19 січня (1 лютого) вона звернулась до киян з відозвою, в якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ. Становище почало виправлятись після 19 січня (1 лютого), коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Михайла Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. 20 січня (2 лютого) повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму завод був взятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня (4 лютого). На місці було розстріляно понад 300 його захисників.

Підсумки[ред.ред. код]

Січневе повстання тривало сім днів, воно призвело до численних жертв як серед повсталих, так і українських вояків. У ході вуличних боїв було нанесено руйнування місту. Київський комітет більшовиків виконав свою задачу: виступ у Києві затримав нечисленну українську армію, відтягнув на себе війська з Полтавщини і Чернігівщини, що полегшило просування більшовицьких загонів з Росії. Українські сили, стомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти військам на чолі з Михайлом Муравйовим, які вже 22 січня (4 лютого) зайняли Дарницю і мости через Дніпро та розпочали обстріл міста з важкої артилерії, а через чотири дні, 26 січня (8 лютого) 1918 року, повністю оволоділи Києвом.

17 лютого близько 750 загиблих під час повстання було поховано у братській могилі в Маріїнському парку. У жовтні 1927 року над могилою встановили невеликий пам'ятник. У грудні 1967 року на цьому ж місці відкрили новий пам'ятник (із застосуванням барельєфа з довоєнного пам'ятника) роботи скульпторів Василя Вінайкіна і Володимира Климова, архітектор Василь Гнєздилов.

У квітні 1923 року на площі біля «Арсеналу» було відкрито пам'ятник на честь робітників заводу «Арсенал» — учасників збройних повстань у жовтні 1917 та у січні 1918 року.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]