Тонка кишка
| Тонка кишка | |
|---|---|
 Схема будови шлунково-кишкового тракту людини: 1-Стравохід, 2-Шлунок, 3-Дванадцятипала кишка, 4-Тонка кишка, 5-Сліпа кишка, 6-Апендикс, 7-Товста кишка, 8-Пряма кишка, 9-Анус | |
| Деталі | |
| Нерв | черевні ганглії, блукаючий нерв[1] |
| Ідентифікатори | |
| Латина | intestinum tenue |
| Анатомія Грея | subject #248 |
| MeSH | D007421  |
| TA98 | A05.6.01.001 |
| TA2 | 2933 |
| FMA | 7200 |
| Анатомічна термінологія | |
Тонка́ ки́шка (лат. intestinum tenue) — відділ гастроінтестинального тракту, в якому неперетравлені поживні речовини шлункового вмісту підлягають подальшому інтенсивному гідролізу, чому сприяють секрети підшлункової залози, печінки та власне кишки, а продукти гідролізу транспортуються через стінку кишки у внутрішнє середовище організму.
Тонка кишка складається з трьох окремих відділів: дванадцятипалої кишки, порожньої кишки та клубової кишки. У дванадцятипалій кишці, яка є найкоротшою, починається підготовка до всмоктування поживних речовин за допомогою невеликих пальцеподібних випинань, що називаються кишковими ворсинками.[2] Порожня кишка спеціалізується на всмоктуванні через свою оболонку ентероцитами дрібних частинок поживних речовин, які були попередньо перетравлені ферментами у дванадцятипалій кишці. Основна функція клубової кишки полягає у всмоктуванні вітаміну B12, жовчних солей та будь-яких продуктів травлення, які не були всмоктані порожньою кишкою.
Тонка кишка людини поділяється на три відділи: від самого шлунка відходить дванадцятипала кишка (duodenum), потім іде порожня (jejunum) і клубова кишка (ileum).
Дванадцятипала кишка починається під печінкою на рівні 12 грудного або 1 поперекового хребця, праворуч від хребетного стовпа. Від шлунка вона йде зліва направо і ззаду, потім повертає вниз і спускається попереду правої нирки до рівня 2 або верхнього відділу 3 поперекового хребця; тут вона повертає ліворуч, розташовується майже горизонтально, перетинаючи попереду нижню порожнисту вену, а потім йде косо вгору попереду черевного відділу аорти, і, нарешті, на рівні тіла 1 або 2 поперекового хребця, ліворуч від нього, переходить в порожню кишку. Таким чином, дванадцятипала кишка утворює підкову або неповне кільце, яке охоплює головку і почасти тіло підшлункової залози.
Початковий відділ кишки називається верхньою частиною (pars superior), другий відділ — низхідною частиною (pars descendens), останній відділ — горизонтальною (нижньою) частиною (лат. pars horisontalis (inferior)), яка безпосередньо переходить у висхідну частину (pars ascendens). При переході верхньої частини у низхідну утворюється верхній вигин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior), при переході низхідної частини в горизонтальну утворюється нижній вигин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior), і, нарешті, при переході дванадцятипалої кишки в порожню утворюється найкрутіший вигин (flexura duodenojejunalis).
Порожня кишка — гладком'язовий порожнистий орган. У стінці порожньої кишки розташовуються два шари м'язової тканини: зовнішній поздовжній і внутрішній циркулярний. Крім того, гладком'язові клітини є в слизовій оболонці кишки. Довжина порожньої кишки у дорослої людини сягає 0,9-1,8 м. У жінок вона коротша, ніж у чоловіків. У живої людини кишка перебуває в тонічно напруженому стані[3]. Після смерті вона розтягується і її довжина може сягати 2,4 м.
Петлі порожньої кишки розташовуються в лівій верхній частині черевної порожнини. Порожня кишка з усіх боків покрита очеревиною і, на відміну від дванадцятипалої кишки, має добре виражену брижу. Від дванадцятипалої кишки порожня відокремлюється дуоденоеюнальною Л-подібною складкою Трейтца (дуоденоеюнальним сфінктером). Кислотність у порожній кишці нейтральна або слаболужна і зазвичай перебуває в межах 7-8 pH.
Клубова кишка розташовується в правій нижній частині черевної порожнини і в області правої клубової ямки, між порожньою кишкою та верхнім відділом товстої кишки сліпою кишкою. Від останньої відокремлюється ілеоцекальний клапаном (баугнеровою заслінкою).
Клубова кишка — гладком'язовий порожнистий орган. Довжина клубової кишки у дорослої людини досягає 1,3 — 2,6 м. У жінок вона також коротша, ніж у чоловіків. Внутрішній діаметр кишки близько 27 мм. Кислотність у клубовій кишці нейтральна або слаболужна і зазвичай перебуває в межах 7-8 pH. Моторна активність клубової кишки представлена різноманітними типами скорочень, в тому числі перистальтичними і ритмічною сегментацією. Частоти такого роду скорочень специфічні для клубової кишки та знаходяться в діапазоні 0,071-0,130 Гц[4].
Епітелій тонкої кишки має кілька важливих типів клітин:
- Ентероендокринні клітини , які, як частина кишкової ендокринної системи кишечника виділяють у кров гормони, такі як холецистокінін та гастрин.
- Келихоподібні клітини, які виділяють змащувальний слиз у просвіт кишечника.
- Клітини Панета, що забезпечують антибактеріальний захист тонкого кишечника.
- Стовбурові клітини, які забезпечують швидке та постійне оновлення епітеліальних клітин тонкого кишечника.[5]
Пристінкове травлення у 1958 р. відкрив фізіолог О.М. Уголєв. Воно полягає у тому, що частинки молекул поживних речовин стикаються зі стінками тонкого кишечнику,в його слизова оболонка утворює безліч складок – ворсинок. Клітини кожної ворсинки мають вирости мембрани - мікроворсинки із ферментами, що сприяють остаточному розщепленню вуглеводів— до глюкози, білків — до амінокислот. Пристінкове травлення забезпечує найбільш ретельне розщеплення поживних речовин і всмоктування їх у кров і лімфу. Усередині ворсинок містяться кровоносні й лімфатичні капіляри. Крізь стінки ворсинок у ці капіляри проникають найдрібніші молекули, утворені в результаті розщеплення речовин.[6]
Розлад всмоктування може призвести до виникнення ентериту, який спричинений алергією на глютен — білок, який міститься в крупах, зокрема у пшениці. Поверхня кишки й ворсинки пошкоджуються, виникають серйозні проблеми зі всмоктуванням і засвоєнням їжі, організм недоотримує вітаміни та мінерали, виникає діарея, яка лише ускладнює проблему. Основні симптоми подібного стану — нудота, кал з неприємним запахом, здуття живота, біль, почервоніння шкіри, втрата ваги.
Якість крові зумовлена отриманням адекватного харчування, залежить від дієти й функціонування тонкої кишки. Оскільки тонка кишка отримує з їжі залізо, яке допомагає постачати клітини тіла киснем, низький рівень заліза в крові призводить до зменшення насиченості крові киснем.
Серед інших поширених захворювань тонкої кишки людини — виразка дванадцятипалої кишки, дуоденіт, ентерит, кишкова непрохідність, хвороба Крона, целіакія, меккелів дивертикул.
Інвагінація – це стан, який переважно зустрічається у дітей, при якому проксимальна петля тонкої кишки втягується у дистальну петлю.
Мальротація кишки – це аномалія розвитку, за якої кишка і її брижа розташовані нетипово у черевній порожнині. У випадку цієї патології часто сліпа кишка розташована у верхньому правому квадранті замість нижнього квадранта, а тонка кишка розташований з правого боку черевної порожнини, замість лівого. Така локалізація може призвести до того, що кишка перекручується навколо себе, що викликає порушення кровостачання і спричиняє ішемію кишки чи призводить до завороту кишок.[7]
Основними показами для діагностики візуалізації стану тонкої кишки є:
- Природжені захворювання
- Непрохідність
- Перфорація/травма
- Пухлини
- Запальні/інфекційні захворювання
- Ішемія[7]
У візуалізації тонкої кишки звичайні рентгенограми мають обмежене застосування. Стінки кишки зазвичай погано проглядаються на рентгенограмах, і вміст можна побачити лише тоді, коли він є достатньо контрастним у порівнянні з оточуючими тканинами(наявність газу). Ускладення не візуалізуються. На звичайних рентгенограмах можна побачити розширені та виповнені газом петлі кишки, але, для виявлення причини цього розширення, потрібно використати інші методи візуалізації. На прямих рентгенограмах стоячи можна побачити вільний газ під куполами діафрагми при перфорації кишки. КТ має більшу чутливість та специфічність для виявлення вільного газу і може показати можливу причину перфорації та ускладнення.[7]
Щоб оцінити моторику, яка може бути підвищеною у петлях кишки вище обструкції або зниженою, як у випадку паралітичної кишкової непрохідності, використовують ультразвукове дослідженння. Можна зробити компресію, щоб дізнатись про здатність кишки змінювати свою форму під тиском датчика, яка може бути зниженою (наприклад, при хворобі Крона). Окрім цього, УЗД доступне в амбулаторних умовах. Під час обстеження можна отримати додаткову інформацію з анамнезу, спілкуючись з пацієнтом. Недоліками методу є: неможливість оглянути всю тонку кишку, поле зору може бути обмеженим газами в кишці, утруднена візуалізація у пацієнтів з ожирінням.[7]
Внутрішньовенне контрастування використовується при КТ кишки, оскільки це покращує візуалізацію оболонок стінки кишки та дає можливість виявити ішемію або кровотечу. Стандартне КТ складається із однофазного обстеження у порто-венозну фазу. У випадку, коли лікаря цікавить васкуляризація тонкої кишки, використовують двофазне сканування в артеріальну та венозну фази.КТ найчастіше використовується у пацієнтів з онкологічними захворюваннями тонкої кишки.[7]
Тонка кишка є у всіх чотириногих, а також у кісткових риб, хоча його форма і довжина сильно різняться у різних видів. У кісткових риб вона відносно коротка, зазвичай приблизно в півтора раза перевищує довжину тіла риби. Зазвичай вона має кілька пілоричних каєків, невеликих мішечків по всій довжині, які допомагають збільшити загальну площу поверхні органу для перетравлення їжі. У кісткових риб немає ілеоцекального клапана, межа між тонкою кишкою та прямою кишкою позначена лише кінцем травного епітелію.[8]
У чотириногих завжди присутній ілеоцекальний клапан, який відкривається в товсту кишку. Довжина тонкого кишечника зазвичай довша у чотириногих, ніж у кісткових, але особливо це стосується травоїдних, а також ссавців і птахів, які мають вищу швидкість метаболізму, ніж амфібії чи рептилії. Слизова оболонка тонкої кишки включає мікроскопічні складки, що збільшують площу її поверхні в усіх хребетних, але тільки у ссавців вони перетворюються на справжні ворсинки.[9]
Межі між дванадцятипалою, порожньою та клубовою кишками дещо розмиті навіть у людей, і такі відмінності або ігноруються під час обговорення анатомії інших тварин, або є по суті умовними.[10]
У некостистих риб, таких як акули, осетрові та дводишні риби, тонкого кишечника як такого немає. Замість цього травна частина кишечника утворює спіральну кишку, що з'єднує шлунок з прямою кишкою. У цьому типі кишківника сама кишка відносно пряма, але має довгу складку, що йде вздовж внутрішньої поверхні по спіралі, іноді на десятки витків. Цей клапан значно збільшує як площу поверхні, так і ефективну довжину кишки. Слизова оболонка спірального кишечника подібна до слизової оболонки тонкого кишечника у кісткових риб та чотириногих ссавців.[11]
У міног спіральний клапан надзвичайно малий, можливо тому, що їхній раціон вимагає мало травлення. У міксин взагалі немає спірального клапана, і травлення відбувається майже по всій довжині кишечника, який не поділяється на різні відділи.[12]
Довжина тонкого відділу кишок у свиней перевищує довжину тіла у 18-20 разів, у великої рогатої худоби – у 20-25 разів (у свиней близько 20 м, корови - 26-40 м, у коня - 20 м).[13]
У традиційній китайській медицині тонка кишка є органом ян.[14]
- ↑ Physiology at MCG[en]
- ↑ Human body | Organs, Systems, Structure, Diagram, & Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). 24 вересня 2025. Процитовано 25 жовтня 2025.
- ↑ Трифонов Е. В. Психофизиология человека. Тощая кишка [Архівовано 10 січня 2011 у Wayback Machine.].
- ↑ Пономарёва А. П., Рачкова Н. С., Бельмер С. В., Хавкин А. И. Периферическая электрогастроэнтеромиография в детской гастроэнтерологии. М.: РГМУ, 2007.
- ↑ https://vivo.colostate.edu/hbooks/pathphys/digestion/smallgut/anatomy.html
- ↑ https://online.hneu.edu.ua/mod/page/view.php?id=6872
- ↑ а б в г д European Society of Radiology, Kyra van Rijn, Jaap Stoker (2025) ESR Modern Radiology eBook: (PDF).
- ↑ Romer, Alfred Sherwood; Parsons, Thomas S. (1977). The Vertebrate Body. Philadelphia, PA: Holt-Saunders International. с. 349—353. ISBN 978-0-03-910284-5.
- ↑ Romer, Alfred Sherwood; Parsons, Thomas S. (1977). The Vertebrate Body. Philadelphia, PA: Holt-Saunders International. с. 349—353. ISBN 978-0-03-910284-5.
- ↑ Romer, Alfred Sherwood; Parsons, Thomas S. (1977). The Vertebrate Body. Philadelphia, PA: Holt-Saunders International. с. 349—353. ISBN 978-0-03-910284-5.
- ↑ Romer, Alfred Sherwood; Parsons, Thomas S. (1977). The Vertebrate Body. Philadelphia, PA: Holt-Saunders International. с. 349—353. ISBN 978-0-03-910284-5.
- ↑ Romer, Alfred Sherwood; Parsons, Thomas S. (1977). The Vertebrate Body. Philadelphia, PA: Holt-Saunders International. с. 349—353. ISBN 978-0-03-910284-5.
- ↑ https://socrates.vsau.org/b04213/html/cards/getfile.php/8530.pdf с.7
- ↑ Porter [ed.], Roy (1997). Medicine : a history of healing. [S.l.]: Diane Pub Co. с. 104. ISBN 9780756751432.
- Анатомія людини Том 2. 7-е видання. Головацький А.С. Черкасов В.Г. 2019. «Книжковий дім». 456 сторінок. ISBN 978-966-382-753-7 / Травна система. Тонка кишка С. 56-60
- Бабкин Б. П., Секреторный механизм пищеварительных желез, Л., 1960;
- Богач П. Г., Механизмы нервной регуляции моторной функции тонкого кишечника, К., 1961;
- Уголев А. М., Пристеночное (контактное) пищеварение, Л.— М., 1963;
- Уголев А. М., Физиология и патология пристеночного (контактного) пищеварения, Л., 1967;
- Шлыгин Г. К., Ферменты кишечника в норме и патологии, Л., 1967;
- Bockus Н. L., Gastroenterology, 2 ed., v. 2, Phil.—L., 1964; Handbook of physiology, v. 2—4, Wash., 1967—68.
- Полушкина Н. Н. Диагностический справочник гастроэнтеролога. М.: — АСТ, 2007, ISBN 978-5-17-039782-2, 670 с.
- Sherwood, Lauralee (2006). Fundamentals of physiology: a human perspective (вид. Third). Florence, KY: Cengage Learning. с. 768. ISBN 0-53-446697-4.
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |