Антоніо Сальєрі
| Антоніо Сальєрі | |
|---|---|
| італ. Antonio Salieri | |
 | |
| Основна інформація | |
| Повне ім'я | Antonio Salieri |
| Дата народження | 18 серпня 1750 |
| Місце народження | Леньяго, Венеціанська республіка |
| Дата смерті | 7 травня 1825 (74 роки) |
| Місце смерті | Відень |
| Причина смерті | інсульт |
| Поховання | Віденський центральний цвинтар |
| Роки активності | 1765 - 1799 |
| Громадянство | Італія, Австрійська імперія |
| Національність | італієць |
| Професія | композитор |
| Вчителі | Франческо Сальєріd, Giuseppe Simonid, Флоріан Леопольд Ґассман, Джованні Батіста Пешетті і Джузеппе Тартіні |
| Відомі учні | Ференц Ліст[1], Антонін Рейха, Людвіг ван Бетховен[1], Therese Rosenbaumd, Франц Петер Шуберт[1][2], Симон Зехтер, Карл Черні і Йоганн Непомук Гуммель |
| Інструменти | орган |
| Жанр | опера, оркестрова, камерна, духовна музика |
| Magnum opus | Europa riconosciutad і Il Morod |
| Членство | Ludlamshöhled[3] |
| Заклад | Віденський університет музики й виконавського мистецтва |
| Нагороди |  |
| У шлюбі з | Therese Helferstorferd |
| Брати, сестри | Франческо Сальєріd |
| Автограф |  |
 Файли у Вікісховищі | |
Антоніо Сальєрі (італ. Antonio Salieri, 18 серпня 1750 — 7 травня 1825) — австрійський композитор, диригент і педагог італійського походження.
Життя і творчість
Народився у Леньяго, Венеціанська республіка у заможній купецькій родині. Вивчав композицію в Падуї та Венеції. На запрошення Флоріана Леопольда Гассмана в 1766 приїхав в Відень і завдяки урокам Гассмана, який познайомив з лібретистом П'єтро Метастазіо і композитором Глюком та іншими, був прийнятий на імператорську службу, в 1774 р. після смерті Гассмана отримав посаду придворного композитора, а в 1788 р. також і капельмейстера імператорського оркестру.
Сальєрі є автором понад 40 опер, серед яких найвідоміші — «Данаїди» (1784), «Тарар» (1787) і «Фальстаф» (1799). Спеціально для відкриття театру «Ла Скала» ним була написана опера «Визнана Європа» (1786), на прем'єрі якої співала Франческа Лебрен і яка до цього дня йде на цій сцені. Ранні опери Сальєрі витримані в класичній італійської традиції, проте з 1780-х років Сальєрі сприйняв традиції К. В. Глюка, завдяки чому його опери користуються великим успіхом у завойованому Глюком Парижі. Сальєрі також є автором оркестрової, камерної, духовної музики, в тому числі «Реквієму», написаному 1804 року, але вперше виконаному на його похороні
Сальєрі також займався педагогічною діяльністю. Серед його учнів — Л. Бетховен, Ф. Шуберт, Ф. Ліст, К. Черні, Мейєрбер, Гуммель та Франц Ксавер Вольфганг Моцарт[4]. За свідченням сучасників, відносини Сальєрі зі своїми учнями були дуже теплими та емоційними (вважається, що від'їзд Ліста з Відня став приводом для невдалої спроби самогубства Сальєрі). Помер Сальєрі у Відні 1825 року.
Моцарт і Сальєрі
Існує давня легенда, згідно з якою, нібито А.Сальєрі отруїв Моцарта. Ця легенда лягла в основу ряду художніх творів, зокрема драми Пушкіна «Моцарт і Сальєрі» (1831), поставленої за нею опери Римського-Корсакова (1898), п'єси Пітера Шеффера «Амадей» (1979) і заснованому на ній однойменному фільмі Мілоша Формана (1984).
Проте підтверджень того, що Сальєрі був причетний до смерті Моцарта, не існує. В листах 1780-х років Моцарт припускався досить гострих висловлювань на адресу Сальєрі, проте ці висловлювання не відрізняються від аналогічних на адресу інших музикантів-конкурентів. У той же час в останньому листі Моцарта дружині (14 жовтня 1791 р.) Моцарт описує захоплену реакцію Сальєрі по відвідуванні вистави «Чарівної флейти». Відомо, що в другій половині 1780-х рр. Сальєрі диригував кількома творами Моцарта, а після свого призначення капельмейстером придворної опери в 1788 р. перш за все повернув до репертуару оперу Моцарта «Весілля Фігаро». Існував навіть музичний твір, написаний Моцартом і Сальєрі спільно: кантата для голосу і фортепіано «На одужання Офелії».
Існує версія, що легенда пов'язана з політичним підтекстом[5]: на межі XVIII–XIX ст. музичним критикам і першим біографам Моцарта було важливо підкреслити вірність музики Моцарта своїй, австро-німецькій традиції, протиставивши її італійському впливу, уособленням якої було обрано Сальєрі.
Італійський психіатр Чезаре Ломброзо у своїй книзі «Геніальність і божевілля» писав, що Моцарт страждав манією переслідування, вважаючи, що італійські композитори заздрять йому й бажають його вбити.
У Мілані 1997 року відбувся судовий процес, де було, нарешті, вирішено
покінчити з неясністю.
«У травневі дні 1997 року в Мілані, в головному залі Палацу юстиції проходив незвичайний судовий процес: розглядався злочин двовікової давності. (…) Слухалася справа Сальєрі про отруєння ним великого Моцарта. … Через двісті років Антоніо Сальєрі було виправдано»[6].
Примітки
- ↑ а б в Н. С. Салиери, Антонио // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1900. — Т. XXVIIIа. — С. 131.
- ↑ Г. Риман Сальери // Музыкальный словарь: Перевод с 5-го немецкого издания / под ред. Ю. Д. Энгель — Москва: Музыкальное издательство П. И. Юргенсона, 1901. — Т. 3. — С. 1160–1161.
- ↑ Flögel K. F., Ebeling F. W. Floegels Geschichte des Grotesk-Komischen: bearbeitet, erweitert und bis auf die neueste Zeit fortgeführt von Friedrich W. Ebeling — 5 — L: 1887. — S. 357. — 478, 14 с.
- ↑ Divox Biography. Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 28 червня 2008.
- ↑ Така версія представлена у статті Антонио Сольери — отец композиторов и мифический злодей//«Свободомыслие» от 2.09.2009[недоступне посилання]
- ↑ Маргарита Ломунова. Моцарт и Сальери: Встреча через два века // «Наука и религия», № 10, 2002, с. 26-28.
Література
- Белза І. Моцарт і Сальєрі (укр.)
- Кириллина Л. В. «Пасынок истории» (К 250-летию со дня рождения Антонио Сальери) // Музыкальная академия. — 2000. — № 3. [1]
- Порфирьева А. Л. Сальери // «Музыкальный Петербург. Энциклопедический словарь.» XVIII век. Кн.3. СПб, 1999.
- Штейнпресс Б. С. «Очерки и этюды», М., 1980
- Angermüller R. Antonio Salieri und seine «Scuola di canto» // Beethoven Studien. Hrsg. von E.Schenk. Wien, 1970.
- Angermüller R. Antonio Salieri. Sein Leben und seine weltliche Werke unter besonderen Berücksichtigung seiner «grossen» Opern. Diss. Salzburg 1970. T.1 — 3. München, 1971–1974.
- Angermüller R. Salieri // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. Ed. by S.Sadie. 20 vols. London, 1980. — Vol.16, p. 415-420.
- Braunbehrens V. Salieri. Ein Musiker im Schatten Mozarts? 2 Auflage. München — Mainz, 1992.
Посилання
- Salieri: Ноти на Choral Public Domain Library (ChoralWiki)
- Вільні ноти авторства Salieri на сайті International Music Score Library Project (IMSLP)
- Борис Кушнер. В защиту Антонио Сальери // «Вестник», № 14-19 (221–226). Балтимор, 1999.
