3-й Гайдамацький піхотний полк
| Гайдамацький Кіш Слобідської України Третій Гайдамацький піхотний полк Гайдамацька бригада | |
|---|---|
 Провідники коша | |
| На службі | грудень 1917 — 1918 |
| Країна |
 УНР |
| Тип | піхота |
| Чисельність | кіш, полк, бригада |
| Війни/битви |
Українська революція Радянсько-українська війна (1917—1921) |
| Командування | |
| Визначні командувачі |
Симон Петлюра Володимир Сікевич Омелян Волох |
Гайдамацький Кіш Слобідської України — військова частина у складі Армії УНР. Остаточно сформована в січні 1918 року Симоном Петлюрою, який став його отаманом.
Формування[ред. | ред. код]
Згідно зі споминами М. Чеботарьова, початкову основу формування склали 200—250 вояків-добровольців з 2-го Українського запасного полку Омеляна Волоха (створеного шляхом українізації дислокованого в Харкові 28-го запасного піхотного полку Російської імператорської армії), яким вдалося вийти з бою з прибулими до міста більшовиками-«антоновцями» не ушкодженими та уникнути роззброєння[1].
Після роззброєння полку 10 січня Волох з півсотнею офіцерів виїхав до Полтави. У Полтаві Волох почав формувати нову частину для боротьби з більшовиками. До свого загону він приєднав юнкерів з Полтавської і Чугуївської школи і козаків 1-го Українського козацького кінно-учбового полку на чолі з Гомзіним Борисом. Цей зведений полк Волох назвав Гайдамацький кіш Слобідської України.[2]
Частини з яких сформували кіш:
- 1-й Український козацький кінно-учбовий полк — Гомзин Борис Володимирович
- 1-й Запорізький полк — Захарчук Святослав Косьмич
- 2-й Український запасний полк — Волох Омелян Іванович
Після боїв за Гребінку харківський загін Волоха утворив підрозділ «курінь червоних гайдамаків»[3]. В Києві з добровольців 2-ї піхотної юнацької школи (бувшої 2-ї Київської школи прапорщиків) Симоном Петлюрою було зрекрутовано «курінь чорних гайдамаків» (до 150 вояк). Назву підрозділи отримали згідно кольорів шликів. Першою спільною військовою акцією кошу, разом з сотнею Січових стрільців Романа Сушко, були бої за станцію Кононівка.
Окрім куренів червоних і чорних гайдамаків, формація у своєму складі мала кінну отаманську сотню та гарматний дивізіон (начальник артилерії — Георгій Афанасьєв). Особовий склад коша, окрім добровольців, складався у тому числі зі старшин і козаків київських військових шкіл. Кіш відзначився у зимових боях 1918 року під час вмиротворення Січневого повстання та оборони Києва від військ більшовиків. Перший курінь здебільшого складали досвідчені солдати-фронтовики[4]. Їх уніформу початково складали шапка з червоним шликом, червоні шкіряні штани та жовтий кожушок[5].
Курінь «чорних гайдамаків» комплектувався з юнкерів 2-ї піхотної юнацької школи, які добровільно зголосилися стати на службу в українську армію. Курінь «червоних» гайдамаків формувався з добровольців — офіцерів Російської імператорської армії, які перейшли на службу до армії УНР, та з юнкерів київських військових шкіл.
Бої за Донбас[ред. | ред. код]
У березні 1918 року Кіш перейменували на Гайдамацький піхотний полк (командир — полковник Володимир Сікевич) та включили до складу Запорізького корпусу.
У червні 1918 року полк переформували в Гайдамацьку бригаду з гарматним дивізіоном та кінною сотнею. Командував бригадою Омелян Волох. У листопаді 1918 січні 1919 року гайдамацькі частини розташовувалися в районі Бахмут — Яма — Лиман — Ниркове, який контролювали[6].
Командування[ред. | ред. код]
- грудень 1917 — березень 1918 — Петлюра Симон Васильович
- березень 1918 — червень 1918 — Сікевич Володимир Васильович
- червень 1918 — липень 1918 — Волох Омелян Іванович
- липень 1918 — листопада 1918 — Сильванский Микола Михайлович
- 1919 — Виноградів Юрій
- 16 листопада 1918—1920 — Волох Омелян Іванович
Склад[ред. | ред. код]
грудень 1917
- 1-й курінь Чорних гайдамаків — Блаватний Никифор
- 1-й юнкерский курінь гайдамаків
- 1-й курінь Червоних гайдамаків — Волох, Омелян Іванович
січень 1918
- 1-й курінь Чорних гайдамаків — Блаватний, Никифор
- 1-й курінь Червоних гайдамаків — Волох, Омелян Іванович Кінна сотня — Ляхович
- 1-я Сотня січових стрільців — Сушко, Роман Кирилович
- 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон — Смовков К.
червень 1918
- 1-й курінь Чорних гайдамаків — Блаватний, Никифор
- 1-й курінь Червоних гайдамаків — Волох, Омелян Іванович
- Кінна сотня — Ляхович
- 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон — Смовков К.
Військовики коша[ред. | ред. код]
- Абриньба Дмитро Ілліч (з кінця листопада 1917 року) — командир Гайдамацького куреня у Катеринославі;
- Байло Сергій Ілліч (з січня 1918 року) — ад'ютант командира коша;
- Блаватний Никифор Іванович — командир куреня Чорних гайдамаків;
- Волох Омелян Іванович — командир Гайдамацької бригади;
- Гомзин Борис Володимирович — старшина куреня Червоних гайдамаків;
- Дельвіг Сергій Миколайович — начальник артилерії;
- Довженко Олександр Петрович — вояк куреня Чорних гайдамаків;
- Дмитріюк Василь — лікар Гайдамацького коша;
- Захарчук Святослав Косьмич — старшина 1-ї сотні куреня Червоних гайдамаків;
- Кирей Василь Тадейович — начальник артилерії (листопад-грудень 1917);
- Сливинський Олександр Володимирович — начштабу;
- Смовський Костянтин Авдійович — ком. гарматної батареї;
- Овчаренко Леонтій — командир броньованих частин;
- Сікевич Володимир Васильович — командир Гайдамацького піхотного полку;
- Чорний Сергій Іванович — командир батареї;
- Шпилинський Олександр Опанасович — молодший старшина Наливайківської сотні;
- Удовиченко Микола Іванович — начальник розвідчого відділу
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва): Науково-документальне видання — К.: Темпора, 2003—288 с. (26 с.) ISBN 966-8201-00-0
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 28 травня 2020. Процитовано 9 червня 2020.
- ↑ Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) // Реальний стан збройних сил супротивників
- ↑ Дорошенко Д. І. Історія України, 1917—1923 рр. Том 1 — К.: Темпора, 2002. — 320 с. (204 с.) ISBN 966-95991-5-6
- ↑ «Червоного кольору шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, і нерухоме самовпевнено залізне обличчя маніяка: нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів» Всеволод Петрів «Військово-історичні праці. Спомини» (вступ В. Сергійчука) Збірник, «Поліграфкнига» К; 2002 640 с. ISBN 966-530-110-1
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 20 березня 2020. Процитовано 13 березня 2020.
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Довідник з історії України [Архівовано 9 травня 2009 у Wayback Machine.].
- Литвин С. Х. Гайдамацький кіш Слобідської України [Архівовано 9 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
- Тинченко Я. Гайдамаки з Донбасу [Архівовано 4 лютого 2013 у Wayback Machine.] // Український тиждень. — 2010. — № 16 (129), 23 квітня.
- Щусь О. Й. Гайдамацький кіш Слобідської України [Архівовано 8 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 18. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
Посилання[ред. | ред. код]
- Кіш Слобідської України [Архівовано 15 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 648. — 1000 екз.
- Тинченко Я. Гайдамаки з Донбасу. Як «донецькі» придушили повстання на «Арсеналі» [Архівовано 13 січня 2022 у Wayback Machine.] // Історична правда. — 2011. — 4 лютого.
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||