Перейти до вмісту

Фред Гойл

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Фред Гойл
англ. Fred Hoyle
Народився24 червня 1915(1915-06-24)[1][2][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Бінглі[d], Брадфорд[d], Західний Йоркшир, Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер20 серпня 2001(2001-08-20)[1][2][…] (86 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Борнмут, Борнмут, Крайстчерч і Пул, Дорсет, Південно-Західна Англія, Англія, Велика Британія[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
·інсульт Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьсценарист, астроном, письменник, фізик, викладач університету, математик, письменник-документаліст, письменник наукової фантастики, астрофізик, дослідник Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materЕммануель-коледжd (1939)[2]
Bingley Grammar Schoold (1932)[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьастрономія Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладКардіффський університет[4][5]
Кембриджський університет[6][2]
Манчестерський університет Вікторіїd[4][5]
Британське Адміралтейство[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПосадаPlumian Professor of Astronomy and Experimental Philosophyd[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Науковий керівникРудольф Паєрлс[7], Поль Дірак і Maurice Pryced Редагувати інформацію у Вікіданих
Аспіранти, докторантиЖаянт Нарлікар[7]
Cyril Dombd[7]
John Moffatd[2]
Leon Mesteld[7]
Raymond McLenaghand[7]
Peter Philip Eggletond[7]
Свер Арсет[7]
Dorothy Joan Crampind[7]
James Dungeyd[7]
John Faulknerd[7]
Kenneth Griffithsd[7]
Robert S. Stobied[7]
Chandra Wickramasinghed[7]
Christine M. Bondid[7]
Peter Allan Sweetd[7]
Джон Ґріббін[7] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоЛондонське королівське товариство
Американська академія мистецтв і наук
Американське філософське товариство[8]
AAAS[8]
Національна академія наук США Редагувати інформацію у Вікіданих
ДітиДжеффрі Гойлd Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
Особ. сторінкаhoyle.org.uk Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Фред Гойл у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Фред Гойл (англ. Fred Hoyle; 24 червня 1915 — 20 серпня 2001)[9] — англійський астрофізик, космолог та письменник-фантаст. Один із творців теорії зоряного нуклеосинтезу, співавтор впливової статті B2FH.

Його погляди на деякі наукові питання були суперечливими. Зокрема, він популяризував панспермію як пояснення походження життя на Землі, а також відкидав теорію Великого вибуху, віддаючи перевагу теорії стаціонарного Всесвіту. Саме Гойл він вперше ввів у вжиток термін «Великий вибух», який у його устах міг носити і жартівливий характер[10][11][12].

Він провів більшу частину своєї кар'ри в Коледжі Святого Івана[en] в Кембриджі та був засновником і першим директором Інституту теоретичної астрономії в Кембриджі.

Гойл також писав науково-фантастичні романи, оповідання та радіоп'єси, був співавтором телевізійних серіалів і дванадцять книжок разом із сином Джеффрі Гойлом[en].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]
Синя табличка на середній школі Бінглі на честь Гойла

Гойл народився біля міста Бінглі в Гілстеді[en] у Йоркширі в Англії[13]. Його батько, Бен Гойл, був скрипалем, працював у вовняній промисловості в Бредфорді та служив кулеметником під час Першої світової війни[14]. А його мати, Мейбел Пікард, навчалася музиці в Королівському музичному коледжі в Лондоні, а згодом працювала піаністкою в кінотеатрі[14]. Гойл навчався у Бінглійській граматичній школі[en], а потім вивчав математику в Іммануїл-коледжі[en] в Кембриджському університеті[15]. У юності він співав у хорі місцевої англіканської церкви[16][17].

1936 року Гойл разом із Джорджем Стенлі Рашбруком[en] отримав премію Мейг'ю[en][18].

Кар'єра

[ред. | ред. код]

Наприкінці 1940 року Гойл залишив Кембридж і поїхав до Портсмута працювати на Адміралтейство над дослідженнями радарів. Зокрема, він розробив метод визначення висоти польоту літаків. Він також очолив розробку контрзаходів проти гармат з радарним наведенням, виявлених на німецькому крейсері «Адмірал графі Шпеє» після його затоплення в Ла-Платі[19]. Британський радарний проєкт був масштабною операцією і, ймовірно, послужив натхненням для великого британського проєкту в романі Гойла «Чорна хмара». Двома його колегами під час цієї воєнної роботи були Герман Бонді та Томас Голд, з якими вони часто обговорювали космологію. Робота над радарами вимагала кількох поїздок до Північної Америки, де Гойл скористався нагодою відвідати астрономів.

Під час однієї з поїздок до США він дізнався про наднові у Калтеху та Паломарі, а в Канаді — про ядерну фізику плутонієвого вибуху та імплозії; помітивши схожість між цими процесами, він почав замислюватися над нуклеосинтезом у наднових. Він мав тоді інтуїцію: «Я прославлюсь, якщо це вийде» (свою пророчу й новаторську статтю він опублікував 1954 року). Він також створив у Кембриджі групу для дослідження зоряного нуклеосинтезу у звичайних зорях і був занепокоєний заслабким утворенням вуглецю в наявних моделях. Він помітив, що один із відомих процесів можна зробити в мільярд разів продуктивнішим, якщо ядро вуглецю-12 має резонанс на 7,7 МеВ, але ядерні фізики тоді не визнавали існування такого значення. Під час іншої поїздки він відвідав групу ядерної фізики у Калтеху, провів там кілька місяців на сабатикалі й переконав їх, попри скептицизм, знайти «стан Гойла» у вуглеці-12. Це допомогло створити повну теорія зоряного нуклеосинтезу, співавторами якої стали Гойл і члени калтеської групи[20].

1945 року, після закінчення війни, Гойл повернувся до Кембриджського університету як викладач Коледжу Святого Івана[en] (де він був стипендіатом від 1939 року)[21]. Кембриджські роки Гойла, 1945—1973, стали часом його сходження на вершину світової теоретичної астрофізики завдяки дивовижній оригінальності ідей, що охоплювали широкий спектр тем. У 1950-х роках Гойл виступив із серією радіопередач про астрономію для BBC[22], які потім були зібрані у книгу «Природа Всесвіту»[23]. 1958 року Гойла призначили Плуміанським професором астрономії й експериментальної філософії[en] в Кембриджі. 1967 року він заснував Інститут теоретичної астрономії (згодом перейменованого на Інститут астрономії Кембриджського університету), який під його керівництвом став одним з провідних у світі центрів теоретичної астрофізики й очолював його до 1967—1973 року[24]. 1971 року його запросили прочитати Макмілланську меморіальну лекцію в Інституті інженерів та кораблебудівників у Шотландії[en]. Темою він обрав «Астрономічні інструменти та їхнє конструювання»[25]. Гойл отримав титул лицаря у Новорічних відзнаках[en] 1972 року[26].

Хоч він і обіймав дві почесні посади, до 1972 року Гойл розчарувався у своєму житті в Кембриджі. Того року суперечка щодо обрання на професорську кафедру привела до його відставки з посади Плюміанського професора. Наступного року він також залишив посаду директора інституту. Пояснюючи свої дії, він згодом писав: «Я не бачу сенсу продовжувати сутички на полі бою, де я ніколи не матиму шансів виграти. Кембриджська система фактично створена, щоб заважати будь-кому встановлювати спрямовану політику — ключові рішення можуть зруйнувати некомпетентні та політично вмотивовані комітети. Щоб бути ефективним у цій системі, потрібно постійно стежити за колегами, майже як у шпигунській системі Робесп'єра. Якщо ж так робити, то, звісно, не залишається часу на справжню науку»[27].

Після звільнення з Кембриджа Гойл написав кілька науково-популярних і науково-фантастичних книжок, а також читав лекції по всьому світу, частково заробляючи цим собі на життя. Він також залишався членом спільного політичного комітету (від 1967 року) на етапі планування 3,9-метрового Англо-австралійського телескопа в обсерваторії Сайдінг-Спрінг в Австралії. 1973 року він став головою ради Англо-австралійського телескопа й головував на його відкритті 1974 року принцом Чарльзом.

Хвороба і смерть

[ред. | ред. код]

Після відставки з Кембриджа 1972 року Гойл переїхав до Озерного краю і проводив час у походах пустищами, написанні книжок, відвідуванні наукових центрів по всьому світу та роботі над науковими ідеями (які переважно були відкинуті). Серед тем, про які він писав, були Стоунхендж, панспермія, дарвінізм, палеонтологія[28]. 24 листопада 1997 року, під час прогулянки пустищами у Західному Йоркширі, неподалік рідного дому в Гілстеді, Гойл упав у круту ущелину Шиплі-Глен. Приблизно через 12 годин його знайшли рятувальники з пошуковими собаками[29][30]. Він провів у лікарні два місяці з переломом плечової кістки[31]. 2001 року він пережив серію інсультів і помер у Борнмуті 20 серпня того ж року[28].

Наукові результати

[ред. | ред. код]

Нуклеосинтез

[ред. | ред. код]

Гойл опублікував перші дві наукові праці, присвячені синтезу важчих за гелій хімічних елементів унаслідок ядерних реакцій у зорях. Перша з них[32], опублікована 1946 року, показала, що ядра зір еволюціонують до температур у мільярди градусів, значно вищих за ті, які розглядалися як джерело термоядерної енергії в зорях головної послідовності. Гойл довів, що за таких високих температур в умовах теплової рівноваги залізо може стати значно поширенішим за інші важкі елементи завдяки його високій енергії зв'язку, що пояснює високу природну поширеність заліза. Ця ідея згодом отримала назву е-процес[33]. Друга фундаментальна робота Гойла[34], опублікована 1954 року, показала, що елементи між вуглецем і залізом не можуть утворюватися такими рівноважними процесами. Він пояснив їх походження конкретними реакціями ядерного синтезу між поширеними складовими у концентричних оболонках масивних еволюціонуючих зір перед вибухом наднової. Ця дуже прогрресивна на той час картина нині є загальноприйнятою парадигмою нуклеосинтезу в наднових для цих елементів.

У середині 1950-х років Гойл очолив групу талановитих фізиків-експериментаторів і теоретиків у Кембриджі: Вільяма Фаулера, Маргарет Бербідж та Джеффрі Бербіджа. Ця група систематизувала основні ідеї про походження всіх хімічних елементів у Всесвіті, і ця галузь отримала назву нуклеосинтез. 1957 року ця група створила статтю B2FH (названу за ініціалами чотирьох авторів), яка впорядкувала нуклеосинтез за шляхом різних ядерних процесів. Вони додали багато нового матеріалу про синтез важких елементів унаслідок захоплення нейтронів — так звані s-процес та r-процес. Стаття B2FH набула такої ваги, що до кінця XX століття була основним літературним джерелом із загальноприйнятої теорії нуклеосинтезу, і внаслідок цього новаторська стаття Гойла 1954 року залишалася в тіні. Історичні дослідження XXI століття[35][36] повернули її у фокус уваги науковців. Ці аргументи вперше були представлені на конференції в Каліфорнійському технологічному інституті 2007 року, присвяченій 50-річчю публікації статті B2FH. Цікаво, що стаття B2FH не посилалась на модель Гойла для утворення елементів між кремнієм і залізом в оболонках наднових, попри те що сам Гойл був її співавтором. На думку Дональда Клейтона[en], який багато разів обговорював це з Гойлом,[37] таке дивне упущення у статті було наслідком того, що Гойл не перевірив рукопис, підготовлений у Каліфорнійському технологічному інституті 1956 року Джеффрі Бербіджем та Маргарет Бербідж[38].

Друга стаття Гойла про нуклеосинтез також містила цікаве застосування антропного принципу, який тоді ще не мав такої назви. Досліджуючи кроки зоряного нуклеосинтезу, Гойл підрахував, що одна конкретна ядерна реакція — потрійний α-процес, який утворює вуглець із гелію, — може відбутися лише за умови, що ядро вуглецю має збуджений стан з дуже специфічною енергією. Велика кількість вуглецю у Всесвіті, яка робить можливим існування вуглецевих форм життя, свідчила, на думку Гойла, що ця реакція мусить відбуватися. Виходячи з цього, він передбачив значення енергії, спіну та парності збудженого стану ядра вуглецю, утвореному трьома альфа-частинками (ядрами гелію), що згодом було підтверджено експериментально[39].

Цей рівень енергії, необхідний для утворення вуглецю у великих кількостях, з погляду статистики був украй малоймовірним. Згодом Гойл писав:

Чи не сказали б ви собі: «Якийсь обчислювальний надрозум мусив спроєктувати властивості атома вуглецю, інакше ймовірність того, що я знайду такий атом завдяки сліпим силам природи, була б абсолютно мізерною. Здоровий глузд підказує, що якийсь надрозум втрутився у фізику, так само як у хімію та біологію, і що в природі немає сліпих сил, про які варто говорити. Числа, які отримуєш із фактів, здаються мені настільки вражаючими, що цей висновок практично безсумнівний»[40].

Його колега Вільям Альфред Фаулер зрештою здобув Нобелівську премію з фізики 1983 року (разом із Субраманьяном Чандрасекаром), але внесок Гойла Нобелівський комітет оминув, і багато хто був здивований, що такого видатного астронома обійшли увагою[41]. Сам Фаулер у своїх мемуарах визнавав піонерську роль Гойла:

Концепцію нуклеосинтезу в зорях уперше сформулював Гойл 1946 року. Вона дала можливість пояснити існування елементів важчих за гелій у Всесвіті, показавши, що критично важливі елементи, як-от вуглець, можуть утворюватися в зорях, а потім потрапляти до інших зір і планет після того, як зоря загине. Нові зорі вже формуються з цими важчими елементами, а з них створюються ще важчі. Гойл висунув гіпотезу, що походження інших, рідкісніших елементів можна пояснити надновими, гігантськими вибухами, які час від часу відбуваються у Всесвіті й створюють умови температури та тиску, необхідні для виникнення таких елементів[42].

Критика теорії Великого вибуху

[ред. | ред. код]
Гойл у 1988 році

Хоча Гойл і не заперечував теорію Леметра (пізніше підтверджену спостереженнями Едвіна Габбла) про розширення Всесвіту, він не погоджувався з її тлумаченням. Йому здавалося, що ідея про початок Всесвіту є різновидом псевдонауки, нагадуючи аргументи на користь творця: «це ірраціональний процес, який неможливо описати науковими термінами»[43]. Натомість Гойл разом із Томасом Голдом і Германом Бонді (з якими він працював над радарами під час Другої світової війни) у 1948 році почав відстоювати уявлення про Всесвіт у «стаціонарному стані» й сформулював їхню теорію стаціонарного Всесвіту. Вона намагалася пояснити, як Всесвіт може бути вічним і по суті незмінним, водночас демонструючи віддалення галактик одна від одної. Ключовим елементом було припущення про постійне утворення матерії між галактиками, тож навіть якщо галактики розлітаються, нові галактики, що виникають між ними, заповнюють простір. Таким чином, Всесвіт перебуває у «стаціонарному стані», подібно до ріки — окремі молекули води рухаються, але ріка залишається тією самою.

Ця теорія була альтернативою Великому вибуху, яка погоджувалася з ключовими на той час спостереженнями, а саме з законом Габбла для червоних зміщень далеких галактик. Гойл був завзятим критиком теорії Великого вибуху. Він же й увів сам термін «Великий вибух» у програмі BBC «Third Programme» 28 березня 1949 року[44]. Георгій Гамов та його прибічники стверджували, що Гойл ужив цей вираз у зневажливому сенсі, і що його виступ був «самовпевнений, однобічний, образливий, негідний BBC»[45]. Сам Гойл заперечував це, пояснюючи, що це був лише яскравий образ, покликаний підкреслити для радіослухачів різницю між двома теоріями[46]. В іншому інтерв'ю BBC він сказав: «Причина, чому науковцям подобається „Великий вибух“, полягає в тому, що ними керує Книга Буття. У більшості вчених глибоко в підсвідомості живе віра в першу сторінку Буття»[47].

Гойл мав знаменито гостру суперечку з Мартіном Райлом з Кавендішської радіоастрономічної групи щодо своєї теорії стаціонарного Всесвіту, що певною мірою обмежувало співпрацю між Кавендішською групою та Кембриджським інститутом астрономії у 1960-х роках[48].

На відміну від Голда та Бонді, Гойл запропонував пояснення виникнення нової матерії, висунувши гіпотезу існування так званого «поля творіння» (англ. creation field), або просто «С-поля», яке мало від'ємний тиск, щоб узгоджуватися з законом збереження енергії й забезпечувати розширення Всесвіту. Це С-поле є аналогом пізнішого розв'язку де Сіттера для космічної інфляції, однак модель С-поля діяла набагато повільніше, ніж інфляційна модель де Сіттера[49]. Урешті-решт нові спостережні дані переконали більшість космологів, що стаціонарна модель є хибною, а теорія Великого вибуху краще узгоджується зі спостереженнями, хоча Гойл продовжував і надалі підтримувати та розвивати свою теорію. 1993 року, намагаючись розв'язати деякі аргументи проти стаціонарної теорії, він запропонував її модифіковану версію під назвою «квазістаціонарна космологія» (англ. quasi-steady state cosmology), але вона не здобула широкого визнання.

Аргументи, які схилили шальки терезів на користь Великого вибуху, включали відкриття реліктового випромінювання у 1960-х роках і розподіл молодих галактик та квазарів у Всесвіті у 1980-х, що дало кращу оцінку віку Всесвіту. Гойл помер у 2001 році, так і не визнавши правильності теорії Великого вибуху[50].

Як у космології Великого вибуху пояснюється мікрохвильове випромінювання? Попри заяви прихильників космології Великого вибуху, воно не пояснюється. Уявне пояснення — це лише ще один запис у садовому каталозі гіпотез, який становить цю теорію. Якби спостереження показали 27 кельвінів замість 2,7 кельвіна для температури, то в каталог було б внесено 27 кельвінів. Або 0,27 кельвіна. Або будь-що інше[51].

Теорія гравітації

[ред. | ред. код]

Разом із Нарлікаром Гойл у 1960-х роках розробив корпускулярну теорію — теорію гравітації Гойла — Нарлікара[en]. Вона давала передбачення, які загалом збігалися з результатами загальної теорії відносності Ейнштейна, але включала в себе принцип Маха, який Ейнштейн намагався, але не зміг вбудувати у власну теорію. Теорія Гойла — Нарлікара не витримала кількох перевірок, зокрема вона не відповідала спостереженням реліктового випромінювання. Вона була мотивована вірою авторів у модель стаціонарного Всесвіту.

Критика земного абіогенезу

[ред. | ред. код]

Наприкінці життя Гойл став затятим критиком теорій абіогенезу як пояснюють походження життя на Землі. Разом із Чандрою Вікрамасінгхе[en] Гойл просував гіпотезу, що перше життя на Землі зародилося у космосі, поширюючись Всесвітом за допомогою панспермії, а еволюція на Землі зазнає впливу постійного надходження вірусів із комет. Його переконання, що комети містять значний відсоток органічних сполук, випереджало свій час, адже панівні погляди 1970–1980-х років припускали, що комети складаються переважно з водяного льоду, а наявність органічних сполук тоді вважали дуже суперечливою. Вікрамасінгхе у 2003 році писав: «У гостро поляризованій полеміці між дарвінізмом і креаціонізмом наша позиція унікальна. Хоча ми не приєднуємося ні до одного боку, обидва ставляться до нас як до опонентів. Тож ми — аутсайдери з незвичним поглядом, і наш варіант виходу з кризи ще не був розглянутий»[52].

Гойл і Вікрамасінгхе висунули низку суперечливих тверджень. Вони доводили, що спалахи хвороб на Землі мають позаземне походження, зокрема пандемія грипу 1918 року, а також певні спалахи поліомієліту та коров'ячого сказу. Щодо пандемії грипу 1918 року вони припустили, що кометний пил заніс вірус на Землю одночасно в кількох місцях — погляд, майже одностайно відкинутий фахівцями з цієї пандемії. У 1982 році Гойл прочитав лекцію «Еволюція з космосу» (англ. Evolution from Space) в Інституті Королівського товариства у рамках циклу «Omni Lecture». Розглянувши дуже сумнівну, на його думку, можливість земного абіогенезу, він дійшов висновку:

Якщо йти прямо й відверто в цьому питанні, не зважаючи на страх накликати гнів наукової думки, то приходиш до висновку, що біоматеріали з їхнім дивовижним рівнем впорядкованості мусять бути результатом розумного задуму. Жодної іншої можливості я не зміг уявити…[53]

У своїх книгах «Еволюція з космосу» (1982/1984), написаних разом із Чандрою Вікрамасінгхе, Гойл підрахував, що ймовірність отримати потрібний набір ферментів навіть для найпростішої живої клітини без панспермії становить один шанс із 1040000. Оскільки кількість атомів у відомому Всесвіті незрівнянно менша (1080), він стверджував, що Землю як місце зародження життя можна виключити. Він писав:

Уявлення, що не лише біополімери, а й програму функціонування живої клітини можна отримати випадково в первинному органічному «бульйоні» тут, на Землі, — це очевидна нісенітниця найвищого ґатунку.

Хоча Гойл називав себе атеїстом[54], ця вказівка на керівну силу привела його до висновку, що «суперінтелект втрутився у фізику, а також у хімію й біологію, і… у природі немає сліпих сил, про які варто було б говорити»[55]. Далі він порівнював випадкове виникнення навіть найпростішої клітини без панспермії з імовірністю того, що «торнадо, промчавши через звалище, може скласти з наявних там матеріалів Boeing 747», а отримання хоча б одного функціонального білка як випадкової комбінації амінокислот — із Сонячною системою, повною сліпих людей, які одночасно розв'язують кубик Рубіка[56]. Це порівняння відоме як «торнадо на звалищі»[en][57] або «помилка Гойла». Прибічники концепції розумного задуму іноді наводять праці Гойла в цій галузі як підтвердження ідеї, що Всесвіт був тонко налаштований для можливості існування розумного життя.

Інші погляди

[ред. | ред. код]

Попри те, що Гойл здобув визнання завдяки своїм працям з нуклеосинтезу та популяризації науки, він мав позиції з широкого кола наукових питань, які прямо суперечили панівним теоріям наукової спільноти[10]. Пол Девіс писав, що йому «подобалася його норовлива особистість і зневага до ортодоксії», цитуючи Гойла, який говорив про свої теорії щодо червоних зміщень: «Мені байдуже, що вони думають», і додавав: «Краще бути цікавим і неправим, ніж нудним і правим»[58].

Гойл часто висловлював обурення щодо заплутаної та дріб'язкової політики у Кембриджі й постійно конфліктував із представниками й установами на всіх рівнях британської астрономічної спільноти. Це зрештою призвело до його відставки з Кембриджа у вересні 1971 року через те, що, на його думку, Дональда Ліндена-Белла потай від нього обрали на заміну професору, який ішов у відставку, Родерику Оліверу Редману[59]. Біограф Саймон Міттон[en] зазначав, що Гойл був пригнічений, оскільки відчував, що колеги в Кембриджі його не підтримують[10].

Окрім своїх поглядів на теорію стаціонарного Всесвіту та панспермію, Гойл також підтримував такі суперечливі гіпотези й припущення:

  • Кореляція епідемій грипу з циклом сонячних плям, із виникненням епідемій у мінімумі циклу. Ідея полягала в тому, що збудники грипу розсіюються у міжзоряному середовищі й досягають Землі лише тоді, коли сонячний вітер має мінімальну силу[60][61][62][63].
  • Переконання, що два викопні археоптерикси були створені штучно[64].
  • Абіогенне походження нафти[en], підтримуване Гойлом і Томасом Голдом, згідно з яким природні вуглеводні (нафта і природний газ) є результатом глибоких покладів вуглецю, а не викопних органічних решток. Цю теорію відкидає більшість фахівців у галузі геохімії нафти[65].
  • У своїй книзі «Про Стоунгендж» (1977) Гойл підтримав пропозицію Джеральда Гокінса, що п'ятдесят шість лунок Обрі[en] в Стоунгенджі використовувалися неолітичними бриттами для передбачення затемнень, шляхом щоденного переміщення по них кам'яних позначок. Використання лунок Обрі для прогнозування місячних затемнень уперше було запропоноване Джеральдом Гокінсом у його книзі «Стоунгендж розшифрований» (англ. Stonehenge Decoded, 1965).

Суперечки щодо Нобелівської премії з фізики

[ред. | ред. код]

Гойл також опинився в центрі двох не пов'язаних між собою суперечок, що стосувалися політики відбору лауреатів Нобелівської премії з фізики. Перша виникла, коли частину премії 1974 року присудили Ентоні Г'юїшу за провідну роль у відкритті пульсарів. Гойл у розмові з журналістом у Монреалі мимохідь зауважив: «Так, справжньою першовідкривачкою була Джоселін Белл, а не Г'юїш, який був її керівником, тому вона мала бути відзначена також». Ця репліка отримала широкий міжнародний розголос. Стурбований можливістю бути неправильно зрозумілим, Гойл склав ретельного[66] листа з поясненням до «Times»[41].

Частину премії 1983 року отримав Вільям Альфред Фаулер «за його теоретичні та експериментальні дослідження ядерних реакцій, важливих для утворення хімічних елементів у Всесвіті», попри те, що саме Гойл розробив теорію нуклеосинтезу в зорях у двох наукових статтях[67], опублікованих невдовзі після Другої світової війни. Тож виникли підозри, що Гойла позбавили цієї нагороди через його попередню публічну незгоду з присудженням премії 1974 року[68]. Британський учений Гаролд Крото згодом зазначав, що Нобелівська премія — це не лише відзнака за певну роботу, а й визнання загальної наукової репутації, а захист Гойлом численних сумнівних чи спростованих ідей шкдив його репутації[41][69]. У своєму некролозі редактор «Nature» і співвітчизник Гойла Джон Меддокс[en] назвав «ганебним» той факт, що Фаулер був удостоєний Нобелівської премії, а Гойл — ні[69].

Через його численні нетрадиційні погляди Гойла описували як «ученого, чия різкість коштувала йому Нобелівської премії»[70]. Дональд Клейтон[en] писав: «Він створив враження людини, яка переймалася лише стаціонарною моделлю Всесвіту та життям із космосу… Він виставив себе на посміховисько»[71].

Художні книги

[ред. | ред. код]

Гойл також писав наукову фантастику. У своєму першому романі «Чорна хмара» більшість розумних істот у Всесвіті існують у формі міжзоряних газових хмар; вони дивуються, дізнавшись, що розумне життя може виникати й на планетах. Він написав сценарій телесеріалу «А — Андромеда», який також був виданий як роман. 1962 року театр «Мермейд»[en] поставив його п'єсу «Ракети у Великій Ведмедиці». «Дейлі телеграф» назвав його «майстерним» автором наукової фантастики[50].

Загалом Гойл написав близько 20 науково-фантастичних книг. Більшість його творів не пов'язані між собою. «Прорив Андромеди»[en] є продовженням «А — Андромеда», а «У найглибший космос» — продовженням «Ракети у Великій Ведмедиці». Чотири його книги видавництва Ladybird призначені для дітей — «Замерзла планета Азурон», «Енергетичний пірат», «Планета смерті», «Гіганти Універсального парку». Деякі оповідання зі збірки Гойла «Елемент 79» є фентезійними, зокрема «Ласкаво просимо до Сліппідж-Сіті» та «Суд Афродіти». В обох з'являються міфологічні персонажі.

Відзнаки

[ред. | ред. код]
Статуя Гойла в Інституті астрономії в Кембриджі

Нагороди

[ред. | ред. код]

Названо на його честь

[ред. | ред. код]
Будівля Гойла Інституту астрономії

Особисті речі

[ред. | ред. код]

Колекція Фреда Гойла в бібліотеці Коледжу Святого Івана[en] містить 150 коробок із документами Фреда Гойла, а також «пару туристичних черевиків, п'ять коробок фотографій, два льодоруби, кілька стоматологічних рентгенівських знімків, телескоп, десять великих кіноплівок і неопубліковану оперу»[79].

У культурі

[ред. | ред. код]
  • У п'єсі «На шляху до Монтальчіно» (Sur la route de Montalcino) персонаж Фреда Гойла зображений у протистоянні з Жоржем Леметром під час вигаданої подорожі до Ватикану в 1957 році[80].
  • Гойл також з'явився у короткометражному фільмі 1973 року Take the World From Another Point of View.[81]
  • У телевізійному фільмі 2004 року «Гокінг» Фреда Гойла зіграв Пітер Ферт[en]. У цьому фільмі Стівен Гокінг (у виконанні Бенедикта Камбербетча) публічно полемізує з Гойлом під час лекції в Лондонському королівському товаристві влітку 1964 року, вказуючи на помилку в його останній публікації.

Публікації

[ред. | ред. код]

Наукові й науково-популярні

[ред. | ред. код]
  • The Nature of the Universe — a series of broadcast lectures, Basil Blackwell, Oxford 1950
  • Frontiers of Astronomy, Heinemann Education Books Ltd, London, 1955. The Internet Archive. HarperCollins, ISBN 978-0060027605
  • Burbidge, E. M., Burbidge, G. R., Fowler, W. A. and Hoyle, F., «Synthesis of the Elements in Stars» [Архівовано 24 June 2016 у Wayback Machine.], Revs. Mod. Physics 29:547–650, 1957, the famous B2FH paper after their initials, for which Hoyle is most famous among professional cosmologists.
  • Astronomy, A history of man's investigation of the universe, Crescent Books, Inc., London 1962, LCCN 62-14108
  • Of Men and Galaxies, the University of Washington Press, Seattle, 1964, ASIN B0087VKR70
  • Galaxies, Nuclei, and Quasars, Harper & Row, Publishers, New York, 1965, LCCN 65-20996
  • Encounter with the Future, Trident Press, New York, 1965, LCCN 65-26309
  • Nicolaus Copernicus, Heinemann Educational Books Ltd., London, p. 78, 1973
  • Astronomy and Cosmology: A Modern Course, 1975, ISBN 0716703513
  • Energy or Extinction? The case for nuclear energy, 1977, Heinemann Educational Books Limited, ISBN 0435544306. In this provocative book Hoyle establishes the dependence of Western civilisation on energy consumption and predicts that nuclear fission as a source of energy is essential for its survival.
  • Ten Faces of the Universe, 1977, W.H. Freeman and Company (San Francisco), ISBN 071670384X та 0716703831
  • On Stonehenge, 1977, London: Heinemann Educational, ISBN 978-0435329587; San Francisco: W.H. Freeman and Company, ISBN 0716703645 та 0716703637 pbk.
  • Lifecloud — The Origin of Life in the Universe, Hoyle, F. and Wickramasinghe C., J.M. Dent & Sons, 1978. ISBN 0460043358
  • Diseases from Space[en] (з Чандрою Вікрамасінгхе[en]) (J.M. Dent, London, 1979)[82]
  • Commonsense in Nuclear Energy, Fred Hoyle and Geoffrey Hoyle, 1980, Heinemann Educational Books Ltd., ISBN 0435544322
  • The big bang in astronomy, New Scientist 92(1280):527, 19 November 1981.
  • Ice: The Ultimate Human Catastrophe, Continuum, New York, 1981, ISBN 0826400647[83]
  • The Intelligent Universe, 1983
  • From Grains to Bacteria, Hoyle, F. and Wickramasinghe N. C., University College Cardiff Press, 1984 ISBN 0906449642
  • Evolution from space (the Omni lecture) and other papers on the origin of life 1982, ISBN 0894900838
  • Evolution from Space: A Theory of Cosmic Creationism, 1984, ISBN 0671492632
  • Viruses from Space, 1986, ISBN 0906449936
  • With Jayant Narlikar and Chandra Wickramasinghe, The extragalactic universe: an alternative view, Nature 346:807–812, 30 August 1990.
  • The Origin of the Universe and the Origin of Religion,1993, ISBN 1559210834[84]
  • Home Is Where the Wind Blows: Chapters from a Cosmologist's Life (autobiography) Oxford University Press 1994, ISBN 0198500602
  • Mathematics of Evolution, (1987) University College Cardiff Press, (1999) Acorn Enterprises LLC., ISBN 0966993403
  • With G. Burbridge and Narlikar J. V. A Different Approach to Cosmology, Cambridge University Press 2000, ISBN 0521662230

Фантастичні

[ред. | ред. код]
Мозаїка Бориса Анрепа[en] в Національній галереї Лондона, що зображує Гойла, який дереться до зір із книжкою під пахвою
  • Чорна хмара (англ. The Black Cloud, 1957)
  • Подорож Оссіана (англ. Ossian's Ride, 1959)
  • А — Андромеда (англ. A for Andromeda, 1962, у співавторстві з Джоном Елліотом[en])
  • П'ята планета (англ. Fifth Planet, 1963, у співавторстві з Джеффрі Гойлом[en])
  • Прорив Андромеди[en] (англ. Andromeda Breakthrough, 1965, у співавторстві з Джоном Елліотом)
  • Перше жовтня запізнюється (англ. October the First Is Too Late, 1966)
  • Елемент 79[en] (англ. Element 79, 1967, збірка оповідань)
  • Ракети у Великій Ведмедиці (англ. Rockets in Ursa Major, 1969, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Сім кроків до Сонця (англ. Seven Steps to the Sun, 1970, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Інферно (англ. The Inferno, 1973, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Люди-молекули та монстр Лох-Нессу (англ. The Molecule Men and the Monster of Loch Ness, 1973, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • У найглибший космос (англ. Into Deepest Space, 1974, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Полум'яні (англ. The Incandescent Ones, 1977, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Катастрофа у Вестмінстері (англ. The Westminster Disaster, 1978, у співавторстві з Джеффрі Гойлом, редактор — Барбара Гойл)
  • Замерзла планета Азурон (англ. The Frozen Planet of Azuron, 1982, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Енергетичний пірат (англ. The Energy Pirate, 1982, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Планета смерті (англ. The Planet of Death, 1982, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Гіганти Універсального парку (англ. The Giants of Universal Park, 1982, у співавторстві з Джеффрі Гойлом)
  • Комета Галлея (англ. Comet Halley, 1985)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б в г д е ж и к Архів історії математики Мактьютор — 1994.
  3. ↑ а б SNAC — 2010.
  4. ↑ а б https://www.theguardian.com/news/2001/aug/23/guardianobituaries.spaceexploration
  5. ↑ а б https://royalsocietypublishing.org/doi/10.1098/rsbm.2003.0013 — С. 241.
  6. ↑ https://www.esa.int/About_Us/Corporate_news/Professor_Sir_Fred_Hoyle
  7. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Математичний генеалогічний проєкт — 1997.
  8. ↑ а б NNDB — 2002.
  9. ↑ а б Burbidge, G. (2003). Sir Fred Hoyle. 24 June 1915 – 20 August 2001. Elected FRS 1957. Biographical Memoirs of Fellows of the Royal Society. 49: 213—247. doi:10.1098/rsbm.2003.0013.
  10. ↑ а б в Mitton, Simon (2011). Chapter 12: Stones, Bones, Bugs and Accidents. Fred Hoyle: A Life in Science. Cambridge University Press.
  11. ↑ Ferguson, Kitty (1991). Stephen Hawking: Quest For A Theory of Everything. Franklin Watts. ISBN 055329895X.
  12. ↑ Gregory, Jane Fred Hoyle's Universe, Oxford University Press, 2005. ISBN 0191578460
  13. ↑ Sir Fred Hoyle. Hoyle.org.uk. Архів оригіналу за 17 вересня 2011. Процитовано 15 вересня 2011.
  14. ↑ а б Hoyle's Youth. St. John's College University of Cambridge. Архів оригіналу за 9 лютого 2018. Процитовано 8 лютого 2018.
  15. ↑ Moore, Patrick (2004). Oxford DNB article: Hoyle, Sir Fred. Oxford Dictionary of National Biography (вид. онлайн). Dictionary of National Biography. doi:10.1093/ref:odnb/76123. Процитовано 10 серпня 2009. (Необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства .)
  16. ↑ Sir Fred was kindest of men, says sister. Bradford Telegraph and Argus. Процитовано 4 травня 2022.
  17. ↑ History of the Parish. 2 лютого 2017. Архів оригіналу за 24 травня 2022. Процитовано 4 травня 2022.
  18. ↑ Hoyle biography. Архів оригіналу за 24 вересня 2006. Процитовано 14 липня 2008.
  19. ↑ Mitton, Simon Fred Hoyle, a Life in Science, Cambridge University Press (2011).
  20. ↑ Gregory, Jane Fred Hoyle's Universe, World Scientific Pub, 2003.
  21. ↑ а б Fred Hoyle Project, St John's College, Cambridge.
  22. ↑ Mitton, Simon, Fred Hoyle a life in science, pp. 125–138, Cambridge University Press, 2011.
  23. ↑ Gregory, Jane, Fred Hoyle's Universe, p. 48, Oxford University Press, 2005.
  24. ↑ Гойл Фред // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 513. — ISBN 966-613-263-X.
  25. ↑ Hugh Miller Macmillan. Macmillan Memorial Lectures. Institution of Engineers and Shipbuilders in Scotland. Архів оригіналу за 4 жовтня 2018. Процитовано 29 січня 2019.
  26. ↑ United Kingdom list: "No. 45554". The London Gazette (Supplement). 31 December 1971. pp. 1–32.
  27. ↑ Lovell, Bernard (23 серпня 2001). Obituary - Sir Fred Hoyle. The Guardian. Процитовано 25 березня 2024.
  28. ↑ а б Rees, Martin (1 листопада 2001). Fred Hoyle. Physics Today. 54 (11): 75—76. doi:10.1063/1.4796229 — через Silverchair.
  29. ↑ Mitton, Simon (17 лютого 2011). Stones, Bones, Bugs and Accidents. Fred Hoyle: A Life in Science. Cambridge University Press. с. 293—323. doi:10.1017/CBO9780511852107.014. ISBN 978-0-521-18947-7 — через resolve.cambridge.org.
  30. ↑ Sir Fred Hoyle rescued by CVSRT. Calder Valley Search & Rescue Team.
  31. ↑ Hoyle, Geoffrey; Wickramasinghe, Chandra (2016). To the Editors of 'The Observatory'. Fred Hoyle's unpublished theory of a 12 × 10^9-yr-old Solar System (PDF). The Observatory.
  32. ↑ Hoyle, F. (1946). The Synthesis of the Elements from Hydrogen. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 106 (5): 343—383. Bibcode:1946MNRAS.106..343H. doi:10.1093/mnras/106.5.343. ISSN 0035-8711.
  33. ↑ Burbidge, E. Margaret; Burbidge, G. R.; Fowler, William A.; Hoyle, F. (1 жовтня 1957). Synthesis of the Elements in Stars. Reviews of Modern Physics. American Physical Society (APS). 29 (4): 547—650. Bibcode:1957RvMP...29..547B. doi:10.1103/revmodphys.29.547. ISSN 0034-6861.
  34. ↑ Hoyle, F. (1954). On Nuclear Reactions Occurring in Very Hot STARS. I. the Synthesis of Elements from Carbon to Nickel. The Astrophysical Journal Supplement Series. 1: 121—146. Bibcode:1954ApJS....1..121H. doi:10.1086/190005. ISSN 0067-0049.
  35. ↑ Clayton, Donald D. «Hoyle's Equation», Science 318, 1876 (2007)
  36. ↑ Clayton, Donald D. «Fred Hoyle, primary nucleosynthesis and radioactivity», New Astronomy Reviews 52, 360—363 (2008)
  37. ↑ «Fred Hoyle, primary nucleosynthesis and radioactivity» New Astronomy Reviews 52, 360—363 (2008), p. 363, footnote 1
  38. ↑ «Hoyle's Equation» Science 318, 1876 (2007)
  39. ↑ Cook, Fowler, Lauritsen and Lauritsen, Phys. Rev. 107, 508 (1957)
  40. ↑ Hoyle, Fred "The Universe: Past and Present Reflections." Engineering and Science, November 1981. pp. 8–12
  41. ↑ а б в McKie, Robin (2 жовтня 2010). Fred Hoyle: the scientist whose rudeness cost him a Nobel prize. The Guardian.
  42. ↑ William A. Fowler – Autobiography. Nobel Prize Committee. 14 березня 1995. Процитовано 15 вересня 2011.
  43. ↑ Smith, Quentin A Big Bang Cosmological Argument For God's Nonexistence. Faith and Philosophy. April 1992. Volume 9, No. 2, pp. 217–237
  44. ↑ Continuous Creation. Radio Times. № 1328. BBC. 27 березня 1949. Архів оригіналу за 5 лютого 2022. Процитовано 25 серпня 2021.
  45. ↑ Mitton, Simon, Fred Hoyle — a life in science, p. 129, Cambridge University Press, 2011.
  46. ↑ Croswell, Ken, The Alchemy of the Heavens, chapter 9, Anchor Books, 1995.
  47. ↑ Curtis, Adam (24 лютого 2012). A Mile or Two Off Yarmouth. BBC. Процитовано 4 серпня 2014.
  48. ↑ Mitton, Simon, Fred Hoyle a life in science, Chapter 7, Cambridge University Press, 2011.
  49. ↑ Coles, P. Inflationary Universe. NED. NASA/IPAC Extragalactic Database. Процитовано 22 березня 2020.
  50. ↑ а б Professor Sir Fred Hoyle. The Telegraph (UK). 22 серпня 2001.
  51. ↑ Hoyle, Fred Home Is Where the Wind Blows: Chapters from a Cosmologist's Life (autobiography) Oxford University Press 1994, 1997, p. 413, ISBN 0198500602
  52. ↑ Creationism versus Darwinism. Published in Darwinism, Design, and Public Education (2003)
  53. ↑ Hoyle, Fred, Evolution from Space, Omni Lecture, Royal Institution, London, 12 January 1982; Evolution from Space (1982) pp. 27–28 ISBN 0894900838; Evolution from Space: A Theory of Cosmic Creationism (1984) ISBN 0671492632
  54. ↑ Gregory, Jane (2005). Fighting for space. Fred Hoyle's Universe. Oxford University Press. с. 143. ISBN 978-0191578465. According to Hoyle: "I am an atheist, but as far as blowing up the world in a nuclear war goes, I tell them not to worry."
  55. ↑ Hoyle, Fred (November 1981). «The Universe: Past and Present Reflections», Engineering and Science, Volume 45:2, pp. 8–12
  56. ↑ Hoyle, Fred (1984). The Intelligent Universe. Holt, Rinehart, and Winston. ISBN 978-0030700835.
  57. ↑ Musgrave, Ian (21 грудня 1998). Lies, Damned Lies, Statistics, and Probability of Abiogenesis Calculations. TalkOrigins Archive.
  58. ↑ Davies, Paul (2011) [2005]. Foreword. У Mitton, Simon (ред.). Fred Hoyle: A Life in Science. Cambridge University Press.
  59. ↑ Mitton, Simon (2011). Chapter 11: The Watershed. Fred Hoyle: A Life in Science. Cambridge University Press.
  60. ↑ Hoyle, Fred; Wickramasinghe, Chandra (1979). Diseases From Space. London: J.M. Dent. ISBN 978-0460043571.
  61. ↑ Hoyle, Fred; Wickramasinghe, Chandra (1981). Space Travellers. Cardiff: University College Cardiff Press. ISBN 978-0906449271.
  62. ↑ Hoyle, Fred; Wickramasinghe, Chandra; Watkins, John (1986). Viruses From Space. Cardiff: University College Cardiff Press. ISBN 0906449936.
  63. ↑ Hoyle, F.; Wickramasinghe, N. (1990). Sunspots and Influenza. Nature. 343 (25 January 1990): 304. Bibcode:1990Natur.343..304H. doi:10.1038/343304a0. PMID 2300183. S2CID 4253908.
  64. ↑ Shipman, Pat, Taking Wing: Archaeopteryx and the Evolution of Bird Flight, pp. 141–145, Simon and Schuster, 1998.
  65. ↑ Palmer, Andrew (2016). Introduction to Petroleum Exploration and Engineering. World Scientific. с. 38. ISBN 978-9813147805. OCLC 961006638.
  66. ↑ Photo Archive in Nuclear Astrophysics. astro.sites.clemson.edu. Процитовано 8 травня 2014.
  67. ↑ «The synthesis of the elements from hydrogen», MNRAS 106, 343 (1946); «The synthesis of the elements from carbon to nickel», Astrophys. J. Suppl. 1, 121—146 (1954)
  68. ↑ Mitton, Simon, Fred Hoyle a life in science, pp. 301–305, Cambridge University Press, 2011
  69. ↑ а б Maddox, J. (2001). Obituary: Fred Hoyle (1915–2001). Nature. 413 (6853): 270. Bibcode:2001Natur.413..270M. doi:10.1038/35095162. S2CID 5053798.
  70. ↑ McKie, Robin (2 жовтня 2010). Fred Hoyle: the scientist whose rudeness cost him a Nobel prize. The Guardian.
  71. ↑ Minkel, J. R. Credit Due: Was Sir Fred Hoyle Foiled--By Himself?. Scientific American.
  72. ↑ Fred Hoyle. American Academy of Arts & Sciences. Процитовано 15 червня 2022.
  73. ↑ Library and Archive Catalogue. Royal Society. Процитовано 29 грудня 2010.
  74. ↑ Fred Hoyle. www.nasonline.org. Процитовано 15 червня 2022.
  75. ↑ APS Member History. search.amphilsoc.org. Архів оригіналу за 15 червня 2022. Процитовано 15 червня 2022.
  76. ↑ Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.
  77. ↑ Indian scientists discover three new species of bacteria[недоступне посилання]. 17 March 2009. The Indian Express.
  78. ↑ O'Rourke, Tanya (20 січня 2010). Bingley bypass name is a star turn!. Bradford Telegraph and Argus. Процитовано 2 жовтня 2017.
  79. ↑ Centre for Material Texts, Blog Archive, The Fred Hoyle Collection at St John's College Library. Архів оригіналу за 30 червня 2016. Процитовано 25 травня 2016.
  80. ↑ Viot, Jean-François Sur la route de Montalcino [Архівовано 9 October 2011 у Wayback Machine.], 2008. Play: Atelier Jean Vilar [Архівовано 6 July 2011 у Wayback Machine.], 2009.
  81. ↑ Richard Feynman Talks Physics with Fred Hoyle in Take the World From Another Point of View, 1973 | Open Culture.
  82. ↑ Diseases from space. J.M. Dent. 1980. OCLC 6087814.
  83. ↑ Hoyle, Fred (2006). Ice: The Ultimate Human Catastrophe. Continuum. ISBN 978-0826400642. Процитовано 15 вересня 2011.
  84. ↑ Scribd.com. Scribd.com. Архів оригіналу за 22 жовтня 2012. Процитовано 15 вересня 2011.

Література

[ред. | ред. код]
  • Alan P. Lightman and Roberta Brawer, Origins: The Lives and Worlds of Modern Cosmologists, Harvard University Press, 1990. Збірка інтерв’ю, переважно космологами наступного покоління, але також із самим Гойлом. Декілька співрозмовників оповідають про вплив Гойла на популяризацію астрономії та космології.
  • Dennis Overbye, Lonely Hearts of the Cosmos: The Scientific Quest for the Secret of the Universe, HarperCollins, 1991. ISBN 0330295853 2nd ed. (with new afterword), Back Bay, 1999. Містить біографічний опис сучасної космології в художньо-оповідній формі. Доповнює Origins.
  • Simon Mitton, Fred Hoyle: A Life in Science, Cambridge University Press, 2011. ISBN 978-0521189477
  • Douglas Gough, editor, The Scientific Legacy of Fred Hoyle, Cambridge University Press, 2005. ISBN 0521824486
  • Chandra Wickramasinghe, A Journey with Fred Hoyle, World Scientific Pub, 2005. ISBN 9812389121.
  • Jane Gregory, Fred Hoyle's Universe, Oxford University Press, 2005. ISBN 0198507917
  • A Journey with Frey Hoyle: Second Edition by Chandra Wickramasinghe, World Scientific Publishing Co. 2013. ISBN 978-9814436120

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Фред_Гойл&oldid=47479583