Нікітін Фауст Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 07:12, 4 червня 2021, створена Леонід Панасюк (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нікітін Фауст Васильович
Народився20 липня 1894(1894-07-20)
Гагарін, Смоленська губернія, Російська імперія
Помер16 жовтня 1992(1992-10-16) (98 років)
селище Бірюлінського звірорадгоспуd, Високогорський район, Татарстан, Росія
Діяльністьнауковець
ГалузьКролівництво
Alma materМДУ і Одеське військове училище
Науковий ступіньдоктор біологічних наук
Знання мовросійська, українська і татарська
БатькоНікітін Василь Олександрович
Брати, сестриНікітін Юрій Васильович і Нікітіна-Станіславська Тетяна Василівна
Нагороди

Фа́уст Васи́льович Нікі́тін (нар. 20 липня 1894(18940720), Гжатськ — пом. 16 жовтня 1992, селище Бірюлінського звірорадгоспу Татарстану) — радянський генетик, кролівник-селекціонер, лауреат Державної премії СРСР (1951), син подвижника української культури В. О. Нікітіна.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 20 липня 1894(18940720) року в Гжатську в родині згодом відомого єлисаветградського подвижника української культури, дворянина, чиновника Василя Олександровича Нікітіна.

1903—1913 — навчання в Єлисаветградській чоловічій гімназії. Серед його однокласників — майбутній лауреат Нобелівської премії з фізики Ігор Тамм, лауреат Державної премії СРСР М. Чеботарьов, академік ВАСГНІЛ Борис Завадовський.

1913 року вступив до Московського університету (фізико-математичний факультет, відділення природничих наук), та навчання було перерване Першою світовою війною.

Фауст був мобілізований до армії і після чотирьохмісячних курсів в Одеському військовому училищі з 1915 року почав служити у званні прапорщика в 32-му запасному батальйоні, дислокованому в Сімферополі, де він навчав новобранців. Згодом потрапив на фронт. Був штабс-капітаном 13-го Білозерського піхотного полку Південно-Західного фронту. За хоробрість у боях став кавалером Ордену Святої Анни 4 ступеня.

За радянських часів був командиром роти Червоної армії, тричі був поранений. Мобілізувався 1920 року.

1920—1922 років навчався в Єлисаветградському агрономічному політехнікумі (зоотехнічне відділення).

1922—1925 — вчитель математики, згодом службовець на заводі «Червона зірка».

Став одним з фундаторів і науковим працівником Єлисаветградського природничо-історичного музею (Єлисаветградського краєзнавчого музею), очолював Зінов'євське окружне наукове краєзнавче Товариство (1927—1931).

Фауст Васильович згадував, що як музейний працівник наприкінці 1920-х років він виявив на зарослому Биківському цвинтарі (який за рішенням міськради мали знести для влаштування тут сільгоспвиставки) поховання матері й сестри Івана Карпенка-Карого, які після цього були перенесені до хутора Надія.[1]

1930—1931 років був репресований, засланий на 7 років таборів у Мордовію.

1935—1940 — науковий співробітник Воронезького опорного пункту НДІ кролівництва, де за час роботи вивів в колгоспах області групи укрупнених кроликів рексів живою масою 4-4,5 кг.

1940—1941 років — старший зоотехнік Солнцевського кроликорадгоспу Курської області, а з 1941 року (через евакуацію) — Бірюлінського звірорадгоспу Татарстану. До 1950 року вивів нові породи: чорно-буру і вуалево-сріблясту (Державна премія СРСР).

1957 року вийшов на пенсію і переїхав у Казань.

1959—1961 років жив у Смоленську.

1962—1981 років жив у Чернівцях. На Буковині він брав активну участь в громадському житті: організував обласний штаб з підтримки кролівництва і очолював його як зоотехнік-консультант на громадських засадах, їздив по колгоспах, агітував, консультував, читав лекції, виступав у пресі, на радіо.

Після смерті дружини 1981 року переїхав в селище Бірюлінського звірорадгоспу.

Пішов з життя 16 жовтня 1992 року в цьому ж селищі, де і похований.

Автор 35 книг і брошур, виданих російською, українською та татарською мовами, 200 статей в збірниках, журналах, газетах.

Нагороджений 5 орденами, 9 медалями, в тому числі золотою медаллю ВДНГ СРСР.

Родина

[ред. | ред. код]

Батько Василь Нікітін — дворянин, нотаріус, українофіл, після 1920 року викладав українську мову і літературу — засуджений у 1930 році до заслання у так званій справі Спілки визволення України.

Брат Юрій Нікітін — театральний режисер в Харкові, учень Леся Курбаса в театрі Березіль (був репресований).

Сестра Тетяна Нікітіна-Станіславська — актриса, режисер, педагог.

Сестри Ніна й Марія були вчителями (остання мешкала в Добровеличківці).

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. КОКМ (Кропивницький обласний краєзнавчий музей). — Інв. № АІ-6564.

Посилання

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Степанов В. М. В. Нікітін — жертва сталінського терору // Кіровоградщина на зламі тисячоліть: стан, проблеми, перспективи. — Кіровоград, 1999. — С. 85–87
  • Шевченко С. І. Перший голова міської «Просвіти» // Лицарі українського степу: Збірка статей (1983—2008 рр.). — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. — С. 69–270.
  • Бонфельд С. Фауст Нікітін. Шляхетно — впродовж довгого життя // Єлисаветградська гімназія. — Книга 1. — Кіровоград, 1997. — С. 114—115;
  • Босько В. Кролики для диктатури пролетаріату, або єлисаветградський Фауст у місцевій катівні // Історичний календар Кіровоградщини на 2009 рік. — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2008. — С. 24—28;
  • Михайлюкова Л. Тернистий шлях, щаслива доля // Народне слово. — 2004.
  • Любарський Р. Ф. Нікітін. Спогади про Єлисаветград // Вечірня газета (Кіровоград). — 1991. — Січень — лютий. — № 1—5.