Перейти до вмісту

Лідія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші географічні об’єкти з назвою Лідія.
Не плутати з Лікія.

дав.-гр. Λυδία
Лідія
XII ст. до н. е. – 546 до н. е.
Лідія: історичні кордони на карті
Лідія: історичні кордони на карті
Територія Лідії в час найбільшої могутності
СтолицяСарди
Мовилідійська
РелігіїПолітеїзм
Форма правліннямонархія
Історичний періодАнтичність
• Засновано
XII ст. до н. е.
• Заснування Гігесом династії Мермнадів
680 до н. е.
• Вторгнення Ашшурбаніпала
650 до н. е.
• Кір II Великий захоплює Лідію
546 до н. е.
Населення
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Лідія

Лідія (дав.-гр. Λυδία) — стародавня держава на заході Малої Азії зі столицею у місті Сарди. Населення розмовляло лідійською мовою. До VII ст. до н. е. держава була залежною від Фригійського царства, а потім від Ассирії. У VI ст. до н. е. вже незалежне Лідійське царство стає дуже заможнім і першим у світі запроваджує монетний обіг. Час найбільшого піднесення держави припав на епоху правління царя Креза, який став її останнім правителем — у 546 до н. е. Лідію завоював перський цар Кір II Великий і перетворив її на сатрапію.

Історія

[ред. | ред. код]

Заснування

[ред. | ред. код]
Початкова територія Лідії
Близький Схід у IX—VII ст. до н. е.

Лідійці, мова яких належала до анатолійської гілки індоєвропейських мов, мешкали в центрі західної частини Анатолії. Ймовірно, були нащадками однієї з групи племен тирсенів (тірренів), що оселилися у Малій Азії десь у XII ст. до н. е., що співвідноситься із нотатками Геродота, згідно якого першому достеменно відомому лідійському цареві Ардісу I (правив в пер. пол. VIII ст. до н. е.) передувало 19 царів Лідії,[1] а найпершим з них був Агрон з династії Гераклідів[2]. Втім, приналежність правителів Лідії до згаданої династії сумнівна, і дослідники вважають, що цей міф виник під культурним впливом сусідніх давньогрецьких міст-держав Малої Азії. Точні дати та події неможливо визначити через відсутність письмових записів. Єдиним вагомим доказом цього раннього періоду є археологічні розкопки в Сардах[3].

Десь з X ст. до н. е. Лідія перебувала у залежності від могутнього Фригійського царства і брала участь в усіх військових кампаніях фригійських царів.

Здобуття незалежності

[ред. | ред. код]

Близько 685/687 до н. е. відбувся палацовий заколот проти царя Садіатта I Кандавла і владу захопив аристократ Гігес.[4]. Ймовірно, що Гігес підтвердив залежність Лідії від фригійського царя і був визнаний ним. Так тривало до поразки царя Фригії Мідаса від кімерійців близько 670 до н. е. Гігес скористався цим, щоб позбутися залежності від свого сюзерена[5]. Згодом він оволодів західними областями Малої Азії (частиною Фригії та Карії, Троадою, Місією), що забезпечило країні вихід до морських проток і торговельних шляхів у Причорномор'ї. Він приєднав до своїх володінь також Колофон і Магнесію — ворота в Егейське море[6]. Потіснивши давніх греків, він, втім, зумів зберегти з ними добрі стосунки, задобрював впливових жерців храму в Дельфах і храму Аполлона.

Менш успішно складалися державні справи на сході. Доводилось боронитися від настирливих кімерійців, які безцеремонно освоювали Каппадокію, не поталанило вийти через Кілікію до Східного Середземномор'я. Щоб мати надійного спільника в боротьбі проти кімерійців, Гігес уклав нерівноправний союз з Ассирією. Утім, незабаром він уже переорієнтувався на Єгипет і Вавилон, маючи намір спільно з ними виступити проти Ассирії. Ассирійський володар Ашшурбанапал розгромив у середині VII ст. до н. е. цю коаліцію. Ассирійці підбурили проти Лідії кімерійців — ті буквально наводнили собою країну. В битві з ними Гігес і загинув, кочівники спалили Сарди і перетворили їх на згарище.[7][8] Вистояв лише акрополь Сард, у якому врятувався спадкоємець трону Ардіс.

Ардіс II вимушено визнав себе васалом ассирійського царя, аби лише він відкликав кімерійців. Втім, вже у 640 до н. е. передньоазійські кочівники скіфи вдерлися до Малої Азії й винищили «юрми здеморалізованих тривалими грабунками» кімерійців. Скориставшись цим, Лідія розпочала війну з давньогрецькими містами Прієною та Мілетом за вихід до Егейського моря. Мілетом заволодіти вона не змогла і змушена була укласти з ним мирний договір. У 635 до н. е. фракійське плем'я трерів[en] перебралося через протоку Босфор і вдерлося до Малої Азії під орудою царя Кобоса і в союзі з рештками кіммерійців та лікійцями, напало на Лідію[9]. Перебіг подій достеменно невідомий, але до 632 року до н. е. Ардіс II здобув перемогу, змусивши кіммерійців остаточно залишити власні володіння, а трерів повернутися до Фракії[10].

Боротьба за Малу Азію

[ред. | ред. код]
Кольором позначено кордони Лідії за Аліатта II, а червоною лінією — за Креза

Садіатт і Аліатт II намагалися підкорити Мілет. Після загибелі Ассирії Лідія здійснила спробу розширити свої володіння на сході. На цьому ґрунті між нею та Мідією, яка сама претендувала на ассирійську спадщину, спалахнула війна. Примирив обидві могутні держави його величність випадок — сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. е., яке сповнило їх містичним страхом. Кілікійський цар Сіеннесіс I виступив посередником, внаслідок чого було укладено мир між цими державами. Кордоном між Лідією та Мідією було визнано річку Галіс. Щоб зміцнити стосунки між обома країнами, мідійський царевич Астіаг одружився з лідійською принцесою[11][12].

Піднесення

[ред. | ред. код]

Найвагоміших успіхів на міжнародній арені Лідія досягла в середині VI ст. до н. е., за царювання свого останнього володаря Креза, ім'я якого стало символом багатства. Крез перетворив багаті анатолійські міста греків на своїх данників. Незважаючи на декілька спроб, не зміг підкорити Лікію[13]. Фактична межа його царства проходила далі на схід від Галісу, у невизначеній точці на сході Малої Азії[12].

Зберігав мирні відносини з Мідійським царством. Підтвердив союз з Єгиптом. Також встановив торговельні та дипломатичні відносини з Нововавилонською імперією[14].

У середині VI ст. до н. е. на політичному обрії Передньої Азії з'явилася нова зірка першої величини — Персія. Крез відразу ж заходився шукати союзників проти неї. Втім не наважився допомогти Мідії. 550 року до н. е. вдалося придушити повстання залежного фригійського царя Гордія III, що оголосив про вірність Персії. Це стало приводом до війни з останньою.

Занепад

[ред. | ред. код]

Існує легенда, що Крез вагався, чи починати війну з персами і звернувся до Дельфійського оракула з запитанням про переможця у майбутній битві. У відповідь він почув:

Якщо ти підеш війною на персів, то зруйнуєш велике царство.

Пророцтво оракула Крез витлумачив на свою користь і вирушив похід на Персію, перетнувши прикордонну річку.

У битві 548/547 до н. е. з перськими військами біля Птерії (столиці Фригії) жодна зі сторін не досягла успіху. Кир II Великий відступив у свої володіння. Крез вирішив, що загроза відступила. Але невдовзі перси раптово перейшли річку Галіс, рушивши вглиб лідійських володінь. У вирішальній битві при Фімбрі в Троаді лідійці зазнали ніщивної поразки[13].

Перський володар Кир Великий оволодів Сардами і полонив Креза у 546 до н. е. Після цього Лідія була перетворена на одну з сатрапій Перської держави.

Територія

[ред. | ред. код]

Спочатку вона була межувала з Мізією, Карією, Фрігією та прибережною Іонією[15]. За Аліаятта II вона контролювала всю Малу Азію на захід від річки Галіс, окрім Лікії. Можливо, в певній залежності чи союзі перебували давньогрецькі громади на островах Егейського моря поблизу Малої Азії. Столицею царства було місто Сфарт (давньогрецькою Сарди).

Устрій

[ред. | ред. код]

Лідія була монархією, яку очолював цар, що спирався на військо та палацових охоронців. Значний вплив у державі мали й так звані царські співправителі — вихідці з аристократичних родин.

Можливо, в Лідії існувала й аристократична рада. Найважливіші політичні питання розглядалися на народних зборах, роль яких з посиленням монархії поступово зменшувалася.

Володарі Лідії

[ред. | ред. код]

Суспільство

[ред. | ред. код]

Верхівку соціальної піраміди лідійського суспільства становили цар, знать (багаті аристократи-землевласники), військова та жрецька еліта. До середнього прошарку великі торговці, крамарі, ремісники. Далі йшли вільні дрібні землевласники і ремісники, пастухи. До соціальних низів належали напіввільні землероби та ремісники, храмові та приватні раби[16][17].

У лідійському суспільстві зберігалися рудименти первісно родових традицій: звичаї предків, прадавнє звичаєве право, поділ за родоплемінною ознакою, тощо.

Військо

[ред. | ред. код]

Основу війська становили кіннота та колісниці. З часів Ардіса II до них додалися списоносці. Царі залучали на службу також найманців, найчастіше карійців, іонійців та лікійців, що служили у піхоті[18]. З часів Садіатта залежні міста надсилали свої військові загони, серед яких виділялися грецькі гопліти.

Зброєю були короткі шаблі, бойові серпи, пращі, луки та стріли[19]. Наполегливі та, зрештою, військово невдалі кампанії лідійців, особливо проти Мілета, є чітким свідченням обмеженого розвитку лідійської облогової війни[20]. З іншого боку, Сарди можна порівняти з найбільшими східними містами за силою своїх оборонних споруд і перевершували всі грецькі міста свого часу[21].

У лідійців були популярні гімнастичні військові ігри та військові танці, різні ігри в кістки, куби, м'яч.

Економіка

[ред. | ред. код]

Основою економіки держави було розвинене землеробство, скотарство, ремісництво. Лідійська земля достатньо зрошувалася водами річок, була мулистою і, зрозуміло, родючою. Плато Гермус і річка Кайстрон були найродючішими районами внутрішніх районів, виділяючи долини Кілбіана, Кайстріана та плато Катакекавмена. Прибережний район Іонії був ще родючішим і багатшим[22][23]. У долинах лідійці вирощували зернові культури, бобові, гарбузи та оливки, а на гірських схилах закладали виноградники й садки. В значній кількості вирощували червонуваті інжири, що звалися «лідійськими інжирами», й каштани, який прозвали «сардськими жолудями». З винограду виготовляли вино, що цінувалося у сусідів.

Наявність пасовиськ давала їм можливість займатися скотарством (переважно вирощували дрібну рогату худобу, овець) та конярством[24].

Різні види економічної діяльності були згруповані в різних районах міста, які називалися «кварталами». Такий розподіл та концентрація в місті зумовлені давньогрецьким впливом[25].

Держава була багата на металеві руди (золото, срібло, залізо, мідь, цинк), а також слюду, мармур, вапняк, яшму та вид оніксу, який називався «сардонікс» на честь міста Сарди[26]. Розробка їх та обробка сприяли металургії. Обробка бронзи, міді та заліза, каменярство перебувати в руках царів або знаті[27].

Лідійці навчилися добувати золото з породи та очищати його. У великій кількості золотий пісок та самородки постачала їм річка Пактол[28].

Були чудовими майстрами з виробництва візерунчастої тканини, розкішного одягу, взуття, головного убору. Лідійські килими були популярними при мідійському і вавилонському дворах, у Греції — хітони, в які вплітали золоті нитки, а Сапфо захоплювалася барвистими тканинами (ймовірно, мітрами) та гнучкими чоботами. Досить відомими були сандіки — тонкі хітони тілесного кольору. Лідійські жінки, які їх носили, видавалися стародавнім грекам оголеними[29].

Уславилася лідійська кераміка: розписні судини та облицювальна плитка. Відомим був «лідіон» — посуд для парфумованих мазей[30]. Деякими з найпоширеніших орнаментів були горизонтальні смуги, смуги з колами між ними та концентричні кола, іноді пофарбовані в білий або жовтий колір і рідше в інші кольори[31]. Вони робили міцну цеглу, облицювальну плитку, гарні мінеральні фарби, наприклад сардську охру, використовували пурпурову фарбу.

Третина статера, IV ст. до н. е.

Вони досконало опанували торгівлю. Для зручності приїжджих торговців до Лідії будувалися готелі[32]. Сарди, безсумнівно, були важливим торговим центром[33]. Вивози вовну, тканини, золото, срібно, рабів на Італійський півострів, Сицилію та порти Егейського та Чорного морів[34].

Внутрішня торгівля здійснювалася дрібними торгівцями (капелої), що купували крам у містах, а потім продавали у сільській місцевості[35].

Монети

[ред. | ред. код]

Першими у світі почали карбувати монети з електрума вагою 5 г (з часів царя Гігеса, близько 620 до н. е.), потім срібла, за часів Креза — золота. На лідійські монети був широкий попит, ними охоче користувалися навіть іонійські греки. Серед монет було два різних типи, деякі використовувалися щодня в Сардах та їх околицях, а інші використовувалися для торговельних операцій з греками[31][36]. Від греків вони імпортували казани, триножки, підноси та чаші з бронзи, зброю, обладунки, текстиль та різьблення по дереву[37].

За правління Креза розвинулося біметалеве карбування золотих/срібних монет, що означало новий технічний прогрес: цементацію та купеляцію[38]. На монеті було проштамповано левову голову, символ царської влади, і вперше на інший бік було нанесено царську печатку. Лідійський стандарт становив близько 14 г електруму, що було платою солдата за місяць служби; з цієї причини його називали статером.

Найдавніші монети мали канавки та символи. Пізніше, за часів Садіатта або Аліатта II було вдосконалено та розширено мотиви, додавши антропоморфні зображення та різних тварин, наприклад, монету з левом і биком, а іншу — з лисицею, що біжить.

Вірування

[ред. | ред. код]
Докладніше: Лідійська міфологія

Знань про лідійську релігію обмаль[39]. Лідійська міфологія мала політеїстичний характер на чолі із Артимом (божеством дикої природи)[40]. Виходячи з обмежених даних, лідійські релігійні практики були зосереджені навколо родючості природи, що було поширеним явищем серед стародавніх суспільств, які залежали від успішної обробітки землі.Тому велике поширення набули культи вмираючих і воскресних божеств (Сандан, Аттіс, Сабазій), оргіастичні містерії на їх честь. Найбільшу популярність здобула богиня, відома під іменами Великої Матері, Матері богів, Ма, Кібели, що втілювала культ родючості і водночас вшанована як божество війни у всій Малій Азії.

Жерці лідійських культів були поділені на групи: кавеси (звичайні жерці та жриці), шивралмі (брали участь у культі Артима), армтаси (на кшталт пророків)[41].

Культура

[ред. | ред. код]

Можна говорити про загальні риси фригійської та лідійської кераміки, фригійський вплив на монументальну архітектуру Сард. Найпереконливішим свідченням фригійського впливу, очевидно, слід вважати виникнення курганного обряду поховань у лідійців[42]. Іонійська культура проникла до двору Мермнадів і поступово згладила сліди попередніх впливів — хетського та ассирійського.

Лідійська та грецька культури сильно перепліталися, настільки, що в період еллінізму (IV—I ст. до н. е.) їх часто плутали. Особливо після завоювання лідійцями Іонії, Греція та Лідія вступили в процес великого комерційного та культурного обміну. Лідійці, захоплені грецькою культурою, допомогли відновити храм Артеміди в Ефесі.

Мова

[ред. | ред. код]
Докладніше: Лідійська мова

Лідійська мова належить до індоєвропейської групи мов і вважається спорідненою з лувійською та хеттською[43]. Втім, зазвичай, лідійську мову не класифікують як частину лувійської підгрупи, на відміну від інших сусідніх анатолійських мов: лувійської, карійської та лікійської[44].

Спочатку лідійською мовою переважно користувалися власне лідійці, територіальна експансія царства сприяла поширенню мови на завойованих теренах. Цією мовою зроблені погребальні, юридичні та присвячувальні написи на виявлених на території стародавньої Лідії надгробних пам'ятниках, печатках і монетах. Велику групу написів складають епітафії, сенс яких досить ясний. Через погане знання лексики лідійської мови менш зрозумілі сакральні тексти і особливо віршовані написи. Станом на 2013 рік було відомо 114 лідійських написів[45].

Писемність

[ред. | ред. код]
Докладніше: Лідійський алфавіт
Мармурова стела з лідійським письмом (VI ст. до н. е.)

Абетку лідійці запозичили у давніх греків Малої Азії. Ранні лідійські тексти могли записуватися в обох напрямках — як зліва направо, так і справа наліво.

Пізні тексти пишуться виключно справа наліво, один текст — бустрофедон. Слова відокремлюються один від одного пробілами (в одному тексті замість пробілів використовуються точки). Унікальна особливість лідійського письма — знак цитати у вигляді трикутника. Характеризувалася широким використанням префіксів та граматичних частинок для з'єднання речень. Мова також зазнала значної синкопи, що призвело до численних скупчень приголосних, нетипових для більшості індоєвропейських мов.

Лідійська література

[ред. | ред. код]
Докладніше: Лідійська література

Лідійські тексти зафіксовані у написах з VIII—II ст. до н. е. на території Лідії, а також у центрі і на заході Анатолії (території, що загалом відповідають сучасним турецьким провінціям Маніса та Ізмір). Основними місцями археологічних знахідок є столиця Лідії Сарди, Кула, Меньє, Мерсінлі, Біркелі, Ефес, Тірра, Магнесія, Смірна та Ларіса[46].

Лідійські написи поділяють на:

  1. погребальні (епітафії);
  2. посвячувальні;
  3. юридичні;
  4. легенди на монетах та печатках;
  5. некласифіковані (деякі просто погано дешифровано).

Про «лідійську літературу» можна говорити лише з великою долею умовності, оскільки збереглися тільки епітафії, переважно дуже короткі. Вони представляють більш історичний і культурний інтерес, аніж власне літературний.

Архітектура

[ред. | ред. код]

Геродот та інші стародавні історики описують лідійську архітектуру як третю за якістю, після єгипетської та вавилонської[47]. Лідійці споруджували неприступні фортеці, монументальні царські гробниці, будували складні штучні водосховища (озеро Гігея).

Міська стіна, тераси Сард та кургани вважаються зразками лідійської архітектури. Міська стіна була збудована наприкінці VII або на початку VI ст. до н. е. і мала в середньому 15 м заввишки та 20 м завширшки[48]. Тераси були величезними вапняковими платформами, які, ймовірно, розділяли Сарди на верхнє та нижнє міста. Палац Креза, центральна адміністративна та представницька будівля, ймовірно, стояв на такій терасі[49].

Відомо про 3 великі кургани-гробниці лідійських царів[50]. З них виділяється курган царя Аліата, який зараз має висоту 69 м[51]. Він складається з опори з великого каміння, на якому виступає земляний пагорб; Загальна окружність біля його основи (за вимірюваннями Шпігельталя, які не дуже відрізняються від вимірювань Геродота) становить 1115 м, що перевищує периметр піраміди Хеопса в 935 м[47]. На верхівці було розташовано три круглі камені з написами, що вказували, хто брав участь у його будівництві; кожна різьба відповідала певному цивільному класу: торговці, ремісники та гетери. Біля підніжжя пагорба було знайдено низку галерей, що ведуть до центральної похоронної камери. Але вона була знайдена порожньою, без скарбів, тіла чи саркофага; були знайдені лише алебастрові вази та різноманітна кераміка. Декілька галерей було розкопано грабіжниками скарбів ще в давнину, оскільки вхід був запечатаний мармуровими блоками[47].

Решта курганів, що збереглися в некрополі, є варіаціями одного типу: вузький коридор, що веде до похоронної камери, захованої під конічним курганом зі сторонами, нахиленими у співвідношенні 3:2, висотою 2 м. Усі ці гробниці були відкриті (ймовірно в елліністичну епоху), а скарби та труни зникли. У кількох з них він знайшов лише сліди смоли (ймовірно, з дерева саркофагів), кераміки та алебастру. З їхніх знахідок можна зробити висновок, що в деяких гробницях була своєрідна похоронна лава, прикрашена та розписана, з заглибленнями для голови та ніг[47]. Ще одна серія курганів відома в Сардах, вони усічені зверху.

У Сардах було знайдено матеріальні залишки двох храмів: Храму Артеміди та Храму Кібели; обидва розташовувалися за межами міських стін на Пактолі. Храм Артеміди мав ступінчастий фундамент, але стіни тощо явно зазнали впливу східногрецьких споруд[52].

Мистецтво

[ред. | ред. код]

Своєрідністю відрізнялися твори образотворчого мистецтва: настінний живопис, багатобарвні керамічні вироби, ювелірні вироби з кришталю, сердоліка, золота, срібла, вази з сюжетним розписом. Лідійські майстри славилося фарбуванням слонової кістки[53].

Живопис виражається в настінних розписах та кераміці; також розписувалися рельєфи та статуї. Джерел для настінних розписів дуже мало. Залишки знайдені в лідійських курганних гробницях і тому, ймовірно, зображують сцени з життя померлого або уявлення про царство мертвих: поширеними темами є сцени полювання та бенкетів. Мало що можна визначити про стиль, який, ймовірно, був дуже схожим на стиль, поширений в Егейському морі[54].

Серед керамічного посуду можна знайти два основні стилі: переважно проста монохромна або геометрична анатолійська традиція та більш складна фігуративна грецька традиція, яка особливо орієнтована на орієнталізуючу східногрецьку традицію[55][56].

У середньолідійський та пізньолідійський періоди будинки все частіше прикрашалися розписною керамічною плиткою[57].

Ювелірне мистецтво

[ред. | ред. код]
Докладніше: Карунський скарб
Золотий браслет

Коштовні метали використовувалися для виготовлення різноманітних дрібних особистих коштовностей у вигляді кілець, трубочок, спіралей, пришитих до одягу тощо. Деякі мали візерунки, такі як голови биків та людські фігури, тоді як інші відображали лише геометричні візерунки. Єгипетський вплив спостерігається у пізньолідійському ювелірному мистецтві. Втім, лідійські ювеліри створювали шедеври задовго до єгиптян та сирійців, хоча й з більш архаїчними техніками та простішими формами — ці вироби знайдені не тільки в Лідії, але й в згаданих країнах, що свідчить про взаємний вплив. Золото та срібло також використовувалися для щедрого оздоблення дерев'яних меблів для палаців та гробниць[31].

Скульптура

[ред. | ред. код]

Збережені скульптурні твори датуються переважно пізньолідійським періодом, оскільки багато з них є надгробними стелами та надгробними рельєфами з околиць курганів. Серед нефігуративних зображень домінують волюти та пальмети. Є також рельєфи з околиць храмів та інші релігійно мотивовані зображення — вони здебільшого зображують богів.

Є також численні окремо стоячі статуї. Тут дуже мало антропоморфних фігур; ймовірно, зображення богів або міфічних істот. Проте є численні статуї, що зображують тваринних істот, часто левів, левів-грифонів, сфінксів та орлів[58][59].

Ще однією особливістю лідійців є так звані фалосні маркери: грибоподібні стели, знайдені поблизу або на курганах. Спочатку їх вважали символами фалоса[60], але сьогодні дослідники відмовилися від цієї ідеї[61].

Музика

[ред. | ред. код]

Висока була музична культура, широко відомі лідійські музичні інструменти (флейти, дудки, тріскачки, тимпани, кімвали, багатострунні ліри). За словами давніх афінян, четвертий лад грецької музики був кращим у Лідії, звідси й назва «лідійський лад». У Середньовіччі цю назву було надано ладу на ноті фа, утвореному зі структурою натуральної гами, що починається з фа. Вважається, що винахідником ліри був лідієць Терпандр, який оселився у Спарті.

Кухня

[ред. | ред. код]

Основна структура страв, ймовірно, суттєво не відрізнялася від давньогрецької. Лідійські пекарі високо цінувалися греками, і їхній хліб часто хвалили. Солодощі вписувалися в тему розкоші: були млинці з кунжутом, вафлі з медом і різновид нуги. Цінувалося також лідійське вино.

Згідно з археологічними даними, страви, схожі на рагу — «кандавлос». також була відома страва «вечеря цуценят», але її сутність невідома, різновид кривавого супу під назвою «каріке». Чашки з носиком або ситечком вказують на пиво або, можливо, медовуху, ферментоване молоко, ячмінну воду або трав'яні чаї[62].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Herodotus (1975) [first published 1954]. Burn, A. R.; de Sélincourt, Aubrey (eds.). The Histories. London: Penguin Books. ISBN 0-14-051260-8.
  2. ↑ Herodotus 1975, p. 43
  3. ↑ Annick Payne, Jorit Wintjes. Lords of Asia Minor: An Introduction to the Lydians. Series: Philippika — Altertumskundliche Abhandlungen. Harrassowitz Verlag. 2016
  4. ↑ Bury, J. B.; Meiggs, Russell (1975) [first published 1900]. A History of Greece (Fourth ed.). London: MacMillan Press, p. 82
  5. ↑ Cook, J. M. (1988). «The Eastern Greeks». In Boardman, John; Hammond, N. G. L. (eds.). The Cambridge Ancient History. Vol. 3. Cambridge: Cambridge University Press, p. 196—197
  6. ↑ Cook 1988, p. 196—197
  7. ↑ Spalinger, Anthony (1976). «Psammetichus, King of Egypt: I». Journal of the American Research Center in Egypt. 13: 133—147
  8. ↑ Spalinger, Anthony J. (1978). «The Date of the Death of Gyges and Its Historical Implications». Journal of the American Oriental Society. 98 (4): 400—409
  9. ↑ Spalinger, Anthony J. (1978). «The Date of the Death of Gyges and Its Historical Implications». Journal of the American Oriental Society. 98 (4): 400—409.
  10. ↑ Ivantchik, Askold (1993). Les Cimmériens au Proche-Orient. Fribourg, Switzerland; Göttingen, Germany: Editions Universitaires (Switzerland); Vandenhoeck & Ruprecht (Germany), p. 95-125, 151
  11. ↑ Leloux, Kevin (December 2016). «The Battle of the Eclipse». Polemos: Journal of Interdisciplinary Research on War and Peace. 19 (2). Polemos
  12. ↑ а б Rollinger, Robert (2003). «The Western Expansion of the Median 'Empire': A Re-Examination». In Lanfranchi, Giovanni B.; Roaf, Michael; Rollinger, Robert (eds.). Continuity of Empire (?) Assyria, Media, Persia. Padua: S.a.r.g.o.n. Editrice e Libreria. pp. 1–12
  13. ↑ а б Leloux, Kevin (2018). La Lydie d'Alyatte et Crésus: Un royaume à la croisée des cités grecques et des monarchies orientales. Recherches sur son organisation interne et sa politique extérieure. Vol. 2. University of Liège
  14. ↑ Leloux, Kevin (2018). La Lydie d'Alyatte et Crésus: Un royaume à la croisée des cités grecques et des monarchies orientales. Recherches sur son organisation interne et sa politique extérieure (PDF) (PhD). Vol. 2. University of Liège
  15. ↑ Plinius, Naturalis historia 5, 110
  16. ↑ Grundlegend: Heinrich Gelzer: Das Zeitalter des Gyges. Zweiter Teil, In: Rheinisches Museum für Philologie. 35 (1880), S. 518—526
  17. ↑ hristopher H. Roosevelt: The Archaeology of Lydia, From Gyges to Alexander. Cambridge u. a. 2009, Chapter 4: Settlement and Society at Sardis, S. 85–87
  18. ↑ Hans Kaletsch: Lydia. In: Der Neue Pauly (DNP). Band 7, Metzler, Stuttgart 1999, ISBN 3-476-01477-0, Sp. 538—547, hier Sp. 543—544.
  19. ↑ Nicholas Cahill: The Persian Sack of Sardis. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 339—361
  20. ↑ John Griffiths Pedley: Sardis in the Age of Croesus. Norman 1968 (The Centers of Civilization Series), II. The Mermnad Dynasts, S. 38–57.
  21. ↑ Nicholas Cahill: The City of Sardis. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 80
  22. ↑ Ocampo López, Javier; Tesoros legendarios de Colombia y el mundo, pág. 33
  23. ↑ Lloyd, Seton (1999). Ancient Turkey: A Traveller's History. Universidad de California. p. 90. ISBN 0520220420
  24. ↑ Christopher H. Roosevelt: The Archaeology of Lydia, From Gyges to Alexander. Cambridge u. a. 2009, Chapter 3: Lydian Geography and Environment, S. 49–54.
  25. ↑ From Athens to Gordion: the papers of a memorial symposium for Rodney S. Young, held at the University Museum, the third of May, 1975. Ed. UPenn Museum of Archaeology (1980). ISBN 978-0-934718-35-6.
  26. ↑ Christopher H. Roosevelt: The Archaeology of Lydia, From Gyges to Alexander. Cambridge u. a. 2009, Chapter 3: Lydian Geography and Environment, S. 47–58
  27. ↑ Christopher H. Roosevelt: The Archaeology of Lydia, From Gyges to Alexander. Cambridge u. a. 2009, Chapter 4: Settlement and Society at Sardis, S. 74–77
  28. ↑ Crawford H. Greenewalt Jr., " Sardis: A First Millennium B.C.E. Capital in Western Anatolia ", dans Sharon R. Steadman et Gregory McMahon (dir.), Handbook of ancient Anatolia (10,000–323 B.C.E.), Oxford, Oxford University Press, 2011, p. 1112—1113, 1117
  29. ↑ Crawford H. Greenewalt, Jr., Lawrence J. Majewski: Lydian Textiles. In: Keith De Vries (Hrsg.): From Athens to Gordion. The Papers of a Memorial Symposium for Rodney S. Young (= University Museum Papers Bd. 1). Philadelphia 1980, S. 135—138
  30. ↑ Crawford H. Greenewalt, Jr.: Lydian Pottery. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 106—124
  31. ↑ а б в Perrot, Georges; History of Art in Phrygia, Lydia, Caria, and Lycia cap.2 (pp 258—304). Ed. Read Books (2010). ISBN 978-1-4446-9747-6
  32. ↑ Hans Kaletsch: Lydia. In: Der Neue Pauly (DNP). Band 7, Metzler, Stuttgart 1999, ISBN 3-476-01477-0, Sp. 538—547, hier Sp. 544
  33. ↑ Lloyd, Seton (1999). Ancient Turkey: A Traveller's History. Universidad de California. p. 90. ISBN 0520220420.
  34. ↑ Hardy McNeill, William; La civilización de Occidente: manual de Historia; 1917
  35. ↑ John Griffiths Pedley: Sardis in the Age of Croesus. Norman 1968 (The Centers of Civilization Series), III. Dust to Dust, S. 75–78
  36. ↑ Antonio Saco, José (1974). Historia de la esclavitud. Ediciones Júcar
  37. ↑ Liverani, Mario; El Antiguo Oriente: Historia, sociedad y economía. Ed. Crítica (2008). ISBN 978-84-7423-832-7
  38. ↑ Nicholas D. Cahill (dir.), The Lydians and their world: Lidyalılar ve Dünyaları, Istanbul, Yapi Kredi Yayinlari, 2010
  39. ↑ Payne, Annick (2019). "Native Religious Traditions from a Lydian Perspective". In Blakely, Sandra; Collins, Billie Jean (eds.). Religious Convergence in the Ancient Mediterranean. Studies in Ancient Mediterranean Religions. Vol. 2. Atlanta, United States: Lockwood Press, p. 231
  40. ↑ Oreshko, Rostyslav (2021). "In Search of the Holy Cube Roots: Kubaba—Kubeleya—Κύβεβος—Kufaws and the Problem of Ethnocultural Contact in Early Iron Age Anatolia". In Bianconi, Michele (ed.). Linguistic and Cultural Interactions between Greece and Anatolia: In Search of the Golden Fleece. Leiden, Netherlands: Brill Publishers, p. 156
  41. ↑ Payne 2019, p. 235
  42. ↑ G. M. A. HANFMANN. Sardis from Prehistoric to Roman Times. Results of the Archaeological Exploration of Sardis 1958—1975. G. M. A. Hanfmann. assisted by W. E. Mierse. With contributions by C. Foss, J. Spier, A. Ramage, S. M. Goldstein, R. V. Russin, L. Robert, F. К Yegül, J. S. Crawford, A.R.Seager, A.T.Kraabel, H. Buchwald. Cambridge, 1983
  43. ↑ Mouton, Alice; Rutherford, Ian; Yakubovich, Ilya, eds. (2013). Luwian Identities: Culture, Language and Religion Between Anatolia and the. Brill. p. 4
  44. ↑ I. Yakubovich, Sociolinguistics of the Luvian Language, Leiden: Brill, 2010, p. 6
  45. ↑ Рицца А. Лидийский язык // Реликтовые индоевропейские языки Передней и Центральной Азии. — М., 2013. — С. 76. — (Языки мира) — ISBN 978-5-87444-370-2.
  46. ↑ Рицца, с. 75.
  47. ↑ а б в г Perrot, Georges; History of Art in Phrygia, Lydia, Caria, and Lycia cap.2 (pp 258—304). Ed. Read Books (2010). ISBN 978-1-4446-9747-6.
  48. ↑ Nicholas Cahill: The City of Sardis. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 77–81.
  49. ↑ Nicholas D. Cahill: Mapping Sardis. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): Love for Lydia. A Sardis Anniversary Volume Presented to Crawford H. Greenewalt, Jr. (= Report. Archaeological Exploration of Sardis, Bd. 4), Cambridge, London 2008, S. 119—120
  50. ↑ R. M. Dusimberre, Elspeth (2003). Aspects of empire in Achaemenid Sardis. Universidad de Cambridge. p. 141—143 y 194. ISBN 9780521810715.
  51. ↑ Cotterell, Arthur (2000). Historia de las civilizaciones antiguas. Crítica. pp. 316—318. ISBN 978-84-84320975.
  52. ↑ Dafür: Elspeth R. M. Dusinberre: Aspects of Empire in Achaemenid Sardis. Cambridge u. a. 2003, Kap. 3. The urban structure of Achaemenid Sardis: monuments and meaning, S. 60–64
  53. ↑ Christopher H. Roosevelt: The Archaeology of Lydia, From Gyges to Alexander. Cambridge u. a. 2009, Chapter 4: Settlement and Society at Sardis, S. 70–73
  54. ↑ Ilknur Özgen: Lydian Treasure. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 324—327
  55. ↑ Crawford H. Greenewalt, Jr.: Lydian Pottery. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 109—118
  56. ↑ Ekrem Akurgal: Die Kunst Anatoliens. Von Homer bis Alexander. Berlin 1961, Lydische Kunst, S. 151—152
  57. ↑ Suat Ateslier: Lydian Architectural Terracottas. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 224—232
  58. ↑ Christopher H. Roosevelt: The Archaeology of Lydia, From Gyges to Alexander. Cambridge u. a. 2009, Chapter 6: Burial and Society, S. 155—173
  59. ↑ Elspeth R. M. Dusinberre: Aspects of Empire in Achaemenid Sardis. Cambridge u. a. 2003, Kap. 4. The urban structure of Achaemenid Sardis: sculpture and society, S. 90–112
  60. ↑ Ekrem Akurgal: Die Kunst Anatoliens. Von Homer bis Alexander. Berlin 1961, S. 15
  61. ↑ Elizabeth Baughan: Lydian Burial Customs. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 278
  62. ↑ Crawford H. Greenewalt, Jr.: Bon Appetit! In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 125—133

Посилання

[ред. | ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лідія&oldid=47754050