Французька філософія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Французька філософія – узагальнена назва філософії французських мислителів. Для неї характерна ясність мислення, та тісний зв'язок з суспільним та політичним життям нації. У середньовіччі та до кінця XIV ст. французька філософія була провідною в Європі, тому що майже всі видатні філософи вчилися чи викладали, принаймні деякий час, в палацевій школі (Schola Palatina) в Парижі чи Паризькому університеті, заснованому у 1206 році. [1]

Історія

Період патристики (предтечі французької філософії)

Традиційно виникнення французької філософії відносять ще з часів отців церкви. Гиларій з Пуат'е (бл.315 р. — 367 р) розвивав креаціоністське вчення про походження душ, а Клод Мамерт (помер у 474 році) підкреслював в цьому сенсі безтілесність душі.[2]

Період схоластики

Вінцент з Бове за працею над "Великим дзеркалом"

Рання схоластика (XI—XII ст)

За часів Карла Великого французька філософія розвивалась в придворній школі Тура, особливо в той час, коли там працював Алкуін. Традиції Тура були продовженні в філософії послідовника Цицирона Серватуса Лупуса, який досліджував відносини між Божим промислом та свободою, між тілом та душею, а також в логіці Герикуса із Оксера (бл. 841-908), метафізика-реалісті Ремігуса із Оксера (бл. 841-908).
Учень Герберта із Орильяка, пізніше папи Сильвестра II, перший хто став критично розмірковувати над межами вживання розуму, Фульбер Шартрський заснував у 990 році школу в Шартрі. Це була основа, на які розвивалась протилежність між реалізмом та номіналізмом. Перший представляв Гійом із Шампо (бл. 1070-1121), другий його учень Росцелін із Компіньєна (бл. 1050-1123). Синтезував номіналізм та реалізм Абеляр, який представляє собою вершину французької ранньої схоластики.
Тим часом розвивалася Шартрський школа, особливо в XII ст. До якої належали Бернар Шартрський, його брат натурфілософ Т'єррі Шартрський (пом. 1155), Бернар Сильвестр Турський (бл. 1150); Гільберт Порретанскій (бл. 1070-1154).
Паралельно їй в Парижі розвивалася школа Сен-Віктора, найбільшими представниками якої були не тільки французи. У XII ст. великий вплив на філософську думку надали містик Бернар Клервоський і Гильом з Тьєррі (пом. 1148/53). Одну з церков незалежного, «пантеістского» напряму представляли Амальрік з Бене (пом. бл. 1206) і Давид Динанский (жив бл. 1200). Завершенням періоду ранньої схоластики у французькій філософії є енциклопедія «Велике дзеркало (світу)» Вінцента з Бове.

Зріла та піздня схоластика (XII - XIV ст.)

В цьому періоді представлено не меньше оригінальних французьких мслителів, особливо в Парижі, який був грунтом на якому великі люди свого часу зі всього світу, такі як як німець Альберт Великий, італієць Фома Аквінський, англієць Дунс Скот, вели теологіко-філософські диспути. Якщо спочатку саме французи боролися проти томізму, то пізніше Париж став цідателью ортодоксального томізму. Поряд з томізмом у французькій філософії поширюється скотизм (засновник Дунс Скот); представники скотизма - Франциск Мероннский і Петро Тартарет. У той же час поступово посилюється природно-наукові і натурфілософські атисхоластічні напрямки на схоластичному грунті у Дюрана де Сен-Пурс та Петра Орсон, потім у Іоанна з Мерикур і у помірного церковника Ніколя з Отрекура.

Перехідний період між Середньовічам та Новим часом

Після того як гуманізм похитнув основи схоластики (яка, однак, ще довго утримувалася у французькій Філософії), в XV ст. з'являється нова філософія, поширювана гуманістами Фабером Стапуленсом (пом. 1537) і Карлом Бовілем (пом. 1553), що перебували під впливом Миколи Кузанського, і філософом Жаном Боденом, який займався політичними і соціальними проблемами. Мішель Монтень створив новий, досконалий за формою спосіб рефлексії, що став зразком для французької філософії. Монтенєвські "Проби" - не є абстрактно-філософським опусом, яких було так багато в епоху Середньовіччя. Загострений психологізм, настирлива зацікавленність власним "я", як і до особистості інших людей в їх повсякденним житті знайшли свою адекватну форму в монтенєвських есе. Під впливом афористичною манери письма Еразма і Френсіса Бекона розвивається стиль, яким пізніше писали французькі моралісти, які зробили свій внесок у французьку філософію. Серед антисхоластичних мислителів природного або натурфілософського напряму потрібно назвати в першу чергу Марена Мерсенна та П'єра Гассенді, який намагався оновити атомізм Демокріта і етику Епікура.

Просвітництво

Докладніше: Просвітництво
Декарт
Францію XVIII ст. характеризують величезна кількість ідейних пошуків, наукових творчих подвигів та ціла низка політичних подій.

Розквіт французької філософії почався з появи першої філософської системи Нового часу - системи Декарта (1596-1650). Найбільш відомі твори: "Правила для керування розумом", "Міркування про метод". Декарт розвиває вчення про метод в чотирьох правилах:

  1. Не приймати нічого на віру;
  2. Розділяти проблему на стільки частин, наскільки це можливо;
  3. Розташовувати свої думки від простих до найбільш важких до пізнання;
  4. На кожному етапі робити певні огляди, щоб бути впевненим що нічого не пропущено.

Основні методологічні процедури Декарта - декартівський сумнів "Мислю, отже існую" (лат. Cogito, ergo sum) та раціональна дедуцкія. Ця система стала предметом дискусій в Європі, а у Франції з'явилися її численні видозміни.

Велике значення має філософія Блеза Паскаля, містика і гносеолога, який представив французький тип мислення в шляхетній формі. Французький адвокат Монтеск'є (1689-1755), розробив тезу про поділ влади на три гілки і зробив акцент на необхідності системи правового контролю і розумного балансу різних гілок влади. В "Персидських листах" критикував абсолютизм та марновірство. Під впливом англійської філософії Франція в XVIII ст. стала класичною країною Просвітництва. Вождем цього руху був Вольтер(1694—1778), чия дотепність і художня майстерність сприяли поширенню ідей Просвітництва в Європі. Величезний вплив на формування революційної ідеології Європи зробив Жан-Жак Руссо (1712-1778), автор знаменитого твору «Суспільний договір», який став теоретичним обгрунтуванням громадянського суспільства, заснованого на волі і безумовній рівності прав, і надихав якобінців в епоху Великої французької революції.

Французький матеріалізм

У другій половині XVIII ст. просвітницький рух набув широкого демократичний розмаху. Стали говорити про появу у Франції цілої «партії філософів» - передових мислителів, вчених і письменників, які згуртувалися навколо видання «Енциклопедії», головним редактором та організатором якої був Д. Дідро. Провідна роль у цій «партії філософів», поряд з Дідро, належала Гельвецію, Гольбаху, а також Ламетрі. Вони створили досить розвинену форму матеріалізму, що зробила вплив на наступні покоління філософів і філософські школи.
Традиційно виділяють дві форми французького матеріалізму:

ранню деїстичну (Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Руссо, Кондорсе)
атеїстичну (Мелье, Ламетрі, Дідро, Гельвеций, Гольбах).

В деїстичній формі поєднуються матеріалістичні та антиклерикальні ідеї французької філософії з досягненнями англійської філософії та природознавства. В цілому деїстичний матеріалізм - яскраве вираження механіцизму та метафізичності. Деїсти не могли повністю порвати з релігією, але їх войовничий антиклерикалізм об'єктивно сприяв підриву релігійного світогляду та появи атеїстичного матеріалізму.
Атеїстичний матеріалізм в найбільшій повноті викладено в "Системі природи" (1770) Гольбаха. В роботі Жюльєна Ламетрі "Людина-машина" 1747 р. людина зводиться до машини, подібної до часовому механізму. Гольбах вважав, що лише "незнання природи породило богів", тоді я "її пізнання повинно їх знищити". На противагу скептикам французькі матеріалісти не сумнівалися в пізнавальності світу. Об'єктивний світ природи розглядається ними як єдиний предмет пізнання. Теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція - це матеріалістичний сенсуалізм. Ці ідеї в тій чи іншій мірі вплинули на Велику Французьку революцію(1789 р.).

XIX століття

Анрі Бергсон

XIX століття для Франції характерне напруженим та гранично гострим характером класових битв. Це наклало найсильніший відбиток на все ідеологічне життя, в тому числі і на філософію. Філософія в цей час знаходилась під контролем держави. Майже всі французькі філософи XIX ст. - це державні службовці, які працюють викладачами в середніх та вищих навчальних закладах. Значна кількість положень французьких матеріалістів служить основою французького утопічного соціалізму. Анрі Сен-Симон французький філософ, соціолог, засновник школи утопічного соціалізму, відомого за свій вислів "Кожному по його здібностям, кожному - за його працею".

Позитивізм

В XIX ст. французька філософія поступово переходить до позитивізму, філософського напряму, початок якому було покладено французьким філософом і соціологом О. Контом (1798-1857), учня Анрі Сен-Симона. Головна праця Конта - шеститомний труд "Курс позитивної філософії" (1830-1854). Стержень його системи - закон трьох стадій розвитку суспільства та людства:
Перша стадія - теологічна (релігійна).
Друга - метафізична (філософська).
Третя, найвища стадія розвитку - наукова (позитивна). Тільки в ній людина отримує достовірне, точне, знання про світ, яке можна перевірити, в основі якого лежить позитивний метод.

Філософія життя

На прикінці XIX-XX ст. оформлюється філософський напрямок Філософія життя. Видатним представником філософії життя серед французьких філософів можна назвати Анрі Бергсона (1859-1941), також лауреата Нобелівської премії з літератури (1928). Бергсон затверджує в якості істинної і початкової реальності життя. Сутність життя можна осягнути тільки за допомогою інтуїції. В центрі філософії Бергсона проблема творчості. Людина - істота творча, оскільки через неї проходить шлях "життєвого пориву".

XX століття

В XX століття набувають розквіту напрями філософії такі як структуралізм, постмодернізм, філософія існування, філософія культури та інші.

Структуралізм

Структуралізм бере початок з роботи французького антрополога, філософа і соціолога Клода Леві-Стросса (1908-2009) "Структурна антропологія" (1958). Клод Леві-Строс вважає, що в основі кожного інституту, кожного звичаю або міфу лежить підсвідома структура, яку має сенс розкрити, тому що в ній проявляється форма активності людського духу взагалі. Представником французького структуралізму вважають Ролана Барта (1915-1980). Ролан Барт - філософ-постструктураліст, займався проблемами семіотики, мови та місце міфу в сучасному світі. [3] Він вважав, що культутра може бути досліджена як мова. А мова в свою чергу - структура. Мішеля Фуко (1926-1984) вже можна віднести до постструктуралізму. Праці "Слова і речі", "По чому розпізнають структуралізм" присвячені структуралізму і його методу.

Постмодернізм

Постмодернізм - термін для позначення постнекласичного типу філософствування другої половини XX століття. Для нього характерне змістовно-аксіологічне дистанціювання не тільки від класичної, а і від некласичної традицій, конституювання себе як пост-сучасна, тобто постнекласична філософія. Помилка цитування: Недійсний параметр у тезі <ref> Сучасний французький філософ П´єр Бурд'є дає таку характеристику постмодернізму: "Показово, що у Франції про постмодернізм говорять дуже мало, у той час як автори-постмодерністи, головним чином, французи. Створюється враження, що французи просто роблять щось, самі того не розуміючи, і в тому числі постмодерністське ..." Помилка цитування: Недійсний параметр у тезі <ref>

Видатні представники постмодернізму серед французьких філософів Дерріда, Делез, Гваттарі, Ліотар. Розвиток ідей постмодернізму обумовлено дослідженнями представників постструктуралізму, який часто трактують як власне постмодернізм. Жан Дерріда - основоположник деконструктивізму, провідний теоретик даного напрямку. Способом подолання кризової ситуації в філософії він вважає запропонований ним метод реконструкції.[4] Виклад основ нового методу міститься в його знаменитій книзі "Про граматологіі" (1967). Французькі філософи постмодерністи Делез і Гваттари ввели в філософський лексикон терміни «ризома», «шизоаналіз», «тіло без органів», в співавторстві написали відомий трактат «Анти-Эдип. Капіталізм і шизофренія» (1972).

Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998)Визначив поняття Постмодерн як кризу метасценарієв (великих проектів). [5]

Філософія існування

В першій половині XX століття починає формуватися екзистенціалізм, або філософія існування – один з найпопулярніших та впливових напрямків суспільної думки. Французький екзистенціалізм представляють Жан Поль Сартр (1905—1980), Альбер Камю (1913—1960), Ґабріель-Оноре Марсель (1889-1973), Сімона де Бовуар (1908-1986).

Філософія культури

Видатним представником філософія культури є французький філософ, антрополог Люсьєн Леві-Брюль. Він став автором концепції первісного "дологічного" мислення, виступаючи проти визнання одного-єдиного типу мислення, властивого людині в усі епохи та висунув гіпотезу, що тип мислення людини задається колективною свідомістю, що залежать від характеру соціальної організації.

Особливості французької філософії

Французька філософія відома у всьому світі завдяки своєму оригінальному стилю та тематиці. Специфіка французької філософії зумовлена її мовою, яка надає їй поетичність, художність та вишуканість. Виключна ясність, майстерне варіювання виразів та вражаючі образи поєднуються з надзвичайною філософською серйозністю та гостротою.

Основна проблематика

Соціальних проблеми.
Пошук місця людини в світі, природі, в суспільстві.
Проблема релігії в житті людини.
Відносини людини з владою.
Формування особистості (виховання).

Див. також

Посилання

Джерела

  1. Кузнецов В. Н. Французский материализм XVIII века — М.: Мысль, 1981. — 303 с.
  2. Кузнецов В. Н. Французская буржуазная философия XX века. М., «Мысль», 1970. - 318 с.
  3. Зотов А.Ф. Современная западная философия: Учебн. - М.: Высш. шк., 2001. - 784 с.
  4. Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. -.: Научный мир., 2000. - 254 с.
  5. Філософія: dtv-Atlas. Кунцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. - Київ: Знання-Прес, 2002. 270 с. ISBN 966-7767-04-3
  6. Вдовина И.С. Французский персонализм: 1932-1982. М., «Высшая школа», 1990.
  7. Волинка Г.І., ГусєвВ.І., Мозгова Н.Г., Огородник І.В., Федів Ю.О. Історія філософії в її зв'язку з освітою. — Київ : Каравела, 2006. — ISBN 966-8019-46-6

Виноски

  1. ↑ Философская Энциклопедия. В 5-х т. — М.: Советская энциклопедия. Под редакцией Ф. В. Константинова. 1960—1970.
  2. ↑ Философская Энциклопедия. В 5-х т. — М.: Советская энциклопедия. Под редакцией Ф. В. Константинова. 1960—1970.
  3. ↑ http://lib.ru/CULTURE/BART/barthes.txt
  4. ↑ http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/FIL_XX/31.html
  5. ↑ Жан-Франсуа Лиотар(1979) Состояние постмодерна. Перевод с французского Н. А. Шматко «Институт экспериментальной социологии», Москва: Издательство «АЛЕТЕЙЯ», Санкт-Петербург 1998 ББК 87.4 Л 60
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Французька_філософія&oldid=8072105