Венеціанська республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Serenissima Repubblica di Venezia
Найясніша Республіка Венеція
Візантійська імперія Flag of PalaeologusEmperor.svg
697 – 1797
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Венеція
Венеціанська республіка в 1796.
Столиця Венеція
Мови венетська, Латина, італійська
Релігії Римо-католицька церква
Форма правління Венеція (Плутократія)
Дож
 - 1789-97 Людовіко Манін
Історія
 - Засновано 697
 - Задарський договір 27 червня, 1358
 - Леобенський договір 17 квітня 1797
Валюта Венеціанська ліра
Попередник
Наступник
Flag of PalaeologusEmperor.svg Візантійська імперія
Перша французька республіка Flag of France.svg
Цизальпійська республіка Flag of the Repubblica Cisalpina.svg
Габсбурзька монархія Flag of the Habsburg Monarchy.svg
* За традицією, встановлення республіки датуються 697.
Мапа Венеціанської республіки в 1000 році

Венеціан́ська респу́бліка (вен. (Serenìsima) Repùblica Vèneta or Repùblica de Venesia, італ. Serenissima Repubblica di Venezia), Республіка Святого Марка — з 751 по 1797 рік республіка в Європі із столицею в місті Венеція. Розташовувалася в північно-східній частині території сучасної Італії, мала колонії на території держав в Адріатиці, басейнах Егейського, Мармурового і Чорного морів.

Інститут дожів проіснував рівно 1100 років (697—1797).

Історія[ред.ред. код]

Народження республіки[ред.ред. код]

На берегах північно-західної затоки Адріатичного моря жили в давнину венети, від яких країна отримала назву. Під час переселення народів, коли вождь гунів Аттіла 452 року зруйнував Аквілею і завоював всю верхню Італію до річки По, багато жителів Венеції шукали притулки на островах в сусідніх лагунах. З тих часів тут поступово виникло декілька міських поселень, як то: Градо, Гераклея, Маламокко, Кіоджа. Після падіння Західної Римської імперії Венеціанські острови разом з рештою Італії потрапили під владу Одоакра, потім остготів і, нарешті, — Східної Римської імперії; навіть після вторгнення лангобардів вони залишалися ще під владою Візантії. У неодноразових війнах з лангобардами поступово з'ясувалася необхідність тіснішого єднання і загального управління. Тому духовні і світські вожді населення, разом зі всіма жителями острівної групи, вибрали в 697 Анафесто Паоло Лучіо загальним верховним головою на все його життя, посада отримала назву — дож. Уряд знаходився спершу в Гераклеї, 742 року його було перенесено до Маламокко і 810 року — на пустельний доти острів Ріальто, де після того виникло місто Венеція. 806 року Венеціанську острівну групу було на короткий час приєднано до імперії Карла Великого, але вже 812 року, відповідно до укладеного миру, повернено (разом з Далмацією) Візантійській імперії.

Незабаром після того Венеціанська республіка, майстерно користуючись своїм вигідним і безпечним положенням між Східною і Західною імперіями, розвинула свій добробут і стала багатим і могутнім торговельним містом. Її флоти звитяжно билися проти норманнів і сарацинів Нижньої Італії, так само як і проти слов'янських піратів на східному березі Адріатичного моря. До островів в лагунах і прилеглій до них береговій землі були приєднані землі, завойовані в Істрії, а прибережні міста Далмації 997 року добровільно поставили себе під Венеціанське заступництво. Будучи володаркою Адріатичного моря, Венеція насправді користувалася повною незалежністю; але, озираючись на торговельні інтереси, вона ще довгий час зберігала ймовірний політичний зв'язок з Візантійською імперією. Під час Хрестових походів Венеція досягла високої міри процвітання і розповсюдила свої торговельні зв'язки, незважаючи на конкуренцію Пізи і Генуї, на весь Схід. Усередині республіки неодноразово виникала боротьба між демократичною і аристократичною партією; дехто проголошував навіть бажання перетворити довічне правління дожів на спадкову монархію. Після одного з повстань, у якому загинув дож Вітале II Мікель, 1172 року була заснована Велика рада, що складалася з виборних нобілів. Велика рада стала найвищою владою і сильно обмежувала могутність дожів. Скликане раніше загальне народне зібрання відтоді стало скликатися лише у виняткових випадках, і 1423 року було зовсім скасовано. Під пануванням аристократії було вироблено законодавство республіки та її адміністративний поділ.

Розквіт республіки[ред.ред. код]

Високе Середньовіччя

Впродовж періоду Високого Середньовіччя Венеціанська республіка стала надзвичайно багатою завдяки контролю торгівлі між Європою і Левантом, крім того вона почала розширюватися по Адріатичному морю та поза його межі. У 1084 році Доменіко Сельва особисто очолив флот та виступив проти норманів, проте зазнав поразки і втратив дев'ять великих галер, що були найбільшими та найкраще озброєними кораблями венеціанського військового флоту. Венеція була задіяна у хрестових походах майже з самого їх початку. Двісті венеціанських кораблів надавали допомогу в затриманні прибережних міст Сирії після першого хрестового походу. У 1110 році Орделафо Фальєро особисто командував венеціанським флотом, що складався зі 100 кораблів, аби допомогти Балдуїну I Єрусалимському та королю Норвегії Сігурду I Магнуссону в захопленні міста Сідон (сучасний Ліван). У 1123 році Пактом Вармунді їм було надано фактичну автономію в складі Єрусалимського королівства.

Венеціанці також отримали значні торгівельні привілеї у Візантії в 12 столітті, їх кораблі часто забезпечували імперію флотом. У 1182 році спалахнув антизахідний бунт в Константинополі. Венеціанська могутність та впливовість стали причиною заздрості багатьох в імперії, тому під час урочистої ходи самозванця Андроніка I Комніна містом, венеціанське майно було розграбовано, а його власників ув'язнено, цей акт принизив і розлютив республіку. У 1183 році місто Зара (хорватською: Задар) здійснило успішне повстання проти венеціанського правління. Пізніше місто заручилося подвійним захистом від папства та Угорщини. У 1199 році далмаціанці відокремилися від Угорщини та передали їй частину Македонії. У 1201 році місто Задар офіційно визнало Емеріка повелителем.

Лідери Четвертого хрестового походу (1202-04 роки) уклали угоду з Венецією, аби забезпечити флот для перевезення в Левант. Коли хрестоносці були не в змозі платити за кораблі, дож Енріко Дандоло запропонував їм транспорт за умови, якщо хрестоносці захоплять Зару, місто, яке повстало кілька років тому і зарекомендувало себе конкурентом Венеції. Після захоплення Зари хрестовий похід був скерований до Константинополя. Захоплення і розграбування Константинополя було описане як один з найприбутковіших і найганебніших погромів міста в історії. Венеціанці стверджували, що більшу частину награбованого, в тому числі і знаменитих чотири бронзових коня, було привезено для прикраси базиліки Святого Марка. Крім того, в подальшому поділі візантійських земель Венеція отримала велику територію в Егейському морі, теоретично вона дорівнювала трьом восьмим Візантійської імперії. Республіка також отримала острова Крит (Кандія) і Евбея (Негропонт); сучасне ядро ​​міста Ханья, що на Криті, зведене ще венеціанцями на руїнах стародавнього міста Сидонії. Егейські острови також перейшли у володіння республіки та сформували венеціанське герцогство Архіпелагу. Візантійська імперія була відновлена ​​у 1261 році Михайлом VIII Палеологом, проте втрачені сила та міць так і не були поновлені і, зрештою, імперію завоювали турки.

Венеціанська республіка підписала торговий договір з Монгольською імперією в 1221 році.

У 1295 році  П'єтро Граденіго послав флот, що складався з 68 кораблів атакувати Генуезький флот в Александретті, пізніше інший флот зі 100 кораблів був відправлений атакувати Геную у 1299році. Від 1350 до 1381року Венеція вела поперемінну війну з генуезцями. Республіка спустошила Генуезький флот в битві при Кьодже в 1380 році, тим самим зберегла своє чільне становище в східних середземноморських справах за рахунок погіршення становища імперії Генуї.

У 1363 році в заокеанській колонії Кандія (Крит) спалахнуло повстання Святого Тита проти венеціанського правління. Бунт став результатом співпраці венеціанських колоністів і критських дворян, які намагалися створити незалежну державу. В свою чергу Венеція направила багатонаціональну найману армію, яка незабаром відновила контроль над великими містами. Однак Венеція не спромоглася повністю відвоювати Крит до 1368 року.

До кінця 14-го століття Венеція захопила материкові володіння в Італії, анексувавши Местре і Серавале в 1337 році, Тревізо і Бассано-дель-Граппа в 1339 році, Одрезо в 1380 році та Сенеду в 1389 році.

15 століття

На початку 15-го століття, республіка продовжила розширюватися по суші. Таким чином, Віченца, Беллуно, і Фелтре були приєднані в 1404 році, а Падуя, Верона і Есте — в 1405 році.

Венеція розширилася  також уздовж узбережжя Далмації від Істрії до Албанії, котра була приєднана від короля Ладислава під час громадянської війни в Угорщині. Владислав майже зазнав поразки у конфлікті та вирішив бігти до Неаполя, але перш ніж зробити це, він погодився продати його на той час практично втрачені права на далмаційські міста за знижену ціну в 100000 дукатів.

Венеціанці використали ситуацію і швидко поставили дворянство для управління областю, наприклад, граф Філіппо Стіпанов контролював Задар. Цей крок венеціанців був відповіддю на загрозливу експансію на чолі з Джангалеаццо Вісконті, герцогом Мілану. Контроль над північно-східними основними наземними маршрутами був також необхідністю задля забезпечення виконання угод. Станом на 1410 рік Венеціанський флот складався з 3300 суден (керованих 36000 чоловіками), за його допомоги було захоплено більшу частину території, що в сьогодні називається Венето, в тому числі такі міста як Верона (які клялися своєю вірністю Венеції в 1405 році) і Падуя.

Ситуація в Далмації була вирішена в 1408 році перемир'ям з королем Угорщини Сигізмундом, таким чином труднощі Угорщини перейшли до республіки, а саме до консолідованих Адріатичних володінь. Після закінчення терміну перемир'я в 1420 році, Венеція відразу вторглася до Патріархії Аквілеї та підкорила Трау, Спалато, Дурацо та інші далмаціанські міста. В Ломбардії  Венеція приєднала Бресію в 1426 році, Бергамо в 1428 році, і Кремону в 1499 році.

Раби переважно жили в італійських містах-державах до кінця 15-го століття. В період між 1414 та 1423 роками, близько 10000 рабів перевезених з Кафи, було продано в Венеції.

У 1481 році  Венеція знову відвоювала Ровіго, що було утримане республікою раніше, в період від 1395 до 1438 року; в лютому 1489 року острів Кіпр, що раніше був державою-осередком хрестоносців (Королівство Кіпр), також був приєднаний до володінь Венеції.

Союз Камбре, втрата Кіпру та битва при Лепанто

Османська імперія розпочала морські кампанії ще в 1423 році, в той час, коли вона вела семирічну війну з Венеціанською республікою за морський контроль над Егейським, Іонічним і Адріатичним морями. Війни з Венецією поновилися в 1463 році та продовжилися до підписання сприятливого мирного договору в 1479 році, відразу після неспокійної облоги Шкодри. В 1480 (тепер без завад з боку венеціанського флоту), османи окупували Родос та досить швидко захопили Отранто. Станом на 1490 рік населення Венеції зросло до 180 000 чоловік.

Війну з османами було відновлено з 1499 по 1503 рік. В 1499 Венеція уклала союз з королем Франції Луї XII проти Мілану, долучаючи також Кремону. Цього ж року османський султан вирушив у атаку на Лепанто, крім того він послав великий флот, аби підтримати наступальну операцію на морі. Антоніо Грімані, у більшій мірі бізнесмен та дипломат, аніж моряк, зазнав поразки в морській битві при Зончіо в 1499 році. В свою чергу Турки знову розграбували Фріулі. Віддаючи перевагу миру супроти тотальної війни як проти турків, так і на морі, Венеція капітулювала у Лепанто, Дураццо, Модоні та Короні.

Увагу Венеції від свого звичайного морського положення було відвернуто критичним становищем в Романьї, що на той час була однією з найбагатших земель в Італії, територія номінально входила до складу Папської держави, проте насправді була поділена на ряд невеликих володінь, які Римським солдатам важко було контролювати. Бажаючи завоювати частину земель Венеції, усі сусідні держави об'єдналися у так званий Союз Камбре під керівництвом папи Юлія II у 1508 році. Папа хотів приєднати до своїх володінь Романь; Імператор Максиміліан I — Фріулі та Венето; Іспанія — порти Апулії; король Франції — Кремону; король Угорщини — Далмацію, крім того кожен з них волів загарбати деякі інші території. Наступ проти величезної армії розпочався з Франції.

14 травня 1509 року Венеція зазнала нищівної поразки в битві за Агнаделло, в Гарра д'Адді, що відзначилося як одна з найбільш критичних подій в історії Венеції. Французькі та імперські війська окупували Венето, проте Венеції вдалося вирішити ситуацію завдяки дипломатичним зусиллям. Порти Апулії були передані для того, аби дійти згоди з Іспанією. Папа Юлій II незабаром визнав небезпеку потенційного  руйнування Венеціанської республіки (єдиної на той час італійської сили, здатної конкурувати з королівствами на зразок Франції або імперіями, на зразок Османської).

Андреа Грітті вдруге захопив Падую в липні 1509 року, успішно захищаючи територію від нападів імперських військ. Іспанія і папа обірвали свій союз з Францією, а Венеція повернула Бресію та Верону від Франції. Після семи років руйнівної війни, Сереніссіма повернула свої материкові володіння на захід до річки Адда. Незважаючи на те, що поразка перетворилася на перемогу, події 1509 ознаменували кінець венеціанської експансії.

У 1489 році, в перший рік венеціанського правління Кіпром, турки напали на півострів Карпас, грабуючи і беручи багатьох в полон для продажу в рабство. У 1539 році турецький флот атакував і знищив Лімассол. Побоюючись постійного розширення Османської імперії, венеціанці укріпили Фамагусту, Нікосію та Киренію, проте більшість інших міст досі були легкою здобиччю для ворога. До 1563 року населення Венеції скоротилося до приблизно 168000 чоловік.

Влітку 1570 року турки знову аткакували, але на цей раз з повномасштабним вторгненням, а не рейдом. Близько 60 тисяч військовослужбовців, в тому числі кавалерії і артилерії під командуванням Мустафи-паші розкинулися поблизу Лімассола  2 липня 1570  і взяли в облогу Нікосію. На хвилі перемоги у той день, коли місто впало — 9 вересня 1570 -. 20000 жителів Нікосії було страчено загарбниками, а кожна церква, громадська будівля, і палац були розграбовані. Чутка про різанину поширилася, вже через кілька днів Мустафа взяв Киренію без єдиного пострілу. Фамагуста, однак, чинила опір, захист тривав з вересня 1570 року до серпня 1571 року.

Падіння Фамагусти поклало початок періоду Османського володіння Кіпром. Два місяці потому, військово-морські сили Священної ліги, що складалися в основному з венеціанських, іспанських, і папських кораблів під командуванням австрійця Дона Джона, розгромили турецький флот в битві при Лепанто. Незважаючи на перемогу в морі над турками, Кіпр залишився підконтрольним Османській імперії протягом наступних трьох століть. До 1575 року населення Венеції складало близько 175000 людей, проте частково це було результатом чуми 1575-76 років, станом на 1581 рік кількість населення знизилася до 124000 людей.

17 століття

У 1606 році конфлікт між Венецією і Святим Престолом почалося з арешту двох кліриків, обвинувачених в скоєнні дрібних злочинів, а також через закон, що обмежує право Церкви на володіння та купівлю земельної власності. Папа Павло V ухвалив рішення про те, що ці положення суперечать канонічним правам, і зажадав, аби вони були скасовані. Одержавши відмову, він  відлучив Венецію від церкви. Республіка не звернула ніякої уваги на заборону або акт відлучення, і наказала своїм священикам продовжувати виконувати служіння. Рішення було підтримане монахом Паоло Сарпі, гострим полемічним письменником, який був призначений радником Синьйорії з теології та канонічного права в 1606. Інтердикт було скасовано через рік, після того, як Франція втрутилася і запропонувала формулу компромісу, Венеція була задоволена, затверджуючи принцип, згідно з яким жоден громадянин не був вищим за закон.

У другій половині 17-го століття також тривали війни з Османською імперією; у Критській війні (1645—1669 років), після героїчної облоги, яка тривала 24 роки, Венеція втратила своє велике закордонне володіння — острів Криту, та в той час як він досягла деякі успіхів в Далмації. У 1684 році  користуючись тим, що Османська імперія була задіяна у Великій турецькій війні проти Австрії, республіка ініціювала війну, яка тривала до 1699, завдяки якій Венеція змогла підкорити півострів Мореї в південній частині Греції.

Венеціанська фортеця в Нафпліоні, Греція. Це один з багатьох фортів, що забезпечував Венеціанські торговельні маршрути в східній частині Середземномор'я.

Могутність республіки досягла вищого рівня, коли дож Енріко Дандоло за сприяння французьких хрестоносців завоював в 1204 році Константинополь і під час розділу між союзниками отримав на долю Венеції три восьмих Візантійської імперії та острів Крит (Кандію). Венеція не змогла, проте, перешкодити падінню в 1261 році Латинської імперії, а візантійські імператори після того надали Генуї такі широкі права в Константинополі, що венеціанців було відсунуто на задній план. Крім того, 1256 року почалася тривала війна між Венецією і Генуєю, яка проходила зі змінним успіхом. Аристократично-олігархічний устрій республіки 1297 року зробився ще більш замкнутим, унаслідок знищення дожем П'єтро Граденіго Великої ради, і перетворення синьорії, яка доти обиралася щороку, в спадкову колегію, до складу якої входили записані до Золотої книги прізвища нобілів. Після змови Тьєполо 1310 року було засновано Раду Десяти, яка встановила поліцейське управління з широкими повноваженнями і доповнила цю аристократичну систему. Відтоді Золота книга відкривалася лише в окремих випадках (1379, 1646, 16841699, 1769), і лише невелика кількість прізвищ була внесена до нобілів. Дож Марино Фальєро за свою змову проти аристократії 1355 року поплатився життям. Зміна, що сталася в стосунках з Левантом, спонукала республіку зосередити головну увагу на Італії, особливо після того, як суперниця Венеції — Генуя — внаслідок 130-річної боротьби 1381 року була переможена. Венеціанські володіння на материку — Терраферма — дедалі більше розширювалися. Віченца, Верона, Бассано, Фельтре, Беллуно і Падуя зі своїми територіями були приєднані в 1404—1405 роках, Фріулі — 1421, Брешія і Бергамо — 1428 і Кремо — 1448 року, десь тоді ж завершилося завоювання Іонічних островів. Нарешті, вдова останнього кіпрського короля венеціанка Катерина Корнаро 1489 року поступилася республіці островом Кіпр.

Наприкінці XV століття Венеціанська республіка була багата, могутня, вселяла страх своїм ворогам, і серед її мешканців наукова і художня освіта була поширена більше, ніж в середовищі інших націй. Торгівля і промисловість проквітали. Податки були незначні й правління мало м'який характер, коли справа не стосувалася політичних злочинів, для переслідування яких 1539 року було призначено трьох державних інквізиторів.

Занепад республіки[ред.ред. код]

Венеціанські володіння в Греції, 1450

Але потім настали зміни, яких жодна розсудливість запобігти не могла. Португалець Васко да Гама відкрив 1498 року морський шлях до Ост-Індії, і Венеція з часом втратила вигоди ост-індійської торгівлі. Османи стали володарями Константинополя і поступово відняли у венеціанців володіння, що належали їм в Архіпелазі і Мореї, так само як і в Негропонті. Досвідчена у веденні державних справ республіка лише з відносно невеликими втратами позбавилася від небезпеки, якою загрожувала їй заснована папою Юлієм II ліга, що поставила Венецію на короткий час майже на край загибелі; ця боротьба дала новий поштовх могутності і впливу республіки. У церковному розбраті з папою Павлом V, в якому чернець Павло Сарпі захищав справу Венеції (з 1607 року), республіка відстояла свої права проти ієрархічних домагань. Змова проти незалежності республіки, затіяна у Венеції 1618 року іспанським посланцем маркізом Бедемаром, була вчасно розкрита і криваво придушена. З іншого боку, Османська імперія 1571 року відняла у республіки острів Кіпр, а 1669 року, після 24-річної війни, і Кандію. Останні фортеці на Криті були втрачені Венецією лише 1715 року. Морея 1687 року була знов завойована і за Кардовицьким миром 1699 року турки поступилися нею, але 1718 року, за Пассаровицьким миром, вони повернулася туди. Відтоді республіка майже перестала брати участь у всесвітній торгівлі. Вона задовольнялася збереженням свого застарілого державного ладу і утриманням, за дотримання суворого нейтралітету, останніх своїх володінь (Венеції, Істрії, Далмації і Іонічних островів), в яких було до 2,5 мільйонів підданих.

У війнах, що виникли внаслідок Французької революції, Венеція втратила свою самостійність. Коли Бонапарт 1797 року вторгнувся в Штирію, в тилу у нього повстало проти французів сільське населення Терраферми. Внаслідок цього, після підписання попередніх мирних умов з Австрією, Бонапарт оголосив республіці війну. Марно намагалася вона поступливістю і зміною конституції схилити переможця до милосердя. Останній дож, Людовіко Манін, і Велика рада змушені були 12 травня 1797 року підписати своє зречення. Потім, 16 травня, місто Венеція було без опору зайнято французами.

За Мирним договором, укладеним в Кампо-Форміо 17 жовтня 1797 року, Венеціанська територія ліворуч від Ечу, разом з Істрією і Далмацією була надана Австрії, тоді як область праворуч від Ечу відходила до Цизальпінської республіки (згодом Італійське королівство). Іонічні острови перейшли у володіння Франції.

Державне управління[ред.ред. код]

Мапа Венеції, 1650

Венеція була класичним прикладом аристократичної республіки. Структура влади була різноманітна і заплутана. Основну еліту складали сім'ї патриціїв, з яких виходили представники влади. Окрім патриціїв, у Венеції було досить значне число громадян, що мали право працювати в адміністративному апараті, не займаючи політичних посад, при цьому за громадянами були зарезервовані ряд найважливіших адміністративних посад республіки. Більшість мешканців належали до народу, що не мав формальних прав, але думка якого проте уважно враховувалася політичним класом.

Політична система республіки спиралася на велику кількість цивільних комітетів або Рад, зв'язаних між собою складною системою заборон і противаг.

Велика рада[ред.ред. код]

Найвищим органом республіки була «Велика рада». З 1297 року членство у Великій раді було істотно обмежене, лише людина, чиї предки вже засідали у Рад, могла стати її членом. Всі вони були занесені в спеціальну книгу, яка носила назву «Золота книга». У Золотій книзі налічувалося близько 300 прізвищ Венеціанських родин.

Кожен чоловік з сім'ї нобілей (аристократів) по досягненню 25-річного віку входив до складу ради. Спочатку рада налічувала 400—500 чоловік. Пізніше його чисельність зросла до тисячі з гаком людей. Максимально Рада включала до 2500 членів. Таким чином, в Раду входило близько 5 % всього дорослого чоловічого населення Венеції.

Рада обирала основні ради і головних магістратів республіки і дожа.

Дож[ред.ред. код]

Докладніше: Венеціанський дож
Джованні Белліні. Портрет дожа Леонардо Лоредана в традиційному для дожів головному уборі

Дож зазвичай вибирався з числа дванадцяти прокураторів Сан-Марко, як правило довічно. Голосування Великої Ради з виборів дожа не було прямим. Велика Рада реалізовувала процедуру виборів, яка включала одинадцять етапів. Спочатку збиралися члени Великої Ради віком понад 30 років, які вибирали 30 чоловіків, що належали до різних сімей. Потім ці 30 вибирали 9 чоловіків, які вибирали сорок чоловіків. Ці сорок обирали 12 чоловіків, а ці 12 — 25. Двадцять п'ять чоловіків вибирали дев'ять, а дев'ять чоловіків — 45; 45 вибирали 11, а ці 11 — вибирали остаточний комітет з виборів у складі 41 члена, які обирали дожа.

Влада дожа була значно обмежена. Він мав право брати участь у всіх радах, але не міг нав'язувати свою думку. Дож не міг приймати самостійні рішення. Його контакти, зустрічі, листування ретельно контролювалося. Він не міг покидати меж Венеції і не міг мати власності за межами держави.

Мала Рада[ред.ред. код]

При дожі була «Мала Рада» з шести його радників і трьох членів Ради сорока.

Сенат[ред.ред. код]

Сенат складався з 120 чоловік, які обиралися на термін один рік з правом переобрання. З 120 чоловік, 60 чоловік висувалися Великою радою, ще 60 чоловік висувалися початковим складом Сенату і схвалювалися Великою Радою. Ще близько 140 чоловік, що представляли різні політичні органи республіки, входили в Сенат з правом узгоджувального голосу. Керувала Сенатом Колегія, яка включала 16 чоловік і відповідала за поточні щоденні рішення уряду.

Сенат вирішував основні оперативні питання зовнішньої і внутрішньої політики.

Рада сорока[ред.ред. код]

Рада сорока виконувала функції верховного суду республіки. Його склад також визначався Великою радою. Члени Ради сорока після 16 місяців виконання своїх обов'язків також входили в Сенат.

Рада десяти[ред.ред. код]

У Венеції існувала організація, що стежила за політичною ситуацією, своєрідна інквізиція.

Для контролю за діяльністю дожа була створена «Рада десяти», члени якої обиралися на один рік Великою радою, причому було заборонено обирати в Раду двох чи більше членів однієї сім'ї. Дож разом з радниками мав право бути лише присутнім на деяких засіданнях Ради, але не брав участь у голосуванні.

Однією з офіційних цілей ради був контроль над дожем і іншими установами республіки. Рада мала дуже добре розвинену систему інформаторів і ґрунтуючись на їх донесеннях оцінювала діяльність всіх правлячих структур республіки. Рада десяти мала законне право заарештувати, допитати, у тому числі із застосуванням тортур, і заочно засудити будь-кого, кого вважала потрібним.

І оскільки вибори в Раду відбувалися на засіданнях Великої ради, куди не пускали жодних чужаків, і склад Ради ніде не оприлюднювався, Рада десяти була анонімним органом влади, список членів якого не був відомий більшості мешканців міста.

Рада десяти, разом з Колегією Сенату і Малою радою утворювала Повну Колегію, яка була зосередженням всієї влади республіки.

Інші інститути влади[ред.ред. код]

Окрім найвищих органів влади в республіці була достатня кількість професійних гільдій і релігійних братерств, які відстоювали інтереси своїх членів.

Представниками виконавчої влади були подести, проведитори, прокуратори і багато інших чиновників

Джерела[ред.ред. код]

  • Patricia Fortini Brown. Private Lives in Renaissance Venice: art, architecture, and the family (2004)
  • Chambers, D.S. (1970). The Imperial Age of Venice, 1380—1580. London: Thames & Hudson. The best brief introduction in English, still completely reliable.
  • Garrett, Martin, «Venice: a Cultural History» (2006). Revised edition of «Venice: a Cultural and Literary Companion» (2001).
  • Grubb, James S. (1986). «When Myths Lose Power: Four Decades of Venetian Historiography.» Journal of Modern History 58, pp. 43–94 — the classic «muckraking» essay on the myths of Venice.
  • Deborah Howard and Sarah Quill. The Architectural History of Venice (2004)
  • John Rigby Hale. Renaissance Venice (1974), ISBN 0-571-10429-0
  • Lane, Frederic Chapin. Venice: Maritime Republic (1973) — a standard scholarly history with an emphasis on economic, political and diplomatic history; ISBN 0-8018-1445-6
  • Laven, Mary, "Virgins of Venice: Enclosed Lives and Broken Vows in the Renaissance Convent (2002). The most important study of the life of Renaissance nuns, with much on aristocratic family networks and the life of women more generally.
  • Mallett, M. E. and Hale, J. R. The Military Organisation of a Renaissance State, Venice c. 1400 to 1617 (1984), ISBN 0-521-03247-4
  • Martin, John Jeffries and Dennis Romano (eds). Venice Reconsidered. The History and Civilization of an Italian City-State, 1297—1797. (2002) Johns Hopkins UP — The most recent collection on essays, many by prominent scholars, on Venice.
    • Drechsler, Wolfgang (2002). «Venice Misappropriated.» Trames 6(2), pp. 192—201 — A scathing review of Martin & Romano 2000; also a good summary on the most recent economic and political thought on Venice.
  • Muir, Edward (1981). Civic Ritual in Renaissance Venice. Princeton UP — The classic of Venetian cultural studies, highly sophisticated.
  • David Rosand. Myths of Venice: The Figuration of a State (2001) — how writers (especially English) have understood Venice and its art
  • Manfredo Tafuri. Venice and the Renaissance (1995) — architecture
  • Contarini, Gasparo (1599). The Commonwealth and Gouernment of Venice. Lewes Lewkenor, translator. London: «Imprinted by I. Windet for E. Mattes.» — The most important contemporary account of Venice's governance during the time of its blossoming; numerous reprint editions; online facsimile.

Література[ред.ред. код]