Тантал (міфологія)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Покарання Тантала на гравюрі XVIII ст.

Танта́л (грец. Τάνταλος) — у давньогрецькій міфології лідійський або фригійський цар син Зевса й німфи Плуто. Тантал був улюбленцем богів, бенкетував з ними на Олімпі. Коли він запишався та образив богів, ті скинули його в підземне царство бога Аїда, де той мусив вічно страждати від голоду й спраги.

Тантал у міфах[ред. | ред. код]

Тантал був сином німфи Плуто[1], його батьком згадується Зевс або бог Тмол. Його дружиною була Омфала, разом з якою Тантал правив Фригією (Лідійським царством)[2]. Крім того вказувався правителем Аргоса й Коринфа, Пафлагонії[3]. Мав трьох дітей від німфи Евритимісти, океаніди Клітії, плеяди Діони чи німфи Лінос: Пелопа, Ніобу та Бротея[4].

Боги товаришували з Танталом і запрошували його на свої бенкети. Тантал однак загордився, виказав смертним людям їхні таємниці та викрав їжу богів — нектар і амбросію, що давала безсмертя. Після цього цар запросив богів до себе, проте виявив, що в його коморах недостатньо припасів для пригощання. Тоді він вбив і приготував власного сина Пелопа, щоб догодити гостям, або перевірити чи справді Зевс всезнаючий. Боги одразу зрозуміли, що подана їм страва зроблена з людського м'яса[5]. Тільки Деметра, в той час засмучена викраденням її доньки Персефони, не зауважила цього і з'їла шматок із плеча[6]. За всі злочини царство Тантала було зруйновано, а самого царя скинуто у володіння Аїда. Крім того Танталу приписувався інший злочин — переховування золотого пса, якого Пандарей викрав із храму Зевса (або пса викрав Тантал особисто)[7].

Частини тіла Пелопа боги склали в казан. Клото повернула їм колишній вигляд, з'їдений шматок Деметра замінила слоновою кісткою, а Рея вдихнула в тіло життя. Тому всі нащадки Пелопа мали на плечі білу пляму[8].

В царстві Аїда Танталу було призначено вічне покарання: їжа і вода завжди були поблизу нього, але Тантал не міг їх досягнути. Він стояв по шию в воді, але щойно намагався напитись, як вона спадала. Її не можна було і зачерпнути руками — вода проливалася між пальцями. Над головою Тантала схилялися гілки дерев з різноманітними плодами, та варто було до них потягнутися, як вітер відхиляв їх[9]. На додаток над Танталом нависала скеля, загрожуючи щомиті впасти й розчавити його[10].

Трактування міфів про Тантала[ред. | ред. код]

Ще за античності, як вказує Страбон, існувало раціоналістичне пояснення міфів про Тантала, згідно якого ці міфи виникли аби пояснити руйнування низки сіл землетрусом, що сталося за царювання реального Тантала[11]. Сервій та Фульгенцій вважали оповідь про Тантала алегорією лихої долі, котрої врешті зазнають жадібні люди[12]. На думку Цеца, в приготуванні страви з Пелопа і його воскресінні відображено хворобу і хірургічне лікування сина місцевого жерця[13].

Роберт Грейвс обґрунтовував, що початково Тантал був божеством сонця або лісів, культ якого існував по всьому Пелопонессу. На це вказує відвідування Танталом у міфах бенкетів, де збиралися всі Олімпійські боги. В покаранні Тантала вбачається спогад про обряд людського жертвопринесення на честь цього бога, коли обраного жерця топили в річці. Епізод з викраденням золотого пса він трактував як повернення до святилища Реї (онуком якої був Тантал) викраденої святині[14].

У легенді про «Танталів бенкет» також можна побачити відлуння фригійських релігійних ритуалів, під час яких жерці споживали їжу та напої, принесені в жертву богам. Ймовірна практика серед фрігійців принесення в жертву первістків (зокрема й царських) відома також в інших культурах. Переказ про «Танталів бенкет», окрім іншого, пояснював, звідки у всіх нащадків Пелопа вроджена біла пляма на плечі[15].

Відгук у культурі[ред. | ред. код]

Покарання Тантала було зображено на античній картині Полігнота в Дельфах[16]. В Ефіопії знаходилася статуя Тантала з чашею[17].

У Софіївському парку розташований «Грот страху та сумніву», створений Людвігом Метцелем за мотивами міфу про Тантала[18].

Від описаного в міфах покарання Тантала походить вислів «Танталові муки», що означає страждання, яких зазнає людина від усвідомлення близькості бажаної мети і неможливості її досягти.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Павсаній II. 22. 4; Схолії до «Олімпийских од» Піндара III. 41; Гесіод. Теогонія і схолії,355.
  2. Павсаній. Цит. творів.; Схолії до «Ореста» Еврипіда 5; Пліній. Природнича історія V. 30; Аполлодор II. 6. 3.
  3. Гігін. Міфи 124; Сервій. Коментарі до «Енеїди» Вергілія VI. 603; Діодор Сицилійський IV. 74.
  4. Цец. Схолії до Лікофрона 52; Ферекід. Цит. за: Схолії до «Ореста» Евріпида 11; Гігін. Цит. творів. 83; Павсаній III. 22. 4.
  5. Гігін. Цит. тв. 82; Піндар. Олімпійські оди I. 38 і 60; Сервій. Цит. творів. VI. 603 і далі; Лактанцій Плацид. Цит. творів; Сервій. Коментарі до «Георгік» Вергілія III. 7; Цец. Цит. творів 152.
  6. Гігін. Цит. творів 83; Цец. Цит. творів; Овідій. Метаморфози VI. 406.
  7. Антонін Ліберал. Перетворення 36 і 11; Павсаній X. 30.1.
  8. Сервій. Цит. творів VI. 603; Піндар. Цит. творів I. 26; Гігін. Цит. творів 83.
  9. Діодор Сицилійський IV. 74; Платон. Кратил 295 е; Лукіан. Розмови про царство мертвих 17; Гомер. Одіссея XI. 582—592; Овідій. Метаморфози IV. 456; Піндар. Цит. творів I. 60; Аполлодор. Епітома II. 1; Гігін. Цит. творів 82.
  10. Павсаній X. 31. 4; Архілох. Цит. за: Плутарх. Политичні настанови 6; Еврипід. Орест 7.
  11. Страбон I. 3. 17
  12. Сервій. Коментари до «Енеїди» Вергілія VI. 603; Фульгенцій. Міфологічний компендіум II; 18
  13. Цец. Схолії до Лікoфрона 152
  14. Грейвс, Р. (1992). Мифы Древней Греции. Москва: Прогресс. с. 295–297. 
  15. Мустафін О. Золоте руно. Історія, заплутана в міфах. Х., 2019, с.45-47
  16. Павсаній. Опис Еллади X 31, 12; Гігін. Міфи 82; Архілох, фр.91
  17. Філострат. Життя Аполлонія Тіанського III 25
  18. Національний дендрологічний парк "Софіївка". drymba.com (uk). Процитовано 2019-02-11. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]